Рішення від 01 липня 2026 р. у справі №755/23669/25 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/23669/25

Провадження №: 2/755/52/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне рішення)

"02" липня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П.

при секретарі - Мовчан А.С.

за участю: позивача - ОСОБА_1

третьої особи - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, -

В С Т А Н О В И В:

Позивачка, ОСОБА_1 , звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом, в якому просить суд: визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовує тим, що їй на праві приватної власності належить 26/300 часток квартири, у тому числі житлової кімнати площею 10,4 кв.м. та підсобних приміщень загального користування 131,4 кв.м., та житловою площею 81,2 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Вказала, що підставою для виникнення права власності є свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів № 696 від 19.06.2025. 23.06.2025 вона звернулась до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою № 009781637 про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , однак у задоволені вказаної заяви було відмовлено з посиланням на відсутність згоди інших співвласників житла на таке зняття. В свою чергу, ОСОБА_3 , не має права спільної власності на дану квартиру, не проживає за вище вказаною адресою з серпня 2008 року, а отримати згоду усіх співвласників з метою звернення із відповідною заявою до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації є неможливим, адже ці особи з тих чи інших підстав не проживають у зазначеній квартирі, а дехто перебуває за кордоном. Позивачка зазначила, що реєстрація місця проживання ОСОБА_3 в належному їй на праві спільної часткової власності майні, порушує її права як співвласника, оскільки покладає додатковий тягар з оплати комунальних послуг, що зумовлює необхідність звернення до суду.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 01.04.2026 відкрито провадження у цій цивільній справі за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін, яким роз`яснено процесуальні права подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки, призначено судове засідання.

Копію вказаної ухвали суду позивачкою було отримано 15.04.2026, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Відповідач та треті особи копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з копією позовної заяви з додатками не отримали, рекомендовані повідомлення повернулися до суду з відміткою «закінчення встановленого терміну зберігання».

29.06.2026 від позивачки надійшла заява про виклик свідків.

Будь-яких інших заяв по суті справи від учасників справи не надійшло.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала з підстав викладених у позовній заяві, просила суд позов задовольнити, а також не заперечувала проти ухвалення заочного рішення у справі.

Додатково пояснила, що з відповідачем розірвала шлюб у 2006 році. За ці 20 років у нього з`явилася інша сім`я, та в квартирі АДРЕСА_3 він не проживає та не сплачує комунальні платежі. Крім того, минулого року відповідач втратив право власності на частку в даній квартирі. Додатково зазначила, що квартира є комунальною, відповідач в ній не проживає з 2008 року, всі свої речі він забрав звідти, а деякий його старий одяг, який залишився, вона викинула. Відповідач жодного разу не намагався повернутися до житла, навіть ніколи не приходив.

Третя особа, ОСОБА_5 у судовому засіданні не заперечувала проти задоволення позовних вимог та пояснила, що деякий час вона не проживала в цій квартирі, однак останні чотири роки живе там постійно. За цей час відповідач жодного разу не приходив, не намагався вселитися до квартири, та його речей там немає.

Будучи допитаною в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснила суду, що позивачку знає понад 20 років та має з нею дружні, сусідські відносини. Вказала, що в квартирі позивачки не була, однак знає, що остання перебувала у шлюбі з відповідачем. Крім того, повідомила суду, що відповідача взагалі ніколи не бачила в будинку, хоча живе там постійно і знає всіх сусідів.

Свідок ОСОБА_11 будучи допитаним в судовому засіданні пояснив суду, що позивачку знає вже як 10 років та має з нею дружні, сусідські стосунки. Відповідача він також знає, але спілкувався з ним досить давно, при цьому, останні років 5-6 взагалі його не бачив. Вказав, що якось давно, ще до війни, був у квартирі позивачки, допомагав їй, однак відповідач вже тоді в квартирі не проживав. Крім того, свідок зазначив, що не помічав ніколи сварок між позивачкою та відповідачем, і останнього з квартири ніхто не виганяв. Також пояснив суду, що він проживає в цьому будинку з народження, а особи, які підписали акт про не проживання відповідача в квартирі, також живуть в цьому будинку.

Відповідач в судове засідання, повторно, не з`явився, про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином, суд про причини не явки не повідомив, правом на подання відзиву не скористався.

Відповідно до частин 1, 2 статті 279 ЦПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до статті 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність відповідача, та за згодою сторони позивачки ухвалити заочне рішення.

Суд, вислухавши пояснення позивачки, третьої особи, покази свідків, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується відміткою в паспорті серії НОМЕР_1 (а.с.7-8).

Відповідно до інформації № 147676127 від 17.03.2026 про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської РДА, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.31).

Крім того, ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 з 24.06.1998 по 14.04.2006, що підтверджується відмітками в паспорті, серія НОМЕР_1 (а.с.8).

19.06.2025 ОСОБА_1 видано Свідоцтво, яким посвідчено те, що останній належить на праві власності майно, що складається з 13/300 часток квартири, у тому числі житлової кімнати площею 10,4 кв.м. та підсобних приміщень загального користування (РНОНМ: 1980978380000), загальною площею 131,4 кв.м., та житловою площею 81,2 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на 5-му поверсі п`ятиповерхового будинку, яке придбане ОСОБА_1 за 160 000 грн, що раніше належала ОСОБА_3 (а.с.13).

Згідно інформаційної довідки № 450553397 від 04.11.2025, за актуальною інформацією про об`єкт речових прав, РНОНМ 1980978380000, квартира АДРЕСА_1 , вбачається, що ОСОБА_1 має у спільній частковій власності 13/300 частин квартири (номер відомостей про речове право 60847553); ОСОБА_7 має у спільній частковій власності 13/300 частин квартири (номер відомостей про речове право 60847672); ОСОБА_1 має у спільній частковій власності 13/300 частин квартири (номер відомостей про речове право 60383901); ОСОБА_4 має у спільній частковій власності 18/100 частин квартири (номер відомостей про речове право 34524452) (а.с.9).

Реєстрація за ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 - 13/300 частин квартири АДРЕСА_1 , та 24.07.2025 - 13/300 частин квартири АДРЕСА_1 , підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав № 432056242 (а.с.12) та № 436785672 (а.с.11), відповідно.

Згідно інформаційної довідки КП КМР «КМ БТІ» від 21.10.2025 КВ-2025 № 40214, згідно з даними реєстрових книг Бюро, кв. АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована: 18/100 за ОСОБА_12 ; 13/100 за ОСОБА_13 ; 13/100 за ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 (в рівних долях); 44/100 за ОСОБА_9 ; 12/100 за ОСОБА_8 (а.с.16).

Згідно акту № 186 про не проживання від 02.10.2025, що складений майстром технічної дільниці ОСОБА_14 на підставі заяв сусідів, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований, але не проживає за адресою: АДРЕСА_4 з серпня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_4 . Акт підписали сусіди, які проживають в будинку за адресою: АДРЕСА_5 , а саме: ОСОБА_15 (квартира АДРЕСА_6 ), ОСОБА_16 (квартира АДРЕСА_7 ), ОСОБА_17 (квартира АДРЕСА_8 ), та начальник ЖЕД-402 Берегова І.М. (а.с.14).

Як вбачається з довідки № 340 виданої начальником ЖЕД-402 Береговою І. 03.10.2025, на підставі акта про фактичне не проживання № 186 від 02.10.2025, ЖЕД-402 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» надає інформацію про те, що в квартирі АДРЕСА_9 , ОСОБА_3 не проживає за вище вказаною адресою з серпня 2008 року по 02.10.2025 (а.с.15).

