Постанова від 02 липня 2026 р. у справі №240/4974/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/4974/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Тетяна Олександрівна

Суддя-доповідач - Моніч Б.С.

03 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Моніча Б.С.

суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, стягнення коштів,

В С Т А Н О В И В :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся у суд з позовом, у якому просив визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення зі служби без проведення остаточного розрахунку та стягнути середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 18 березня 2022 року по 29 січня 2026 року в сумі 89523,60 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що при виключенні зі списків особового складу відповідач не провів з ним остаточних розрахунків.

ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 09.04.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення з військової служби ОСОБА_1 без проведення остаточного розрахунку.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 52043 (п`ятдесят дві тисячі сорок три) грн 56 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Позивач проходив військову службу у В/ч НОМЕР_1 .

Наказом №111-рс від 24 липня 2023 року позивач звільнений з військової служби та виключений із списків особового складу частини.

На день виключення зі списків особового складу, В/ч НОМЕР_1 не виплатила належне позивачу грошове забезпечення.

29 січня 2026 року В/ч НОМЕР_1 виплатила позивачу 96054,08 грн.

Уважаючи дії відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, нарахування й виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся з цим позовом до суду.

IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі та дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України).

Суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При цьому суд застосував критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Виходячи з принципу пропорційності, суд визнав належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 52043,56 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (48,61 % від 101271,76 грн).

V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку з вимогою скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що відсутні підстави для задоволення позову. Критерії для зменшення розміру відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки, наведені в постанові Великої Плати Верховного суду від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц не є вичерпними, ними можуть бути інші обставини справи, встановлені судом. В даному випадку. Зокрема, 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022, затвердженим Законом «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.04.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022, який, наразі, триває. Війна створює безпрецедентний тиск на державний бюджет, вимагаючи щоденних витрат на оборону. Неприпустимо та безвідповідально не враховувати або взагалі ігнорувати, що наразі триває повномаштабна війна, а характер спору має безпосередній вплив на належне забезпечення обороноздатності країни. Суд повинен приймати до уваги, що у період воєнного стану видатки державного бюджету першочергово спрямовуються на національну безпеку, оборону та на здійснення заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України та належного забезпечення Сил Оборони України.

Позивач в установлений судом строк не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених ст. 308 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому можливим є застосування норм ст. ст. 116,117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовців.

Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі №806/1899/17, від 31.05.2018 року у справі № 823/1023/16, від 28 січня 2021 року у справі № 240/11214/19, від 21 квітня 2021 року у справі №120/3857/19-а, від 14 липня 2022 року у справі № 620/3095/20.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у редакції чинній на момент звільнення позивача) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» текст статті 117 КЗпП України викладено у такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Указана редакція статті 117 КЗпП України набула чинності з 19 липня 2022 року.

У постанові від 16 лютого 2023 року у справі №420/20192/21 Верховний Суд зазначив, що передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, у тому числі індексації грошового забезпечення).

Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.

Як убачається з матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем проведено 29 січня 2026 року.

Тобто остаточний розрахунок проведено поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач має право на отримання такого відшкодування.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 340/1146/20.

Отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні зі служби остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання відшкодування за затримку виплати за 184 календарні дні.

Доводи апеляційної скарги відповідача щодо необхідності застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування є безпідставними, оскільки суд першої інстанції при вирішенні спору врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду стосовно компенсаційного характеру відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та допустимості коригування розміру відшкодування з урахуванням принципів розумності, справедливості і пропорційності.

Водночас колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що під час визначення розміру відшкодування суд першої інстанції повинен був додатково врахувати факт запровадження в Україні воєнного стану, особливості фінансування Збройних Сил України та необхідність першочергового спрямування бюджетних коштів на забезпечення обороноздатності держави.

Посилання апелянта на пункт 91.4 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц є безпідставними, оскільки наведений висновок стосується необхідності врахування інших встановлених судом обставин, які характеризують конкретні спірні правовідносини, зокрема поведінку сторін, причини виникнення та тривалості прострочення, а також співмірність заявленої до стягнення суми із ймовірними майновими втратами працівника. Натомість обставини, на які посилається відповідач, пов`язані із запровадженням воєнного стану та особливостями фінансування Збройних Сил України, не характеризують спірні правовідносини між сторонами, не спростовують факту несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем та самі по собі не свідчать про наявність підстав для подальшого зменшення визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування.

Посилання апелянта на введення в Україні воєнного стану, особливий порядок фінансування Збройних Сил України та необхідність концентрації бюджетних ресурсів на потребах оборони мають загальний характер і не спростовують встановленого судом факту порушення відповідачем вимог статті 116 КЗпП України щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем при звільненні. Сам по собі факт перебування держави в умовах воєнного стану не звільняє роботодавця від обов`язку провести з працівником остаточний розрахунок у строки, визначені законом, та не виключає застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, оскільки наведена норма не містить таких винятків.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі обставини фактично зводяться до незгоди відповідача із здійсненою судом першої інстанції оцінкою критеріїв співмірності, однак не містять жодних нових обставин чи належних доказів, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального права або про необхідність подальшого зменшення чи повної відмови у стягненні відшкодування.

Посилання апелянта на положення Конституції України, Законів України «Про Збройні Сили України» та «Про правовий режим воєнного стану» також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки зазначені нормативно-правові акти визначають засади функціонування держави та правовий режим воєнного стану, однак не регулюють питання відповідальності роботодавця за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні та не встановлюють підстав для звільнення від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

З огляду на це, суд першої інстанції, оцінивши встановлені обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про визначення до стягнення середнього заробітку в сумі 52043,56 грн.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що позивач не заперечує проти визначеного розміру відшкодування та не оскаржує рішення суду в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог, що виключає підстави для його перегляду в цій частині.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для їх скасування не вбачається.

VII. ВИСНОВКИ СУДУ

З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено.

Згідно з частини 1 статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Моніч Б.С.

Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.