Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №362/4336/25 — Київський апеляційний суд

справа № 362/4336/25 головуючий у суді І інстанції Медведєв К.В

провадження № 22-ц/824/8919/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданнів місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Київського міського відділення фонду захисту осіб з інвалідністю поданою представницею - Некротюк Оленою Олександрівною на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Васильківського міськрайонного суду Київської області з позовом до Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що позивачка працювала в Київському міському відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з 08 серпня 2007.

З 03 червня 2024 позивачку переведено на посаду фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю без статуту державного службовця.

Позивачка зазначає, що 24 квітня 2025 року позивачка подала заяву про надання їй невикористаної основної відпустки тривалістю 14 календарних днів з 24 квітня 2025 року до 07 квітня 2025 року з подальшим звільненням за власним бажанням. Позивачка зазначає, що 07 травня 2025 року вона з`явилась на роботу та подала заяву про відкликання заяви про звільнення, натомість отримала наказ про звільнення №27-к від 07 травня 2025 року, згідно якого позивачку було звільнено з роботи з 07 травня 2025 року за власним бажанням. Позивачка відмовилась розписуватися про ознайомлення з вказаним наказом.

Позивачка вважає, що наказ про звільнення підлягає скасуванню, оскільки вона правомірно відкликала свою заяву про звільнення за власним бажанням, в наказі про звільнення відсутнє посилання на те, що на місце позивачки запрошено іншого працівника.

Позивачка зазначає, що вказані обставини викликали у неї сильне емоційне напруження та стрес, спричинений незаконним звільненням, що негативно вплинуло на фізичне та психологічне самопочуття, у зв`язку з чим вона була змушена терміново звернутися за медичною допомогою до лікарні. І в цей же день 07 травня 2025 року, позивачку госпіталізували до медичного закладу для стабілізації стану та запобігання можливим ускладненням перебігу вагітності, де остання перебувала до 16 травня 2025 року. Позивачка також наголошує, що вона перебувала в стані тимчасової непрацездатності в кінці робочого дня, що також свідчить про незаконність прийнятого наказу, оскільки не допускається звільнення в період тимчасової непрацездатності.

Враховуючи вказані обставини позивачка звернулась до суду за захистом своїх прав та просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ №27-к від 27 травня 2025 року про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням;

- поновити позивачку на роботі в Київському міському відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на посаді фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації з 07 травня 2025 року;

- стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07 травня 2025 року по день винесення рішення суду з вирахуванням усіх необхідних податків та зборів згідно чинного законодавства України.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечив та зазначив, що позивачка перебувала у трудових відносинах з відповідачем з 2007 року, і 03 березня 2020 року позичку затримали на робочому місці під час отримання нею хабаря в розмірі 17 000,00 гривень, з метою не нарахування штрафних санкцій роботодавцю у зв`язку з чим їй вручено підозру в рамках досудового розслідування кримінального провадження №42020101040000012.

Також у відзиві на позовну заяву зазначено, що 06березня 2020 року позивачка була відсторонена від роботи на час службового розслідування. На підставі заяви позивачки від 24.03.2020 наказом відповідача від 25.03.2020 №18-к позивачці надана соціальна відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Лише 24.05.2024 з ініціативи нового керівника відповідача, на підставі Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» листом від 24.05.2024 позивачку було повідомлено про необхідність стати до роботи протягом 10 календарних днів до 03.06.2024.

Відповідач вказує, що наказом відповідача від 03.06.2024 №34-к розпочаті трудові відносини між позивачкою та відповідачем, позивачці запропонована посада фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг. І того ж дня на підставі заяви позивачки, наказом від 03.06.2024 № 35-к позивачці надана відпустка для догляду за дитиною по досягнення нею шестирічного віку, до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Наказом від 28.11.2024 № 70-к, на підстав заяви позивачки, їй продовжена відпустка по догляду за дитиною до 03.03.2025 року. Наказом відповідача від 04.03.2025 №14, на підставі відповідної заяви позивачки, роботодавцем прийнято рішення про вихід позивачки на роботу у зв`язку з закінченням відпустки по догляду за дитиною. На підставі заяви позивачки наказом відповідача від 04.03.2025 №4-в, позивачці надана оплачувана додаткова відпустка, як мамі двох дітей, що не досягли 15-ти річного віку, до 14.03.2025 (15 та 16.03.2025 вихідні дні). Також наказом відповідача від 04.03.2025 №15-к, на підставі заяви позивачки надана відпустка без збереження заробітної плати з 17.03.2025 по 15.04.2025. З 15.04.2025 по 23.04.2025 позивачка хворіла та була відсутня на робочому місці на підставі листків непрацездатності.

Відповідач зазначає, що наказом відповідача від 24.04.2025 № 13-в на підставі заяви позивачки надана невикористана основна щорічна відпустка з подальшим звільненням за період з 08.08.2015 по 14.10.2019 до 07.05.2025 - дати звільнення.

Відповідач вказує, що 07.05.2025 він ознайомився зі змістом ухвали Голосіївського районного суду м. Києва у справі №752/6511/20 від 11.03.2025, якою позивачку звільнили від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України та закрили провадження.

Відповідач посилається на те, що позивачка фактично з 03.03.2020 не працювала та займає посаду, на яку роботодавець хоче взяти найманого працівника, що буде дійсно виконувати свої трудові обов`язки.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що 07.05.2025 близько 16.30 позивачка з`явилась на роботі та принесла заяву про відкликання своєї заяви на звільнення від 24.04.2025, повідомила що передумала звільнятися бо вагітна, та збирається йти до лікаря. При цьому довідку про вагітність роботодавцю не надавала, з наказом про звільнення від 07.05.2025 ознайомлена, проте розписатися про ознайомлення з наказом відмовилась, як і забрати трудову книжку.

Відповідач зазначає, що не бажає продовжувати такі трудові відносини з позивачем, оскільки остання фактично лише користується правом на відпустки, а тому з посиланням на ч. 1 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» просить в задоволенні позову відмовити.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2026 року позовні вимоги були задоволені.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг, забезпечення допоміжними та іншими засобами реабілітації Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з 07.05.2025.

Стягнуто з Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 45 629,14 грн.

Стягнуто з Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь держави судовий збір у розмірі 2 422,40 коп.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, представницею Київського міського відділення фонду захисту осіб з інвалідністю - Некротюк О.О. 05 березня 2026 року через систему «Електронний суд» було подано апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2026 року по справі №362/4336/25 та постановити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Так, представник апелянта вказує, що згідно висновків суду першої інстанції які викладені в рішенні, трудові відносини між позивачем та відповідачем можна розділити на два періоди з 08.08.2017 року по 24.03.2020 року та з 03.06.2024 року по 07.05.2025 року - спірний період,

Спірний період розпочато з ініціативи роботодавця оскільки з березня 2020 року по червень 2024 року (чотири роки) трудові відносини з позивачем були призупинені, наказ міститься в матеріалах справи. З 06.03.2020 позивач відсторонена від роботи на час проведення службового розслідування як фахівця І категорії та прийнято на цю посаду іншого найманого працівника (в матеріалах справи міститься її' заяви від 24.03.2020 року та наказ Київського МВФСЗОІ від 25.03.2020 №18-в про надана соціальна відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також Акт Київського МВФСЗОІ №1 від 30.03.2020, про проведення службового розслідування, щодо неї вирішено відкласти прийняття рішення до отримання вироку суду, який набере законної сили).

Тому наказом Київського МВФСЗОІ від 03.06.2024 №34-к розпочаті трудові відносини між відповідачем та позивачкою ОСОБА_1 якій запропонована посада фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг у Київському МВФСЗОІ.

За весь час спірного періоду позивачка так і не приступила до виконання своїх посадових обов`язків, жодного дня не працювала, перебувала в різного роду відпустках, так з дня поновлення:

- наказом від 03.06.2024 №35-к їй надана відпустка для догляду за дитиною по досягнення нею шестирічного віку, до 28 листопада 2024 року;

- 28.11.2024 Наказом Київського МВФСЗОІ №70-к, на підставі знову ж таки заяви позивача, що вже просто направлена за допомогою мессенджера ШЬег їй продовжена ця відпустка по догляду за дитиною до 03 березня 2025 року;

- наказом Київського МВФСЗОІ від 04.03.2025 №14-к, на підставі відповідної заяви ОСОБА_1 роботодавцем прийнято рішення про вихід позивача на роботу у зв`язку з закінченням відпустки по догляду за дитиною;

- і знову ж таки на підставі заяви позивача Наказом Київського МВФСЗОІ від04.03.2025 №4-в, їй надана оплачувана додаткова відпустка, як мамі двох дітей, що не досягли 15-ти річного віку, до 14.03.2025. (15 та 16 березня 2025 року вихідні);

- також Наказом Київського МВФСЗОІ від 04.03.2025 №15-к, на підставі її заяви надана відпустка без збереження заробітної плати з 17.03.2025 по 15.04.2025;

- з 15.04.2025 по 23.04.2025 позивач перебувала на лікарняних.

24.04.2025 наказом Київського МВФСЗОІ № 13-к на підставі заяви позивача надана невикористана основна щорічна відпустка з подальшим звільненням (за період з 08.08.2015 по 14.10.2019 до 07.05.2025 - дата звільнення).

З наведеного вище вбачається, що позивачка не виявляла бажання виконувати покладені на неї обов`язки фахівця тому жодного дня не працювала.

Перераховані вище обставини та розпорядчі документи роботодавця дають підстави вважати, що припинення трудових відносин 07.05.2025 між позивачам та відповідачам згідно ст. 38 КЗпП України тобто з ініціативи найманого працівника, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки роботодавець запропонував найманому працівнику звільнитися бо відпустка з 24.04.2025 по 07.05.2025 була останньою з невикористаних яку позивачка могла використати за попередні періоди, тобто домовленість про звільнення відбувалося за згодою сторін, але чомусь з визначенням «за власним бажанням» найманого працівника.

Оскільки розпочинаючи трудові відносини в спірний період метою роботодавця було «вивести на роботу, легалізувати» найманого працівника який «рахувався як такий що є», а з дій найманого працівника вбачається,що її метою було використати невикористані відпустки за попередній період та отримати за них компенсацію.

Враховуючи зазначені обставини представник апелянта вказує, що з фактичних обставин справи в спірний період між позивачем та відповідачем не існувало трудової взаємодії тобто роботодавець не був зацікавлений в найманому працівнику, а останній не виконував свої посадові обов`язки, навіть до них фактично не приступив за більше ніж рік розпочатих трудових відносин, та не отримував винагороду у вигляді заробітної плати.

Зміст поданої позивачкою заяви про звільнення за власним бажанням, містить дату звільнення проте не містить причин звільнення. При цьому позивачем не заперечувалось написання заяви про звільнення у добровільному порядку, а заява про відкликання заяви про звільнення була подана стороною позивача вже після винесення наказу відповідача про звільнення позивача, що не може повернути сторони у попередній стан, враховуючи виконання сторонами оспорюваного позивачем наказу.

Згідно викладених фактичних обставин вбачається, що звільнення позивача 07.05.2025 відбувалося згідно норм пункту першого частини 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київського міського відділення фонду захисту осіб з інвалідністю поданою представницею - Некротюк Оленою Олександрівною на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, надано строк на подачу відзиву.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2026 року справу призначено до розгляду в суді апеляційної інстанції з повідомленням учасників справи.

11 травня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила до суду відзив на апеляційну скаргу в якому підтримавши доводи позовної заяви, зазначила, що рішення першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Позивач зазначила, що доводи апеляційної скарги, про нібито тривале невиконання позивачкою своїх обов`язків, через використання свого права на відпустки, які передбачені чинним законодавством є неспроможними. За вказаний період часу, позивачку не було притягнуто до жодної дисциплінарної відповідальності. Всі заяви позивачки про надання відпусток, були задоволені відповідачем, що ще раз підтверджує законність її дій.

У судовому засіданні представник апелянта підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Позивач в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги.

Крім того, протокольною ухвалою суду було відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на подання додаткового доказу, у зв`язку з тим, що апеляційним судом не було встановлено поважності причин не подання доказу до суду першої інстанції.

Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом відповідача від 03.06.2024 № 34-к «Про початок трудових відносин з ОСОБА_2 » 03.06.2024 почато трудові відносини з ОСОБА_1 , фахівцем І категорії відділу забезпечення зайнятості та соціального захисту осіб з інвалідністю.

Позивачка звернулася до відповідача із заявою від 24.04.2025, в якій просила надати невикористану основну відпустку тривалістю 14 календарних днів з 24.04.2025 по 07.05.2025 за період роботи з 08.08.2015 по 14.20.2019 з подальшим звільненням за власним бажанням.

24.04.2025 відповідачем видано наказ «Про надання відпустки ОСОБА_3 », яким надано позивачці невикористану щорічну основну відпустку тривалістю 14 календарних днів, з 24.04.2025 по 07.05.2025 за період роботи з 08.08.2015 по 14.10.2019.

07.05.2025 позивачка подала відповідачу заяву від 07.05.2025, в якій повідомила, що відкликає свою заяву від 24.04.2025 про звільнення за власним бажанням. Зазначена заява прийнята відповідачем 07.05.2025 та зареєстрована за вх. №1/5-444/06.

07.05.2025 Київським міським відділенням Фонду соціального страхування осіб з інвалідністю видано наказ №27-к «Про звільнення ОСОБА_4 ». Оскаржуваним наказом вирішено звільнити ОСОБА_1 , фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг, забезпечення допоміжними та іншими засобами реабілітації з займаної посади 07.05.2025, за власним бажанням, згідно ст. 38 КЗпП України.

Відповідач листом від 08.05.2025 №1/6-548/06 адресованим ОСОБА_1 у відповідь на заяву від 07.05.2025 щодо відкликання заяви про звільнення, поданої безпосередньо в день звільнення 07.05.2025 о 15 год 20 хв., повідомив, що відповідач 07.05.2025 припинив трудові відносини з позивачем на підставі поданої позивачем заяви від 24.04.2025. Цим же листом позивачку повідомлено, що ним було створено умови для отримання позивачкою трудової книжки та наказу про звільнення, але позивачка свідомо відмовилася від їх отримання в приміщенні відповідача. Також в листі надано роз`яснення щодо отримання трудової книжки та наказу про звільнення.

Листом від 29.05.2025 відповідач звернувся до позивачки про необхідність отримання трудової книжки.

Відповідно до медичної карти стаціонарного хворого №2393 позивачка була госпіталізована до медичного закладу 07.05.2025 з діагнозом «вагітність малого терміну. Загроза викидня».

Згідно виписки із медичної карти стаціонарного хворого акушерсько-гінекологічного відділення КНП «ВБЛІЛ» ВМР позивачка була виписана з медичного закладу 16.05.2025.

Так, суд першої інстанції зазначив, що з матеріалів справи вбачається, що позивачка ініціювала розірвання трудового договору та просила надати невикористану основну відпустку тривалістю 14 календарних днів з 24.04.2025 по 07.05.2025 з подальшим звільненням за власним бажанням.

Отже, позивачка мала права в період з 24.04.2025 по 07.05.2025 змінити своє бажання про звільнення. Тому позивачка вправі подати заяву 07.05.2025, тобто в останній день відпустки, про відкликання свої заяви про звільнення. Така заява має бути врахована відповідачем, і роботодавець не вправі звільнити позивачку за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на її місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Відповідач не стверджував у відзиві на позовну заяву та не надавав суду доказів того, що ним запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Відповідно перешкод для задоволення заяви позивачки про відкликання заяви про звільнення у відповідача не було.

Суд першої інстанції встановив, що звільнення позивачки було здійснено з порушенням норм законодавства.

Посилання відповідача на норми ч. 1 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» судом відхиляються, оскільки вказані норми регулюють правовідносини звільнення працівника за ініціативою роботодавця. В цій же справі позивачку звільнено на підставі ст. 38 КЗпП України, тобто за ініціативою працівника.

Посилання сторін у справі на інші обставини, а саме перебування позивачки в стані непрацездатності та використання позивачкою наданих їй відпусток, і надані суду докази, не розглядаються, оскільки вони не мають значення для справи, з огляду на те що суд дійшов висновку про незаконність звільнення позивачки 07.05.2025.

Враховуючи викладене, відповідач був не в праві видавати наказ від 07.05.2025 №27-к «Про звільнення ОСОБА_4 » за власним бажанням після відкликання заяви про звільнення.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивачки з роботи відбулося з порушенням вимог ст. 38 КЗпП України, тобто є незаконним, відповідно наказ Київського міського відділення Фонду соціального страхування осіб з інвалідністю від 07.05.2025 №27-к «Про звільнення ОСОБА_4 » є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно позивачка ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді фахівця відділу моніторингу якості реабілітаційних послуг, забезпечення допоміжними та іншими засобами реабілітації Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з 07.05.2025.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядав як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підставами припинення трудового договору відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України).

Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (частина третя статті 38 КЗпП України).

Виходячи зі змісту статті 38 КЗпП України у разі подання працівником заяви про звільнення за власним бажанням працівник має право відкликати заяву про звільнення лише протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення. Якщо цей строк закінчився і подана заява про звільнення не відкликана, працівник вважатиметься таким, що залишив роботу, підтримує вимогу про звільнення і втратив право на поновлення на роботі.

Сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців. При цьому, якщо відсутнє усне чи письмове відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою. Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник.

За відсутності домовленості працівника і роботодавця про дату звільнення до закінчення двотижневого строку працівник не може бути звільнений у межах цього строку з дати, яку на власний розсуд обрав роботодавець. Працівник не може бути звільнений з дати, яка не відповідає домовленості.

Аналогічний правовий висновок, викладений Верховним Судом у постановах від 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17 (провадження № 61-38688св18), від 17 серпня 2022 року у справі № 372/128/21 (провадження № 61-19849св21), від 21 грудня 2022 року у справі № 299/2706/20 (провадження № 61-3594св22), від 21 лютого 2024 року у справі № 752/15997/21 (провадження № 61-10063св23).

У постанові Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 359/6858/19 (провадження № 61-15988св20) вказано, що за відсутності причин, які свідчать про неможливість продовження працівником роботи, сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності такої домовленості працівника можна звільнити навіть у день подання заяви про звільнення. Таким чином, роботодавець, у разі звільнення за статтею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення. Роботодавець може звільнити працівника у день подання заяви про звільнення лише за наявності такої домовленості. Проте, якщо працівник про це не просить, відсутні підстави для його звільнення до закінчення двотижневого строку після подання відповідної заяви.

Згідно з частиною четвертою статті 241-1 КЗпП України строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Отже, двотижневий строк попередження роботодавця при звільненні на підставі статті 38 КЗпП України буде закінчений після спливу двох тижнів з моменту подання працівником відповідної заяви.

У справі, яка переглядається, судом першої інстанції встановлено, що позивачка звернулася до відповідача із заявою від 24 квітня 2025 року, в якій просила надати невикористану основну відпустку тривалістю 14 календарних днів з 24 квітня 2025 року по 07 травня 2025 року за період роботи з 08 серпня 2015 року по 14 жовтня 2019 року з подальшим звільненням за власним бажанням, без зазначення дати звільнення.

Так, у даній заяві позивач не ставив питання про її звільнення у певний строк або у конкретну дату, в тому числі в день подання заяви.

Відтак, на підставі положень частини четвертої статті 241-1 КЗпП України позивач мав бути звільнений з роботи через два тижні, проте в останній день відпустки подала заяву про відкликання заяви про звільнення, яка була зареєстрована.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Враховуючи обставини справи колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо незаконності звільнення, оскільки відповідач не в праві був видавати наказ від 07 травня 2025 року №27-к «Про звільнення ОСОБА_4 » за власним бажанням після відкликання заяви про звільнення.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що звільнення позивачки відбулося фактично під час її перебування у відпустці, оскільки 07 травня 2025 року було останнім днем відпустки і така дата звільнення сторонами не погоджувалася. Зі змісту заяви про надання відпустки вбачається, що сторони погодили тривалість відпустки з 24 квітня 2025 року по 07 травня 2025 року включно, з подальшим звільненням, тобто після закінчення відпустки. А отже, у роботодавця, за жодних обстави не було законних підстав для звільнення позивачки з 07 травня 2025 року.

Відтак, суд першої інстанції належним чином надав оцінку доводам сторін та відновив порушені права позивача.

Таким чином, наведеними вище нормами та встановленими судом обставинами спростовуються доводи апелянта, які зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів, їх дослідження і встановлення обставин та не вказують, що дії роботодавця при звільненні відповідали вимогам законодавства.

Апеляційним судом не надавалась оцінка доводам сторін щодо обставин, які виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, оскільки вони не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголосив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей» … Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Київського міського відділення фонду захисту осіб з інвалідністю подану представницею - Некротюк Оленою Олександрівною - залишити без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 03 липня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова