Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №520/6083/18 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року

м. Київ

справа № 520/6083/18

провадження № 61-18479св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом- ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору за первісним позовом: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_6 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,

та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Шкодіна Любов Василівна, на рішення Київського районного

суду м. Одеси від 5 серпня 2020 року, ухвалене у складі судді Літвінової І. А.,

та постанову Одеського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог за первісним позовом та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позову вказувала, що вона є власником 14/50 часток житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на

АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 вересня 2014 року № 2-860. Вказане житло ОСОБА_1 успадкувала після її чоловіка - ОСОБА_7 .

У вказаному житловому будинку зареєстроване місце проживання, зокрема, дочки ОСОБА_7 - ОСОБА_2 та її дочки - ОСОБА_8 .

Зазначала, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 не проживають в житловому будинку з 2003 року, тому на підставі частини другої статті 405 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України є такими, що втратили право користування житлом.

За таких обставин ОСОБА_1 просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком з надвірними спорудами, розташованим на АДРЕСА_1 .

У серпні 2018 року ОСОБА_6 звернувся з позовом до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позову ОСОБА_6 вказував, що є власником 36/50 часток житлового будинку з надвірними спорудами, розташованому на АДРЕСА_1 (11/25 часток на підставі договору дарування

від 2 вересня 1993 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Волковою Л. В. за № 1-6785, та 14/50 частки на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Підгірняк О. А. за № 4-588).

ОСОБА_6 зазначав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 без поважних причин не проживають у житловому будинку понад один рік, тому, на його думку, втратили право користування зазначеним жилим приміщенням.

За таких обставин ОСОБА_1 просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком з надвірними спорудами, розташованим на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 5 серпня 2020 року первісний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - житловим будинком з надвірними спорудами, розташованим на АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі, які не є членами сім`ї співвласників житлового будинку на АДРЕСА_1 , понад рік до часу звернення з позовами не проживали у вказаному будинку, тому втратили право користування цим житлом відповідно до частини другої статті 405 ЦК України.

Місцевий суд врахував, що періодичне навідування до житлового будинку

на АДРЕСА_1 , не свідчить про існування підстав вважати це житло постійним місцем проживання відповідачів.

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 5 серпня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав вважати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком на АДРЕСА_1 , зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що, з одного боку, право власності позивача

та третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, захищено

статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), з іншого боку - стаття 8 Конвенції захищає право відповідачів на повагу до свого житла.

Оцінивши припинення права користування відповідачів зазначеним жилим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті (частина друга статті 8 Конвенції), апеляційний суд дійшов висновку, що у справі, яка переглядається, існує розумне співвідношення права ОСОБА_1 та

ОСОБА_6 на фактичне користування своїм майном з правом відповідачів на користування цим житлом, яке виникло з волі попереднього власника житла; відповідачі ніколи не були власниками спірного будинку і як житлом ним не користуються тривалий час (понад рік перед виникненням даного спору). Тому відповідне втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві з метою захисту прав власників житлового будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шкодіна Л. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 5 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), та висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 грудня 2019 року

у справі № 521/448/17 (провадження № 61-8610св18), від 10 березня 2021 року

у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 5 лютого 2018 року

у справі № 496/252/16-ц (провадження № 61-2399св18), від 21 березня 2019 року

у справі № 333/4789/16 (провадження № 61-30062св18), від 22 липня 2020 року

у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19), від 28 березня 2018 року

у справі № 453/775/15-ц (провадження № 61-4004св18), зміст яких свідчить про те, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Також заявник зазначає про недослідження судами зібраних у справі доказів, якими підтверджуються обставини користування відповідачами спірним жилим приміщенням, проведення ремонтних робіт та сплати комунальних послуг.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_6 - адвокат Селезньова Т. В. засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про безпідставність доводів касаційної скарги та правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Зазначала, що заявник у касаційній скарзі процитував висновки Верховного Суду, проте не зазначив, у чому саме полягає неправильне застосування апеляційним судом норм права без урахування зазначених висновків. Крім того, правовідносини між сторонами у справах, які переглядалися Верховним Судом, і зазначені заявником у касаційній скарзі, не є подібними правовідносинам у цій справі.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 27 січня 2022 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:

- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 521/448/17 (провадження № 61-8610св18),

від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 5 лютого 2018 року у справі № 496/252/16-ц (провадження № 61-2399св18),

від 21 березня 2019 року у справі № 333/4789/16 (провадження № 61-30062св18),

від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19),

від 28 березня 2018 року у справі № 453/775/15-ц (провадження № 61-4004св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до виписки з рішення виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 7 серпня 1953 року № 867 «Про відвід земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво»

ОСОБА_9 відведена земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 600 кв. м, розташована на 5 ст. Чорноморської дороги у місті Одесі.

Зі змісту договору на право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, посвідченого 12 вересня 1953 року державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Пономаренко Г. Я. за № 2-11023, суди встановили, що ОСОБА_9 був власником житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на провулку АДРЕСА_2 .

Зі змісту рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2010 року

у справі № 2-525/10 та рішення апеляційного суду Одеської області від 27 вересня 2017 року у справі № 520/12180/15-ц суди встановили, що:

- 23 вересня 1973 року ОСОБА_7 (син власника жилого будинку ОСОБА_9 ) уклав шлюб з ОСОБА_5 , після чого остання була вселена у житловий будинок як член сім`ї ОСОБА_7 . У цьому шлюбі народилися ОСОБА_2 та ОСОБА_10 ;

- 23 березня 1988 року шлюб ОСОБА_5 та ОСОБА_7 розірвано;

- після розірвання шлюбу ОСОБА_5 разом з дітьми ОСОБА_2 та ОСОБА_10 залишились проживати в житловому будинку і користувались житловою кімнатою площею 19,5 кв. м та коридором площею 4, 3 кв.м.

2 вересня 1993 року ОСОБА_9 подарував ОСОБА_6 11/25 часток житлового будинку з надвірними спорудами за вказаною адресою, що підтверджується договором дарування від 2 вересня 1993 року, посвідченим державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори

Волковою Л. В.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер, після чого його сини: ОСОБА_11 та ОСОБА_7 прийняли спадщину за заповітом, кожен по 14/50 часток житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 11 квітня 1996 року та свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 13 червня 1996 року.

13 квітня 2005 року ОСОБА_11 подарував ОСОБА_6 14/50 часток жилого будинку з надвірними спорудами на АДРЕСА_2 на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Підгірняк О. А. № 4-588.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.

Зі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 вересня 2014 року, виданого державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицькою О. Ю. за № 2-860, суди встановили, що ОСОБА_1 успадкувала після ОСОБА_7 14/50 часток житлового будинку з надвірними спорудами на

АДРЕСА_2 .

Власниками вказаного житлового будинку з надвірними спорудами є ОСОБА_1 з часткою 14/50 та ОСОБА_6 з часткою 36/50.

З домової книги вказаного житлового будинку суди встановили, що у ньому зареєстровані: ОСОБА_1 , її сини - ОСОБА_12 та ОСОБА_13 ; ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 і ОСОБА_8 .

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були членами сім`ї колишнього співвласника 14/50 частки вказаного житлового будинку ОСОБА_7 .

З акта від 6 липня 2018 року, складеного ОСОБА_14 , яка проживає

на АДРЕСА_3 , суди встановили, що ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 більше 10 років проживають на АДРЕСА_3 , з ОСОБА_15 .

З акта від 2 червня 2018 року, складеного ОСОБА_1 (невісткою позивача), яка проживає в житловому будинку АДРЕСА_4 , та посвідченого керівником органу самоорганізації населення «Дмитрівка» суди встановили, що з 2014 року ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 за вказаною адресою не проживають.

З листа-відповіді Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» Одеської міської ради від 30 листопада

2018 року № 355 суди встановили, що ОСОБА_2 , яка зареєстрована в житловому будинку АДРЕСА_4 та проживає

на АДРЕСА_3 , знаходиться на диспансерному обліку

з листопада 2014 року. ОСОБА_3 перебуває на обліку як зареєстрована

на 1-му провулку Кандинського у місті Одесі; лікаря додому не викликали.

Суди встановили, що два конверти з копіями уточненого позову ОСОБА_6 , які направлялися 18 липня 2018 року кур`єрською службою ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_3 , повернулися неврученими з причини відмови адресатів отримувати поштові конверти.

Суд першої інстанції проводив виїзні судові засідання у житловому будинку

АДРЕСА_4 , під час одного з яких - 19 березня

2019 року зафіксував, що за вказаною адресою частина речей відповідачів знаходиться в пакетах, а зимові речі відповідачів відсутні взагалі.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд під час ухвалення постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У частині третій статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права та додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 319, частини першої статті 321, 391 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та права розпорядження своїм майном.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

Статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частинами першою, другою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом ( частина четверта статті 9 ЖК України).

У статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 759/13182/19 (провадження № 61-14025св23) зазначено, що «право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному жилому приміщенні.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого жилого приміщення.

Відповідно до вказаної норми при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) викладено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

У справі, яка переглядається, виник спір щодо користування жилим приміщенням між ОСОБА_1 і ОСОБА_6 як власниками житлового будинку, які є одночасно і його користувачами, та ОСОБА_2 і ОСОБА_8 , які вселилися в цей будинок (зареєстрували своє місце проживання) за згодою попереднього співвласника власника, однак більше один рік не проживають у спірному житлі без поважних причин.

Задовольняючи позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що відповідачі тривалий час не проживають у спірному будинку, що є підставою для позбавлення їх права користування належним позивамам житлом.

Також правильно суди врахували, що періодичне навідування відповідачів до спірного житлового будинку, в якому проживає ОСОБА_5 (мати ОСОБА_2 та баба ОСОБА_8 ), за наявності інших встановлених обставин в їх сукупності, не можуть бути підставою для висновку про те, що відповідачі проживали у спірному житловому будинку і ставилися до нього як до свого постійного місця проживання. Такий висновок судів узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 464/7008/18 (провадження № 61-9758св24).

Разом з тим, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції надає кожній особі гарантії, крім інших прав, права на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ

від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача

(рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у здійснення особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, повинна в принципі мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі

пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia),

заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року

у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення

у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції

(див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року

у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02,

пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Апеляційний суд врахував, що у спірних правовідносинах:

- права позивачів як власників будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;

- відповідачі вправі мати можливість, щоб припинення їх права користування житлом (з огляду на встановлені судами обставини їх непроживання у житлі без поважних причин - в частині реєстрації місця проживання) було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року

у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі

статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою

статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та

статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що припинення права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Оцінивши припинення права користування відповідачів зазначеним жилим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті (частина друга статті 8 Конвенції), апеляційний суд дійшов висновку, що у справі, яка переглядається існує розумне співвідношення права ОСОБА_1 та

ОСОБА_6 на фактичне користування своїм майном, з правом відповідачів на користування цим житлом, яке виникло з волі попереднього власника житла; відповідачі ніколи не були власниками спірного будинку і як житлом ним не користуються тривалий час (понад рік перед виникненням цього спору). Тому суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідне втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві з метою захисту прав власників жилого будинку.

Верховний Суд зазначає, що за обставин цієї справи погоджується з висновками апеляційного суду про припинення права користування відповідачів жилим приміщенням, яке належить позивачам, що переслідує легітимну мету, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено жодних обставин, які свідчать про перевагу інтересів відповідачів та їх права на повагу до житла, над інтересами позивачів та про покладення саме на відповідачів індивідуального та надмірного тягара. Тобто визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відповідає і критерію пропорційності.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судам висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року

у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), та висновків Верховного

Суду, викладених у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 521/448/17 (провадження № 61-8610св18), від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 5 лютого 2018 року у справі № 496/252/16-ц (провадження № 61-2399св18), від 21 березня 2019 року у справі № 333/4789/16 (провадження № 61-30062св18), від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19), від 28 березня 2018 року у справі № 453/775/15-ц (провадження № 61-4004св18), оскільки у вказаних справах між сторонами виникли правовідносини, які не є подібними правовідносинам сторін у справі, яка переглядається, в контексті доведення обставин непроживання відповідачів у спірному жилому приміщенні та причин такого непроживання.

Так у справах:

- № 447/455/17, № 521/448/17, № 333/4789/16, № 279/3572/18 суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідачі проживали у спірному житлі;

- № 686/26093/19-ц, № 496/252/16-ц за встановленими судами обставинами непроживання членів сім`ї власника (попереднього власника) житла зумовлено поважними причинами (чиненням перешкод у користуванні жилим приміщенням);

- № 453/775/15-ц пред`явлено позов про визнання права користування жилим будинком та зобов`язання усунути перешкоди у користуванні газопостачанням та колодязем; суди встановили, що позивачі зареєстровані та проживають у спірному житлі.

У справі, що переглядається, відповідачі тривалий час не проживають у спірному будинку без поважних причин, що є підставою для позбавлення їх права користування належним позивачам житлом.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, на які суд апеляційної інстанцій надав достатньо мотивовані висновки, зводяться до незгоди з висновками судів першої і апеляційної інстанцій та ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права.

Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Підстав для виходу за межі розгляду справи суд касаційної інстанції не встановив.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог первісного позову та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, пред`явлених до ОСОБА_2 , не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у вказаній

частині - без змін.

Разом з тим, Верховний Суд не переглядає оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог первісного позову та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, пред`явлених до ОСОБА_3 , оскільки остання, реалізовуючи свої процесуальні права на власний розсуд, не оскаржила в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду. Наданий адвокатом Шкодіною Л. В. до касаційної скарги ордер серії ОД № 563467

від 8 листопада 2021 року свідчить про існування у неї повноважень на представництво у Верховному Суді виключно Пархомець О. В.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Шкодіна Любов Василівна, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 5 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська