Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №761/47165/25 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/47165/25

Провадження № 2/761/5481/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Харечко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрпошта» про визнання винним у дискримінації; зобов`язання вчинити дії; відшкодування матеріальної і моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2025р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідача АТ «Укрпошта», в якому просив суд:

- визнати відповідача винним у дискримінації позивача за професійною ознакою (далі по тексту - вимога № 1);

- зобов`язати відповідача внести зміни до Правил надання поштового зв`язку, таким чином, щоб урівняти можливість користування поштовими послугами усім громадянам без винятків (далі по тексту - вимога № 3);

- за фактом дискримінації позивача по професійній ознаці, стягнути з відповідача відшкодування матеріальної та моральної школи на користь позивача, а саме: вартість товарів у поштових пересиланнях - 12329,0 грн. (далі по тексту - вимога № 3); моральне відшкодування у розмірі суми, яку виплачує АТ «Укрпошта» своєму генеральному директору - Ігорю Смілянському, у якості оплати праці за три місяці: серпень, вересень та жовтень 2025р. (далі по тексту - вимога № 4).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є військовослужбовцем.

У серпні-вересні 2025р. він замовив кілька товарів, у іноземних інтернет-магазинах. Зазначені магазини надіслали позивачу товари, які не потрапили на доставку до нього через поштову службу АТ «Укрпошта» за номерами пересилань 0505384286717 та RO960867945EE. В силу виконання своїх обов`язків, як військовослужбовець, позивач був позбавлений можливості прийти до поштового відділення у строки зберігання поштового пересилання, згідно Правил відповідача про надання послуг поштового зв`язку, в подальшому відповідач повідомив, що зазначені вище відправлення повернуті відправнику, оскільки їх не було забрано у встановлений час.

На думку позивача такі дії відповідача є незаконними, спричинили позивачу матеріальну і моральну шкоду, а також позивач вважає, що зі сторони відповідача має місце дискримінації до нього за професійною ознакою.

З метою захисту своїх порушених прав, позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Юзькової О.Л. від 03 листопада 2025р. відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

05 грудня 2025р. на адресу суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач проти позову заперечив, зазначивши, що заявлені позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивачем не враховані положення Всесвітньої поштової конвенції, яка підписана від імені України 11 жовтня 2012р.

Крім того, відповідач зазначав, що документ, на який посилається позивач за змістом позову: «Правила надання поштового зв`язку» не існує, відповідач сприймає формулювання, яке використовує позивач, як Правила надання послуг поштового зв`язку, що затвердженні Постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05 березня 2009р., оскільки про існування іншого нормативного документу з такою назвою йому не відомо.

Щодо потових відправлень, про які позивач зазначив в позові, то за інформацією, відомою з системи розшуку відправлень, міжнародне поштове відправлення RO960867945EE перебувало у відділенні поштового зв`язку протягом одного місяця. Відправлення 0505384286717 не є міжнародним поштовим відправлення, а пересилалось в межах України (з відділення 79400 до відділення 01001), строки його зберігання визначався відправником при оформленні відправлення, а не позивачем, як отримувачем. Так, при оформленні цього відправлення відправник зазначив розпорядження «повернути через 7 днів», що означає що відправлення повертається відправнику після закінчення 7 днів зберігання його у відділенні поштового зв`язку одержувача. Таким чином, відповідач жодним чином не порушував права позивача, як споживача поштових послуг, як і відсутні відомості про його дискримінацію, як військовослужбовця.

Крім того, у відзиві на позов сторона відповідача наголошувала, що згідно із п. 1.7 ст. 23 Всесвітньої поштової конвенції, всі положення стосовно відповідальності призначених операторів, є беззаперечними, обов`язковими і вичерпними. Призначені оператори за будь-яких обставин не несуть відповідальності навіть у випадку серйозної помилки вище межі, встановленої в Конвенції та Регламентах. Такі вимоги міжнародного договору та Закону України «Про поштовий зв`язок» обумовлені специфікою послуг, які надають поштові оператори, адже поштовий оператор відповідає тільки за доставку поштивих відправлень і не має відповідати за інші ризики відправників чи одержувачів пошти.

Відповідь на відзив стороною позивача не подавалась до суду.

Розпорядженням від 10 квітня 2026р. за № 01-08-1372 здійснено повторний автоматичний розподіл справи між суддями Шевченківського районного суду м. Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2026р. визначено головуючого суддю Волошина В.О.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 17 квітня 2026р. прийнято до розгляду цивільну справу та продовжено розгляд справи, в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. (ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024р. у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023р. в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023р. у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019р. в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018р. у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018р. у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019р. у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019р. у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020р. у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022р. в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21).

Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023р. в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023р. в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).

Частиною 1 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

З огляду на частину 1 ст. 906 ЦК України, збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором.

Відносини у сфері надання послуг поштового зв`язку регулюються Конституцією України, Законом України «Про поштовий зв`язок», Всесвітньою поштовою конвенцією, Статутом Всесвітнього поштового союзу, Регламентом поштової кореспонденції, Правилами надання послуг поштового зв`язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009р., та внутрішніми нормативними актами, складеними та прийнятими відповідно до чинного законодавства.

У відповідності з ст. 1 Закону України «Про поштовий зв`язок», користувач послуг поштового зв`язку (користувач) - фізична або юридична особа, яка користується послугами поштового зв`язку як відправник або одержувач; адресат (одержувач) - юридична або фізична особа, якій адресується поштове відправлення, поштовий переказ.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про поштовий зв`язок» основними засадами діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку, зокрема, є забезпечення надання послуг поштового зв`язку встановленого рівня якості.

Послуги поштового зв`язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв`язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості (абзац 2 ст. 13 Закону України «Про поштовий зв`язок»).

Оператори поштового зв`язку надають користувачам послуги поштового зв`язку відповідно до законодавства та можуть провадити іншу господарську діяльність у встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 15 Закону України «Про поштовий зв`язок»).

Статтею 18 Закону України «Про поштовий зв`язок» та пунктом 129 Правил надання послуг поштового зв`язку передбачено, що оператор поштового зв`язку за невиконання чи неналежне виконання послуг поштового зв`язку несе відповідальність перед користувачами послуг поштового зв`язку згідно із законами України.

Однією з засад судочинства, регламентованих п. 3) ч. 1 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до положень, викладених у ст.ст.13,81 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ст. 77 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Звертаючись до суду з вимогою № 1, позивач зазначав, що зі сторони відповідача мало місце його дискримінації за професійною ознакою.

Разом з тим, протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною позивача, в порушення положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не було надано до суду належні і допустимі докази, щодо обґрунтування вимоги № 1, а саме наявності дискримінаційних дій зі сторони відповідача за ознаками професії.

Таким чином, суд вважає, що заявлені позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Звертаючись до суду з вимогою № 2, позивач просив суд зобов`язати відповідача внести зміни до Правил надання поштового зв`язку, таким чином, щоб урівняти можливість користування поштовими послугами усім громадянам без винятків. Однак, за змістом позову, позивач взагалі не зазначив, ким та коли були прийнятті зазначені Правила, чи були вони, як нормативний акт зареєстровані Міністерством юстиції України. Разом, з тим, як зазначалось вище судом, відносини у сфері надання послуг поштового зв`язку регулюються Правилами надання послуг поштового зв`язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009р. Таким чином, відповідач, не вправі вносити зміни до підзаконного нормативно-правового акту, який затверджений відповідною постановою Кабінету Міністрів України, а тому суд вважає, що вимога № 2 не ґрунтується на вимогах закону, і до задоволення не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно зі ст. 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Аналіз положень статей 11 та 1166 ЦК України дозволяє зробити висновок, що підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі. Зобов`язання про відшкодування шкоди виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, що завдала шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди та її результатом - шкодою; вина особи, яка завдала шкоди.

Пунктами 1.1. - 1.7 ч. 1 ст. 23 Всесвітньої поштової конвенції визначено, що:

1.1 за винятком випадків, передбачених у статті 24, призначені оператори відповідають за:

1.1.1 втрату, крадіжку чи пошкодження рекомендованих відправлень, простих посилок і відправлень з оголошеною цінністю;

1.1.2 повернення рекомендованих відправлень, відправлень з оголошеною цінністю і простих посилок, про причину недоставлення яких не повідомлено.

1.2 Призначені оператори не несуть відповідальності за відправлення, інші, ніж ті, які зазначені в пунктах 1.1.1 та 1.1.2;

1.3 у всіх інших випадках, які не передбачені цією Конвенцією, призначені оператори не несуть відповідальності;

1.4 якщо втрата чи повне пошкодження рекомендованих відправлень, простих посилок та відправлень з оголошеною цінністю є результатом форс-мажорних обставин, які не дають приводу для відшкодування, то відправник має право на відшкодування сплачених під час подання відправлення тарифів за винятком страхового збору;

1.5 суми відшкодування, які сплачуються, не повинні перевищувати сум, установлених в Регламентах письмової кореспонденції та Регламенті поштових посилок;

1.6 у справі про відповідальність непрямі збитки, упущена вигода чи моральна шкода не враховуються у відшкодування, яке повинно бути сплачено;

1.7 всі положення стосовно відповідальності призначених операторів, є беззаперечними, обов`язковими і вичерпними. Призначені оператори за будь-яких обставин не несуть відповідальності навіть у випадку серйозної помилки вище межі, встановленої в Конвенції та Регламентах.

Частина 4 ст. 23 цієї Конвенції передбачає, що у випадку втрати, повної крадіжки чи повного пошкодження відправлення з оголошеною цінністю відправник має право на відшкодування, що відповідає сумі оголошеної цінності в СПЗ.

Положеннями ст. 10 ЦК України передбачено, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи положення ст. 10 ЦК України; суд приходить до висновку, що відсутні правові підстави для задоволення вимоги № 3 про відшкодування матеріальної шкоди, оскільки протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною позивача не було надано до суду належні, і допустимі докази, в обґрунтування вказаної позовної вимоги № 3, при цьому судом не встановлено протиправність діяння, причинно-наслідковий зв`язок та наслідки.

Так, твердження позивача, що внаслідок неналежного виконання співробітниками поштового відділення своїх трудових обов`язків, його замовлення не були ним отримані, судом оцінюються критично. Оскільки у відзиві на позов сторона відповідача наголошувала, що за інформацією, відомою з системи розшуку відправлень, міжнародне поштове відправлення RO960867945EE перебувало у відділенні поштового зв`язку протягом одного місяця. Відправлення 0505384286717 не є міжнародним поштовим відправлення, а пересилалось в межах України (з відділення 79400 до відділення 01001), строки його зберігання визначався відправником при оформленні відправлення. Так, при оформленні цього відправлення відправник зазначив розпорядження «повернути через 7 днів», що означає що відправлення повертається відправнику після закінчення 7 днів зберігання його у відділенні поштового зв`язку одержувача.

Таким чином, суд вважає, що зазначені вище відправлення, не були отримані позивачем, не з вини відповідача.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами ст. 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 1), 2) ч. 2 ст. 23 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 3, 5 Постанови від 31 березня 1995р. за № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

З урахуванням викладеного, а також беручи до уваги, що суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав, для задоволення позовних вимог №№ 1-3, а також враховуючи, що позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру, зокрема не було надано доказів в обґрунтування бездіяльності/протиправності дій відповідача, і необґрунтовано розміру моральної шкоди, який позивач просить стягнути з вказаного відповідача, в зв`язку з чим суд приходить до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог позивача № 4, щодо стягнення заявлених ним сум моральної шкоди.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

При прийнятті рішення суд також враховує, що відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994р., ст. 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідача не підлягає стягненню судові витрати.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 81, 89, 133, 141, 223, 258-261, 263-268, 274, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. ст. 10, 13, 15, 16, 22, 525, 526, 906 ЦК України; ст. ст. 1, 3, 13, 15, 18 Закону України «Про поштовий зв`язок»; ст. ст. 23, 24 Всесвітньої поштової конвенції, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Акціонерного товариства «Укрпошта» (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 22) про визнання винним у дискримінації; зобов`язання вчинити дії; відшкодування матеріальної і моральної шкоди - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: