Постанова від 30 червня 2026 р. у справі №640/6757/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/6757/21 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ганечко О.М.,

суддів Василенка Я.М.,

Кузьменка В.В.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Української військово-медичної академії, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (а.с. 67-70 т. 1), просив суд:

визнати бездіяльність відповідача з невиплати позивачу встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках до виключення зі списків особового складу військової частини протиправною;

зобов`язати Українську військово-медичну академію виплатити позивачу середнє грошове забезпечення з урахуванням окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, надбавки за службу в режимних обмежень, надбавки за кваліфікаційну категорію військовослужбовцям медичного і фармацевтичного складу, доплат за вчене звання і науковий ступінь, премії та індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках з 17.02.2021 по 19.01.2023.

В обґрунтування позовних вимог наголошено на бездіяльності відповідача з невиплати позивачу, встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках до виключення зі списків особового складу військової частини, що поєднано з вимогою виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.02.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Законом України від 13.12.2022 №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у м. Києві.

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

На виконання вимог зазначених приписів, Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративну справу № 640/6757/21 скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2023 прийнято до провадження матеріали адміністративної справи № 640/6757/21 та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково (у відповідній частині), посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.12.2025 та від 16.12.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Від сторін до суду надійшли відзив на апеляційну скаргу, додаткові письмові пояснення та заперечення на них.

Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно норм ст. 309 КАС України.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.03.2009 у справі № 4/38, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.04.2010, позов задоволено частково, зобов`язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку у 2007 році для самого та членів його сім`ї у сумі 278,13 грн. та у 2008 році для самого та членів його сім`ї у сумі 465,45 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2011 у справі № 2а-1792/11/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2011, позов задоволено частково, зобов`язано Українську військово-медичну академію компенсувати ОСОБА_1 оплачений ним проїзд у відпустку в межах України у 2009 році для нього та членів його сім`ї. В решті позовних вимог відмовлено.

Відповідно до витягу із наказу Головнокомандувача Збройних Сил України від 27.11.2020 № 408, позивача було звільнено у запас за пунктом «б» (за станом здоров`я).

При звільненні з військової служби з позивачем не проведено у повному обсязі остаточний розрахунок.

Позивач, вважаючи протиправним проведений відповідачем несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що:

- мотивуванням суду першої інстанції з відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу, встановленої судовими рішеннями грошової компенсації, є те, що позивач обгрунтовував позов виключно невиконанням відповідачем рішень судів, що і зумовило його звернення до суду із позовом про виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації. Судом наголошено на наявності у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України (ст. ст. 382, 383 КАС України), який не передбачає можливості полання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до викопания судового рішення. При розгляді позовних вимог стосовно невиконання (неналежного виконання) окремого судового рішення в іншій справі, суд не може зобов`язувати виконувати рішення суду, шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконання судового рішення являє собою завершальну стадію судового провадження;

- мотивуванням суду першої інстанції з відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку з 17.02.2021 є не проведення остаточного розрахунок в повному обсязі, тому суд першої інстанції визнав цю позовну вимогу передчасною.

Натомість, апелянт вважає вказані висновки суду першої інстанції необґрунтованими та помилковими, оскільки:

- позовні вимоги в даній справі не є контролем за виконанням судових рішень, а є вимогою про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу всіх сум, які належать йому при звільненні, що, в свою чергу, є підставою відповідальності у формі виплати середнього заробітку за час затримки за ст. 117 КЗпП України, при цьому, що ст. 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за цевиплату відповідних сум при звільненні;

- оскільки відповідач не провів з позивачем на день його звільнення з військової служби (виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення) розрахунок у повному обсязі, то позивач відповідно до ст. 117 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за затримку розрахунку при звільненні;

- мотивуванням суду першої інстанції з відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток з 17.02.2021 по 19.01.2023 є не проведення остаточного розрахунок в повному обсязі, а тому, суд першої інстанції визнав цю позовну вимогу передчасною. Водночас, судом не враховано того, що зменшуючи позовні вимоги, позивач просив зобов`язати відповідача виплатити йому середнє грошове забезпечення за час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках з 17.02.2021 (перший день після звільнення) по 19.01.2023 (не день, що передує повному розрахунку);

- на думку апелянта, в даному випадку, неважливо, коли відповідач здійснить з позивачем повний розрахунок. А тому, позовна вимога про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення з 17.02.2021 по 19.01.2023 не є передчасною. Позивачем не заявлено позовної вимоги про стягнення з відповідача конкретного розміру середнього заробітку. А в теперппній час (в суді апеляційної інстанції) позивач не має права (повноважень) змінювати позовні вимоги. Проте, обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, покладено на орган, який виносить рішення по суті спору. Суд повинен визначити розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Зміст ч. 2 ст. 9 КАС України, дає підстави стверджувати, що суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять, та за жодних умов становище позивача за наслідками судового розгляду не може бути погіршено порівняно з тим, яким воно було до звернення до суду за захистом своїх прав.

Слід наголосити на тому, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин).

Водночас, не оминути того, що ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам. Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Зазначений засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття.

Приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким, у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо, в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку. Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

У постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, встановивши порушення законодавства про оплату праці, що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівнику заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу, встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках до виключення позивача зі списків особового складу військової частини протиправною, суд першої інстанції виснував, що предметом позову є невиконання відповідачем рішень судів, якими встановлено право позивача на компенсацію оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї та зобов`язання відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати, встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках. Отже, за висновком суду першої інстанції, звернення до суду з іншим позовом обумовлене саме неналежним виконанням відповідачем постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2011 у справі №2а-1792/11/2670, при цьому, формулювання змісту заявлених позовних вимог у спосіб, який є відмінним від наведеного у справі №2а-1792/11/2670, не змінює суті спірних правовідносин та обставин, якими позивач їх обґрунтовує. Водночас, умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначається Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та спеціальними нормами КАС України (судовий контроль).

У контексті наведеного, колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції нерелевантними до обставин даного спору, адже позовна заява та вимоги до неї, за суттю не є контролем за виконанням судових рішень, а вимогою про визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу всіх сум, які належали йому при звільненні, що, в свою чергу, є підставою відповідальності у формі виплати середнього заробітку за час затримки (ст. 117 КЗпП України).

Постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.03.2009 по справі № 4/38 і від 24.03.2011 по справі № 2а-1792/11/2670 не було встановлено строків їхнього виконання, зокрема до звільнення позивача, а позивачем не заявлено позовної вимоги про зобов`язання їх виконати. Тому, апелянт обґрунтовано стверджує про те, що конструкція цієї позовної вимоги не є такою, що спрямована на виконання судових рішень від 05.03.2009 та від 24.03.2011, а є такою, що спрямована на визнання протиправною бездіяльності відповідача з невиплати позивачу при звільненні всіх сум, що належать йому в день звільнення, зокрема встановлених цими судовими рішеннями сум. У свою чергу, ст. 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за не виплату відповідних сум при звільненні.

Беручи до уваги те, що сторонами не заперечується та не спростовується відсутність на день звільнення розрахунку з позивачем щодо грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках/оплачений проїзд у відпустку в межах України у 2009 році для позивача та членів його сім`ї, при цьому, наявність судового спору щодо цього питання не звільняє роботодавця від виконання цього обов`язку, колегія суддів вважає, що оскільки відповідач не провів з позивачем на день його звільнення з військової служби (виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення) розрахунок у повному обсязі, тому має місце протиправна бездіяльність. При цьому, колегія суддів не бере до уваги посилання відповідача, як на відсутність вини в цьому питанні на наявність судового/судових спорів з цього питання, посилання на дотримання бюджетних норм та фінансування академії, неотримання матеріалів виконавчого провадження вчасно тощо, позаяк, у разі наявності у позивача права на таку компенсацію, вона мала бути нарахована та виплачена останньому при звільненні з військової служби.

Отже, дану справу, що наразі переглядається в апеляційному порядку, вирізняє і предмет позову та його підстава, наведена позивачем на підтвердження протиправної бездіяльності відповідача з непроведення з позивачем повного розрахунку в день звільнення. Таким чином, в даному випадку, наявні підстави стверджувати про виникнення між сторонами нового спору, а не про існування між цими ж сторонами спору про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення (фактично судового контролю чи переоцінки рішення суду, яке набрало законної сили).

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про помилковість висновків суду першої інстанції в цій частині та про наявність підстав для задоволення позову, шляхом визнання протиправною бездіяльність Української військово-медичної академії з невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках до виключення зі списків особового складу військової частини.

Щодо позовних вимог в іншій частині, суд першої інстанції виходив з передчасності їх заявлення, при тому, що, оскільки остаточний розрахунок із позивачем в повному обсязі не проведено, позовні вимоги щодо зобов`язання Української військово-медичну академію виплатити середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати, встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках 17.02.2021 по дату виплати цієї грошової компенсації, є передчасними та не підлягають задоволенню.

Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції в цій частині, оскільки судом не було враховано подання позивачем заяви про зменшення позовних вимог в цій частині та обмеження вимог періодом з 17.02.2021 по 19.01.2023 (а.с. 67-69 т. 1).

Позивач зменшив строк виплати середнього заробітку з дня повного розрахунку до 19.01.2023, що тягне за собою зменшення суми середнього заробітку. А тому, позивач кваліфікував це саме, як зменшення позовних вимог, не зміняючи при цьому ні предмет, ані підставу позову. Підставою зменшення позивачем позовних вимог за його обґрунтуванням стали зміни законодавства, зокрема редакції ст. 117 КЗпП України. Так, Законом України від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців...». Закон набув чинності з дня, наступного за днем його опублікування, тобто з 19.07.2022, оскільки був опублікований 18.07.2022 в газеті «Голос України». Тому, заявлена нова дата 19.01.2023 (з 19.07.2022 6 місяців) замість дня, що передує повному розрахунку (первісний позов). В даному випадку, апелянт наголошує на тому, що неважливо, коли відповідач здійснить з позивачем повний розрахунок, тому позовна вимога про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення з 17.02.2021 по 19.01.2023 не є передчасною, з чим погоджується і колегія суддів, позаяк, за таких обставин, немає підстав стверджувати про необхідність встановлення факту закінчення періоду затримки (проведення розрахунку) для правильного розрахунку компенсації.

Статтею 116 КЗпП України, встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Колегія суддів звертає увагу на те, що період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Отже, встановлені обставини даної справи дають підстави для відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

До справи додано платіжне доручення № 941 від 26.10.2021 на суму 743,58 грн (а.с. 100), як підтвердження здійснення розрахунку з позивачем. При цьому, доказів того, що постанова суду від 24.03.2011 по справі № 2а01792/11/2670 виконана, сторонами не надано.

Водночас, з огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті КЗпП України, з урахуванням таких критеріїв: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

Слід врахувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 підтвердила компенсаційний характер відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та наголосила, що навіть після внесення змін Законом № 2352-ІХ, застосування принципу співмірності не усунуто на нормативному рівні.

Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити, як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України, потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.

Однак, загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

За даних же обставин справи, загальна сума середнього грошового забезпечення за період з 17.02.2021 по 19.01.2023 значно перевищуватиме саму суму, з приводу якої виникла затримка та яка є не повним грошовим забезпеченням, а компенсацією оплачуваного позивачем проїзду у відпустку, з огляду на що, задоволення позовних вимог в цій частині щодо зобов`язання відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати встановленої судовими рішеннями грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках з 17.02.2021 по 19.01.2023, призведе до істотного дисбалансу компенсації за затримку суми, яка є значно нижче ніж сама сума компенсації до виплати, з урахуванням чого, колегія суддів з дотриманням наведених вище критеріїв та принципів розумності та справедливості, з урахуванням строку прострочення виплати, судового спору щодо права на таку компенсацію та інших важливих обставин справи, дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, шляхом стягнення з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки виплати встановленої грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку з 17.02.2021 по 19.01.2023, в розмірі 3000 грн, що є належною та достатньою компенсацією по відношенню до позивача та остаточно вирішить спір в цій частині та не порушуватиме принципів справедливості, розумності та пропорційності.

Тому, з цих підстав, позовні вимоги є обґрунтованими по суті спірного у даній справі питання та підлягають частковому задоволенню.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю і ухвалити нове судове рішення.

У відповідності до ст. 317 КАС України, суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю та ухвалює нове судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з недодержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції прийнято рішення з недодержанням норм матеріального права, а доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог. Судові витрати не підлягають розподілу.

Керуючись ст. ст. 9, 77, 243, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2025 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Української військово-медичної академії з невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації оплаченого позивачем проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках до виключення зі списків особового складу військової частини.

Стягнути з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки виплати встановленої грошової компенсації оплаченого ним проїзду у відпустку для нього і членів його сім`ї в 2007-2009 роках з 17.02.2021 по 19.01.2023, в розмірі 3000 грн (три тисячі гривень).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з підстав, визначених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя О.М. Ганечко

Судді Я.М. Василенко

В.В. Кузьменко