Окрема думка від 24 червня 2026 р. у справі №686/24039/22 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Окрема думка судді ОСОБА_1

до постанови колегії суддів

Касаційного кримінального суду

від 25 червня 2026 року

у справі № 686/24039/22

1. Я не погодився з рішенням колегії, яким підтримано засудження ОСОБА_2 за вчинення злочину, передбаченого частиною 3 статті 110 КК.

2. Враховуючи суспільний резонанс цієї категорії справ та важливість формування сталої судової практики, вважаю за необхідне викласти детально мотиви моєї незгоди.

3. Суди попередніх інстанцій визнали ОСОБА_2 винуватим у тому, що він як депутат російського парламенту 15 лютого 2022 року проголосував за направлення парламентського звернення до президента Російської Федерації (РФ) з проханням розглянути питання про визнання самопроголошених Донецької народної республіки (ДНР) і Луганської народної республіки (ЛНР)[1](надалі - Звернення).

4. Мої колеги підтримали висновки судів попередніх інстанцій про те, що його голосування за Звернення було частиною злочинного плану, було вчинене ним як представником влади за попередньою змовою групою осіб і призвело до загибелі людей та інших тяжких наслідків.

5. У своїх окремих думках до інших постанов суду, де розглядалися аналогічні дії депутатів російського парламенту, я вже відзначав сумнівність засудження за голосування за направлення цього Звернення. Воно не лише не є рішенням про визнання цих самопроголошених утворень, але не виступає й обов`язковим кроком у процедурі визнання.

6. Однак там я не зупинявся детально на цьому питання, оскільки в тих справах суди засудили фігурантів одночасно за інший акт парламенту - ратифікацію договорів між РФ і ДНР/ЛНР, що прямо входило до повноважень парламенту і мало обов`язкову юридичну силу.

7. Ця справа відрізняється тим, що ОСОБА_2 засуджений виключно за голосування за направлення Звернення, тому я вважаю за необхідне детально зупинитися на міркуваннях, які не дозволили мені підтримати моїх колег.

8. Визнання Російською Федерацією ДНР і ЛНР посягає на територіальну цілісність України. Але з цієї констатації не випливає, що депутат парламенту, який підтримав прохання до особи, наділеної повноваженнями здійснити цей політичний акт - президента РФ, несе кримінальну відповідальність за акт такого визнання.

9. Конституційний дизайн РФ чітко розмежовує зовнішньополітичну компетенцію законодавчої та виконавчої гілок влади. Парламент не має повноважень визнавати іноземні держави. Законодавство РФ не містить положень, які б вимагали попереднього рішення парламенту для того, щоб голова держави визнав іншу країну. Судові рішення у цьому провадженні не містять жодного обґрунтування того, що звернення парламенту є невід`ємною чи обов`язковою частиною юридичного процесу визнання. Тому затвердження тексту прохання розглянути це питання прямо не загрожувало суверенітету України, оскільки остаточне рішення повністю залежало від суверенної дискреції президента РФ.

10. Для оцінки ступеня впливу Звернення доречно згадати, що електронна петиція на офіційному вебсайті Президента України (стаття 23-1 Закону України «Про звернення громадян») покладає на главу української держави значно більше юридичних обов`язків, ніж постанова Держдуми покладала на президента РФ. Український закон зобов`язує розглянути звернення, яке набрало 25 тисяч підписів, та оприлюднити офіційну вмотивовану відповідь у визначений строк. Натомість правове поле держави-агресора не передбачало для її глави жодного обов`язку бодай формально реагувати на парламентський заклик від 15 лютого 2022 року. Юридичний вплив волевиявлення російських депутатів на суб`єкта прийняття рішення був незрівнянно слабшим за ординарні інструменти петиційної демократії в Україні.

11. Офіційні заяви самого суб`єкта прийняття рішення підтверджують відсутність прямого впливу Звернення.

12. Про відсутність прямого впливу Звернення на остаточне рішення голови держави підтверджується також офіційними заявами суб`єкта прийняття цього рішення. 16 лютого 2022 року прес-секретар Президента РФ публічно заявив, що той лише «взяв до відома» Звернення, але вважає головним завданням виконання Мінських угод, з якими акт визнання прямо дисонує, і що немає чіткої вимоги до ОСОБА_5 відповісти на Звернення.[2] ОСОБА_5 15 лютого 2022 року на прес-конференції, коментуючі це Звернення, прямо зазначив: «… Депутаты парламенту… ориентуються на громадську думку, на думку своїх виборців, і вони її тонко відчувають… Ми повинні все зробити для вирішення проблем Донбасу, але зробити це насамперед виходячи з не до кінця реалізованих можливостей виконання Мінських угод», вказавши, що подальші кроки визначатимуться виключно «реальною обстановкою на місцях».[3] Це доводить, що він сприймав Звернення як необов`язковий акт.

13. Між Зверненням та підписанням указів Президента РФ від 21 лютого 2022 року про визнання ДНР і ДНР існував ще один етап - позачергове засідання ради безпеки РФ. Публічна трансляція цього засідання[4]свідчить, що президент РФ приймав рішення de novo, спираючись на доповіді керівників оборонного та розвідувального блоків станом на 21 лютого, а не під впливом Звернення.

14. Таким чином, між цим Зверненням і рішенням про визнання ЛНР і ДНР навіть історичний зв`язок виглядає доволі слабким, не кажучи вже про юридичну залежність від нього рішення президента РФ.

15. Методологічна єдність у тлумаченні кримінального права вимагає універсального застосування критеріїв каузальності. Якщо інкриміновані дії полягають у прийнятті колегіального рішення, суд має встановити, що це рішення бодай теоретично було здатне породити суспільно небезпечні наслідки, тобто виступало conditio sine qua non порушення територіальної цілісності України.

16. Голосування за суто декларативне Звернення не утворює об`єктивної сторони злочину, передбаченого статею 110 КК України, оскільки така дія не має імперативного характеру, не тягне за собою прямих юридичних наслідків та позбавлена безпосереднього причинового зв`язку з наступним порушенням територіальної цілісності внеслідок визнання ДНР і ЛНР. Такі дії могли розглядатися в контексті звинувачення у публічних закликах до посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, однак таке обвинувачення засудженому ніхто не пред`являв.

17. Оскільки в своїх попередніх окремих думках[5]я вже наводив детальне обґрунтування,чому депутата іноземного парламенту не можна вважати «представником влади» в значенні частини 2 статті 110 КК України, а також рішення парламенту самі по собі не свідчить про причиновий зв`язок з наступними тяжкими наслідками, я не буду повторювати ці аргументи тут.

Суддя ОСОБА_1

[1] Обращение Государственной Думы Федерального собрания Российськой Федерации к Президенту Российськой Федерации ОСОБА_5 о необъодимости признания Донецкой народной республики и Луганской народной республики», https://www.pnp.ru/politics/tekst-obrashheniya-gosdumy-o-priznanii-dnr-i-lnr-postupil-v-parlamentskuyu-gazetu.html

[2] https://www.interfax.ru/russia/822397

[3] http://kremlin.ru/events/president/news/67774; https://zn.ua/WORLD/putin-prokommentiroval-holosovanie-hosdumy-po-priznaniju-ldnr.html

[4] https://www.youtube.com/live/3xmVH_veYZQ?si=PXb147vL5NyqVff9

[5] 20 листопада 2025 року, № 607/4119/23, https://reyestr.court.gov.ua/Review/132829419; 16 грудня 2025 року, № 127/8970/23, https://reyestr.court.gov.ua/Review/132829420