Окрема думка від 05 липня 2026 р. у справі №727/14844/25 — Чернівецький апеляційний суд

06 липня 2026 року м. Чернівці

ОКРЕМА ДУМКА

судді Чернівецького апеляційного суду Лисака І.Н. на постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 липня 2026 року у справі № 727/14844/25

У листопаді 2025 року МКП «Чернівцітеплокомуненерго» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги з постачання теплової енергії (а.с.2-4).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 травня 2026 року закрито провадження у цивільній справі 727/14844/25 з підстав непідвідомчістю спору. Роз`яснено позивачу МКП «Чернівцітеплокомуненерго», що пред`явлений позов до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані ЖКП з постачання теплової енергії, підлягає розгляду судом господарської юрисдикції.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду сторона позивача оскаржила її, подавши апеляційну скаргу.

Постановою Чернівецького апеляційного суду 06 липня 2026 року апеляційну скаргу МКП «Чернівцітеплокомуненерго», в інтересах якого діє Ринжук Ганна Михайлівна, задоволено. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 травня 2026 року скасовано, і направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Звертаю увагу на те, що апеляційний суд більшістю голосів не погодився із запереченнями відповідача щодо підсудності спору господарській юрисдикції.

З матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2025 року МКП «Чернівцітеплокомуненерго» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення з останньої на користь позивача заборгованість за надані житлово-комунальні послуги з постачання теплової енергії.

У відповідності з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, номер інформаційної довідки 436320837 вбачається, що ОСОБА_1 належить 10/100 часки нежитлових приміщень магазину 100/5-100-11, загальною площею 85,70 кв.м.

З копії свідоцтва про право власності на вбудовано-прибудоване приміщення магазину від 05.03.1997 року вбачається, що приміщення в частині магазину по АДРЕСА_1 дійсно належить МПФ «Атлас». На вказаному свідоцтві міститься напис приватного нотаріуса Чернівецького МНО, яким 16.08.2013 року посвідчено договір купівлі-продажу 10/100 ідеальних часток вбудовано-прибудованих приміщень магазину, а саме нежитлових приміщень 100-5-100-11, загальною площею 85,70 кв.м, від імені МПФ «Атлас» на ім`я ОСОБА_1 .

З фото-таблиць 20250828… (а.с.52-57), наданих суду позивачем, крім іншого, встановлюється використання приміщення як магазину з виставковим товаром під час проведення зйомки 28.08.2025 року, про те не встановлюється, ким саме.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається реєстрація ОСОБА_1 як ФОП за адресою АДРЕСА_2 , що також підтверджується свідоцтвом платника єдиного податку серії Б №083605.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з частиною першою статті 8 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «ДеЖуфр да ла Праделль проти Франції» De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява №12964/87).

Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист (стаття 55) та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124).

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини 1 статті 18 ЗУ від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria, заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом», у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 23 листопада 2021 року у справі №175/1571/15, від 27 березня 2019 року у справі №638/14011/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі №826/5806/17, від 13 березня 2019 року у справі №202/30/17 та інших.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства, а по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).

Відповідно до пунктів 1, 5, 10, 14 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці;

справи у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;

справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;

справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою.

Суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством, а відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 12 постанови від 05 червня 2019 року, справа №908/1568/18, вирішуючи питання стосовно розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції, та зазначила, що з дати набрання чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції судів залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

В пункті 13 тієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду визначила, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства України, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини 1 статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад сторін правочину та правова природа спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Визначаючи співвідношення понять фізичної особи та ФОП і їх правового статусу, необхідно зазначити таке.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (частина 1 статті 24 ЦК України).

Відповідно до статті 26 ЦК України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та ФОП і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц, від 24 квітня 2018 року у справі №303/5186/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі №904/10132/17, тощо.

Отже, з моменту державної реєстрації ФОП, фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах: як фізична особа та як ФОП.

Дійсно, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно тощо (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі №2-7615/10 від 05 червня 2018 року у справі №522/7909/16-ц).

Суб`єктами господарювання є, зокрема, юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У постанові від 25 лютого 2020 року у справі №916/385/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими (п.5.18); ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (п.5.29).

Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №125/1216/20.

Так, під час розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку, що з матеріалів справи однозначно випливає, що позовні вимоги випливають з господарських відносин між МКП «Чернівцітеплокомуненерго» та ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем, що виникли на підставі надання послуг ЖКП з теплопостачання в нежитлових приміщеннях магазину, який відповідач використовує в господарській діяльності, надаючи такі в оренду, з чим повною мірою погоджується колегія суддів апеляційного суду.

На мою думку, спір, що розглядається, не стосується захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, що є предметом цивільної юрисдикції, натомість, стосується відносин між сторонами, які виникли під час ведення господарської діяльності, тобто господарських відносин.

На необхідності, окрім суб`єктного складу, оцінювати при розмежуванні судової юрисдикції, також таких критеріїв, як предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності, наголошується також в інших судових актах Великої Палати Верховного Суду, а саме, в постановах від 23 листопада 2021 року у справі №175/1571/15, від 27 березня 2019 року у справі №638/14011/16-ц та інших. Таким чином, практика Верховного Суду в цій частині є цілком сталою.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 16 жовтня 2025 року у справі №357/12300/24 зазначив таке: «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №922/4239/16 зазначила, що у цій справі позов стосується невиконання відповідачем обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є він як фізична особа, який здійснює в цьому приміщенні підприємницьку діяльність як ФОП. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, в якому відповідач як ФОП надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення відповідачем як ФОП у своїй господарській діяльності.

Також, Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2023 року у справі №489/7113/21, вирішуючи питання щодо юрисдикційності спору, зазначив, що з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин, з урахуванням того, що предметом спору у цій справі є стягнення заборгованості за надання послуги з управління багатоквартирним будинком, нарахованої відповідачу як власнику нежитлового приміщення магазину, який використовує це приміщення як ФОП у своїй господарській діяльності, заявлені позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.

Таким чином, встановивши, що спір про стягнення заборгованості за надання послуг з управління багатоквартирним будинком, пред`явлений до фізичної особи, яка використовує нежитлове приміщення, розташоване у цьому будинку, для здійснення підприємницької діяльності як ФОП, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства».

Сукупність умов, зокрема, відокремлення державою при регулюванні тарифів за газо-, електропостачання окремих (підвищених) тарифів для непобутових споживачів, зокрема магазинів, у цій справі статус приміщення (магазин), здійснення в ньому як підприємницької діяльності до 01.09.2025 року, так і передача в оренду для цієї мети із вказаної дати іншій особі, наявність у відповідача статусу ФОП, - свідчить про наявність усіх ознак, що відносять вказаний спір до господарської юрисдикції.

На підставі наведеного вважаю, що суд дійшов правильного висновку про те, що за предметом та характером спірних відносин йдеться саме про господарський спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно, колегія суддів мала дійти висновку про залишення апеляційної скарги Міського комунального підприємства «Чернівцітеплокомуненерго», в інтересах якого діє Ринжук Ганна Михайлівна, без задоволення, а оскаржуваної ухвали без змін.

Суддя Чернівецького

апеляційного суду І.Н. Лисак