Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №755/21512/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 755/21512/24 Головуючий у І інстанції Гончарук В.П.

Провадження №22-ц/824/5668/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 червня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Кононової Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовича на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 14 лютого 2002 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб.

В шлюбі у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 травня 2023 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Після розірвання шлюбу їх малолітній син став проживати разом з позивачем по справі.

Відповідач не приймає участі у вихованні та утримані свого сина так як перебуває у розшуку з 2023 року за скоєння злочину, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, а саме за самовільне залишення військової частини та переховується від правоохоронних органів.

З врахуванням викладеного позивач звернулася до суду з даним позовом, мотивуючи це тим, що їх спільний син займається спортом, часто виїздить на змагання за кордон, що потребує відповідного дозволу батька дитини для надання дозволу виїзду за кордон дитині.

Визначення місця проживання з маті'ю буде відповідати якнайкращим інтересам дитини.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням рішенням суду, адвокат Солдаткін О.С. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду.

Посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, помилковість висновків суду першої інстанції, невідповідність найкращим інтересам дитини, просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що сам факт пред`явлення позову вже свідчить про наявність спору. Відповідач заперечуючи проти задоволення позову, посилаючись на відсутність предмету спору, не надав жодних пояснень щодо свого ухилення від виконання батьківських обов`язків, небажання спілкуватися з сином та взагалі безпосередньої участі у судовому процесі. Сам факт того, що відповідач не з`явився у судове засідання, переховується від правоохоронних органів, не спілкується з дитиною, свідчить не про відсутність спору, а про неможливість досягнення згоди між батьками щодо місця проживання дитини у позасудовому порядку.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у позові, фактично проігнорував норми Сімейного кодексу України, які регулюють порядок визначення місця проживання дитини. Відповідно до ч. 1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Частина 2 цієї статті встановлює, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. У даній справі малолітній ОСОБА_3 на момент розгляду справи досяг віку 13 років. Відповідно до частини другої статті 160 СК України його місце проживання повинно бути визначене за спільною згодою обох батьків та самої дитини. Однак згоди між батьками досягнуто не було, що випливає з обставин справи. Батько фізично відсутній, переховується від органів, не спілкується з дитиною з 2022 року. Вважає, що за таких обставин не може існувати «спільна згода батьків», оскільки один з батьків взагалі самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Бекіров С.Н. наводить заперечення щодо доводів скарги, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість. Звертає увагу апеляційного суду на те, що відповідач ніколи не заперечував щодо проживання сина разом із позивачкою і жодних спорів між ними з цього приводу не виникало. Дана обставина підтверджується і змістом наявною у справі копії позовної заяви ОСОБА_1 про розірвання шлюбу від 12.12.2022 р.

Відтак, відповідач категорично заперечує існування спору із позивачкою щодо місця проживання сина ОСОБА_3 . Натомість, позивачкою не було надано суду будь-яких доказів про існування між сторонами спору з приводу місця проживання дитини і висування відповідачем будь-яких заперечень щодо проживання дитини із нею.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_2 та представник третьої особи, Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у відповідності до вимог процесуального законодавства, тому колегія суддів вважала можливим провести розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Таргоній Д.О., пояснення позивача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом встановлено, що 14 лютого 2002 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено шлюб.

В шлюбі у сторін народився син ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва, від 16 травня 2023 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано.

Відповідно до Висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації , щодо визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 (протокол засідання від 09.04.2025 р. №7) орган опіки вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що після розірвання шлюбу малолітній ОСОБА_3 залишився проживати з позивачем по справі ОСОБА_1 , та будь - якого спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини на даний час не існує. Відповідач не заперечує щоб їх спільний син ОСОБА_3 й надалі проживав разом з позивачем.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до ст.51 Конституції України та ст.5 СК України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Зокрема, держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини (частина друга і третя статті 5 СК України). При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з ч.ч.2, 8, 9 ст.7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

За змістом статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) (далі - Конвенція) держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

В силу частини першої статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі №377/128/18 зазначено, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У §54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, №250, ст.35-36, §90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі №495/2106/17 (провадження №61-592св19) зазначено, що із системного тлумачення статей 3, 9 та 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», слідує, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. […] Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. У випадку однакового ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та однакової прихильності дитини до обох із батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, ким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №205/1621/18 (провадження № 61-23366св19) вказано, що до інших обставин, що мають істотне значення під час вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі №587/2134/17 (провадження №61-37492св18) зазначено, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

У постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі №164/812/21 (провадження №61-4527св22) вказано, що вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, суди мають виходити з того, що поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, оскільки дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків.

Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Відповідно до ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.

Згідно з ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson v. Sweden (№ 2), від 27 листопада 1992 року, Серія A, №250, ст.35-36, п.90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції (995-004) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 07 серпня 1996 року, п.78).

Відповідно до ч.ч.1, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів бере до уваги, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Ураховуючи те, що позивачка ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів необхідності визначення місця проживання малолітньої дитини з нею саме в інтересах дитини, врахувавши інтереси дитини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність підстав для задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір'ю дитини, з якою дитина і так фактично проживає. Батько дитини не вимагав та не вимагає зміни місця проживання малолітнього сина.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено, що на час звернення до суду матері з позовом про визначення місця проживання дитини разом із нею, яка фактично проживає разом із нею, порушені права позивача.

До аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у постанові від 10 липня 2024 року по справі №127/16211/23.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що батько в житті дитини фактично відсутній, переховується від органів, не спілкується з дитиною, що на думку позивачки свідчить про відсутність згоди на визначення місця проживання дитини із матір'ю, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані обставини не є вирішальною умовою для визначення місця проживання дитини з матір'ю. Крім того, в ході розгляду справи батько неодноразово стверджував, що не має заперечень щодо проживання малолітнього сина з матір'ю.

Колегія суддів звертає увагу на те, що висловлення батьком добровільної згоди на проживання дитини з матір'ю, свідчить про те, що сторони між собою дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, а тому задоволення позову про визначення місця проживання дитини з матір'ю не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, оскільки такі вже досягнуті сторонами з урахуванням встановленої судом наявності спільної згоди.

Доводи позивача про те, що за відсутності рішення суду про визначення місця проживання дитини мати буде позбавлена правових механізмів захисту прав дитини від можливих неправомірних дій батька є необґрунтованими та не можуть бути взяті до уваги.

Судом першої інстанції було опитано дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який в судовому засіданні підтвердив той факт, що дійсно після розірвання шлюбу між батьками, він став проживати разом зі своєю мамою - ОСОБА_1 , це був його вибір, зі своїм батьком останній час він фактично не бачиться, але спілкується з ним по телефону та в месенджерах, вказуючи на те, що він займається спортом та досить часто виїздить на змагання за кордон.

Доказів на підтвердження створення батьком перешкод у виїзді дитини за кордон або вчинення будь-яких неправомірних дій по відношенню дитини, позивачем суду не надано та судом таких обставин не встановлено.

Щодо Висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, щодо визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір'ю ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин п`ятої-шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

У даній справі складений органом опіки та піклування висновок про визначення місця проживання дитини з матір'ю не має вирішального значення, оскільки судом встановлено відсутність між батьками спору про місце проживання дитини як такого.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст.6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позову є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині не задоволених позовних вимог - без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовича залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 6 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Таргоній Д.О.

Судді: Борисова О.В.

Голуб С.А.