Постанова від 01 липня 2026 р. у справі №2/40-2/196 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 2/40-2/196 суддя першої інстанції: Вісьтак М.Я.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 2/40-2/196 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Ради національної безпеки і оборони України, Державного казначейства України, Міністерства оборони України про визнання розпоряджень протиправними та поновлення на роботі,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2007 року ОСОБА_1 (далі - апелянт, позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Апарату Ради національної безпеки і оборони України (далі - відповідач-1), Державного казначейства України (далі - відповідач-2) та Міністерства оборони України (далі - відповідач-3), у якій просив суд визнати протиправними розпорядження відповідачів та поновити його на роботі.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.05.2008, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.10.2009, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13.11.2012 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а згадані постанову та ухвалу судів попередніх інстанцій залишено без змін.

Отже, спір по суті вирішено остаточно у 2012 році, після використання позивачем усіх можливих заходів судового захисту.

Через понад тринадцять років після набрання законної сили останнім із зазначених рішень 20.03.2026 ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із заявою про перегляд цих судових рішень за нововиявленими обставинами.

В обґрунтування заяви позивач зазначив, що нововиявленою обставиною є відсутність у судді Окружного адміністративного суду міста Києва Келеберди В.І., який здійснював розгляд справи у 2007-2008 роках, повноважень на здійснення правосуддя, про що йому, за його твердженням, стало відомо 26 лютого 2026 року з листа Офісу Президента України № 22/1-09/638 від 16.02.2026.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у відкритті провадження за вказаною заявою відмовлено з підстав закінчення встановленого трирічного строку для звернення, який відповідно до частини третьої статті 363 КАС України поновленню не підлягає.

Крім того суд першої інстанції взяв до уваги те, що ухвалами Верховного Суду від 16.03.2026 та від 30.03.2026 у цій же справі вже було відмовлено у відкритті провадження за первинною та повторною заявами ОСОБА_1 з тотожним предметом і підставами. З цих мотивів, керуючись частиною п`ятою статті 366 КАС України, суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, а клопотання про поновлення строку залишив без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на пункт 17 частини першої статті 294 КАС України, просить її скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та неточно відтворив зміст його заяви щодо переліку судових рішень, про перегляд яких він просив, а також посилається на укази Президента України №1412/2005 від 04.10.2005, №73/2007 від 02.02.2007 та №921/2008 від 10.10.2008 якими, на його думку, підтверджується відсутність у судді Келеберди В.І. повноважень судді Окружного адміністративного суду міста Києва у період з лютого 2007 по жовтень 2008 року, а також на статтю 128 Конституції України у редакції, чинній на час призначення, та на статтю 126 Конституції України щодо порядку звільнення судді.

Крім того, ОСОБА_1 наводить практику Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Лавентс проти Латвії», «DMD Group, A.S. проти Словаччини», «Устименко проти України») щодо права на суд, встановлений законом, та щодо умов відступу від принципу правової визначеності та посилається на статті 8, 55, 21, 22 Конституції України, згідно з якими звернення до суду не може бути обмежено будь-яким строком, а звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів не допускається.

Також позивач висловлює сумнів у легітимності законів № 4176-VI та № 4283-IX, якими були внесені зміни до строків, встановлених статтею 363 КАС України, з огляду на відсутність, на його думку, належних реквізитів в офіційних електронних текстах цих законів на вебпорталі Верховної Ради України.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28/05/2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із Київського окружного адміністративного суду.

Не погоджуючись з апеляційною скаргою, у відзиві Міністерство оборони України зазначило, що встановлений частиною другою статті 363 КАС України строк не залежить від моменту суб`єктивної обізнаності заявника з відповідними обставинами і поновленню не підлягає незалежно від змісту та потенційної істотності обставин, наведених у заяві, а також зауважило на тому, що Верховний Суд уже надавав правову оцінку тотожним зверненням заявника.

Ухвалою апеляційного суду від 30.06.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів зазначає, що правовий інститут перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами врегульований главою 4 розділу IV КАС України.

Відповідно до частини першої статті 361 КАС України судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими обставинами і підставою для такого перегляду згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі на час розгляду справи.

Разом з тим законодавець розмежував умови реалізації цього права у часі, встановивши в статті 363 КАС України дворівневий механізм обчислення строку звернення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 363 КАС України заява з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, може бути подана учасником справи протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про існування таких обставин, цей строк є суб`єктивним і його перебіг залежить від моменту обізнаності заявника.

Водночас пунктом 1 частини другої статті 363 КАС України встановлено самостійний, об`єктивний строк для звернення із заявою з цієї підстави - не пізніше трьох років з дня набрання відповідним судовим рішенням законної сили, перебіг якого не пов`язаний із суб`єктивною обізнаністю заявника і розпочинається з події, яка не залежить від його волі.

Частиною третьою статті 363 КАС України прямо передбачено, що цей строк не може бути поновлений, за винятком не застосовного до цієї справи випадку перегляду за виключними обставинами у зв`язку з рішенням міжнародної судової установи.

Такий дворівневий підхід не є новелою і є усталеним для процесуального законодавства України. Аналогічний за змістом трирічний строк, встановлений абзацом другим частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України, послідовно кваліфікується судовою практикою як присічний і такий, що поновленню не підлягає незалежно від причин його пропуску та моменту, коли особа дізналася про нововиявлені обставини (постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 4 «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами»).

Аналогічну правову позицію послідовно застосовує і Верховний Суд у справах адміністративної юрисдикції, зазначаючи, що в разі подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з пропуском строку, встановленого частиною другою статті 363 КАС України, та неможливості його поновлення, суд відмовляє у відкритті провадження, не вирішуючи по суті питання про наявність чи істотність наведених у заяві обставин (постанова Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №520/10732/21).

Колегія суддів окремо звертає увагу на доводи ОСОБА_1 про те, що на час виникнення спірних правовідносин і звернення позивача до суду з первісним адміністративним позовом (18.09.2007 та 07.04.2008) чинна на той час стаття 247 Кодексу адміністративного судочинства України не встановлювала жодного об`єктивного граничного строку для звернення із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, а передбачала лише один місяць з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про такі обставини.

З цього приводу колегія суддів зазначає, що визначення закону, який регулює порядок та строки подання заяви про перегляд судового рішення, належить до сфери процесуального, а не матеріального права. Відтак вирішальне значення має не час виникнення спірних матеріальних правовідносин чи дата набрання судовим рішенням законної сили, а момент вчинення відповідної процесуальної дії. Оскільки процесуальний закон регулює порядок здійснення судочинства та застосовується до процесуальних дій, які вчиняються під час його чинності, питання дотримання строків і порядку звернення із заявою про перегляд судового рішення підлягає оцінці за законодавством, чинним на дату подання такої заяви. Тому ані обставини виникнення спірних правовідносин у 2007- 2008 роках, ані набрання судовим рішенням законної сили у 2008- 2012 роках не визначають правове регулювання спірного процесуального питання.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Це є проявом загальновизнаного в процесуальній теорії і послідовно застосовуваного Верховним Судом принципу негайної дії процесуального закону.

Крім того, це прямо підтверджено спеціальною перехідною нормою, підпунктом 12 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017, який набрав чинності 15.12.2017 та яким і було запроваджено чинну редакцію статті 363 КАС України з дворівневою системою строків) прямо передбачено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не було відкрито на момент набрання нею чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Якщо законодавець прямо поширив дію нових, суворіших строків навіть на заяви, подані ще до реформи 2017 року (за умови, що провадження за ними на той час не було відкрито), то немає підстав вважати, що заява, подана вперше лише у 2026 році, тобто через дев`ять років після набрання чинності чинною редакцією статті 363 КАС України, повинна розглядатися за давно скасованими правилами статті 247 КАС України в редакції 2005 року.

Саме тому суд першої інстанції, так само як і Верховний Суд в ухвалах від 16 та 30 березня 2026 року у цій справі, обґрунтовано застосував до поданої у 2026 році заяви чинну на момент її подання редакцію статті 363 КАС України, а не редакцію, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин чи набрання судовими рішеннями законної сили.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме такий підхід забезпечує реалізацію принципу правової визначеності (res judicata) як складової конституційного принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України, частина перша статті 242 КАС України), відповідно до якого жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.10.2015 у справі «Устименко проти України» (заява №32053/13), яке апелянт сам наводить на обґрунтування протилежного висновку, визнав, що відступи від цього принципу виправдані лише обставинами суттєвого і непереборного характеру. Наявність же в національному законодавстві чіткого, наперед визначеного і однаково застосовуваного до всіх учасників процесуального строку, зі спливом якого остаточне судове рішення вважається незмінним, є не порушенням, а навпаки - інструментом забезпечення тієї самої правової визначеності, на необхідності якої наголошує Європейський суд з прав людини.

Право на суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, охоплює насамперед право на доступ до суду загальної інстанції, яке позивач у цій справі повністю реалізував, пройшовши розгляд у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій протягом 2007-2012 років. Це право не є тотожним необмеженому в часі праву на відкриття екстраординарного провадження з перегляду вже остаточного рішення, і держава має широкі межі розсуду у встановленні розумних часових меж для звернення з такими заявами.

У рішенні від 01.12.2020 у справі «DMD Group, A.S. проти Словаччини», на яке також посилається апелянт, Європейський суд з прав людини визнав порушенням статті 6 Конвенції не існування процесуальних строків як таких, а порушення судом власних приписів щодо складу й компетенції суду безпосередньо при вирішенні спору по суті, що не є предметом цього апеляційного перегляду.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що встановлений частиною другою статті 363 КАС України трирічний строк для перегляду судових рішень, ухвалених у 2008 році та остаточно підтверджених у 2012 році, сплив задовго до звернення заявника, тоді як заява подана лише 20.03.2026, тобто з пропуском цього строку більш ніж на десять років.

Оскільки цей строк відповідно до частини третьої статті 363 КАС України поновленню не підлягає, момент, коли саме заявник дізнався про підстави для перегляду (26.02.2026 чи інший час) не має правового значення для вирішення питання про відкриття провадження і не підлягає оцінці судом.

Саме з цієї причини колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо змісту указів Президента України № 1412/2005 від 04.10.2005, № 73/2007 від 02.02.2007 та № 921/2008 від 10.10.2008, листа Офісу Президента України від 16.02.2026, якими, на переконання заявника, підтверджується відсутність повноважень судді Келеберди В.І. у 2007-2008 роках, а також доводи про суд, не встановлений законом, у розумінні статті 6 Конвенції, не заслуговують уваги та не потребують оцінки апеляційним судом по суті.

Також не заслуговують уваги й доводи апелянта про те, що встановлення статтею 363 КАС України присічних строків для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами є звуженням змісту та обсягу конституційних прав людини, що суперечить статтям 3, 8, 21, 22, 55, 68 Конституції України, оскільки Конституційний Суд України, на рішення якого посилається сам заявник (рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003, від 06.04.2022 №2-р(ІІ)/2022), виходить із того, що право на судовий захист забезпечується насамперед ефективним доступом до суду загальної юрисдикції та можливістю оскарження судового рішення в апеляційному й касаційному порядку, тоді як встановлення законодавцем розумних, наперед визначених і недискримінаційних строків для використання додаткових (екстраординарних) засобів перегляду остаточних судових рішень є способом урегулювання порядку реалізації права на судовий захист, а не його скасуванням чи звуженням, тим більше що право на судовий захист позивачем реалізовано у повному обсязі під час розгляду справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій у 2007-2012 роках.

Стосовно посилання позивача на закони № 4176-VI та № 4283-IX, якими нібито внесено відповідні зміни до статті 363 КАС України, колегія суддів зазначає, що чинна редакція строків, передбачених статтею 363 КАС України, встановлена Законом України № 2147-VIII від 03.10.2017, який і підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Доводи про відсутність належних реквізитів у розміщених на офіційному вебпорталі Верховної Ради України текстах законів є нічим не підтвердженим припущенням, позаяк закони України, прийняті Верховною Радою України, підписані та офіційно оприлюднені в установленому статтею 94 Конституції України порядку, є чинними і обов`язковими до застосування, доки в установленому законом порядку вони не визнані неконституційними Конституційним Судом України. Сумніви заявника щодо технічного оформлення електронної копії закону не є підставою для незастосування судом чинної норми права.

Колегія суддів також ураховує, що станом на час звернення ОСОБА_1 до Київського окружного адміністративного суду із заявою від 20.03.2026 Верховний Суд ухвалами від 16.03.2026 та від 30.03.2026 у цій же справі вже відмовляв у відкритті провадження за первинною і повторною заявами того самого заявника з тотожним предметом і тотожними правовими підставами - відсутністю повноважень судді Келеберди В.І. та порушенням статті 6 Конвенції.

Викладена у згаданих ухвалах правова позиція щодо неможливості відкриття провадження з підстав пропуску встановленого статтею 363 КАС України строку узгоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній ухвалі. Повторне звернення заявника до суду з тотожними по суті вимогами, після того як йому вже двічі було відмовлено найвищою судовою інстанцією, не створює нових правових підстав для відкриття провадження і не може розцінюватися апеляційним судом як довід на користь скасування оскаржуваної ухвали.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги про неточне відтворення судом першої інстанції переліку судових рішень, зазначених у заяві від 20.03.2026, колегія суддів зазначає, що ця обставина не впливає на правильність висновку суду першої інстанції, оскільки незалежно від того, які саме судові рішення у справах № 2/40, № 2/196 та похідних від них номерах заявник просив переглянути, усі вони ухвалені в період з 2008 по 2012 рік, а отже, для кожного з них установлений частиною другою статті 363 КАС України трирічний строк сплив задовго до звернення заявника у 2026 році.

Технічна неточність у переказі змісту заяви, не є ні порушенням норм процесуального права, ні неправильним застосуванням норм матеріального права в розумінні статті 317 КАС України, яке б зумовлювало виникнення підстави для скасування оскаржуваної ухвали.

Частинами першою - третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, всебічно і повно дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, правильно застосував норми матеріального права та дотримався норм процесуального права при постановленні оскаржуваної ухвали, що свідчить про необґрунтованість апеляційної скарги та відсутність підстав для її задоволення.

Керуючись статтями 308, 315, 316, 321, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 2/40-2/196 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Ради національної безпеки і оборони України, Державного казначейства України, Міністерства оборони України про визнання розпоряджень протиправними та поновлення на роботі - залишити без задоволення.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 2/40-2/196 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 328- 329 КАС України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова