Рішення від 30 червня 2026 р. у справі №522/17743/25-Е — Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/17743/25-Е

Провадження №2/522/663/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участю секретаря судового засідання Навроцької Є.І..,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м.Одеси 06.08.2025 року через систему Електронний суд надійшов позов Товариство з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

У позові Позивач посилається на те, що він набув права вимоги за кредитним договором № 11355343000 від 03.06.2008 року, який був укладений між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , та договорами забезпечення до нього, а саме Договором поруки № 208736 від 03.06.008 року, укладеному між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08.12.2011, укладеному між АТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» та про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 № 2244/К, укладеному між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» у зв`язку із чим відбулась заміна кредитора у зобов`язанні.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19.08.2013 року по справі № 522/594/13-ц, з відповідачів у солідарному порядку стягнуто заборгованість за кредитним договором у сумі 504 285, 81 грн.. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11.12.2013 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.08.2013 року змінено в частині стягнення судового збору, який стягнуто не солідарно, а по 1609,05 грн з кожної відповідачки.

ПАТ «Дельта Банк» на підставі виданих 15.01.2014 року судом виконавчих листів звернув до примусового виконання до відповідного відділу державної виконавчої служби. 04.03.2014 року Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження. Але, в подальшому, постановами Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 02.09.2014 виконавчі листи №522/594/13-ц від 15.01.2014 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 504285,81 грн. повернуті стягувачу.

Станом на день подання позову вказане рішення не виконане, що й спонукало позивача звернутися до суду з даним позовом.

Із посиланням на те, що відповідно до вимог ЦК України (ст. ст. 526, 530, 599, 610, 611, 625) наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, позивач просить суд стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 інфляційні втрати за несвоєчасне виконання зобов`язання і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання в сумі 3 322 998, 63 грн.

Справа була розподілена на суддю Приморського районного суду м.Одеси Донцова Д.Ю. згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.08.2025 року.

Ухвалою суду від 11.08.2025 року провадження у справі було відкрито та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

15.08.2025 року ОСОБА_1 надала до суду заяву, в якій просила справу розглядати за правилами загального позовного провадження.

18.08.2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Дімітріу В.В. через систему Електронний суд надала заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження та призначення справи до розгляду за правилами загального позовного провадження.

26.08.2025 року та 27.08.2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Дімітріу В.В. через систему Електронний суд надала відзив на позовну заяву та заяву про застосування строків позовної давності.

Згідно позиції сторони відповідача, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2013 року за позовом ПАТ «Дельта Банк» стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість по кредитному договору від 03 червня 2008 року No11355343000 на загальну суму 504285, 81 грн та судовий збір у розмірі 3219 грн.. Дане рішення суду ПАТ «Дельта Банк» на підставі виданих 15.01.2014 Приморським судом м. Одеси виконавчих листів звернув до виконання до відповідного відділу державної виконавчої служби. 04.03.014 Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження. Постановами Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 02.09.2014 виконавчі листи №522/594/13-ц від 15.01.2014 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 504285,81 грн повернені стягувачу. Отже, з 02.09.2014 виконавчі дії у відношенні боржників було повністю припинено.

Сторона відповідача посилається на те, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив 03.09.2017 року. З будь-якими заявами до суду про поновлення строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання кредитор не звертався. Таким чином, на момент укладання позивачем Договору про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 No 2244/К строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив.

За посиланням сторони відповідача, за спливом строків позовної давності, відбулась остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку, що призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги.

30.04.2025, тобто через 7 років після спливу строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання, позивач звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, в якій просив суд замінити сторону виконавчого провадження, а саме стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «Укрдебт Плюс». Ухвалою Приморського районного суду від 12.05.2025 року (справа №522/594/13-ц, суддя Бондар В.Я.) у задоволенні заяви відмовлено за безпідставністю. Ухвала суду набрала чинності через 15 днів після її проголошення оскільки не була оскаржена до апеляційного суду у визначеному законом порядку.

Отже, на думку сторони відповідача, ТОВ «Укрдебт Плюс» не набуло прав вимоги щодо стягнення інфляційних витрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. Оскільки позовна давність щодо основної заборгованості спливла, через сплив строку, в тому числі і для пред`явлення виконавчого документа до виконання, позовна давність спливла також до вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат як додаткової вимоги.

Отже, вимоги, які виникли на підставі рішення Приморського районного суду від 19.08.2013 на сьогоднішній день вже не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку, відтак між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не можуть бути застосовані положення статті 625 ЦК України.

У даній справі ТОВ «Укрдебт Плюс» є неналежним позивачем, оскільки уклав Договір про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 №2244/К в той час коли жодних обов`язків перед кредитором відповідачі вже не мали та, крім того, Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12.05.2025 товариству відмовлено у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження на його правонаступника за безпідставністю.

Також, відповідач не погоджується із розрахунком сум визначених позивачем до стягнення, оскільки не є зрозумілим період стягнення інфляційних витрат та 3% річних за період 12.03.2017 по 23.02.2022. Як зазначає сам позивач, право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Визначаючи період стягнення позивач посилається на введення з березня 2020 року в Україні карантину у зв`язку з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, який офіційно було скасовано 01 липня 2023 року, а в подальшому запроваджено воєнний стан, який триває і на даний час.

Проте, відповідач з цим не погоджується. Позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання на загальну суму 3 322 998, 63 грн поданий 05.08.2025 року, відтак трирічний термін, який передує пред`явленню позову становить із 05.08.2022 по 05.08.2025. Таким чином, розмір заборгованості мав бути розрахований наступним чином: Основна сума заборгованості за договором: Сума боргу, грн з 05.08.2022 до 05.08.2025, 1097 днів становить всього 504285.81 грн. ; Інфляційне збільшення становить 504285.81 x 1.33882019 - 504285.81 = 170862.21 грн.; за розрахунком 3% річних - 45 427,17 (штрафні санкції). Разом: 170862,21 грн + 45427,17 грн = 216 289,38 грн., що значно менше заявленої стороною позивача суми. Додатково посилався на порушення строків позовної давності на звернення до суду з даним позовом.

Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 25.11.2025 року щодо тимчасового відсторонення судді Приморського районного суду міста Одеси Донцова Д.Ю. від здійснення правосуддя, на підставі службової записки секретаря судового засідання Смокової А., з метою дотримання розумних строків розгляду справи, недопущення порушень законних інтересів сторін по справі, згідно розпорядження керівника апарату Приморського районного суду м.Одеси Шарага А.О. №1861/25 від 03.12.2025 року, 04.12.2025 року було здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Справа надійшла до провадження судді Домусчі Л.В. та отримана суддею 05.12.2025р..

Ухвалою суду від 18.12.2025 року прийнято до провадження та призначено до розгляду у порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 26.01.2026 року.

22.12.2025 року представник ОСОБА_1 адвокат Черток О.В. на адресу суду поштою надала заяву про застосування строків позовної давності. Вважають, що даний позов поданий позивачем поза межами строків позовної давності з огляду на таке. Договір про відступлення прав вимоги No 2244/К, укладений між позивачем, ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» 13.05.2020. Згідно умов цього договору до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Як зазначалося відповідачем у Відзиві на позовну заяву жодних обов`язків відповідачів перед первісним кредитором ПАТ «Дельта Банк» станом на 13.05.2020 вже не існувало. Але, в будь-якому випадку, право на звернення до суду у нового кредитора виникло з 13.05.2020 та тривало до 13.05.2023 (протягом трьох років). Позивач звернувся до суду 05.08.2025 року, тобто поза межами строку загальної. позовної давності, встановленою статтею 257 ЦК України.

Посилались на те, що посилання позивача на нормативні акти, якими встановлювалися обмежувальні заходи у зв`язку поширенням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 та у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні. Але наведені позивачем в позовній заяві підстави не звільняють його від подання клопотання про поновлення процесуального строку на звернення до суду з вказаним позовом.

На час укладання Договору про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 No 2244/К, позивач повинен був з`ясувати, що можливість пред`явлення будь-яких вимог до відповідачів вже була втрачена у зв`язку зі спливом строків позовної давності та втрачено можливість пред`явлення виконавчого листа до виконання. Отже, будучи обізнаним про необхідність судового захисту своїх прав, позивач з 2020 року не вчинив у визначені законом процесуальні строки необхідних дій, а під час подання позову у серпні 2025 року не обґрунтував причини пропуску цього строку (відповідну заяву не подав).Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові в повному обсязі.

24.12.2025 року представник ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» - Пивоваров В.І. через підсистему Електронний суд надав заяву, в якій просив заяву представника Кашенцової Т.М. про застосування строків позовної давності залишити без задоволення. Додатково посилався на те, що попередній кредитор отримав судовий захист, з відповідачів стягнуто заборгованість за договором. А отже, зобов`язання за кредитним договором не перетворилося у натуральне, а тому позивач у даній справі має право нарахування та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за договором.

Сторона позивача вважає, що з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2013 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилися та тривають по сьогоднішній день. Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за весь час прострочення.

05.01.2026 року представник ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» - Янчук А.А. через підсистему Електронний суд надав пояснення по справі. Посилався на те, що у цій справі грошове зобов`язання, підтверджене рішенням суду, відповідачем не виконано, таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому у позивача право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникло за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Однак стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону No 540-ІХ. Отже, на момент набрання чинності Законом No 540-ІХ (02 квітня 2020 року) прострочені з 02 квітня 2017 року платежі за кредитом перебувають у межах продовженої Законом No 540-ІХ позовної давності. За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 03 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, вважає обґрунтованим. Доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних протягом зазначеного періоду спростовуються викладеними обставинами в поясненнях.

Розгляд справи призначений на 26.01.2026 року було відкладено на 09.03.2026 року у зв`язку з відсутністю електроенергії у приміщенні Приморського районного суду м.Одеси.

09.03.2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Черток О.В. надала до суду письмові пояснення по справі, в яких просила у задоволенні позову ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» відмовити в повному обсязі. Посилалась на те, що позовні вимоги є необґрунтованими та незаконними. Зазначила, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.08.2013 року по справі № 522/594/13-ц, ПАТ «Дельта Банк» на підставі виданих 15.01.2014 року судом виконавчих листів звернув до примусового виконання до відповідного відділу державної виконавчої служби. 04.03.2014 року Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження. Але, в подальшому, постановами Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 02.09.2014 виконавчі листи №522/594/13-ц від 15.01.2014 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 504285,81 грн. повернуті стягувачу.

Після повернення виконавчих листів ПАТ «Дельта Банк» з 02.09.2014 року не здійснив жодної дії для поновлення строку пред`явлення виконавчих листів до виконання. А, зважаючи на те, що строк пред`явлення виконавчих листів до виконання збіг 02.09.2015 року, укладаючи 13.05.2020 року договір про відступлення прав вимоги №2244/К, ПАТ «Дельта Банк» було добре відомо, що він втратив право на примусове виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.08.2013 року та, враховуючи загальні строки позовної давності, навіть право вимоги за кредитним договором № 11355343000 від 03.06.2008 року, який був укладений між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , та похідним від нього Договором поруки № 208736 від 03.06.008 року, укладеному між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 .

Вказувала, що в даному випадку, укладаючи договір про відступлення прав вимоги №2244/К, ПАТ «Дельта Банк» не мав законного права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 11355343000 від 03.06.2008 року в зв`язку з пропуском строку позовної давності. Таким чином, і Позивач - ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» не набув права вимоги до ОСОБА_1 ані на повернення основного боргу, ані на стягнення інфляційних втрат за несвоєчасне виконання зобов`язання та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

30.04.2025 року, тобто через 10 років після спливу строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання, ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, в якій просив суд замінити сторону виконавчого провадження, а саме стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «Укрдебт Плюс». Ухвалою Приморського районного суду від 12.05.2025 року (справа № 522/594/13-ц, суддя Бондар В.Я.) у задоволенні заяви відмовлено у зв`язку з відсутністю процесуальної мети, пов`язаної з пропуском строку пред`явлення виконавчих листів до виконання. Вказану ухвалу Позивач не оскаржував, вона набрала чинності.

Додатково зазначила, що подання позивачем позову про стягнення інфляційних витрат та 3% річних без позовної вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором суперечить наведеним нею правовим позиціям Верховного суду та є окремою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

У підготовче засідання призначене на 09.03.2026 року представник ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» не з`явився, представник позивача адвокат Земляков О.А. через канцелярію суду надав заяву, в якій просив закрити підготовче засідання по справі та призначити її до розгляду по суті, справу просив розглядати за відсутністю сторони позивача.

ОСОБА_1 у підготовче засідання не з`явилася, представник відповідачки адвокат Черток О.В. через канцелярію суду надала заяву, в якій просила закрити підготовче засідання по справі та призначити її до розгляду по суті, справу просила розглядати за її та відповідачки відсутністю.

ОСОБА_2 у підготовче засідання не з`явилася, представник відповідачки адвокат Дімітріу В.В. через канцелярію суду надала заяву, в якій просила прийняти відзив, не заперечувала проти закриття підготовчого провадження по справі та призначення її до розгляду по суті, справу просила розглядати за її та відповідачки відсутністю.

Ухвалою суду від 09.06.2026 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 12.05.2026 року.

У судовому засідання 12.05.2026 року з?явилась адв.Черток О.В., розгляд справи був відкладений на 11.06.2026 року у зв?язку з клопотанням представника позивача.

У судове засідання 11.06.2026 року з?явились представник позивача, який підпримав позов у викладених в ньому підстав.

У судовому засіданні 25.06.2026 року з?явились представник відповідача ОСОБА_1 -адв.Черток О.В., представник відповідачки ОСОБА_2 – адв.Дімітріу В.В., які заперечували проти задоволення позову з підстав, що зазначені в їх відзовах, та просили відмовити у задоволенні позову.

Проголошення вступної та резолютивної частини рішення суду призначено на 01.07.2026 року.

Суд, з урахуванням пояснень учасників справи, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, приходить до таких висновків.

Із матеріалів справи судом встановлено наступні обставини.

03 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 11355343000, згідно з умовами якого Банк надав відповідачці кредитні кошти у розмірі 43 000 дол. США з розрахунку 14, 5 % річних на строк з 03 червня 2008 року по 03 січня 2017 року.

Виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором забезпечується порукою відповідно до укладеного Договору поруки № 208736 від 03 червня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , згідно з яким остання поручилась перед Банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за вищевказаним кредитним договором.

Відповідальність Поручителя настає у випадку невиконання Боржником зобов`язань за Договором. Поручитель і Боржник несуть перед Кредитором солідарну відповідальність.

08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, АТ «УкрСиббанк» передає (відступає) АТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого АТ «Дельта Банк» замінює АТ «УкрСиббанк» як кредитора (стає новим кредитором) у зазначених зобов`язаннях, а внаслідок передачі від АТ «УкрСиббанк» до АТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до АТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимагати (замість АТ «УкрСиббанк») від боржників повного, належного та реального виконання обов`язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2013 року по справі No522/594/13-ц вимоги Приватного акціонерного товариства «Дельта Банк» задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 (IПН НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Приватного акціонерного товариства ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором No11355343000 від 03.06.2008 року на загальну суму 504 285, 81 (п`ятсот чотири тисячі двісті вісімдесят п`ять, 81) грн., яка складається з:

- Заборгованості за кредитом – 329 219,28 (триста двадцять дев`ять тисяч двісті дев`ятнадцять, 28) грн.,

- Заборгованості за відсотками – 175 066, 53 (сто сімдесят п`ять тисяч шістдесят шість, 53) грн.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11.12.2013 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.08.2013 року змінено в частині стягнення судового збору, який стягнуто не солідарно, а по 1609,05 грн з кожної відповідачки.

На підставі виданих 15.01.2014 року судом виконавчих листів ПАТ «Дельта Банк» звернувся до примусового виконання до відповідного відділу державної виконавчої служби.

Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 04.03.2014 року було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження.

У подальшому, постановами Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 02.09.2014 виконавчі листи №522/594/13-ц від 15.01.2014 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 504 285,81 грн. повернуті стягувачу.

Після повернення виконавчих листів ПАТ «Дельта Банк» з 02.09.2014 року не здійснив жодної дії для поновлення строку пред`явлення виконавчих листів до виконання.

Зазначені факти позивачем не спростовано.

Станом на 15 січня 2014 року строк пред`явлення виконавчого документа до виконання (за загальним правилом статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV) становив один рік.

У подальшому, Товариство з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» набуло право вимоги за кредитним договором №11355343000 від 03.06.2008 року, який був укладений між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , та договорами забезпечення до нього, а саме Договором поруки № 208736 від 03.06.008 року, укладеному між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08.12.2011, укладеному між АТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» та про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 № 2244/К, укладеному між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» у зв`язку із чим відбулась заміна кредитора у зобов`язанні.

30.04.2025 року, тобто через 10 років після спливу строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання, ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, в якій просив суд замінити сторону виконавчого провадження, а саме стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «Укрдебт Плюс».

Ухвалою Приморського районного суду від 12.05.2025 року (справа № 522/594/13-ц, суддя Бондар В.Я.) у задоволенні заяви відмовлено у зв`язку з відсутністю процесуальної мети, пов`язаної з пропуском строку пред`явлення виконавчих листів до виконання.

Вказану ухвалу Позивач не оскаржував, остання набрала чинності 12.05.2025 року.

Звертаючись 06.08.2025 року до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що вказане рішення суду від 19.08.2013 року до теперішнього часу не виконане, що й спонукало позивача звернутися до суду з даним позовом.

Із посиланням на те, що відповідно до вимог ЦК України (ст. ст. 526, 530, 599, 610, 611, 625) наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, позивач просив суд стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 інфляційні втрати за несвоєчасне виконання зобов`язання і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання в сумі 3 322 998, 63 грн. за період 12.03.2017 по 23.02.2022.

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч.2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України].

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК Українив разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна давність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3 % річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

Враховуючи наведене суд не погоджується з позицією представника відповідача що в данному випадку є натуральне зобов`язання.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності, пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим.

Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні, право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до примусового виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

Відповідних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року по справі № 754/511/23.

Велика Палата звернула увагу, що інфляційні втрати та 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, є акцесорними вимогами, тобто додатковими до основного грошового зобов`язання та такими, що залежать від нього. Тому вони можуть стягуватися лише тоді, коли основне зобов`язання підлягає примусовому виконанню.

Якщо ж можливість примусового виконання основної вимоги втрачена через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмову суду в його поновленні, відсутні правові підстави і для стягнення похідних вимог за статтею 625 ЦК України.

Суд також зазначив, що інший підхід створив би ситуацію, коли кредитор, втративши право на примусове виконання рішення суду про стягнення боргу, зберігав би можливість необмежено пред`являти нові позови про стягнення 3 % річних або інфляційних втрат. Це призводило б до тривалої невизначеності для боржника та суперечило б принципу правової визначеності.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статт 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України, частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

За розглядом справи суд встановив, що виконавчі листи №522/594/13-ц від 15.01.2014 про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 504 285,81 грн. були повернуті стягувачу 02.09.2014 року, а отже 02.09.2015р. закінчився термін для їх подання на виконання.

Таким чином, на момент укладання позивачем Договору про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 No 2244/К строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив.

Ззанчене також підтверджується і Ухвалою Приморського районного суду від 12.05.2025 року (справа № 522/594/13-ц, суддя Бондар В.Я.) , якою у задоволенні заяви ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» про заміну сторони виконавчого провадження відмовлено у зв`язку з відсутністю процесуальної мети, пов`язаної з пропуском строку пред`явлення виконавчих листів до виконання.

Отже, з урахуванням викладеного суд погоджується з позицією сторони відповідачів та приходить до висновку, що вимоги, які виникли на підставі рішення Приморського районного суду від 19.08.2013 на сьогоднішній день вже не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку, та оскільки вимога за ст..625 ЦК України є акцесорними вимогами, тобто додатковими до основного грошового зобов`язання та такими, що залежать від нього , відсутні правові підстави і для стягнення похідних вимог за статтею 625 ЦК України.

При цьому, суд не приймає до уваги посилання сторони відповідача на те, що у даній справі ТОВ «Укрдебт Плюс» є неналежним позивачем, бо нібито уклав Договір про відступлення прав вимоги від 13.05.2020 No 2244/К в той час коли жодних обов`язків перед кредитором відповідачі вже не мали.

Суд вбачає, що згідно положень чинного законодавства формально зобовязання існує, проте його захист у судовому порядку вже не підлягає.

Верховний Суд виходив з того (постанова КЦС від 28.05.2025), що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. І згідно із ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов?язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається ст. 261 ЦК. Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК).

У постанові ВП ВС від 04.12.2018 по справі №910/18560/16 (12-143гс18) сказано, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними:

«Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог».

Згідно висновку, викладеному у постанові ВП ВС від 22.05.2018 по справі № 369/6892/15-ц (14-96цс18), перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Згідно позиції Верховного Суду, суди мають відмовляти у задоволенні позову про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу у натуральному зобов`язанні за безпідставністю, тобто без заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову у зв`язку з безпідставністю, суд не застосовую строк позовної давності , що будо заявлено з боку представників відповідачів.

Керуючись ст.ст.15,16,509,524-526,530,536,559,610-612,629,638-640,1048,1050,1052,1054,1055,1056-1 ЦК України, ст.ст.2,4,12,13,43,64,76-81,89,95,133,141,223,247,258,259,263-265,268,280-282,354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРДЕБТ ПЛЮС» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1ст. 354 ЦПК України.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, мають право на поновлення строку на апеляційне оскарження.

Повний текст рішення складено 06.07.2026 року

Суддя: Домусчі Л.В.