Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №522/7885/26 — Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/7885/26

Провадження №2-a/522/295/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участю секретаря судового засідання Навроцької Є.І..,

розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач 06.05.2026р. звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому просить скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення № ПН МОД 012983 від 29.04.2026 та закрити справу про адміністративне правопорушення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у грудні 2022 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 27.05.2024 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із зазначеним рішенням, позивач оскаржив його до суду.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 у задоволенні позову було відмовлено, а постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026 рішення суду першої інстанції залишено без змін. Після цього 20.03.2026 представником позивача було подано касаційну скаргу до Верховного Суду.

Позивач зазначає, що довідка про звернення за захистом в Україні була чинною до 24.03.2026. Напередодні закінчення строку її дії, а саме 24.03.2026, представником позивача на адресу відповідача було направлено заяву про продовження строку дії довідки із повідомленням про касаційне оскарження судових рішень та відповідними доказами. У подальшому відповідач листом від 26.03.2026 відмовив у продовженні строку дії довідки, посилаючись на відсутність передбачених законом підстав.

Позивач також зазначає, що 08.04.2026 повторно звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, після чого ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.04.2026 року було відкрито касаційне провадження.

Проте, 29.04.2026 посадовою особою відповідача щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення № ПР МОД 012890 за ч. 1 ст. 203 КУпАП, відповідно до якого позивач проживав на території України за документом, строк дії якого закінчився 24.03.2026 року. Того ж дня відповідачем винесено постанову № ПН МОД 012983 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн..

Позивач вважає зазначену постанову незаконною, оскільки відповідач безпідставно не продовжив строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. На його думку, вимоги Правил розгляду заяв та оформлення документів, затверджених наказом МВС України № 649, не покладають на заявника обов`язку подавати копію ухвали про відкриття касаційного провадження для продовження строку дії довідки. Позивач стверджує, що належним чином повідомив відповідача про касаційне оскарження шляхом подання заяви через систему «Електронний суд», а також шляхом звернення із заявою про продовження строку дії довідки.

Крім того, позивач вважає, що в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, оскільки він вжив усіх можливих заходів для законного перебування на території України, а непродовження строку дії довідки стало наслідком протиправної бездіяльності відповідача.

У зв`язку із викладеним позивач просить суд скасувати постанову Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № ПН МОД 012983 від 29.04.2026 про накладення адміністративного стягнення та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Матеріали позову суддя отримала 07.05.2026 року.

Ухвалою суду від 12 травня 2026 року провадження у справі було відкрито та призначено до розгляду в судовому засіданні на 25 травня 2026 року.

Представником відповідача 25.05.2026 року до суду був поданий відзив на позов, згідно якого сторона відповідача заперечувала проти позову ОСОБА_1 та просила відмовити в його задоволенні.

Відповідач зазначив, що 15.12.2022 позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС від 27.05.2024 № 91-24 у задоволенні заяви було відмовлено. Зазначене рішення було оскаржене позивачем до суду, однак рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 року у справі № 420/19655/24 у задоволенні позову відмовлено, постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026 рішення суду першої інстанції залишено без змін, а ухвалою Верховного Суду від 25.03.2026 касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала.

На думку відповідача, після завершення судового оскарження строк дії довідки про звернення за захистом в Україні № 014232 закінчився 24.03.2026. При цьому 29.04.2026 під час звернення позивача до ГУ ДМС в Одеській області було встановлено, що станом на 24.03.2026 він перебував на території України за документом, строк дії якого закінчився, чим порушив правила перебування іноземців в Україні, передбачені частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Відповідач звернув увагу, що позивач у позовній заяві помилково зазначає про направлення 24.03.2026 заяви про продовження строку дії довідки про звернення за захистом.

За твердженням відповідача, така заява була зареєстрована лише 25.03.2026, що підтверджується відомостями відділу документального забезпечення ГУ ДМС в Одеській області. Листом від 26.03.2026 позивача повідомлено про відсутність правових підстав для продовження строку дії довідки.

Відповідач зазначив, що довідка про звернення за захистом є документом, який посвідчує законність перебування особи на території України лише протягом строку її дії, а її продовження здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв і оформлення документів, затверджених наказом МВС України № 649 від 07.09.2011. На думку відповідача, після повернення Верховним Судом касаційної скарги та за відсутності відкритого касаційного провадження підстав для подальшого продовження строку дії довідки не існувало. Починаючи, з 25.03.2026 року на думку сторони відповідача позивач перебував в Україні на підставі документів, термін дії яких закінчився, порушуючи при цьому чинне законодавство України та у належний спосіб не звернувся до органів ДМС для продовження терміну дії довідки про звернення за захистом.

Крім того, відповідач вказав, що 29.04.2026 уповноваженою посадовою особою ГУ ДМС в Одеській області щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення, який позивач підписав, після чого винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, копію якої позивач отримав.

На переконання відповідача, постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності винесена уповноваженою посадовою особою, у межах повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства, а тому підстав для визнання її протиправною та скасування немає. У зв`язку з цим відповідач просив суд відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

Розгляд справи 25.05.2026 року був відкладений на 16.06.2026 року з метою надання права на ознайомлення з відзивом. Розгляд справи 16.06.2026 року, з врахуванням надання представником позивача додаткових пояснень 30.06.2026р було відкладено на 06.07.2026.

Стороною позивача 30.06.2026 року були подані до суду письмові пояснення, згідно яких представник позивача наполягав на задоволенні позову з посилання на те, що 23.03.2026, позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про продовження дії довідки у зв`язку із продовження судової процедури оскарження рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме подачею його адвокатом касаційної скарги до Верховного Суду через систему «Електронний Суд», в рамках 30 денного процесуального строку згідно з КАС України, з копіями підтверджуючих документів. Важливо зазначити, що копію касаційної скарги було також надіслано ДМС України через систему «Електронний Суд». Зазначене вказує на те, що позивач здійснив від себе всі необхідні дії для продовження довідки про звернення за захистом, що підтверджує факт відсутності його вини. У подальшому, після відкриття касаційного провадження, 29.04.2026 року, Позивач повторно звернувся до Відповідача з метою продовження строку дії Довідки про звернення за захистом в Україні. І тільки після цього довідка про звернення за захистом була продовжена. Тобто процедура оскарження рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не була завершена та наразі триває. Зважаючи на викладене, на думку сторони позивача викликає подив позиція ГУ ДМС в Одеській області про нелегальність перебування позивача та нібито він мала покинути території України незважаючи на перегляд його судової справи у суді касаційної інстанції.

Підсумовуючи викладене, сторона позивача посилалась на те, що дії відповідача щодо ухвалення оскаржуваної постанови порушують ст. 9 КУпАП, оскільки в діях Позивача не вбачається ані протиправності, ані вини.

За викладеного представник позивача наполягав на задоволенні позову.

Дослідивши матеріали справи суд приходить до наступного.

Судом встановлено наступні обставини.

15.12.2022р. позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 27.05.2024 року № 89-24 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 16 липня 2023 року позивач поштою отримав повідомлення видане Головним управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 60 від 03.06.2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначене рішення було оскаржене позивачем до суду, однак рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 у справі № 420/19655/24 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд встановив, що не погоджуючись із рішенням попередніх інстанцій 20.03.2026 року представник позивача через систему “Електронний суд” звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду з відповідною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 25.03.2026 касаційну скаргу представника позивача було повернуто особі, яка її подала.

Також судом встановлено, що позивач був документований Довідкою про звернення за захистом України №014232 видана 22.09.2025 року, строком дії до 24.03.2026 року.

Напередодні закінчення строку її дії, а саме 24.03.2026, представником позивача на адресу відповідача було направлено заяву про продовження строку дії довідки із повідомленням про касаційне оскарження судових рішень та відповідними доказами.

Листом від 26.03.2026 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовив позивачу у продовженні строку дії довідки, посилаючись на відсутність передбачених законом підстав.

У подальшому, 08.04.2026 року (у межах строку на касаційне оскарження) представник позивача через систему “Електронний суд” повторно звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.04.2026 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника позивача від 08.04.2026 року.

Тобто процедура оскарження рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не була завершена та наразі триває.

У зв`язку з відкриттям касаційного провадження, 29.04.2026 року представник позивача звернувся до відповідача з заявою з метою продовження строку дії Довідки про звернення за захистом в Україні.

З письмових пояснень сторони позивача вбачається, що дане звернення позивача до міграційної служби було задоволено та довідка про звернення за захистом була продовжена.

Проте, того ж дня, 29.04.2026 року, посадовою особою відповідача щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення № ПР МОД 012890 за ч.1 ст.203 КУпАП, відповідно до якого станом на 24ю04ю2026 року позивач проживав на території України за документом, строк дії якого закінчився 24.03.2026 (а.с.74).

