Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №362/2922/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 362/2922/25 Головуючий у І інстанції Марчук О.Л.

Провадження №22-ц/824/5467/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 червня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Кононової Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» - адвоката Кобилянського Віктора Ананійовича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської областівід 06 листопада 2025 року та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сологуба Вадима Леонідовича на додаткове рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2025 року ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» звернулося до Васильківського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту.

Позивач в обґрунтування позову зазначав, що Державною службою геології та надр України йому видано Спеціальний дозвіл на користування надрами № 6752 від 08 грудня 2023 року, додатком до якого є укладена Угода № 6752 про умови користування надрами з метою видобування корисних копалин.

Зазначив, що дія вказаного спеціального дозволу поширюється у тому числі й на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221486200:03:001:0014, яка належить на праві приватної власності відповідачці.

У зв`язку із цим, позивач надіслав відповідачці оферту та проєкт договору про встановлення сервітуту, яку було вручено 26 жовтня 2024 року.

Оскільки ігнорування відповідачем пропозиції укласти договір сервітуту перешкоджає позивачу належним чином виконувати свої обов`язки, як надрокористувача, що може спричинити негативні наслідки для товариства, посилаючись на відповідні норми земельного законодавства, позивач просить встановити земельний сервітут відповідно до проекту договору про встановлення земельного сервітуту (доданого до оферти від 10.10.2024 року) між ним і відповідачем на частину земельної ділянки із кадастровим номером 3221486200:03:001:0014.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

10 листопада 2025 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Сологубом В.Л. було подано заяву про ухвалення додаткового рішення. Дану заяву обґрунтовано тим, що адвокатом було здійснено аналіз позову ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» до ОСОБА_1 про визнання укладеним договору земельного сервітуту, аналіз судової практики щодо укладення договорів земельного сервітуту, підготовка та подання відзиву на позовну заяву, підготовку та подання клопотання про розгляд справи з викликом сторін по справі.

На підтвердження надання правової допомоги в суді першої інстанції адвокатом до заяви долучено договір про надання правничої допомоги №94-25 від 29.10.2025 року, ордер, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 31.01.2012 року № 4840, акт наданих послуг №1 від 07 листопада 2025 року.

Додатковим рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року відмовлено в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Кобилянський В.А. в інтересах ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного суду.

Посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом порушено процесуальні права позивача, оскільки суд розглянув справу не дочекавшись відповіді на відзив, таким чином не надавши позивачу можливості у встановлений судом строк надати свої заперечення проти аргументів викладених у відзиві.

Зазначає, що суд прийшов до хибного висновку про те, що встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідачки із її використанням для видобування надр прямо і беззаперечно порушить цільове призначення земельної ділянки, оскільки законом передбачена можливість використання для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, земельних ділянок іншого цільового призначення без змін останнього.

Крім того, звертає увагу суду апеляційної інстанції на хибний висновок суду, що надання позивачу земельного сервітуту, як права на користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення для розробки корисних копалин з подальшим їх видобуванням, призведе до знищення поверхневого родючого шару земельної ділянки відповідачки, чим завдасть шкоди природним властивостям і структурі земельної ділянки, оскільки дане твердження базується на припущеннях. Судом не було встановлено, що на спірній земельній ділянці наявний родючий шар ґрунту.

Також безпідставним є і твердження суду про безсумнівне знищення поверхневого шару ґрунту та непоправну шкоду, оскільки законом передбачено рекультивацію з метою охорони ґрунтів, тобто відновлення родючого шару ґрунту.

Скаржник посилається також на безпідставність висновку місцевого суду про те, що встановлення сервітуту з видобування корисних копалин на земельній ділянці відповідача позбавить її права користування земельною ділянкою за призначенням.

10 грудня 2025 року адвокат Сологуб В.Л. в інтересах відповідача ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою на додаткове рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18.11.2025 року.

Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву про ухвалення додаткового рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що витрати на правову допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Крім того, зазначає, що висновки суду щодо ненадання доказів оплати за надані послуги адвокатом відповідачу є хибними та здійснені з втручанням суду у правовідносини адвоката з клієнтом. Вказує, що було укладено договір про надання правничої допомоги з відповідачем для представництва інтересів клієнта, який є оплатним, а тому витрати на надання правничої допомоги з представництва інтересів у суді є неминучими витратами.

Скориставшись правом на подачу відзиву, представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Сологуб В.Л. також подав відзив на апеляційну скаргу позивача.

В обґрунтування відзиву зазначає, що позивач неправомірно, без згоди та дозволу власника земельної ділянки - ОСОБА_1 , здійснював розробку корисних копалин, чим порушив право власності відповідача. Втручання держави в право власності ОСОБА_1 шляхом встановлення земельного сервітуту, на думку відповідача, не відповідає критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки встановлення сервітуту для здійснення позивачем підприємницької діяльності - розробку корисних копалин - унеможливлює використання відповідачем належної їй на праві власності земельної ділянки за цільовим призначенням.

Крім того, зазначає, що позивачем не доведено ту обставину, на яку він посилається, як на підставу своїх вимог, а саме необхідність встановлення земельного сервітуту та фактичного примусу відповідачки до використання її земельної ділянки сільськогосподарського призначення для промислових потреб.

Звертає увагу суду, що однією з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту. Позивачем в свою чергу не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження неможливості користуватися земельною ділянкою за вказаною адресою у будь-який інший спосіб, ніж за договором про земельний сервітут.

Зазначає, що позивач, звертаючись до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, не зазначив на яких умовах має бути встановлено сервітут, не виклав його змісту, в тому числі, які конкретні права, обов`язки та гарантії набуває позивач, як сервітуарій та власник (землекористувач), а також яких обмежень має дотримуватися власник (землекористувач).

До того ж, умовою для встановлення сервітуту є збереження за власником (користувачем) можливості використання земельної ділянки за цільовим призначенням. Але зміст позовної заяви та додані матеріали не містять відомостей про те, у який спосіб використовується земельна ділянка власником (користувачем) та чи не призведене встановлення сервітуту до неможливості використання земельної ділянки, розташованої в межах цієї зони, за цільовим призначенням.

У судовому засіданні представники позивача ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» - Кобилянський В.А. та Самофал В.В. підтримали апеляційну скаргу, подану в інтересах позивача, просили її задовольнити. Проти задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Сологуба В.Л. на додаткове рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року заперечували.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Сологуб В.Л. у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, направив за допомогою системи «Електронний суд» клопотання про відкладення судового розгляду у зв`язку із зайнятістю представника відповідача в іншому судовому засіданні по справі №369/19932/24, розгляд якої відбувається у Києво-Святошинському районному суді Київської області.

Заслухавши думку представників позивача, перевіривши докази, додані до клопотання, вирішуючи клопотання сторони представника відповідача, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.

Згідно зі статтею 372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Каракуця проти України", заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).

Праву особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Апеляційним судом також враховано, що стороною позивача відповідача викладено свої доводи і міркування щодо доводів апеляційної скарги на рішення суду у поданому ним відзиві, а також в апеляційній скарзі на додаткове рішення. У поданих представником відповідача процесуальних документах по справі не зазначено жодних нових обставин, які унеможливлюють розгляд справи за наявними матеріалами за відсутності сторони відповідача.

Крім того, відмовляючи у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи апеляційний суд виходить із тих обставин, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Таргоній Д.О., пояснення представників позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вище вимогам закону відповідає не в повній мірі.

Так, судом першої інстанції встановлено та з матеріалів даної справи вбачається, що ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» отримало від Державної служби геології та надр України Спеціальний дозвіл на користування надрами № 6752 від 08 грудня 2023 року; вид користування: видобування корисних копалин; мета користування надрами: видобування: граніту придатного в якості сировини для виробництва щебеню будівельного та каменю бутового; відсіви від дороблення гранітів на щебінь придатні для дорожнього будівництва, а також для благоустрою, рекультивації та планування; піску придатного для використання як пісок-компонент в`яжучого для одержання щільного силікатного бетону, а також для рекультивації, благоустрою і планування; об`єкт надрокористування: Північноплисецьке родовище; місцезнаходження: Київська область, Фастівський район; площа 18,2 га; строк дії спеціального дозволу на користування надрами: до 08 грудня 2043 року (а.с. 10 - 12).

Як вбачається з Схеми розташування меж спецдозволу на користування надрами Північноплисецьке родовище, наданої позивачем, дія вказаного спеціального дозволу поширюється також і на частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221486200:03:001:0014 (а.с. 13).

Згідно інформації з Державного земельного кадастру про права власності та речові права на земельну ділянку від 24.03.2025 року, земельна ділянка площею 0,372 гектара, кадастровий номер 3221486200:03:001:0014, що розташована за адресою: Київська обл., Васильківський р-н., Плесецька сільська рада належить на праві приватної власності відповідачці ОСОБА_1 (а.с. 21).

Судом першої інстанції також встановлено, що у зв`язку зі змінами адміністративно-територіального поділу районів у Київській області за постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів», станом на дату ухвалення рішення у даній справі село Пелесецьке розташоване в адміністративних межах Калинівської селищної територіальної громади Фастівського району Київської області.

Встановлено також, що 10.10.2024 р. ТОВ «Північноплисецьке родовище піску та граніту» надіслало відповідачці ОСОБА_1 оферту на укладення договору сервітуту, додатком якої є проєкт договору про встановлення сервітуту (а.с. 14 - 15, 16 - 18).

У відповідь на оферту щодо укладення договору сервітуту, 15.10.2024 р. відповідачка листом відхилила таку пропозицію (а.с. 74 - 75, 76).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено безальтернативного способу захисту свого права як користувача земельної ділянки іншим способом, аніж встановлення земельного сервітуту; встановлення земельного сервітуту для розробки корисних копалин на всю земельну ділянку відповідачки площею 0,3434 гектара, повністю позбавить відповідачку можливості належним чином здійснювати своє право власності щодо володіння, користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою; встановлення сервітуту для здійснення позивачем підприємницької діяльності у вигляді розробки корисних копалин фактично і реально унеможливить використання за цільовим призначенням відповідачкою належної їй на праві власності земельної ділянки.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із такими висновками, з огляду на наступне.

Надаючи правову оцінку обставинам у справі, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За приписами ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із частиною першою статті 13 та частиною першою статті 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Стаття 395 Цивільного кодексу України регламентує, що речовими правами на чуже майно є: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Водночас, відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Статтею 24 Кодексу України про надра встановлено, що користувачі надр мають право здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу або угоди про розподіл продукції; розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу тощо.

Права та обов`язки користувача надр виникають з дня, наступного за днем внесення інформації про спеціальний дозвіл на користування надрами до Державного реєстру спеціальних дозволів на користування надрами, якщо в такому спеціальному дозволі на користування надрами не передбачено більш пізній строк, а в разі укладення угоди про розподіл продукції - з дня набрання чинності такою угодою, якщо інше не передбачено самою угодою, та діють до завершення строку дії спеціального дозволу на користування надрами або до набрання законної сили рішенням суду про дострокове припинення прав на користування надрами (припинення дії спеціального дозволу на користування надрами) з підстав, встановлених цим Кодексом.

При цьому статтею 18 Кодексу України про надра передбачено особливості надання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами.

Зокрема, надання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством України.

Земельні ділянки для користування надрами, крім випадків, передбачених статтею 23 цього Кодексу, надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів на користування надрами чи гірничих відводів.

Місцеві ради при наданні земельної ділянки для розробки родовищ корисних копалин місцевого значення одночасно надають у користування і надра.

В статті 3 Кодексу України про надра визначено, що гірничі відносини в Україні регулюються Конституцією України, законами України "Про адміністративну процедуру", "Про охорону навколишнього природного середовища", цим Кодексом та іншими актами законодавства України, що видаються відповідно до них.

Водночас у частині четвертій цієї ж статті наголошено, що земельні, лісові та водні відносини регулюються відповідним законодавством України.

В свою чергу поняття земельного законодавства та його завдання містяться у статті 4 Земельного кодексу України відповідно до якої земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, його завданням є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Частинами першою-другою статті 3 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Отже за існуючої моделі правового регулювання безумовний пріоритет в регулюванні земельних відносин (суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження землею) надається саме земельного законодавства, а норми іншого законодавства, зокрема, цивільного та гірничого застосовуються до нього субсидіарно і в частині, яка йому не суперечить.

Згідно з частиною четвертою статті 66 Земельного кодексу України надання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим відповідним робочим проектом землеустрою на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

Земельні ділянки усіх форм власності та категорій надаються у користування власникам спеціальних дозволів на геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислову розробку, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислову розробку родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) на видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення шляхом встановлення земельних сервітутів згідно з межами ділянок надр та строками дії відповідних спеціальних дозволів на користування надрами, а також за межами таких ділянок надр для будівництва та розміщення споруд/об`єктів, пов`язаних із зазначеним видом діяльності (з автоматичним продовженням строку дії земельного сервітуту в разі продовження строку дії відповідного спеціального дозволу на користування надрами). Встановлення земельних сервітутів для зазначених цілей здійснюється без зміни цільового призначення таких земельних ділянок, крім земель природно-заповідного фонду, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення.

Судова колегія враховує, що частину четверту статті 66 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 402-IX від 19.12.2019; в редакції Закону № 2805-IX від 01.12.2022.

В такий спосіб, законодавець в земельному законодавстві визначив особливості надання земельних ділянок (у тому числі юридичний титул, на якому вони надаються) для потреб, пов`язаних з користуванням надрами.

Запровадження такої моделі вочевидь повинно було враховувати як тимчасовий характер надрокористування, так і необхідність максимального забезпечення раціонального використання земель, зокрема щодо збереження земельних ділянок у цивільному та господарському обороті, дотримання їх цільового використання.

Іншими словами в законодавстві запроваджено механізм при якому в межах гірничого відводу відсутня імперативна необхідність зміни цільового призначення земельної ділянки, виведення її з господарського обороту.

Наприклад, у випадку видобування корисних копалин підземним способом земельні ділянки сільськогосподарського призначення в межах гірничого відводу можуть продовжувати використовуватись для сільськогосподарських потреб.

З іншого боку, власники або користувачі земельних ділянок у випадку встановлення земельного сервітуту не тільки не позбавляються прав щодо володіння, користування та розпорядження ними, а й отримують можливість компенсації тих обмежень, а також втрат, які можуть мати місце у цьому разі.

При цьому за змістом статті 66 Земельного кодексу України саме встановлення земельного сервітуту і є тим юридичним титулом, який легітимізує здійснення надрокористувачем своєї діяльності в межах земельних ділянок (як сформованих у встановленому порядку, так і тих, формування яких не здійснено).

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції зазначені норми земельного законодавства тлумачив неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що надання позивачу права земельного сервітуту з видобування корисних копалин на земельній ділянці відповідачки позбавить її можливості належним чином здійснювати своє право власності щодо володіння, користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою, а також унеможливить користування земельною ділянкою за її цільовим призначенням. Встановлення сервітуту не позбавляє власника його майнових прав, а лише тимчасово обмежує користування і таке обмеження прямо передбачене законом. Крім того, суд першої інстанції не взяв до уваги, що у даній справі йдеться про строковий сервітут, з можливістю для землевласника отримання грошової компенсації таких обмежень.

Апеляційний суд також погоджується із доводами апеляційної скарги в частині необґрунтованості висновку місцевого суду про те, що надання позивачу земельного сервітуту, як права на користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення для розробки корисних копалин з подальшим їх видобуванням, призведе до знищення поверхневого родючого шару земельної ділянки відповідачки, чим завдасть шкоди природним властивостям і структурі земельної ділянки.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які дозволяли би суду дійти таких висновків, отже дане твердження базується на припущеннях.

Поряд із цим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції вважає, що надані позивачем у даній справі докази не дозволяють суду встановити, чи відповідають умови договору цілям, для яких передбачена можливість встановлення земельного сервітуту, а розмір плати (ціна договору) - площі і межам чужої земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, та тим обмеженням, які перешкоджатимуть власнику реалізовувати своє право на обтяжене сервітутом майно.

Статтею 98 Земельного кодексу України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 Земельного кодексу України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Згідно з пунктом в-3 статті 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення такого земельного сервітуту, як право на користування земельною ділянкою для потреб геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислової розробки родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення з правом будівництва та розміщення споруд/об`єктів, пов`язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. За домовленістю сторін договір про встановлення земельного сервітуту може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки також може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору про встановлення земельного сервітуту та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (частини перша-друга статті 100 Земельного кодексу України, стаття 402 Цивільного кодексу України).

Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (частини четверта-п`ята статті 101 Земельного кодексу України).

Відповідно до положень статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Ці ж норми закону регламентують, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Поряд із цим, право позивача на встановлення сервітуту щодо частини земельної ділянки не позбавляє його обов`язку належними та допустимими доказами довести площу таких частин земельних ділянок, а не визначити їх на власний розсуд у найбільш вигідних для себе конфігураціях.

Відповідно до положень статті 55-1 Закону України «Про землеустрій», встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.

Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, включає:

а) пояснювальну записку;

б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації;

в) кадастровий план земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту;

г) матеріали польових геодезичних робіт;

г) копії документів, що є підставою для виникнення прав суборенди, сервітуту.

Таким чином, законодавством встановлено певні вимоги для встановлення земельного сервітуту.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У даній справі позивачем, в порушення зазначених вимог процесуального законодавства, не було надано суду технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права сервітуту, що унеможливлює встановлення судом обставин, які є предметом доказування у даній справі, та відповідно є підставою для відмови в задоволенні позову.

Отже, колегія апеляційного суду вважає, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції не в повному обсязі встановив обставини, що мають значення по справі, неправильно застосував норми матеріального права, та дійшов помилкового висновку про відсутність у даному випадку передбачених законом підстав для встановлення в інтересах позивача, як власника спеціального дозволу, земельного сервітуту згідно з межами ділянок надр та строками дії відповідних спеціальних дозволів на користування надрами, на належній відповідачу земельній ділянці.

У даній справі підставою для відмови у задоволенні позову є відсутність технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки на яку поширюються права сервітуту, оскільки суд позбавлений можливості самостійно визначити конфігурацію та межі частини належної відповідачу земельної ділянки, право на користування якою потребує позивач для реалізації спеціального дозволу на користування надрами.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

З огляду на те, що суд першої інстанції по суті дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, проте мотивувальна частина рішення не відповідає обставинам справи, встановленим судом, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини судового рішення в редакції цієї постанови.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Сологуба В.А. на додаткове рішення Вастльківського міськорайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року, апеляційний суд вважає їх такими, що заслуговують на увагу, з огляду на наступне.

Так, відмовляючи в заяви представника відповідача про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу. Суд першої інстанції виходив із того, що в матеріалах справи відсутні та представником відповідачки суду не надані документи на підтвердження тієї обставини, що вартість отриманих правових послуг дійсно була оплачена відповідачкою.

Такі висновки суду суперечать вимогам процесуального законодавства та відповідній практиці Верховного Суду з питань застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Об`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Указані висновки узгоджуються із позицією Великої Палати Верховного Суду щодо порядку стягнення витрат на правову допомогу, викладеною у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15 (провадження № 14-382цс19

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).

ТЗ матеріалів даної справи вбачається, що між Адвокатським бюро «Вадима Сологуба» та ОСОБА_1 укладено договір про надання правничої допомоги від 29.10.2025 №94-25 до умов якого виконавець зобов`язався надати необхідну правову допомогу, а клієнт оплатити її вартість. Вартість правової допомоги (юридичних послуг), гонорар визначається згідно з актом наданих послуг та додаткова угода, в яких зазначається номер судової справи та судова інстанція, в межах якої надається правова допомога.

Відповідно до акта наданих послуг № 1 від 07.11.2025 року, Адвокатським бюро «Вадима Сологуба» було надано ОСОБА_1 правничу допомогу по справі №362/2922/25 в наступному об`ємі:

- гонорар за аналіз позовної заяви, аналіз судової практики, підготовка та подання відзиву на позову - 5000 грн (2 год., вартість години - 2500 грн);

- гонорар за аналіз судової практики щодо укладення договорів земельного сервітуту - 2500 грн (1 год., вартість години - 2500 грн);

- гонорар за надання правової допомоги з підготовки та подання відзиву на позовну заяву - 15 000 грн (6 год., вартість години - 2500 грн);

- гонорар за надання правової допомоги з підготовки та подання клопотання про розгляд справи з викликом сторін по справі №362/2922/25 - 2500 грн (1 год., вартість години - 2500 грн).

Загальна вартість робіт (послуг) склала 25 000 грн.

У справі № 922/445/19 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу: 1) за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу).

Аналогічні правові висновки сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі N 317/1209/19, провадження N 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі N 554/2586/16-ц, провадження N 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі N 753/1203/18, провадження N 61-44217св18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі N 640/4126/19, провадження N 61-14735св20 та ін.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина ЦПК України).

У розумінні положень частин 5, 6 статті 137 ЦПК України, зменшення суми витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом і часом, витраченим на виконання робіт адвокатом. Суд не вправі з власної ініціативи вирішувати питання про зменшення суми витрат на правову допомогу.

У даній справі позивачем не було подано клопотання про зменшення суми витрат на правову допомогу, понесених відповідачем, заперечень щодо неспівмірності таких витрат обсягу наданих адвокатом послуг чи витраченого часу позивач також не подавав.

З огляду на вказане, суд першої інстанції без належних підстав, в порушення вимог процесуального законодавства, відмовив відповідачу у відшкодуванні понесених ним витрат на професійну правничу допомогу.

Колегія суддів вважає, що заявлений відповідачем розмір витрат на правову допомогу у суді першої інстанції в сумі 25 000,00 грн відповідає принципам співмірності та розумності та підлягає до стягнення з позивача.

На підставі вищевикладеного, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сологуба В.А. слід задовольнити, додаткове рішення Вастльківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року скасувати ту ухвалити нове рішення, яким стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 25 000 (двадцять п`ять тисяч) гривень 00 коп.

До суду апеляційної інстанції представником ОСОБА_1 - адвокатом Сологубом В.А. разом із апеляційною скаргою на додаткове рішення та відзивом на апеляційну скаргу позивача подано заяви про відшкодування відповідачу витрат на правову допомогу в загальному розмірі на суму 25 000 грн (10 000 +15 000).

На підтвердження заявлених витрат подано Акт наданих послуг № 2 від 08.12.2025 року на суму 10 000,00 грн, а також Акт наданих послуг № 3 від 09.01.2026 року, згідно з яким, загальна вартість робіт (послуг) склала 12500,00 грн.

Враховуючи, що в результаті перегляду даної справи апеляційним судом задоволено апеляційну скаргу позивача частково шляхом зміни мотивувальної частини рішення, а резолютивну частину залишено без змін, а також враховуючи задоволення апеляційної скарги представника відповідача, колегія суддів вважає за можливе стягнути з позивача на користь відповідача понесені останнім витрати на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у підтвердженому розмірі, а саме: 12 500,00 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу подану адвокатом Кобилянським Віктором Ананійовичем в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» задовольнити частково.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 листопада 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Апеляційну скаргу, подану адвокатом Сологубом Вадимом Леонідовичем в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.

Скасувати додаткове рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2025 року.

В порядку розподілу судових витрат, стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Північноплисецьке родовище піску та граніту» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 25 000 (двадцять п`ять тисяч) гривень 00 коп, а також витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 22 500 (двадцять дві тисячі п`ятсот) гривень 00 коп.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 6 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді : О.В. Борисова

С.А. Голуб