Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №520/8543/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2026 р. № 520/8543/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Спірідонова М.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:

1. Визнати протиправною відмову командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 , оформлену листом від 08.05.2026 р. № 39 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами.

2. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 7 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з урахуванням правової оцінки та висновків суду, викладених у судовому рішенні.

3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1331 (Одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 копійок.

В обґрунтування позову зазначено, що відмова командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 , оформлена листом від 08.05.2026 р. № 39 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами є протиправною та такою, що порушує права позивача.

Ухвалою суду від 13.04.2026 року відкрито спрощене провадження по справі та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025, місто Харків у період з 24.02.2022 по 15.09.2022 належало до території активних бойових дій, а з 15.09.2022 по теперішній час є територією можливих бойових дій, розгляд справи було відтерміновано.

Крім того, на тривалість виготовлення процесуального документу вплинула обставина знаходження судді у відпустках та відрядженні.

Представником відповідача 18.05.2026 року надано відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог та зазначає, що відмова командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 , оформлена листом від 08.05.2026 р. № 39 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами є обґрунтованою, оскільки у дитини позивача, яка має інвалідність, також є мати, яка відповідно до вимог чинного законодавства не позбавлена обов`язку та можливості здійснювати такий догляд.

26.05.2026 року до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити в повному обсязі.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України зазначено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З огляду на вищезазначені приписи Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.

Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вивчивши норми матеріального та процесуального права, якими врегульовані спірні правовідносини, дійшов наступних висновків та мотивів.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , з 25 листопада 2025 року перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період, та проходить військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 , обіймає посаду – рядовий, що підтверджується Довідкою командира військової частини НОМЕР_1 № 925/64 від 06.12.2025 року, копія якої міститься в матеріалах справи.

Позивач має сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є інвалідом з дитинства, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_2 виданого 04.11.2013 року.

Також судом встановлено, що позивач звернувся до відповідача з рапортом, в якому просив звільнити його з військової служби за сімейними обставинами на підставі п. 7, п. 3, ч. 12, ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XI, у зв`язку з виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років..

Відповідач листом від 08.05.2026 р. № 39 відмовив у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами зазначивши зокрема, що до рапорту на звільнення не надано документів, які підтверджують відсутність інших осіб, які за законом зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю до 18 років.

Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду.

Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон №2232-ХІІ.

Частинами першою, п`ятою статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до частини шостої статті 2 Закону №2232-XII одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 1). Надалі відповідними Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні продовжено та такий правовий режим діє й на сьогодні.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

На момент розгляду адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок звільнення з військової служби в умовах воєнного стану.

Частиною четвертою статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Підстави для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період визначені частиною четвертою статті 26 Закону №2232-ХІІ. Зокрема, згідно з підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої названої статті під час дії воєнного стану такі військовослужбовці звільняються через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-ХІІ, до якої кореспондує підпункт «г» пункту 2 частини четвертої цієї статті, передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.

Таким чином, станом на час звернення позивача з рапортом та прийняття рішення по його суті законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення з військової служби, як підтвердження відсутності інших осіб, які зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.

Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженимУказом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі Порядок №1153), відповідно до пункту 233 якого військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абзац четвертий пункту 241 Положення №1153/2008).

Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення №1153 визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року №170 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 2009 року за №438/16454; далі Інструкція №170).

Відповідно до пункту 12.11 розділу XIІ Інструкції №170 перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.

Згідно з підпунктом 19 пункту 5 додатку 19 до Інструкції №170 при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-XII, військовослужбовцем, що виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати подаються:

медичний висновок про дитину з інвалідністю віком до 18 років за формою, затвердженою МОЗ, або індивідуальна програма реабілітації дитини з інвалідністю, видана лікарсько-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу;

копія свідоцтва про народження дитини із зазначенням батьківства (материнства) особи;

один із документів: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно дочастини першоїстатті 135 Сімейного кодексу України).

З наведеного слідує, що звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає такі етапи: подання військовослужбовцем рапорту про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорту про звільнення; прийняття наказу про звільнення зі служби. При цьому здійснюється перевірка документів, що підтверджують наявність підстав для звільнення з військової служби військовослужбовця, який висловив бажання звільнитися з військової служби, зокрема, за сімейними обставинами або з інших поважних причин.

Як вже було встановлено судом вище, ОСОБА_1 звертався до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26, пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-ХІІ, тобто за сімейними обставинами у зв`язку з виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.

За результатами розгляду рапорту та долучених до нього документів позивачу відмовлено у звільненні з військової служби, оскільки не надано документів, які підтверджують відсутність інших осіб, які за законом зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю до 18 років.

Крім того, відповідно до посвідченням серія НОМЕР_2 виданого 04.11.2023 року, опікуном сина позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є інвалідом з дитинства є мати – ОСОБА_4 .

В той же час в контексті спірних відносин суд зауважує, що законодавство чітко вимагає наявності такої умови для звільнення з військової служби, як відсутність інших осіб, які зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років, про що йдеться в пункті 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-ХІІ.

Суд зазначає, що чинне законодавство не розкриває таке поняття як «самостійне виховання дітей одним з батьків».

Однак окремі аспекти такого терміну закріплені нормами Сімейного кодексу України (далі СК України),Закону України «Про охорону дитинства».

Зокрема, частиною третьою статті 11 Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-ІІІ «Про охорону дитинства» передбачено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до частини першої статті 14 Сімейного кодексу України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Згідно з частиною першою статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.

Приписами частини першої статті 151 СК України встановлено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

За змістом статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання.

Отже, з наведених норм слідує, що батьки мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою і при цьому, звільнення особи від обов`язків щодо виховання дитини відбувається у зв`язку з позбавленням такої особи батьківських прав.

При цьому аналіз підпункту19 пункту 5 додатку 19 до Інструкції №170 дає підстави вважати, що законодавець передбачив вичерпний перелік документів, які підтверджують відсутність інших осіб, які зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю до 18 років, а саме: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).

Суд констатує, що позивачем не надано документального підтвердження відсутності інших осіб, які зобов`язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років, при цьому судом встановлено, що опікуном сина позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є інвалідом з дитинства є мати – ОСОБА_4 .

ОСОБА_4 не позбавлена батьківських прав, доказів того, що остання ухиляється від виконання батьківських обов`язків позивач також не надав.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач у спірних правовідносинах, звертаючись до відповідача із рапортом, не довів наявності правових підстав застосування до нього підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26, пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати).

З урахуванням вищевикладеного суд дійшов висновку, що відповідач відмовляючи в задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби діяв на підставі та у спосіб передбачений чинним законодавством та в межах своїх повноважень.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Спірідонов М.О.