Того ж дня, 29.04.2026 року, відповідачем відносно позивача було винесено постанову № ПН МОД 012983 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. (а.с.25).

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, із використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, безсторонньо, добросовісно, розсудливо та пропорційно.

Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна, умисна або необережна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, права і свободи громадян, встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Таким чином, обов`язковою ознакою складу адміністративного правопорушення є наявність вини особи, а притягнення до адміністративної відповідальності можливе лише за умови встановлення всіх елементів складу адміністративного правопорушення.

Частиною першою статті 203 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність, зокрема, за проживання іноземців та осіб без громадянства на території України за документами, строк дії яких закінчився.

Разом із тим сам по собі факт закінчення строку дії документа ще не є безумовною підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності без встановлення її вини та перевірки обставин, що призвели до виникнення відповідної ситуації.

Судом встановлено, що позивач до закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні звернувся до відповідача із заявою про її продовження та повідомив про подання касаційної скарги на рішення судів попередніх інстанцій, надавши відповідні підтверджуючі документи.

Також судом встановлено, що після повернення первинної касаційної скарги представник позивача повторно звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою у межах процесуального строку, визначеного Кодексом адміністративного судочинства України, а ухвалою Верховного Суду від 21.04.2026 року касаційне провадження було відкрито.

За статтею 332 КАС України повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення.

Тобто з процесуальної точки зору касаційне оскарження не припинилося, а лише вимагало усунення недоліків. Повторна касаційна скарга була подана у межах процесуального строку, і Верховний Суд її прийняв.

Отже, процедура судового оскарження рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, станом на момент винесення оскаржуваної постанови не була завершена.

Більше того, як встановлено судом, після відкриття касаційного провадження відповідачем було продовжено строк дії довідки про звернення за захистом в Україні, що фактично підтверджує існування правових підстав для її продовження та продовження відповідної адміністративної процедури.

Суд критично оцінює доводи відповідача про те, що позивач після 24.03.2026 року мав залишити територію України.

Як убачається із матеріалів справи, позивач послідовно вчиняв усі необхідні та залежні від нього дії для підтвердження законності свого перебування на території України: своєчасно оскаржив рішення ДМС України в судовому порядку, подав касаційну скаргу, повідомив відповідача про її подання, звернувся із заявою про продовження строку дії довідки та після відкриття касаційного провадження повторно звернувся до органу ДМС.

Також судом встановлено, що згідно ухвали Верховного Суду від 21.04.2026р. було відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 по справі №420/19655/24.

Відтак суд доходить висновку, що відсутність у позивача чинної довідки у період з 24.03.2026 по 29.04.2026 була зумовлена не його протиправною поведінкою, а прийнятим відповідачем рішенням про відмову у продовженні строку її дії.

У подальшому, сам відповідач фактично визнав, що після відкриття касаційного провадження позивач мав право на подальше документування та законне перебування на території України.

Водночас цього ж дня відповідачем прийнято постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за нібито незаконне перебування на території України саме через відсутність продовженої довідки.

При цьому на час розгляду адміністративної справи вже була подана позивачем відповідна заява та була ухвала Верховного Суду про відкриття касаційного провадження.

На переконання суду, така поведінка суб`єкта владних повноважень є внутрішньо суперечливою.

Фактично відповідач одночасно виходив із двох взаємовиключних правових позицій: з одного боку визнав наявність підстав для продовження документування позивача, а з іншого — поклав на позивача негативні наслідки власного попереднього рішення про відмову у продовженні строку дії довідки.?

Суд зазначає, що особа не може нести юридичну відповідальність за наслідки рішень органу державної влади, якщо вона діяла добросовісно, своєчасно зверталася до компетентного органу та виконала всі передбачені законом обов`язки.

Зазначений підхід відповідає принципу належного урядування (good governance), який є складовою принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішеннях «Moskal v. Poland», «Lelas v. Croatia», «Rysovskyy v. Ukraine», «Pincova and Pine v. Czech Republic» наголошував, що державні органи повинні діяти послідовно, своєчасно та передбачувано, а ризик помилки державного органу не може покладатися на приватну особу.

У рішенні у справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип належного урядування передбачає обов`язок державних органів діяти послідовно та у спосіб, який не покладає на особу негативні наслідки помилок або недоліків діяльності самої держави.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала наведений підхід ЄСПЛ, зазначаючи, що ризик помилки суб`єкта владних повноважень не може перекладатися на особу, яка діяла добросовісно (зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, від 29.09.2020 у справі №520/12022/18, від 08.09.2021 у справі №816/228/17).

У даній справі судом встановлено, що позивач ще до закінчення строку дії довідки повідомив відповідача про намір продовжити судове оскарження, своєчасно подав касаційну скаргу, а після її повернення повторно звернувся до Верховного Суду в межах процесуального строку, визначеного Кодексом адміністративного судочинства України.

Таким чином, позивач здійснив усі розумні та залежні від нього дії для підтвердження законності свого перебування в Україні.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що адміністративна відповідальність можлива лише за наявності доведеної вини особи, а сам факт формального порушення без встановлення винної поведінки не утворює складу адміністративного правопорушення. Крім того, Верховний Суд послідовно зазначає, що відповідно до частини другої статті 77 КАС України саме на суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок доведення правомірності прийнятого рішення, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Суд враховує також правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої склад адміністративного правопорушення повинен бути підтверджений належними та допустимими доказами, а притягнення особи до відповідальності не може ґрунтуватися виключно на формальному встановленні факту невідповідності документів без оцінки причин виникнення такої ситуації та поведінки самої особи.

Натомість відповідачем не надано належних та достатніх доказів того, що позивач умисно або з необережності порушував правила перебування іноземців в Україні чи ухилявся від виконання вимог міграційного законодавства.

Навпаки, досліджені судом матеріали справи свідчать про добросовісну поведінку позивача, який вжив усіх залежних від нього заходів для продовження законних підстав перебування на території України.

При цьому відповідно до статті 62 Конституції України та правової позиції Великої Палати Верховного Суду принцип презумпції невинуватості поширюється не лише на кримінальне провадження, а й на справи про адміністративні правопорушення, які за своєю природою мають каральний характер. Усі сумніви щодо доведеності вини особи підлягають тлумаченню на її користь.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що під час розгляду справ щодо оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності суд повинен перевіряти не лише формальну наявність події правопорушення, а й встановлювати наявність усіх елементів його складу, зокрема вини особи, причинного зв`язку між її поведінкою та наслідками, а також дотримання суб`єктом владних повноважень принципів законності, обґрунтованості та пропорційності (постанови Верховного Суду від 08.07.2020 у справі №463/1352/16-а, від 30.05.2018 у справі №337/3389/16-а, від 26.04.2018 у справі №338/1/17).

Верховний Суд також виходить із того, що сама лише формальна констатація факту порушення вимог законодавства без належного встановлення вини особи не може бути достатньою підставою для притягнення її до адміністративної відповідальності, а всі сумніви щодо доведеності вини повинні тлумачитися на користь особи, яка притягається до відповідальності.

Також суд враховує практику Європейського суду з прав людини.

У рішенні у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява №7460/03) ЄСПЛ зазначив, що провадження у справах про адміністративні правопорушення, які передбачають застосування штрафних санкцій, за своєю суттю мають кримінально-правовий характер у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому під час їх розгляду повинні застосовуватися гарантії справедливого судового розгляду.

У рішеннях «Малофєєва проти Росії» (Malofeyeva v. Russia, заява №36673/04) та «Карелін проти Росії» (Karelin v. Russia, заява №926/08) ЄСПЛ наголосив, що суд не може перебирати на себе функції органу, який здійснює обвинувачення, самостійно відшукувати докази винуватості особи або виправляти недоліки, допущені суб`єктом владних повноважень при оформленні матеріалів справи. Якщо органом влади не доведено вину особи належними та допустимими доказами, всі сумніви мають тлумачитися на користь особи, яка притягається до відповідальності.

За таких обставин суд приходить до висновку про відсутність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 203 КУпАП.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що постанова Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № ПН МОД 012983 від 29.04.2026 року винесена без достатніх правових підстав, є необґрунтованою, прийнятою без повного з`ясування всіх обставин справи та підлягає скасуванню, а позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 2, 5, 9, 72-77, 241-246, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, статтями 9, 247, 251, 280, 283, 284 Кодексу України про адміністративні правопорушення, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення — задовольнити.

Скасувати постанову Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № ПН МОД 012983 від 29 квітня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення.

Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Рішення може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 06.07.2026 року.

Суддя Л.В. Домусчі