27.06.2025 Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація розглянула заяву від 26.06.2025 №103/К-624 щодо надання роз`яснень у відмові у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 та повідомила ОСОБА_1 наступне. Відповідно до пунктів 50, 57, 63, 69 Постанови Кабінету Міністрів від 07.02.2022 № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» (далі Постанова КМУ № 265), працівником відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб (далі відділ) була проведене перевірка поданих документів, необхідних для зняття з реєстрації місця проживання особи. За результатами перевірки було з`ясовано, що за інформацією, яка міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, їй належить 13/100 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 (спільна часткова власність). Відомості щодо власності на решту частин квартири відсутні або не були надані до заяви. Згода інших співвласників житла відсутня. Відповідно до пункту 63 Постанови КМУ № 265 - зняття з задекларованого/зареєстрованого місця проживання/перебування житла особи за заявою співвласника житла здійснюється за згодою співвласника житла здійснюється за згодою інших співвласників житла та відповідно до пункту 2 статті 369 Цивільного кодексу України, розпорядження майном, що є у спільній власності, здійснюється за згодою співвласників, якщо інше не встановлено законом. Також проінформовано, що довіреність повинна відповідати формі, у якій має вчинятися правочин (стаття 245 ЦКУ). Так, відповідно до вимог пункту 2 глави 4 розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2013 № 296/5 у довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчиняти представнику, зокрема повноваження на зняття з реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб. У наданій нею довіреності відповідно повноваження відсутні. Відповідно до вищезазначеного та згідно з підпунктом 3 пункту 87 Постанови КМУ від 07.02.2022 № 265 та ЗУ від 05.11.2021 № 1871-1Х «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» їй відмовлено в знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 за вказаною адресою (а.с.18).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною 1 статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частина 1-2 статті 355 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Приписами статті 379 ЦК України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

За змістом частини 2 статті 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Відповідно до статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02.12.2010), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення (висновки викладені в постанові КЦС ВС від 09.12.2020 у справі № 209/2642/18).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 12.01.2021 у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20), від 02.12.2020 у справі № 760/11141/19 (провадження № 61-23066св19), від 11.11.2020 у справі № 619/40/17 (провадження № 61-10243св19), від 21.10.2020 у справі № 645/7374/18 (провадження № 61-10094св20).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Указана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24.10.2018 у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.05.2024 в справі № 759/13182/19 (провадження № 61-14025св23) зазначено, що «право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу(групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В ході розгляду даної справи, на підставі належних, допустимих та достовірних доказів, судом встановлено, що позивачка та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 1998 року по 2006 рік та мали на праві власності разом з ОСОБА_7 13/100 частин квартири АДРЕСА_1 , в рівних долях.

При цьому, 19.06.2025 позивачка на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) стала власником 13/300 частини квартири АДРЕСА_1 , яка раніше належала відповідачу.

З поданих до суду документів та наданих в судовому засіданні показів свідків судом встановлено, що відповідач у строк понад один рік, а саме з 2008 року, тобто в даному випадку понад 18 років, не проживає у житловому приміщенні без поважних причин. При цьому, ОСОБА_3 не скористався правом на подання відзиву, та відповідно не виконав обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Таким чином, в розрізі спірних правовідносин наявні всі підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування вказаним житловим приміщенням.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Враховуючи наведене та керуючись ст. 41, 47, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 355, 356, 379, 383, 386, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 76, 77-81, 89, 209, 210, 223, 263, 265, 279, 280-283, 289, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , АДРЕСА_4 ), треті особи: ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_4 , АДРЕСА_10 ), ОСОБА_5 (РНОКПП: НОМЕР_5 , АДРЕСА_10 ), ОСОБА_6 (РНОКПП: НОМЕР_6 , АДРЕСА_10 ), ОСОБА_7 (РНОКПП: НОМЕР_7 , АДРЕСА_4 ), ОСОБА_8 (РНОКПП: НОМЕР_8 , АДРЕСА_11 ), ОСОБА_9 (РНОКПП: НОМЕР_9 , АДРЕСА_12 ) про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом - задовольнити.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_9 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 06.07.2026

Суддя: