Постанова від 02 липня 2026 р. у справі №440/17419/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: Р.І. Молодецький

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2026 р. Справа № 440/17419/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Катунова В.В.,

Суддів: Ральченка І.М. , Мінаєвої К.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.03.2026, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039 по справі № 440/17419/25

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі по тексту ГУПФУ в Житомірській області, відповідач, апелянт), в якому просив суд:

-визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №163950032135 від 04.12.2025 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2;

-зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити з 27.11.2025 ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до п. «б» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення», в редакції до внесення змін ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 у справі №1-р/2020.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач протиправно відмовив у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу, оскільки до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України "Про пенсійне забезпечення" з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020 по справі №1-5/2018, відповідно до яких на пільгових умовах чоловіки мають право на пенсію за віком після досягнення 55 років.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №163950032135 від 04.12.2025.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити ОСОБА_1 з 27.11.2025 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення".

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968,96 грн. (дев`ятсот шістдесят вісім гривень дев`яносто шість копійок).

ГУПФУ у Житомирській області, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення суду та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що пільговий стаж позивача, станом на 01.04.2015 становить лише 06 років 10 місяців 10 днів, що є менше 10 років, та не дає права на призначення пенсії згідно з пунктом "б" статті 13 Закону №1788- XII. Тобто, відсутній пільговий стаж 12 років 6 місяців, як визначено статтею 13 Закону №1788- XII та пунктом 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020, а тому позивачу відмовлено в призначенні пенсії. Також наголошує на тому, що процесу призначення, нарахування та виплати пенсії передує процес обрахування уповноваженим органом страхового та пільгового стажу, що в даному випадку належить до виключних повноважень органів Пенсійного фонду України. Відповідно, встановлюючи зобов`язання призначити позивачеві пенсію, без перевірки Управлінням дотримання Позивачем (заявником) усіх визначених законом умов, судом першої інстанції допущено втручання в дискреційні повноваження управління.

У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечував проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.

Заперечуючи проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, позивач стверджував, що з 23.01.2020 право на пенсію за віком на пільгових умовах у чоло віків виникає після досягнення 55 років, відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-У1ІІ з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 у справі №1 -р/2020.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 27.11.2025 позивач звернувся до пенсійного органу із заявою за призначенням пенсії за віком на пільгових умовах (Список 2).

Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області за принципом екстериторіальності розглянуто заяву позивача та за результатами розгляду якої відповідачем прийнято рішення від 04.12.2025 № 163950032135 про відмову у призначенні пенсії.

Вказаним рішенням відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відповідно до частини другої статті 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" в зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу,

В оскаржуваному рішенні вказано, що вік заявника - 55 років 12 днів; страховий стаж особи становить 24 роки 9 місяців 6 днів, з урахуванням додаткових років за Списком № 1 склав 28 роки 9 місяців 7 днів; загальний пільговий стаж роботи склав: 12 років 6 місяців 16 днів, що сторонами не спростовується та не заперечується.

Вважаючи рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №163950032135 від 04.12.2025 про відмову в призначенні пенсії протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Не погодившись із вказаним рішенням, позивачка звернулася до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №163950032135 від 04.12.2025 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 44 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Частиною першою статті 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-IV) визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, цього закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом, досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 1058-IV відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

За правилами пункту 2 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, які відповідно до цього Закону мають право на пенсію на пільгових умовах, яке здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

Суд враховує, що відповідачем не заперечується факт наявності в позивача як загального, так і пільгового стажу за Списком № 2 - 28 років 09 місяців 7 днів. Відтак, спірним у даній справі є виключно питання достатності страхового стажу який необхідний для призначення такого виду пенсії.

Відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII від 05.11.1991 (далі Закон № 1788-XII, у редакції чинній до прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" №213-VIII від 02.03.2015) на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

В оскарженому позивачем рішенні зазначено, що станом на дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії він досяг 55 років 12 днів, загальний пільговий стаж роботи становив 12 років 06 місяців 16 днів, страховий стаж особи становить 24 роки 9 місяців 6 днів, з урахуванням додаткових років за Списком № 1 склав 28 роки 9 місяців 7 днів.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII від 03.10.2017 (далі Закон № 2148-VIII), яким текст Закону № 1058-IV доповнений, зокрема, статтею 114, згідно з частиною першою якої право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.

При цьому, Законом № 2148-VIII у новій редакції викладений пункт 2 розділу XV Закону № 1058-IV, де передбачалось, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, які відповідно до цього Закону мають право на пенсію на пільгових умовах, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-IV (у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017) на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Відтак, з огляду на наявність спеціальної вказівки у Законі № 2148-VIII наведені вище норми закону підлягали застосуванню з 01.10.2017.

Отже, з 01.10.2017 правила призначення пенсій за Списком № 2 почали регламентуватись одночасно двома законами, а саме: пунктом "б" статті 13 Закону № 1788-XII у редакції Закону № 213-VIII від 02.03.2015 та пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-IV у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017.

Однак, такий стан правового регулювання існував до прийняття Конституційним Судом України рішення від 23.01.2020 № 1-р/2020 "У справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VIII".

Пунктом першим резолютивної частини Рішення № 1-р/2020 від 23.01.2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ від 05.11.1991 зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213-VIII від 02.03.2015.

Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення від 23.01.2020 №1-р/2020 застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти б - г статті 54 Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;

Відповідно до положень статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відтак, з 23.01.2020, зокрема й станом на дату прийняття Головним управління Пенсійного фонду України в Житомирській області оскарженого рішення, в Україні існують два закони, які одночасно регламентують правила призначення пенсій за Списком № 2, а саме: пункт "б" статті 13 Закону № 1788-XII у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015 та пункт 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-IV у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017.

На час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням Рішення КСУ № 1 -р/2020 з одного боку, та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» - з іншого в частині необхідного страхового стажу для набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий стаж у 25 років, тоді як другий - у 30 років (статті 1 14 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»).

Вирішуючи зазначену колізію, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2021 у зразковій справі №360/3611/20 дійшла висновку, що оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, то вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «ІЦокін проти України»).

Отже, в даному випадку застосуванню підлягають саме норми Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»

Верховний Суд звернув увагу на те, що зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (зокрема щодо доповнення його статтею 1 14) внесено Законом №2148-УІІІ від 03.10.2017, тобто раніше ухвалення КСУ Рішення від 23.01.2020 №1-р/2020. Тому відсутні підстави стверджувати про повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ раніше визнав неконституційним. При цьому рішення КСУ про визнання неконституційними та втрату чинності положеннями одного закону не тягне втрату чинності положеннями іншого закону, який не був предметом конституційного контролю.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Враховуючи положення частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 у справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для позивача є підхід, щодо застосування вікового цензу для призначення пільгової пенсії за віком 50 років, що відповідає пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України №1-р/2020.

У зв`язку із наведеним, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 1-р/2020 встановлювалося право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для чоловіків - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах.

Відсутні підстави вважати, що у зв`язку із ухваленням Закону № 1058-IV у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017, втратили дію положення Закону № 1788-XII в частині регулювання прав на пільгову пенсію у період з 01.04.2015 року.

З огляду на викладене, відповідач при вирішенні питання щодо наявності у позивача права на призначення пенсії повинен був виходити із того, що вік заявника на момент звернення до територіального органу Пенсійного фонду за призначенням пенсії позивач досяг віку 55 років 12 днів; його страховий стаж становить 24 роки 9 місяців 6 днів, з урахуванням додаткових років за Списком № 1 склав 28 років 9 місяців 7 днів; необхідний загальний пільговий стаж позивача становить 12 років 6 місяців 16 днів, а у зв`язку з цим, та прийнятим рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, у позивача виникло право на пільгову пенсію.

Таким чином, зазначене обумовлює протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №163950032135 від 04.12.2025 про відмову в призначенні пільгової пенсії та необхідність його скасування.

Щодо правомірності обраного судом першої інстанції способу захисту, слід зазначити наступне.

Колегія суддів зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 509/1350/17 зазначила, що суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

При цьому, застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для прийняття рішення про призначення пенсії.

Відповідно до пунктів 2, 4 та 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт чи окремі його положення; визнати бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії; визначити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З огляду на те, що вік заявника на момент звернення до територіального органу Пенсійного фонду за призначенням пенсії позивач досяг віку 55 років 12 днів; його страховий стаж становить 24 роки 9 місяців 6 днів, з урахуванням додаткових років за Списком № 1 склав 28 років 9 місяців 7 днів; необхідний загальний пільговий стаж позивача становить 12 років 6 місяців 16 днів, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, колегія суддів дійшла висновку про дотримання позивачем при зверненні до ГУ ПФУ з заявою про призначення пенсії всіх визначених законодавством умов для такого призначення.

Відтак, враховуючи, що підстав для відмови в призначенні позивачу пенсії у спірних правовідносинах не було, існує лише один вид правомірної поведінки Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити позивачу таку пенсію.

Отже, у відповідача відсутній вибір між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.

З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ефективним способом захисту порушених прав є зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити ОСОБА_1 з 27.11.2025 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення".

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

В аспекті оцінки інших аргументів учасників справи колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, однак його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, пункт 29; рішення від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 23; рішення від 28.01.2011 (остаточне) у справі «Трофимчук проти України», заява № 4241/03, пункт 54; рішення від 21.01.1999 у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, але орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення від 01.07.2003 у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36).

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Відповідно до положень статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, повно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 по справі № 440/17419/25 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її ухваленя та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач В.В. Катунов

Судді І.М. Ральченко К.В. Мінаєва