Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №758/6760/24 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 року місто Київ

Справа № 758/6760/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9106/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Желепи О. В.,

суддів: Поліщук Н. В., Соколової В. В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапки М. О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Местечкін Ігор Володимирович, на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року (ухвалено у складі судді Пінкевич Н. С., дата складення повного тексту рішення - 09 лютого 2026 року) та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року (ухвалено у складі судді Пінкевич Н. С., дата складення повного тексту рішення - відсутня)

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 третя особа: ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні шляхом виселення, -

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом, у якому просив усунути перешкоди користування житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення із нього відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить 361/400 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 на праві власності належить 39/400 частки вищевказаного будинку, який в будинку не зареєстрований та не проживає з 1988 року.

У 2016 році ОСОБА_4 , зловживаючи своїми правами власника і маючи незначну частку, без його згоди змінив замки на хвіртці, воротах, будинку, сараї, без договорів найму житла вселив для проживання сторонніх осіб, які не є членами його сім`ї: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (раніше судимого).

Відповідачі почали поводити себе як господарі всього будинку, постійно створюють конфлікти, тероризують його, членів його родини, вчиняють бійки, погрожують. Також забили дошками його два виходи та горище другого поверху та всього будинку, перегородили паркан, подвір`я, завели собак, не допускали до загального вводу інженерних мереж, лічильників обліку комунальних послуг, загальних місць користування та до його зареєстрованої власності.

У позасудовому порядку ним направлено листа, адресованого ОСОБА_4 , щодо звільнення від сторонніх осіб частини будинку. Але його попередження проігноровано і відповідачами, і третьою особою. Вказав, що право спільної частковою власності має здійснювати співвласниками спільно, в тому числі й на вселення будь-яких осіб. Оскільки він згоди не надав, відповідачі вселились самоправно, та він як власник має право вимагати усунення будь-якого порушення свого права власності, в тому числі й виселення осіб, які у добровільному порядку не звільняють домоволодіння.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

23 лютого 2026 року на адресу Києво-Святошинського районного суду Київської області від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Цесельської І. В. надійшла заява про ухвалення додатково рішення. Просила суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати пов`язані з наданням правничої допомоги в розмірі 19 900 грн.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Цесельської І. В. про ухвалення додаткового рішення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 19 900,00 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Местечкіна І. В., 10 березня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить оскаржуване заочне рішення - скасувати та ухвалити нове судове рішенням, яким позовні вимоги - задовольнити. Стягнути відповідачів судові витрати.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд першої інстанції помилково визнав достатньою згоду одного зі співвласників для проживання відповідачів у спільному житлі. Вказує, що суд фактично звів предмет доказування до умов, характерних для виселення за ст. 116 ЖК України, і таким чином, підмінив перевірку юридично значущих обставин спору про здійснення права співвласника перевіркою «санкційних» критеріїв.

Наголошує, що суд фактично поклав на позивача обов`язок спростовувати обставини, на які посилалася інша сторона як на підставу своїх заперечень, що є процесуально неправильним і не відповідає ст. 81 ЦПК України.

Стверджує, що суд безпідставно пов`язав наявність підстав для захисту з адміністративною відповідальністю та заходами громадського впливу.

Вважає, що суд формально застосував критерій пропорційності, не здійснивши повного аналізу юридично значущих елементів, необхідних для належної оцінки балансу інтересів у спорах, де конфлікт виникає з приводу здійснення права спільної часткової власності.

Звертає увагу, що суд першої інстанції не здійснив повної та всебічної оцінки доказів у сукупності і не навів належних мотивів відхилення істотних доводів.

Також, не погоджуючись з таким додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року, позивач ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Местечкіна І. В., 23 квітня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати зазначене додаткове рішенням та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд порушив принцип змагальності та права бути почутим при вирішенні питання про судові витрати, а саме: мав перевірити, що сторона фактично мала достатній процесуальний час та можливість реалізувати права бути почутою щодо заявленого розрахунку.

Зазначає, що суд першої інстанції обмежився загальними посиланнями на критерії співмірності, однак фактично не застосував їх до конкретних обставин справи, не проаналізував ані складність справи, ані реальний обсяг процесуальних документів і участі адвоката, ані співвідношення заявлених сум із фактичними діями.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

04 травня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Цесельська І. В. надіслала засобами поштового зв`язку на адресу Київського апеляційного суду відзив на апеляційні скарги позивача, у яких зазначає, що судові рішення ухвалені з дотриманням балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів на користування будинком.

Наголошує, що дійсний конфлікт існує не між позивачем і відповідачами, а між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_4 з приводу користування спільним майном, що підтверджується тривалою історією судових спорів між братами щодо права власності на домоволодіння починаючи з 2018 року. Відповідач стверджує, що позивач, маючи на меті стати одноособовим власником спірного майна з подальшим його продажем, систематично штучно створює конфлікти, учасником яких вимушено стає ОСОБА_2 як особа, що фактично проживає в будинку.

Заперечуючи проти доводів про самоправне вселення, відповідач вказує, що ОСОБА_2 , який перебуває у тісних родинних стосунках з ОСОБА_4 і вважає його своїм батьком, проживає в частині будинку з 2000-х років з відома та за згодою співвласника ОСОБА_4 , систематично здійснював там ремонтні роботи та облаштовував житло. При цьому позивач у судовому засіданні не заперечував факту проживання ОСОБА_2 у спірному домоволодінні щонайменше останні 10 років, хоча й не надавав письмової згоди на таке проживання, однак тривалий час не заперечував проти нього, що, на думку відповідача, свідчить про мовчазну згоду позивача на користування відповідною частиною майна.

Щодо порядку користування домоволодінням відповідач зазначає, що між співвласниками (позивачем і третьою особою) фактично склався усталений порядок користування будинком: у користуванні позивача та третьої особи перебувають квартири № 1 і № 2 з прилеглими територіями, відокремленими парканом; частина будинку, якою користується третя особа і в якій, відповідно, проживає ОСОБА_2 , має відокремлений вхід для постачання газу та електроенергії, а також окремі особові рахунки як споживача комунальних послуг. Відсутність судового рішення про поділ майна в натурі, за твердженням відповідача, не спростовує наявності такого фактичного порядку користування.

Відповідач заперечує релевантність посилань скаржника на практику Верховного Суду, вказуючи, що у справі № 727/9367/18 Верховний Суд, навпаки, дійшов висновку про відсутність підстав для виселення з огляду на те, що член сім`ї власника частки має право на проживання за згодою співвласника, а у справі № 521/6487/20 йшлося про направлення справи на новий розгляд через недослідженість обставин, тоді як у цій справі, на переконання відповідача, суд першої інстанції дослідив усі обставини та надав їм належну оцінку; крім того, провадження у справі № 521/6487/20 згодом взагалі закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Щодо доводів про систематичне порушення правил співжиття відповідач стверджує, що позивач не надав беззаперечних доказів систематичності таких порушень та вжиття щодо відповідачів заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними. Зазначається, що надані позивачем звернення до поліції датовані лише 2020 та 2022 роками і не свідчать про наявність конфлікту станом на момент звернення до суду в 2024 році чи розгляду справи в 2025 році; відповідачів жодного разу не притягували до адміністративної чи кримінальної відповідальності; акт депутата Боярської міської ради складений виключно зі слів позивача без опитування інших мешканців; а показання свідків або відображають суб`єктивну неприязнь (свідок ОСОБА_5 ), або ґрунтуються лише на словах позивача (свідок ОСОБА_6 ). Додатково відповідач звертає увагу, що ОСОБА_3 є особою похилого віку з обмеженнями у пересуванні, що фізично унеможливлює його участь у стверджуваних бійках.

У частині оскарження позивачем додаткового рішення про стягнення судових витрат відповідач заперечує доводи скаржника про необґрунтованість присудженої суми 19 900,00 грн, наполягаючи, що розмір витрат на правничу допомогу підтверджений належними доказами (договором, актами наданих послуг, квитанціями), обґрунтований критеріями співмірності, складністю справи, часом, витраченим адвокатом, кількістю судових засідань, а попередній (орієнтовний) розрахунок витрат не обмежує сторону в доведенні фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу за результатами розгляду справи; крім того, позивач у встановленому порядку не заявляв клопотання про зменшення розміру цих витрат.

На підставі викладеного відповідач просить суд апеляційної інстанції відмовити в задоволенні обох апеляційних скарг ОСОБА_1 та залишити оскаржувані рішення без змін, а також стягнути з позивача на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Співвласниками домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 (39/400 частки, 61/100 частка, 39/200 частки) та ОСОБА_4 (39/400 частки), що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 340500609 від 26 липня 2023 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є рідними братами. ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_2 , який, у свою чергу, є сином дружини ОСОБА_4 . Між сторонами склались вкрай неприязні та напружені відносини щодо користування та володіння спільним майном, з приводу чого у судах неодноразово розглядались відповідні спори, зокрема з 2018 року за ініціативою позивача триває низка судових справ щодо даного домоволодіння.

Судом встановлено, що у спірному домоволодінні склався фактичний порядок користування, при цьому в натурі домоволодіння та земельна ділянка не поділені, однак будинок фактично розділений на дві квартири, які мають окремі входи, земельна ділянка розділена парканом, розділені й особові рахунки. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають у частині домоволодіння, яка формально належить ОСОБА_1 , протягом тривалого часу позивач вказував, що відповідачі проживають там з 2016 року, тоді як відповідачі та третя особа стверджували про проживання в будинку ще з 2002 року. З огляду на це суд дійшов висновку, що відповідачі фактично проживають у будинку тривалий час - близько десяти років.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися та проживають у будинку за згодою іншого співвласника - ОСОБА_4 , що підтверджено поясненнями сторін і не було спростовано позивачем у судовому засіданні. У зв`язку з цим твердження позивача про самоправне вселення відповідачів суд оцінив критично. Судом також встановлено, що позивач не спростував наявність усталеного між співвласниками порядку користування домоволодінням, а сама відсутність поділу майна в натурі з виділенням конкретних приміщень і незгода позивача з таким фактичним користуванням не спростовують наявного фактичного порядку користування майном.

Також суд першої інстанції встановив відсутність доказів систематичного руйнування чи псування відповідачами жилого приміщення або систематичного порушення ними правил співжиття. За час користування будинком жоден з відповідачів не притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил проживання у будинку, заходи громадського впливу до них не застосовувались. Подані позивачем звернення до поліції датовані 2020 роком. Наданий позивачем акт депутата суд не визнав належним доказом, оскільки він складений виключно зі слів позивача. Депутат не опитував іншого співвласника чи відповідачів щодо порядку користування, замурування проходу, встановлення паркану, та не витребував документів щодо комунікацій, встановлених у будинку. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , яка є колишньою дружиною позивача і з якою у відповідачів склались неприязні стосунки, не повідомила об`єктивних даних ані щодо самоправного заселення, ані щодо порушення відповідачами правил співжиття, а висловила власне суб`єктивне ставлення до їх проживання через особисту неприязнь. Свідок ОСОБА_6 повідомила про обставини, відомі їй виключно зі слів позивача.

Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання

Позивач 07 травня 2026 року через підсистему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду заяву про розгляд справи за його відсутності, просив його скаргу задовольнити.

Представник відповідача з`явився 09 червня у судове засідання де заперечував проти доводів апеляційної скарги позивача та просив відмовити у її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

З урахуванням викладеного та приписів ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності скаржника.

Позиція суду апеляційної інстанції

Заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О. В. переглянувши справу та перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).

Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із частини другої статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статтей 79, 80 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно частин першої та шостої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи в задоволенні позову про виселення, суд першої інстанції виходив з встановлених обставин, наданих сторонами доказів та відсутності доказів чинення позивачу перешкод у користуванні майном.

Суд дійшов висновку про наявність права власності позивача на частину майна, яке водночас не може обмежувати право користування іншої особи без достатніх правових підстав, та про дотримання балансу між захистом права власності позивача і захистом права відповідачів на користування будинком.

Колегія суддів повністю погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Щодо доводу про помилковість визнання достатньою згоди лише одного співвласника на проживання відповідачів у спільному майні

Колегія суддів відхиляє цей довід з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, у спірному домоволодінні фактично склався усталений порядок користування майном, за яким кожен зі співвласників користується визначеною відокремленою частиною будинку. Позивач і третя особа користуються квартирами № 1 та № 2 з прилеглими територіями, відокремленими парканом, кожна з частин має власний вхід та окремі особові рахунки споживання комунальних послуг.

За таких обставин, коли співвласник ОСОБА_4 реалізує належне йому правомочне користування закріпленою за ним відокремленою частиною спільного майна шляхом вселення в неї членів своєї родини, відсутність окремої письмової згоди іншого співвласника на таке вселення не є свідченням порушення порядку здійснення права спільної часткової власності, оскільки останній фактичного користування частиною майна позивача не здійснював, не заперечував проти проживання відповідачів протягом тривалого часу (близько десяти років) і був обізнаний про це проживання. Мовчазна тривала бездіяльність позивача щодо заперечення проживання відповідачів у поєднанні з наявністю усталеного порядку користування майном виключає кваліфікацію такого вселення як самоправного.

При цьому, колегія суддів вважає, що тривалість проживання , одного з відповідачів доводить наявність згоди позивача на таке проживання в момент вселення, що не заперечувалось позивачем.

Щодо доводу про підміну предмета доказування критеріями статті 116 ЖК України

Колегія суддів вважає цей довід необґрунтованим. Суд першої інстанції правильно виходив із дійсної правової природи заявлених позовних вимог, оскільки, не зважаючи на формулювання позовних вимог як усунення перешкод у користуванні шляхом виселення, позивач в обґрунтування позову посилався, зокрема, на систематичне порушення відповідачами правил спільного проживання (створення конфліктів, погрози, перешкоджання доступу до інженерних мереж тощо), що відповідає диспозиції частини першої статті 116 ЖК України.

За таких обставин застосування судом першої інстанції обставин систематичності порушень та безрезультатності вжитих заходів впливу є правомірним, оскільки дійсна суть позовних вимог має оцінюватися виходячи з фактичних підстав позову, а не лише з формулювань його прохальної частини.

Одночасно суд першої інстанції обґрунтовано оцінив і встановив відсутність підстав для виселення відповідачів як осіб, що самоправно вселилися, з огляду на доведеність вселення за згодою співвласника. Таким чином, судом досліджено обидві правові підстави позову, на які посилався позивач, що свідчить про повноту дослідження предмета доказування, а не про його підміну.

Щодо доводу про неправомірне покладення на позивача обов`язку спростовувати заперечення відповідача

Колегія суддів відхиляє цей довід, оскільки відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Заявляючи вимогу про виселення на підставі систематичного порушення правил співжиття, саме позивач як особа, яка ініціювала спір, повинен був довести факт систематичності таких порушень та безрезультатність вжитих заходів впливу - обставини, що становлять предмет доказування за його ж позовом, а не заперечення відповідача.

Суд першої інстанції не покладав на позивача обов`язку спростовувати доводи іншої сторони, а справедливо оцінив недостатність та неналежність доказів, наданих самим позивачем на підтвердження власних позовних вимог (звернення до поліції 2020 та 2022 років, акт депутата, складений виключно зі слів позивача, показання свідків, які або не мали об`єктивного характеру, або ґрунтувались на переказі слів позивача).

Окрім того, для дотримання принципу змагальності в цивільному судочинстві, позивач не був обмежений у можливості надати докази, що спростовують доводи інших учасників справи.

Колегія суддів зазначає, що встановлення систематичного порушення правил співжиття та вжиття щодо порушника заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними, є обов`язковими умовами застосування частини першої статті 116 ЖК України.

Відсутність доказів притягнення відповідачів до адміністративної відповідальності та застосування до них заходів громадського впливу є не самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а одним із елементів оцінки відсутності систематичності та результативності таких заходів, що прямо випливає з диспозиції норми закону, на яку посилався сам позивач.

Щодо доводу про формальне застосування критерію пропорційності

Судом першої інстанції надано всебічну оцінку як фактичним обставинам справи, так і правовим підставам втручання у право відповідачів на житло у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Суд обґрунтовано врахував тривалість та сталість проживання відповідачів у спірному житлі (близько десяти років), наявність достатнього та тривалого зв`язку відповідачів із цим житлом, відсутність доведених порушень правил співжиття, а також відсутність належних і допустимих доказів чинення позивачу перешкод у користуванні належною йому частиною майна. Зазначена сукупність обставин свідчить про виконання судом вимог щодо повного аналізу критерію пропорційності, а не про його формальне застосування.

Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції досліджено усі надані сторонами докази в їх сукупності, включаючи договір дарування, судові рішення щодо спадкових прав та розподілу часток, пояснення сторін, покази свідків, письмові докази щодо звернень до правоохоронних органів, акт депутата, і кожному з цих доказів надано належну оцінку з наведенням відповідних мотивів. Незгода позивача з результатами такої оцінки сама по собі не свідчить про порушення судом вимог статей 76-81, 89 ЦПК України щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів.

Колегія суддів зазначає, що жоден із співвласників фактично не користується будинком про виселення з якого, членів сім`ї одного з співвласників порушено питання.

Тобто власники мають інше житло, в якому і проживають. Тому суд, за таких обставин не формально застосував критерій пропорційності та не виселив відповідачів з єдиного житла, з огляду на наявність згоди обох співвласників на вселення, відокремленість приміщення в якому вони проживають та недоведеності вчинення позивачу перешкод в здійсненні ним його права власності.

Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року

З матеріалів справи вбачається, що відповідач попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на правничу допомогу подав разом із відзивом на позов, доклавши до нього договір про надання правничої допомоги, докази часткової оплати.

Відповідну заяву про подання доказів понесених витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду зроблено в судовому засіданні 08 липня 2025 року та відображено у прохальній частині відзиву на позов, що відповідає вимогам частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Позивач був обізнаний про намір відповідача стягнути витрати на правничу допомогу, мав процесуальну можливість надати заперечення чи заявити клопотання про зменшення розміру таких витрат, однак цим правом не скористався, що виключає обґрунтованість доводу про порушення його права бути почутим.

Судом першої інстанції досліджено договір про надання правничої допомоги № 1745 від 22 жовтня 2024 року, додаток до нього, акти надання послуг, квитанції на загальну суму 19 900,00 грн, а також надано оцінку обсягу послуг, наданих адвокатом, складності справи, кількості судових засідань за участю представника відповідача.

Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, покладається обов`язок доведення їх неспівмірності. Позивач такого клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції не заявляв.

За таких обставин суд першої інстанції правомірно виходив з доведеності заявленого розміру витрат, а доводи апеляційної скарги про формальність застосування критеріїв співмірності спростовуються змістом додаткового рішення.

Інші доводи апеляційних скарг законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, викладених у його рішеннях, не спростовують, зводяться до незгоди з такими рішеннями за відсутності обґрунтованих доводів щодо помилковості встановлених обставин справи та зроблених на їх підставі висновків, а тому колегія суддів їх відхилила як безпідставні.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів, встановила, що при вирішенні справи суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законних та обґрунтованих рішень суду першої інстанції.

Судові витрати

Оскільки апеляційні скарги позивача залишаються без задоволення, відсутні підстави для покладення на відповідачів, понесених позивачем судових витрат, як в суді першої так і в суді апеляційної інситанції.

Керуючись ст.ст. 259, 263, 268, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Местечкін Ігор Володимирович, на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року - залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 06 липня 2026 року.

Суддя-доповідач О.В. Желепа

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова