Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №753/19895/24 — Київський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 року місто Київ

Справа № 753/19895/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9374/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Желепи О. В.,

суддів: Поліщук Н. В., Соколової В. В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапка М. О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 в інтересах якої діє ОСОБА_1 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року (ухвалене у складі судді Котвицького В.Л., дата складення повного тексту рішення - 06 червня 2025 року) та

за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 в інтересах якої діє Нагачевський Володимир Володимирович на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року (ухвалене у складі судді Котвицького В.Л., дата складення повного тексту рішення - відсутня)

у справі за позовом ОСОБА_2 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07 жовтня 2024 року № 195 щодо звільнення з 07 жовтня 2024 року працівника Збройних Сил України ОСОБА_2 із займаної посади техніка-технолога 1-ї категорії проектно-технологічного відділу; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 поновити ОСОБА_2 на посаді рівнозначній посаді, з якої її було звільнено; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Позовні вимоги мотивувала тим, що вона працювала у Військовій частині НОМЕР_1 з 10 січня 2017 року на посаді техніка-технолога проектно-технологічного відділу, з 01 жовтня 2020 року - на посаді техніка-технолога 1 категорії проектно?технологічного відділу.

Позивачка є ветераном війни - інвалідом війни 3 групи з 18 липня 2017 року довічно та має право на пільги встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що підтверджується посвідченням інваліда війни серія НОМЕР_2 .

05 серпня 2024 року заступник командира Військової частини НОМЕР_1 запропонував позивачці ознайомитися з попередженням про майбутнє звільнення її із займаної посади у зв`язку із скороченням чисельності працівників та підписати його. Позивачка відмовилася підписувати зазначене попередження.

06 серпня 2024 року позивачці повторно запропоновано підписати попередження про майбутнє звільнення із займаної посади з 07 жовтня 2024 року згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України, від чого позивачка відмовилась.

Військовою частиною НОМЕР_1 складено Акт «Про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення посади» від 06 серпня 2024 року №1018, копію якого надано на звернення ОСОБА_2 від 08 серпня 2024 року із супровідним листом від 10 вересня 2024 року № 889/1/1037.

Позивачка звернулась до командира Військової частини НОМЕР_1 із зверненням від 06 серпня 2024 року з проханням змінити ситуацію з її подальшим працевлаштуванням у вказаній частині, оскільки вона є ветераном Збройних Сил України та отримала інвалідність внаслідок війни, перебуваючи в Збройних Силах України.

Відповідач листом від 27 серпня 2024 року № 889/1/983 повідомив, що посада техніка?технолога проектно-технологічного відділу підлягає скороченню на підставі директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 25 липня 2024 року №Д321/72 дск та переліку змін до штату №02/377, згідно якого передбачені організаційні заходи. Командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято наказ № 71 від 05 серпня 2024 року, яким проведено організаційні заходи по внесенню змін до штату військової частини НОМЕР_1 . Одночасно повідомлено, що вакантних посад відповідно до рівня освіти позивачки станом на 27 серпня 2024 року немає.

Позивачка також звернулась до Міністра оборони України із зверненням від 07 серпня 2024 року щодо внесення змін до штату Військової частини НОМЕР_1 для забезпечення її робочим місцем за фахом. ОСОБА_2 зазначила, що посадові особи військової частини НОМЕР_1 , які готували пропозиції щодо внесення змін до штату та скорочення посади техніка-технолога проектно-технологічного відділу, всупереч чинного законодавства не надали відомості про те, що на даній посаді працює особа з інвалідністю внаслідок війни, яка захищена чинним законодавством України від звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

За дорученням Міністерства оборони України зазначене звернення розглянуто Командуванням Сил логістики Збройних Сил України та надано лист від 05 вересня 2024 року №370/8096, яким повідомлено, що відповідно до директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2024 році» скорочено деякі посади працівників Збройних Сил України, в тому числі займаної позивачкою. Також повідомлено, що ОСОБА_2 має право на звернення до суду для вирішення трудового спору.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо незаконного повідомлення про звільнення інваліда війни та дискримінацією інвалідів, ОСОБА_2 звернулась до Військової служби правопорядку у Збройних Силах України із зверненням від 29 серпня 2024 року щодо відновлення правопорядку та Законності у Військовій частині НОМЕР_1 , притягнення до відповідальності посадових осіб цієї частини. Центральним управлінням ІНФОРМАЦІЯ_1 надано лист від 28 вересня 2024 року №825/9763/вз, згідно з яким факти неправомірних дій з боку посадових осіб військової частини НОМЕР_1 під час звільнення ОСОБА_2 з посади працівника Збройних Сил України у зв`язку зі змінами штату не виявлено.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07 жовтня 2024 року № 195 працівника Збройних Сил України ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з 07 жовтня 2024 року у зв`язку із скороченням штату працівників і відсутністю відповідних вакантних посад.

Позивачка вважає вказане звільнення незаконним, таким що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права інваліда війни.

Також до Дарницького районного суду міста Києва 22 вересня 2025 року надійшла заява представника позивача - адвоката Острицького Андрія Олеговича про відшкодування судових витрат, відповідно до вимог якої він просив суд стягнути з Військової частини НОМЕР_1 судові витрати у розмірі 5000,00 грн., понесених позивачем на професійну правничу допомогу у Дарницькому районному суді м. Києва.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07 жовтня 2024 року № 195 щодо звільнення з 07 жовтня 2024 року працівника Збройних Сил України ОСОБА_2 із займаної посади технікатехнолога 1-ї категорії проектно-технологічного відділу.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 поновити ОСОБА_2 на посаді рівнозначній посаді, з якої її було звільнено, з 07 жовтня 2024 року.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 125 232,06 грн (без утримання податку і інших обов`язкових платежів).

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь Держави судовий збір в розмірі 3432,48 грн.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 та в частині стягнення присудженої виплати заробітної плати за один місяць вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року задоволено клопотання позивачки про стягнення витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката в сумі 5000,00 грн.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг та узагальненні доводи особи, яка подала апеляційні скарги

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 17 березня 2026 року Нагачевський В. В., який діє в інтересах Військової частини НОМЕР_1 , подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2025 року, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначав, що у позивачки відсутня вища освіта. Працювала на посаді техніка-технолога, яка є найнижчим рівнем по фаховості та за своїм рівнем освіти не могла бути атестована на посаду вище. Вакантних посад, які б відповідали рівню освіти ОСОБА_2 на час звільнення у військовій частині НОМЕР_1 не було.

Вважає, що командуванням ВЧ НОМЕР_1 при звільненні позивачки з роботи у зв`язку зі скороченням чисельності працівників виконані всі вимоги, передбачені частиною першою статті 42 та статті 49-2 КЗпП України.

Не погоджуючись з додатковим рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року, Нагачевський В. В., який діє в інтересах Військової частини НОМЕР_1 , 17 березня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу в якій просив скасувати оскаржуване додаткове рішення в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначав, що суд першої інстанції порушив термін ухвалення додаткового рішення, оскільки заява представника позивачки про відшкодування судових витрат подана до суду 22 вересня 2025 року, а суд ухвалив додаткове рішення 07 січня 2026 року.

Вважає, що порушення процесуальних строків, зокрема при розгляді заяв про ухвалення додаткового рішення, є підставою для перегляду та скасування такого рішення.

Узагальнені доводи та заперечення учасників справи

15 травня 2026 року представник ОСОБА_3 - адвокат Острицький А. О. подав через підсистему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду відзив на апеляційні скарги відповідача, у якому зазначив, що вважає оскаржувані рішення законними та обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм матеріального та процесуального законодавства.

Просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Також просить стягнути з Військової частина НОМЕР_1 на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу в Київському апеляційному суді у розмірі 4000 гривень.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

ОСОБА_2 працювала у Військовій частині НОМЕР_1 з 10.01.2017 на посаді техніка-технолога проектно-технологічного відділу, а з 01.10.2020 - на посаді техніка?технолога 1 категорії проектно-технологічного відділу. Позивач є ветераном війни - інвалідом війни 3 групи з 18 липня 2017 року довічно та має право на пільги, встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що підтверджується посвідченням інваліда війни серія НОМЕР_3 .

05 серпня 2024 року заступник командира Військової частини НОМЕР_1 запропонував позивачу ознайомитися з попередженням про майбутнє звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності працівників та підписати його, від чого позивач відмовилася. 06 серпня 2024 року позивачу повторно запропоновано підписати попередження про звільнення з 07 жовтня 2024 року згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України, від чого вона також відмовилась. Військовою частиною НОМЕР_1 складено Акт «Про відмову від ознайомлення з наказом про скорочення посади» від 06 серпня 2024 року №1018, копію якого надано позивачу на її звернення від 08 серпня 2024 року супровідним листом від 10 вересня 2024 року №889/1/1037.

Позивач звернулася до командира Військової частини НОМЕР_1 із зверненням від 06 серпня 2024 року з проханням змінити ситуацію з її подальшим працевлаштуванням, оскільки вона є ветераном Збройних Сил України та отримала інвалідність внаслідок війни під час служби. Відповідач листом від 27 серпня 2024 року №889/1/983 повідомив, що посада техніка-технолога проектно-технологічного відділу підлягає скороченню на підставі директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 25 липня 2024 року №Д-321/72 дск та переліку змін до штату №02/377. Наказом командира частини № 71 від 05 серпня 2024 року проведено відповідні організаційні заходи, водночас позивачу повідомлено, що вакантних посад відповідно до її рівня освіти станом на 27 серпня 2024 немає.

Позивач звернулася до Міністра оборони України із зверненням від 07 серпня 2024 року щодо внесення змін до штату частини для забезпечення її робочим місцем за фахом, зазначивши, що посадові особи, які готували пропозиції щодо скорочення її посади, не врахували, що на ній працює особа з інвалідністю внаслідок війни. За дорученням Міністерства звернення розглянуто Командуванням Сил логістики ЗСУ, яке листом від 05 серпня 2024 року №370/8096 підтвердило факт скорочення посади та роз`яснило право позивача на звернення до суду. Крім того, позивач звернулася до Військової служби правопорядку у ЗСУ (звернення від 29 серпня 2024 року), за результатами розгляду якого листом від 28 вересня 2024 року №825/9763/вз повідомлено про невиявлення фактів неправомірних дій посадових осіб частини під час звільнення позивача.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07 жовтня 2024 року №195 ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з 07 жовтня 2024 року у зв`язку зі скороченням штату працівників та відсутністю відповідних вакантних посад.

У судовому засіданні в суді першої інстанції представник відповідача позовних вимог не визнав, посилаючись на обов`язковість для відповідача вимог директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача ЗСУ від 25 липня 2024 року №Д-321/72 дск і переліку змін до штату № 02/377. Відзив на позов відповідач не подавав, заперечень по суті позовних вимог та доказів, зокрема на підтвердження пропозиції позивачу наявних вакансій, суду не надано.

Згідно з наданою відповідачем довідкою-розрахунком середньоденний заробіток позивача становив 754,41 грн. Кількість робочих днів за період з 07 жовтня 2024 року (день звільнення) по 26 травня 2025 року включно становила 166 днів, у зв`язку з чим середній заробіток за час вимушеного прогулу визначено судом у розмірі 125 232,06 грн (754,41 грн * 166 днів).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 07 січня 2026 року суд встановив, що представником позивача - адвокатом Острицьким А. О. - до його заяви від 22 вересня 2025 року (сформованої в системі «Електронний суд» ще 10 жовтня 2024 року, зареєстрованої судом 11 жовтня 2024 року за №69809/24-Вх) додано ордер на надання правничої допомоги від 08 жовтня 2024 року, договір про надання правової допомоги від 08 жовтня 2024 року з детальним описом виконаних робіт, акт виконаних робіт від 10 жовтня 2024 року та платіжну інструкцію № 0.0.3932750440.1 від 09 жовтня 2024 року, якою підтверджено сплату позивачем 5 000,00 грн за надання професійної правничої допомоги.

Заперечень або заяви про зменшення розміру витрат на правничу допомогу від відповідача не надходило.

Суд встановив, що заявник вчасно подав відповідне клопотання в порядку частини восьмої статті 141 ЦПК України, у зв`язку з чим ухвалив додаткове рішення, яким стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, у сумі 5 000,00 грн.

Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання

У судове засідання від 09 червня 2026 року з`явились ОСОБА_2 , її представник - адвокат Острицький А. О. та преставник Військової частини НОМЕР_1 - Нагачевський В. В.

Представник відповідача підтримав доводи своїх апеляційних скарг та просив їх задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції. Зазначав, що позивачу пропонувались альтернативні посади лише у межах відділу, у якому вона працювала, вакантних посад у конструкторських відділах військової частини на час звільнення не було. На запитання про загальну кількість вакантних посад відповісти не зміг. Зауважив, що у військовій частині залишаються посади, які не потребують вищої освіти, однак всі вони зайняті, штатний розпис по всій військовій частині не надавали.

Представник позивача заперечував проти доводів апеляційної скарги позивача та просив відмовити у її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стверджував, що у відповідача залишались посади, на які могли перевести ОСОБА_2 , однак відповідач не скористався такою можливістю.

Позиція суду апеляційної інстанції

Заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О. В. переглянувши справу та перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 травня 2026 року підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини цієї статті, ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частина третя статті 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно частин першої та шостої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з статтею 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» визначено, що при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року в справі № 6-40цс15 вказано, що «оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення».

У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17 вказано, що «розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав обов`язок щодо працевлаштування працівника, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Посилання роботодавця на інтернет ресурс та зазначення, що працівник може ознайомитись із актуальним списком вакантних посад та обрати посаду, відповідно до спеціальності, кваліфікації та досвіду за відповідним посиланням, не є належним доказом виконання відповідачем своїх обов`язків, що передбачені частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, оскільки неможливо достеменно встановити, які саме вакансії на той період перебували на вказаному відповідачем інтернет ресурсі, чи були там всі наявні в той час вакантні посади, чи ознайомлювався позивач з зазначеним переліком вакансій і взагалі, чи мав позивач доступ до вказаного інтернет ресурсу. Тому посилання роботодавця на інтернет ресурс не дає змоги встановити, що вакантні посади (інша робота) були доведені до відома працівника. Законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Період вимушеного прогулу визначається робочими днями (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 23 січня 2018 року в справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17) вказано, що:

«з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 зроблено висновок, що:

«за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків».

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що всупереч наведеним нормам законодавства жодної вакантної посади у Військовій частині НОМЕР_1 позивачу не пропонувалось, хоча роботодавець зобов`язаний запропонувати працівникові, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які він може виконувати, тобто ті посади, що відповідають його кваліфікації.

Колегія суддів погоджується з цим висновком по суті, однак вважає за необхідне уточнити його мотивування з огляду на обставини, з`ясовані під час апеляційного розгляду справи.

Так, у судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача пояснив, що відсутність вакантних посад, відповідних рівню освіти позивачки, констатувалася відповідачем лише стосовно конструкторсько-технологічних відділів військової частини НОМЕР_1 , тобто в межах структурного підрозділу, в якому позивачка безпосередньо проходила службу (працювала). Водночас відповідач підтвердив, що у штаті військової частини наявні також посади, які не потребують вищої освіти, проте стверджував, що всі вони на момент звільнення позивачки були зайняті.

Колегія суддів звертає увагу, що обов`язок роботодавця запропонувати працівникові наявні вакансії при вивільненні у зв`язку зі скороченням чисельності або штату (статтія 40, частина третя статті 49-2 КЗпП України) не обмежується вакансіями виключно того структурного підрозділу (відділу), в якому працював звільнюваний працівник, а поширюється на всі вакантні посади в межах всієї юридичної особи - роботодавця в цілому, за умови, що працівник має кваліфікацію, яка дозволяє йому обіймати таку посаду, або може бути навчений виконанню відповідної роботи без значних ускладнень.

Обмеження кола пропонованих вакансій рамками одного відділу чи структурного підрозділу не відповідає меті законодавчих гарантій при вивільненні працівників і не звільняє роботодавця від обов`язку встановити наявність вакантних посад по підприємству, установі, організації в цілому.

При цьому відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України саме на відповідача, який заперечує факт наявності вакантних посад, покладається обов`язок довести це заперечення належними та допустимими доказами. У судовому засіданні представник відповідача не зміг повідомити колегії суддів загальну кількість вакантних посад у військовій частині НОМЕР_1 станом на дату звільнення позивачки, а також не надав суду жодних доказів, зокрема штатного розпису військової частини до та після проведення організаційних заходів зі скорочення штату, які б підтверджували, що посади, що не потребують вищої освіти та на які могла бути переведена ОСОБА_2 , дійсно були зайняті іншими працівниками, а не залишалися вакантними.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не довів відсутності вакантних посад у військовій частині НОМЕР_1 в цілому (а не лише в окремих структурних підрозділах), а відтак не спростував правильності висновку суду першої інстанції про недотримання ним встановленого законом обов`язку запропонувати позивачці наявні вакансії при вивільненні.

Водночас, оскільки суд першої інстанції не з`ясував і не надав оцінки обставинам щодо меж, у яких відповідач мав здійснювати пошук вакансій (в межах відділу чи в межах усієї військової частини), та щодо (не)доведеності відповідачем відсутності вакансій у межах всієї юридичної особи, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в цій частині мотивів, виклавши їх у наведеній редакції, залишивши резолютивну частину рішення без змін.

При цьому колегія , керується ст. 376 ЦПК України, відповідно до якої не повне встановлення обставин справи, які мали значення для її вирішення є підставою в тому числі і для зміни мотивувальної частини рішення.

Також колегія суддів встановила, що рішення суду в частині поновлення позивача на роботі виконано, позивач поновлена на роботі у відповідача.

Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переказу вимог положень трудового законодавства та їх дотримання відповідачем, однак жодних доказів на їх підтвердження представник відповідача не надає.

Отже, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, викладених у його рішенні, не спростовують, зводяться до незгоди із таким рішенням за відсутності обґрунтованих доводів щодо помилковості встановлених обставин справи та зроблених на їх підставі висновків, а тому колегія суддів їх відхилила як безпідставні.

Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення суду першої інстанції

В обґрунтування апеляційної скарги на додаткове рішення представник відповідача посилається виключно на порушення судом першої інстанції строку його ухвалення. Заява представника позивачки про відшкодування судових витрат надійшла до суду 22 вересня 2025 року, тоді як додаткове рішення ухвалено лише 07 січня 2026 року, тобто зі значним перевищенням десятиденного строку, встановленого частиною другою статті 270 ЦПК України.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Разом з тим ні зазначена стаття, ні інші норми ЦПК України не встановлюють правових наслідків пропуску судом зазначеного строку у вигляді недійсності чи скасування додаткового рішення, ухваленого з його порушенням.

За своєю правовою природою цей строк є організаційним строком, дотримання якого адресоване суду з метою дисциплінування розгляду відповідних заяв та належного забезпечення права особи на своєчасний судовий захист, а не присічним строком, спливання якого позбавляло б суд повноважень на ухвалення додаткового рішення або тягло б за собою його незаконність.

Колегія суддів враховує, що застосування настільки суворого процесуального наслідку, як скасування судового рішення, по суті ухваленого правильно, з одних лише формальних міркувань про порушення організаційного строку його прийняття, не узгоджувалося б із завданням цивільного судочинства, забезпеченням справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Скасування додаткового рішення про стягнення судових витрат на правничу допомогу з одних лише формальних підстав (порушення строку його ухвалення), без будь-яких доводів щодо неправильності рішення по суті, призвело б до безпідставного позбавлення позивачки права на відшкодування фактично понесених та документально підтверджених судових витрат, що не відповідало б меті процесуального регулювання.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що апелянт не наводить жодних доводів щодо незаконності чи необґрунтованості додаткового рішення по суті вирішеного питання - а саме щодо розміру заявлених судових витрат, їх документального підтвердження, дотримання позивачкою строку звернення із заявою про їх стягнення чи наявності підстав для зменшення заявленої суми.

Матеріалами справи підтверджено, що представником позивачки - адвокатом Острицьким А. О. на підтвердження понесених судових витрат надано ордер на надання правничої допомоги від 08 жовтня 2024 року, договір про надання правової допомоги від 08 жовтня 2024 року з детальним описом виконаних робіт, акт виконаних робіт від 10 жовтня 2024 року та платіжну інструкцію №0.0.3932750440.1 від 09 жовтня 2024 року на суму 5 000,00 грн, а заява про стягнення цих витрат подана в межах передбаченого законом строку.

Заперечень щодо розміру заявлених витрат чи клопотання про його зменшення відповідач у суді першої інстанції не подавав, не наведено таких доводів і в апеляційній скарзі.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що саме по собі порушення судом першої інстанції організаційного строку ухвалення додаткового рішення, встановленого частиною другою статті 270 ЦПК України, не є передбаченою статтею 376 ЦПК України підставою для скасування чи зміни такого рішення, яке по суті вирішеного питання є законним та обґрунтованим, а тому апеляційна скарга військової частини НОМЕР_1 на додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року задоволенню не підлягає.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з ч.4 ст. 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи викладене, суд вважає, що апеляційна скарга відповідача на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року підлягає частковому задоволенню, у зв`язку з чим рішення суду необхідно змінити шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів також встановила, що при ухваленні додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року вирішенні справи суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Судові витрати

Щодо заяви представника позивачки - адвоката Острицького А. О. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 4 000,00 грн, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статей 133, 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву до закінчення судових дебатів.

Судом встановлено, що представником позивачки разом із відзивом на апеляційні скарги подано заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000,00 грн, на підтвердження чого надано акт виконаних робіт від 14 травня 2026 року та платіжну інструкцію про сплату ОСОБА_2 вказаної суми адвокату Острицькому А. О.

Відповідач заперечень щодо розміру заявлених витрат, їх обґрунтованості чи пропорційності обсягу виконаної адвокатом роботи, а також клопотання про їх зменшення не подавав ні у відзиві (якого не подавав узагалі), ні в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, оцінивши подані докази, вважає заявлену суму розумною та співмірною зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи (підготовка відзиву на дві апеляційні скарги, участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції), а також критеріям, визначеним частиною третьою статті 141 ЦПК України.

Оскільки апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 як на рішення в частині результату вирішення спору, так і на додаткове рішення задоволення не отримали, витрати позивача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції підлягають стягненню з відповідача в повному заявленому розмірі.

Керуючись ст.ст. 259, 263, 268, 374- 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 в інтересах якої діє Нагачевський Володимир Володимирович задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 січня 2026 року залишити без змін.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у розмірі 4 000 (чотири тисячі) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 06 липня 2026 року.

Суддя-доповідач О.В. Желепа

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова