Постанова від 05 липня 2026 р. у справі №757/13886/26-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/13886/26-ц Головуючий у суді І інстанції Литвинова І.В.

Провадження № 22-ц/824/11053/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С. А., суддів: Борисової О. В.,Таргоній Д. О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом, в якому просила стягнути з Державного бюджету України на її користь 10 000,00 грн компенсації моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 18 лютого 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду у справі № 235/479/23 стягнуто з Державного бюджету України на її користь 5 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями ГУ ПФУ в Житомирській області.

На підставі зазначеного судового рішення було видано виконавчий лист, який направлений нею на виконання до ДКС України.

10 вересня 2025 року позивачка направила відповідачу листа, у якому просила повідомити про стан виконання виконавчого документа.

Листом від 08 жовтня 2025 року їй фактично повідомили, що виконавчий лист з 09 червня 2025 року перебуває на обліку, проте виконати його у тримісячний строк, визначений частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», не видається можливим через відсутність належного фінансування для її виконавчого листа.

Позивачка зазначала, що станом на 07 березня 2026 року виконавчий лист, узятий ДКС України на облік 09 червня 2025 року, виконаний не був. У зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення та втратами часу їй було завдано моральну шкоду, яку вона оцінила у розмірі 10 000,00 грн та просила стягнути з державного бюджету.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 квітня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка у разі незгоди з певними рішеннями, діями чи стверджувальною бездіяльністю ДКС України могла оскаржити їх в адміністративному суді, єдиному органу судової гілки влади, що розглядає спори за участю суб`єктів владних повноважень. Однак, відповідно до матеріалів справи позивачка не реалізувала відповідний механізм захисту своїх прав, що свідчить про безпідставність її тверджень щодо нібито протиправної бездіяльності Казначейства під час виконання рішення суду у справі № 235/479/23. Отже, на сьогоднішній день не існує жодного рішення суду про визнання бездіяльності або незаконності дій Казначейства, внаслідок чого порушено право позивачки.

ДКС України, виконуючи рішення судів, керується винятково актами законодавства України (зокрема, затвердженим Кабінетом Міністрів Порядком № 845) та не має повноважень щодо здійснення списання коштів державного бюджету понад обсяг призначень, визначений Верховною Радою України, та/або всупереч передбаченій законом черговості погашення заборгованості.

У позовній заяві позивачка вказує, що очікуючи на сплату грошових коштів від відповідача, весь цей час переживала сильний стрес, що призвело до втрати психологічної рівноваги та викликало страх залишитися без належних коштів, проте нею не надано жодних доказів на підтвердження описаних нею негативних змін. Також відсутні докази того, що діями відповідача позивачці завдано моральних страждань, тоді як доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі № 500/5748/21 про те, що обставина відсутності у відповідача бюджетних коштів за відповідною бюджетною програмою та наявність значної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні в органах Казначейства, не може слугувати підставою для невиконання судового рішення.

Суд не врахував правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц про те, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Також суд не врахував усталену практику Європейського суду з прав людини про те, що заявнику не може бути пред`явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.

У відзиві на апеляційну скаргу ДКС України просить апеляційну скаргу позивачки залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачкою не надано належних доказів (рішення про встановлення протиправних або незаконних дій Казначейства або інших доказів), які б підтверджували протиправні дії відповідача, що призвели до завдання їй моральної шкоди.

Крім того, Казначейство просить врахувати практику Європейського суду з прав людини, що стосується надання оцінки прострочення виконання судового рішення, а саме рішення від 17 травня 2005 року у справі «Чижов проти України» (заява № 6962/02) та ухвалу від 17 вересня 2002 року у справі «Крапівницький та інші проти України» (заява № 60858/00), згідно якої строк у два роки та сім місяців не був визнаний надмірним і не вважався таким, що суперечить вимозі стосовно його розумної тривалості, передбаченої у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказує, що процес виконання рішення суду у справі № 235/479/23 за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 триває з червня 2025 року, тобто на момент подання позову 9 місяців, тому, керуючись практикою ЄСПЛ, Казначейство вважає безпідставними вимоги позивачки в частині посилання на надмірне тривале невиконання судового рішення.

Єдиною причиною неотримання ОСОБА_1 коштів за рішенням суду у справі № 235/479/23 є не незаконні дії або бездіяльність Казначейства, а те, що передбачений Верховною Радою України у законі про державний бюджет на відповідний рік обсяг бюджетних асигнувань за бюджетною програмою КПКВК 3504030 є недостатнім для погашення заборгованості, доказом чого є копія листа Казначейства до Міністерства фінансів України від 02 червня 2025 року № 5-05-1-05/12016, додана до відзиву на позовну заяву. Казначейством не відмовлялось стягувачу у виконанні судового рішення, як зазначає ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, посилаючись на практику ЄСПЛ.

Під час розгляду даної справи судом першої інстанції не встановлено наявності будь-яких протиправних дій або бездіяльності відповідача по відношенню до позивачки під час виконання судового рішення на її користь, а саме по собі тривале невиконання Казначейством рішення суду у справі № 235/479/23 не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року у справі № 235/479/23 стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями ГУ ПФУ в Житомирській області.

На підставі зазначеного судового рішення 14 квітня 2025 року позивачці видано виконавчий лист, який був направлений нею на виконання до ДКС України.

10 вересня 2025 року ОСОБА_1 відправила до ДКС України листа, у якому просила повідомити про стан виконання виконавчого листа у справі № 235/479/23.

08 жовтня 2025 року листом ДКС України за № 5-11-11/22209 позивачку було повідомлено, що питання щодо перерахування коштів на її користь за виконавчим листом у справі № 235/479/23 розглянеться Казначейством в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше вищевказаного виконавчого листа.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України).

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Зазначене конституційне положення кореспондується зі статтею 18 ЦПК України, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, встановлено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок № 845), затвердженим Постановою Кабінету міністрів України № 845 від 03 серпня 2011 року.

Згідно з пунктом 35 Порядку № 845 Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема, шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.

Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п`яти робочих днів після надходження документів про їх надходження (пункт 36 Порядку № 845).

За пунктами 37-38 Порядку № 845 орган прокуратури та орган державної влади, зазначені у пункті 36 цього Порядку, подають протягом 15 робочих днів органові Казначейства документи (відомості), що можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на рахунок стягувача.

Після закінчення такого строку орган Казначейства надсилає протягом п`яти робочих днів до Казначейства зазначені документи (відомості).

Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.

Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Відповідно до пункту 39 Порядку № 845 у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету.

У справі, яка переглядається, встановлено, що судове рішення від 18 лютого 2025 року у справі № 235/479/23 про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн моральної шкоди залишається невиконаним у зв`язку з відсутністю коштів за цією статтею бюджетних призначень.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошового відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням рішення суду, суд першої інстанції зазначив, що позивачка не довела складу цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності Держави України перед нею за заподіяні втрати немайнового характеру.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір грошового відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).

Аналіз статей 11 та 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні кожного окремого спору про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що: необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17, від 30 січня 2018 року в справі 804/2252/14, від 20 лютого 2018 року в справі № 818/1394/17 від 25 січня 2022 року в справі № 686/13686/2, від 07 вересня 2022 року в справі № 686/19070/21, від 07 вересня 2022 року в справі № 686/19910/21, від 26 вересня 2022 року в справі № 686/29071/21, від 27 жовтня 2022 року в справі № 686/20441/21.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) вказано, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Статтями 12 та 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Частиною першою статті 89 ЦПК України також встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У позовній заяві позивачка вказувала, що очікуючи на сплату грошових коштів від ДКС України за пред`явленим виконавчим листом у період з 09 червня 2025 року по 07 березня 2026 року, весь цей час вона переживала сильний стрес, що призвело до втрати психологічної рівноваги та викликало страх залишитися без належних коштів.

Проте позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження наведених негативних змін у її житті, а також, що діями (бездіяльністю) відповідача їй завдано моральних страждань.

Встановивши, що ОСОБА_1 не надано доказів, які б вказували на факт заподіяння їй моральної шкоди, сильних душевних страждань чи інших втрат немайнового характеру, тобто не доведено самого факту завдання моральної шкоди, настання відповідних негативних наслідків та причинного зв`язку між неправомірними діями відповідача і заподіяною шкодою, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні її вимог про стягнення з Держави Україна моральної шкоди.

Суд апеляційної інстанції враховує доводи позивачки про те, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Однак, при розгляді саме цієї справи не встановлено факту надмірно тривалого невиконання відповідачем рішення суду у справі № 235/479/23, а тому районний суд правильно вважав заявлені позивачкою позовні вимоги необґрунтованими.

При цьому листом від 08 жовтня 2025 року ДКС України повідомила ОСОБА_1 , що виконання вищезазначеного виконавчого листа буде здійснюватися за бюджетною програмою КПКВК 3504030 в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше вищевказаного виконавчого листа.

Саме по собі невиконання ДКС України виконавчого листа 14 квітня 2025 року у справі № 235/479/23 протягом 9 місяців після пред`явлення його до виконання не може єдиною і безумовною бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Посилання в апеляційній скарзі на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у адміністративній справі № 500/5748/21 є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними. Водночас не підлягає сумніву, що для доведення позову про відшкодування шкоди позивач має довести наявність складових цивільно-правової відповідальності і у конкретній справі процес доказування, а отже, і правозастосування, буде різним.

У даній справі позивачкою не доведено та судом першої інстанції не встановлено наявності складових цивільно-правової відповідальності відповідача як представника Держави України, на відміну від встановлення таких складових у справі № 500/5748/21.

Враховуючи, що ОСОБА_1 не довела у встановленому законом порядку факту завдання відповідачем моральної шкоди, а саме наявності протиправних дій чи бездіяльності її посадових осіб і причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та завданою моральною шкодою, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в даній справі.

Висновки суду узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема у постановах від 09 листопада 2022 року у справі № 686/7986/21 (провадження № 61-16948св21) та від 05 березня 2024 року у справі № 686/23937/23 (провадження № 61-466св24), що спростовує відповідні доводи апеляційної скарги (частина четверта статті 263 ЦПК України). Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.

Приймаючи рішення, колегія суддів враховує усталену практику ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивачки.

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, які відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За наведених обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 квітня 2026 року у даній справі - без змін.

З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Судді: С.А. Голуб

О.В. Борисова

Д.О. Таргоній