Рішення від 28 червня 2026 р. у справі №522/26081/25 — Приморський районний суд м. Одеси

Справа №522/26081/25

Провадження№2/522/797/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м.Одеса

Приморський районний суд м.Одеси

у складі: головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участі секретаря судового засідання Навроцької Є.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси 01.12.2025 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 23.08.1959 року позивач ОСОБА_3 уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_2 . У 1985 році ОСОБА_2 покинув позивачку, поїхав з м.Одеси, та до теперішнього часу не повертався. З 1985 року сторони не спілкуються, відносини, у тому числі шлюбно-сімейні, не підтримують, спільне господарство не ведуть, шлюб мав формальний характер. Заочним рішенням Київського районного суду м.Одеси від 12.11.2024 року у справі №947/29680/24, шлюб між сторонами розірвано, зазначене рішення суду набрало законної сили 13.12.2024 року. За час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , позивачка ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,2 кв.м. Відповідно до договору купівлі-продажу від 23.02.2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Задорожнюк В.К., зареєстрованого в реєстрі за №1517, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,2 кв.м. Позивачка позбавлена можливості вільно розпоряджатися належною їй квартирою, адже вона вважається спільною сумісною власністю подружжя, а тому вимушена звернутися з даним позовом до суду про визнання права особистої приватної власності на квартиру.

Матеріали позову суддя отримала 02.12.2025 року.

Ухвалою суду від 03.12.2025 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків позову. Недоліки позову були усунуті 15.12.2025 року.

Заяву про усунення недоліків суддя отримала 16.12.2025 року.

Ухвалою суду від 18.12.2025 року провадження у справі відкрито у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.01.2026 року.

Оскільки у приміщенні Приморського районного суду м.Одеси була відсутня електроенергія, розгляд справи призначений на 26.01.2026 року відкладено на 02.03.2026 року.

У зв`язку із знаходженням судді Домусчі Л.В. у відрядженні, розгляд справи призначений на 02.03.2026 року відкладено на 25.03.2026 року.

У підготовче засідання призначене на 25.03.2026 року ОСОБА_1 не з`явилася, представник позивачки – адвокат Копаньов О.В. надав до суду заяву, в якій просила закрити підготовче засідання по справі та призначити її до розгляду по суті.

Розгляд справи провести за відсутністю сторони позивачки.

ОСОБА_2 у підготовче засідання не з`явився, про час, дату та місце судового розгляду повідомлявся належним чином.

Ухвалою суду від 25.03.2026 року підготовче провадження закрито, та призначено до судового розгляду по суті на 28.05.2026 року.

У судовому засіданні28.05.2026 року був присутній представник ОСОБА_1 – адвокат Главацький Ю.А., просив відкласти розгляд справи для повторного сповіщення відповідача.

У судове засідання призначене на 29.06.2026 року ОСОБА_1 не з`явилася, представник позивачки – адвокат Главацький Ю.А. надав заяву, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив задовольнити, судове засідання провести за відсутністю сторони позивачки.

ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, відзив суду не надавав.

Крім того, ОСОБА_2 у судові засідання 26.01.2026 року, 02.03.2026 року, 25.03.2026 року, 28.05.2026 року та 29.06.2026 року викликався через оголошення на веб-порталі судової влади України.

Відповідно до ч.8 ст.178 ЦПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд, у зв`язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважність причин такої неявки в судове засідання, ненаданням відповідачем відзиву на позов, ухвалив слухати справу у відсутності відповідача, згідно ст.ст.280-281 ЦПК України, при заочному розгляді на підставі наявних у справі доказів.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Відповідно до ст.268 ЦПК України, датою складання повного тексту рішення є 01.07.2026 року.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , який зареєстрований 23 серпня 1959 року Одеським міським бюро ЗАГС, актовий запис № 2630, свідоцтво про одруження серії НОМЕР_1 (а.с.12).

Заочним рішенням Київського районного суду м.Одеси від 12.11.2024 року у справі №947/29680/24, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – розірвано. Рішення суду набрало законної сили 13.12.2024 року (а.с.9-11).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 23.02.2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К., зареєстрованого в реєстрі під №1517, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,2 кв.м.

Відповідно до п.4 Договору, інвентаризаційна оцінка квартири, що відчужується складає 8 280,00 грн.

Відповідно до п.5 Договору, продаж вчинено за 8 280,00 грн., які Продавці отримали від Покупця повністю, до підписання цього договору(а.с.15).

У період часу з 1955 року по 2004 рік ОСОБА_1 працювала на заводі Одеська трикотажна фабрика ім.Н.К.Крупської, Одеському винно-коньяковому заводі, Одеській фабриці «Культбиттоварів», що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с.17-19), та забезпечувала себе всім необхідним.

У період роботи на Одеському коньячному заводі за період з січня 1996 року по лютий 2001 року заробітна плата позивачки складала 61 619,66 грн, вказане підтверджується довідкою ПАТ «Одеській коньячний завод» (а.с.23, 24).

Також з лютого 1992 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Пенсія ОСОБА_1 щомісячно нараховується через відділення поштового зв`язку №65113 (а.с.22).

Згідно зі ст.4 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, що передбачений цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних та оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У відповідності до ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

При цьому, відповідно до ст.ст.11, 15 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки їх порушення.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Конструкція та норми ст.60 СК України, визначають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Відповідно до роз`яснень наданих у п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року №11, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму ст.60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження 61-35779ск18).

Разом з тим, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (ч.6 ст.57 СК України).

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заочним рішенням Київського районного суду м.Одеси від 12.11.2024 року у справі №947/29680/24 встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1985 року не спілкуються, відносини, у тому числі шлюбно-сімейні не підтримують, спільне господарство не ведуть (а.с.9-11).

Тому суд вважає, що вищевказані обставини є преюдиційними і не підлягають доказуванню.

Оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що на момент придбання спірної квартири сторони понад п`ятнадцять років фактично не проживали однією сім`єю, не вели спільного господарства, а квартира була придбана позивачкою за особисті кошти без будь-якої участі відповідача у її придбанні.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин суд вважає доведеним факт набуття спірної квартири за особисті кошти позивачки, які вона набула за час праці, та під час фактичного припинення шлюбних відносин, у зв`язку з чим суд вважає, що наявні підстави для визнання того, що спірна квартира не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності.

Після всебічного, повного дослідження та оцінки наявних в матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , які підлягають задоволенню у повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст.51 Конституції України, ст. ст.15,16 ,392 ЦК України, ст.ст.7, ч.6 ст.57, 60 СК України; ст.ст.1-12, 13, 76-80, 81, 89, 206, 210, 223, 247, 258, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю – задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,2 кв.м — особистою приватною власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга на заочне рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлено 01.07.2026 року.

Суддя: Домусчі Л.В.