Рішення від 02 липня 2026 р. у справі №240/16391/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2026 року м. Житомир справа № 240/16391/26

категорія 102090000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

установив:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) через систему «Електронний суд» звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ), у формі листа від 15 квітня 2026 року №1940/16/415, про відмову у наданні дозволу на перетин державного кордону, як особі, передбаченій підпунктом 3 пункту 212 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (далі – Правила №57) та зобов`язання видати такий дозвіл.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки згідно вимог Правил №57 відповідачу був наданий повний пакет документів, який визначений Правилами №57 для отримання дозволу на перетин кордону.

Ухвалою суду від 04 травня 2026 позов прийнято до провадження, призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов та витребуваних судом документів.

03 липня 2026 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що правовий статус, завдання та функції ТЦК та СП чітко визначені Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154. Жодним із зазначених нормативно-правових актів ІНФОРМАЦІЯ_2 не наділений повноваженнями видавати документи з назвою «Дозвіл на перетин державного кордону» чи погоджувати право виїзду громадян за межі України. Завданнями ТЦК та СП є ведення військового обліку, забезпечення мобілізації, призову та соціального захисту військовослужбовців всередині держави. Позивач просить суд зобов`язати відповідача видати документ («дозвіл»), який взагалі не існує в правовому полі територіальних центрів комплектування. Оскільки закон не передбачає процедури чи бланка такого дозволу від ТЦК, ІНФОРМАЦІЯ_2 не вчиняв жодної протиправної бездіяльності чи незаконних дій, а діяв суворо в межах закону, не видаючи документ, випуск якого став би прямим перевищенням службових повноважень органу військового управління. Акцентує увагу, що ІНФОРМАЦІЯ_2 не є суб`єктом прикордонного контролю і не може перебирати на себе функції Державної прикордонної служби України.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглядаючи спір по суті, суд, на підставі наявних у справі доказів, установив, що 31 березня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання дозволу для перетинання державного кордону України під час дії правового режиму воєнного стану відповідно до пункту 212 Правил №57.

До заяви долучив військово-обліковий документ, копії посвідчення моряка, трудового договору моряка та підтвердження від Адміністрації судноплавства України.

Листом від 15 квітня 2026 року №1940/16/415 ІНФОРМАЦІЯ_2 повідомив позивача, до відповідно до норм пункту 212 Правил №57 надання керівником районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки дозволу для перетинання державного кордону України не передбачено.

Уважаючи таке рішення протиправним, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Статтею 33 Конституції України закріплено право кожного, хто на законних підставах перебуває на території України, вільно залишати її територію, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Таке право відповідно до статті 64 Конституції України може обмежуватися в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з підпунктом 1 та абзацом 3 підпункту 7 пункту 252 Указу Президента України «Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» від 10 грудня 2008 року №1153/2008 у разі оголошення мобілізації і настання особливого періоду: проводиться призов на військову службу військовозобов`язаних і резервістів, за винятком осіб, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також прийом громадян на військову службу за контрактом.

З моменту оголошення мобілізації виїзд військовозобов`язаних та громадян призовного віку з місця постійного проживання без дозволу керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки забороняється.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Згідно з пунктами 2 та 3 Указу Президента України № 64/2022 військовому командуванню разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування надано право запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Строк дії воєнного часу продовжувався та триває до теперішнього часу.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року №389-VIII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №389-VIII) воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з частиною 9 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №2232-ХІІ) щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники – особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники – особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці – особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані – особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти – особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №3543-ХІІ) визначено, що мобілізація – комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативна-рятувальної служби цивільного захисту – на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 22 Закону України №3543-ХІІ визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, зокрема громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Відповідно до частини 6 названої правової норми громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині 3 цієї статті.

Станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежується законодавством.

Правилами №57 визначено порядок перетинання громадянами України державного кордону.

Згідно з пунктом 2 названих Правил перетинання громадянами України (далі – громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі – пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.

У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів.

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2022 року №992 внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України та доповнено такі пунктом 212 такого змісту: « 212. У разі введення на території України воєнного стану громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років мають право перетинати державний кордон України, якщо вони прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден або для проходження практичної підготовки на суднах.

Для перетину державного кордону України такі особи повинні надати такі документи, зокрема: інші особи, які прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден та які здобули відповідну освіту та кваліфікацію до 24 лютого 2022 року і випускники закладів освіти, які завершили навчання у період воєнного стану: посвідчення особи моряка; підтвердження від Адміністрації судноплавства про отримання копій освітніх кваліфікаційних документів; військово-облікові документи з відповідними відмітками районного (об`єднаного районного), міського (районного у містах, об`єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (пункт 3).

Особи, зазначені у підпункті 3 цього пункту, під час перетину державного кордону України повинні мати трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання або лист від судновласника, оператора судна про намір укласти з громадянином України трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання.

Адміністрація судноплавства у дводенний строк з моменту отримання завірених копій документів від осіб, зазначених в абзаці першому цього пункту (крім курсантів закладів освіти), видає таким особам підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів у довільній формі за підписом Голови Адміністрації судноплавства або його заступника, яке містить гербову печатку або на яке накладено кваліфікований електронний підпис.

Особи, зазначені у підпункті 3 цього пункту, після отримання від Адміністрації судноплавства підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів, а також особи, зазначені у підпункті 1 цього пункту, які досягли віку від 18 до 60 років та отримали довідку від закладу освіти щодо направлення курсанта для проходження практичної підготовки на судні під українським або іноземним прапором, зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити відповідним органам, де вони перебувають на військовому обліку, та отримати дозвіл на виїзд з місця проживання від керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані та резервісти СБУ, Служби зовнішньої розвідки України – дозвіл відповідного керівника) для пред`явлення уповноваженим службовим особам Держприкордонслужби під час перетину кордону.».

З аналізу наведених положень суд робить висновок, що в період дії воєнного стану та з моменту оголошення мобілізації конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежується законодавством, зокрема, виїзд військовозобов`язаних та громадян призовного віку з місця постійного проживання без дозволу керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки забороняється. Водночас постановою Уряду від 02 вересня 2022 року №992 внесено зміни до Правил № 57, якими визначено, що у разі введення на території України воєнного стану громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років мають право перетинати державний кордон України за умови якщо вони прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден або для проходження практичної підготовки на суднах. В разі надання вказаними особами необхідних документів, керівник відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки видає дозвіл на виїзд з місця проживання для пред`явлення уповноваженим службовим особам Держприкордонслужби під час перетину кордону.

Також суд зауважує, що на реалізацію названої постанови тимчасово виконуючим обов`язки начальника штабу – заступником командувача Сухопутних військ Збройних Сил України бригадним генералом ОСОБА_2 22 жовтня 2022 року затверджений Алгоритм оформлення Дозволу від керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для пред`явлення на державному кордоні громадянами України, які мають право перетинати державний кордон України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 (зі змінами).

Згідно названим Алгоритмом для отримання Дозволу призовнику або військовозобов`язаному необхідно прибути до районного (міського ТЦК та СП за місцем перебування на військовому обліку та надати документи:

зокрема, 2) особам, які прямують для роботи на суднах у складі екіпажів саден, що здійснюють рейси до/з морських портів України, та які здобули відповідну освіту та кваліфікацію до 24 лютого 2022 року; іншим особам, які прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден та які здобули відповідну освіту та кваліфікацію до 24 лютого 2022 року, і випускникам закладів освіти, які завершили навчання у період воєнного стану:

заяву на отримання Дозволу (довільна форма);

відповідний військово-обліковий документ;

посвідчення особи моряка;

посвідчення особи моряка;

трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання або лист від судновласника, оператора судна про намір укласти з громадянином України трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання або суднову роль (список осіб суднового екіпажу) (crew list).

У районному (міському) ТЦК та СП перевіряється наявність відповідних відміток у військово-обліковому документі про перебування на військовому обліку. Керівник районного (міського) ТЦК та СП протягом одного робочого дня приймає відповідне рішення та надає Дозвіл.

Також Алгоритм містить застереження, що Дозвіл не надається громадянам, які:

виключені з військового обліку відповідно до частини 6 статті 37 Закону України №2232-XII;

не надали відповідні документи.

У разі відсутності військово-облікового документа термін оформлення збільшується на строк, необхідний для його поновлення.

Дозвіл оформлюється на термін дії відповідного трудового договору (контракту), термінів відповідно до наказів Державіаслужби, Державного авіаційного підприємства «Україна» або на рік (у разі, якщо термін дії не вказаний), реєструється у журналі (книзі) вихідної документації і видається громадянину під особистий підпис.

Додатком до зазначеного Алгоритму є форма Дозволу.

Доказів того, що названий документ відкликаний у встановленому законодавством порядку відповідач суду не надав.

З огляду на викладене суд уважає безпідставним твердження відповідача про відсутність затвердженої процедури видачі Дозволу та його бланку.

Також суд зауважує, що відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року №154(далі – Положення №154), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Приписами пункту 9 Положення №154 визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань: оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань. видають необхідні довідки та інші документи.

Отже, обов`язки щодо мобілізації на військову службу за призовом, надання відстрочки, отримання дозволу на виїзд з місця проживання покладені на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки та, зокрема, й на відповідача.

Оцінюючи підстави відмови у видачі позивачу відповідного дозволу, суд ураховує, що частиною 4 статті 37 Закону України №2232-ХІІ у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року №3633-ІХ, було передбачено, що у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов`язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2022 № 992 військовозобов`язаним морякам надано можливість тимчасового виїзду за кордон під час дії правового режиму воєнного стану та визначено умови перетину державного кордону зазначеним особами в розрізі наявності в них документів, що підтверджують підстави для такого виїзду відповідно до вказаної постанови.

Судом установлено, що при зверненні до відповідача позивачем надано всі необхідні документи для підтвердження обґрунтованості підстав перетину ним державного кордону як особи, яка прямує на роботу на морських суднах.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку щодо протиправності відмови відповідача у видачі позивачеві дозволу на перетин державного кордону як особі, що передбачена підпункті 3 пункту 212 Правил № 57 у редакції станом на 01 січня 2026 року, та, відповідно, задоволення позовних вимог у цій частині.

Оцінюючи доводи, наведені позивачем на обґрунтування вимоги про зобов`язання відповідача надати відповідний дозвіл, суд виходить з такого.

Відповідно до частини 1статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України також визначено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.

Рекомендації R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року визначають, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Аналогічного правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, яка відповідно до частини 5статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність в ієрархії нормативно-правовим актам.

Суб`єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Таким чином, суд не вправі підміняти собою державні органи, компетенція яких чітко регламентована чинним законодавством. Зазначення судом конкретних дій відповідача під час розгляду скарги, є виходом за межі повноважень суду, наданих чинним законодавством при постановлені судових рішень.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №815/3799/17, від 21 серпня 2018 року у справі №810/3393/17.

Суд зауважує, що відповідач при визначенні наявності умов для надання дозволу на виїзд з місця проживання повинен установити обґрунтованість підстав для такого виїзду. Надання дозволу на виїзд за кордон вирішується у кожному випадку з урахуванням усіх необхідних умов.

Таким чином, відповідач повинен здійснити повторний розгляд заяви позивача із наданням об`єктивної оцінки обґрунтованості підстав для його виїзду за кордон.

З урахуванням зазначеного, суд уважає, що з метою належного захисту порушених прав та інтересів позивача необхідно зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву від 31 березня 2026 року про видачу дозволу на перетин державного кордону як особі, передбаченій підпунктом 3 пункту 212 Правил перетинання державного кордону громадянами України, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 у редакції, чинній станом на 01 січня 2026 року, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні

Аналогічна позиція викладена Сьомим апеляційним адміністративним судом у постановах від 05 грудня 2023 року у справі №120/1796/23, від 25 січня 2024 року у справі №120/9195/23, від 04 квітня 2024 року у справі №120/13647/23, П`ятим апеляційним адміністративним судом у постановах від 12 грудня 2023 року у справі №420/9449/24 та від 03 квітня 2025 року у справі №400/12184/24.

Підсумовуючи викладене суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Розглядаючи питання про розподіл судових витрат, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства.

Частинами 1 та 3 цієї правової норми закріплено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов містить декілька вимог (дві) немайнового характеру, які хоча і частково, але підлягають задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат суд визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог.

Такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16 червня 2020 року у справі №620/1116/20.

Суд зауважує, що позивачем у цій справі сплачено судовий збір в загальній сумі 1331,20 грн згідно з платіжним документом № 1552-2935-0267-8094 від 16 квітня 2026 року.

Відповідно до приписів підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4 названого Закону за подання до адміністративного суду позову немайнового характеру, який подано фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ станом на 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб установлений у розмірі 3328,00 грн.

Отже, 266,24 грн, сплачені позивачем за подання позову до суду, є надмірно сплаченими (1331,20 - (3328 х 0,4 х 0,8) і не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зауважує, що надмірно сплачені суми судового збору можуть бути повернуті відповідним судом на підставі клопотання позивача в Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787 з наступними змінами та доповненнями.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позову ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлену листом від 15 квітня 2026 року №1940/16/415, у видачі ОСОБА_1 дозволу на перетин державного кордону як особі, передбаченій підпунктом 3 пункту 212 Правил перетинання державного кордону громадянами України, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 у редакції, чинній станом на 01 січня 2026 року.

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 31 березня 2026 року про видачу йому дозволу на перетин державного кордону як особі, передбаченій підпунктом 3 пункту 212 Правил перетинання державного кордону громадянами України, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 у редакції, чинній станом на 01 січня 2026 року, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 1064 (одну тисячу шістдесят чотири) гривні 96 копійок судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

03.07.26