Рішення від 02 липня 2026 р. у справі №520/7279/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

03 липня 2026 року справа № 520/7279/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Григоров Д.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (в письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Управління патрульної поліції в Харківській області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (вул. Шевченка, буд. 315 А,м. Харків,61033, код ЄДРПОУ40108646) третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_2 ) про визнання дій протиправними, визнання протиправними та скасування висновку, пункту наказу, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просила ( з урахуванням уточненого позову) :

- визнати протиправним та скасувати висновок службового розслідування, складений за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 щодо дій працівника Управління патрульної поліції в Харківській області Попова Ігоря Миколайовича;

- зобов`язати Департамент патрульної поліції Національної поліції України провести нове службове розслідування за заявою ОСОБА_1 з дотриманням вимог Дисциплінарного статуту Національної поліції України та Порядку проведення службових розслідувань, затвердженого наказом МВС України №893 від 07.11.2018, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цій справі.

В обгрунтування заявленого позову зазначалося, що 04.06.2025р. між позивачкою ОСОБА_1 та працівником поліції – її колишнім співмешканцем, а також батьком її дитини ОСОБА_2 стався інцидент, за наслідком якого ОСОБА_1 звернулася до органів поліції, в зв`язку з чим було призначено службове розслідування відносно ОСОБА_2 .

Позивачка зазначає, що за результатами вказаного службового розслідування комісією складено висновок службового розслідування, яким фактично не встановлено порушень з боку працівника поліції ОСОБА_2 , з чим ОСОБА_1 не погоджується. Вона вказує на те, що, на її думку, при проведенні службового розслідування відносно ОСОБА_2 мали місце процесуальні порушення, а також неповне встановлення дійсних обставин справи, внаслідок чого висновки такого службового розслідування позивачка вважає необ`єктивними та протиправними.

Стосовно порушення своїх прав в зв`язку із проведенням службового розслідування ОСОБА_1 пояснила, що вона є ініціатором та активним заявником, за чиїм зверненням було призначено службове розслідування в даному випадку відносно ОСОБА_2 , а отже, як вважає позивачка, будь-яка бездіяльність комісії щодо її заяви прямо порушує право ОСОБА_1 на належне врядування та отримання обґрунтованої відповіді від органу влади. Прийняття відповідачами висновку без встановлення вини або невинності особи фактично залишає заяву (скаргу) позивачки без розгляду по суті, що є формою відмови у доступі до правосуддя та дисциплінарного контролю.

Також посилалася позивачка і на те, що вона визнана потерпілою у кримінальному провадженні №12025226130000290, права та законні інтереси якої були безпосередньо порушені протиправними діями ОСОБА_2 04.06.2025 та оскаржуваний висновок службового розслідування, у якому, як вказує позивачка «вина особи не встановлена», створює штучну преюдицію «невинності» працівника поліції, що негативно впливає на хід кримінального розслідування.

Таким чином, звернення до суду в цій справі ОСОБА_1 вважає належним способом захисту свого права як заявника, оскаржуваний висновок службового розслідування позивачка вважає індивідуальним актом, яким фактично вирішено питання про відсутність підстав для притягнення працівника поліції до дисциплінарної відповідальності за результатами розгляду заяви позивачки. Вказаний акт, як стверджує ОСОБА_1 , безпосередньо впливає на реалізацію її права на належне реагування держави на порушення її прав та на отримання об`єктивної правової оцінки дій посадової особи.

Ухвалою суду від 04.05.2026р. відкрито спрощене провадження у справі без виклику сторін, поновлено позивачці строк звернення до суду з позовними вимогами, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 .

Відповідач позовні вимоги не визнав та просив в їх задоволенні відмовити, направ до суду відзив на адміністративний позов, згідно якого указав на те, що вважає доводи позивачка неспроможними.

Окремо наголошувалося на тому, що спірні правовідносини, які склалися, не вплинули на права та законні інтереси позивачки ні на момент затвердження оскаржуваного висновку службового розслідування, ні на момент отримання відповіді на заяву (скаргу). Отже, задоволення цього позову не призведе до поновлення прав позивачки, оскільки відсутня можливість встановити, яке саме суб`єктивне право позивача було порушено.

Представник третьої особи – ОСОБА_2 , адвокат Зарицька К.Ю., надала до суду письмові пояснення третьої особи з приводу позовних вимог, у яких зазначала, що позовні вимоги не є вірними у тому сенсі, що висновок службового розслідування являє собою відображення фактичних дій членів дисциплінарної комісії та їх судження з приводу досліджуваних при проведенні службового розслідування фактичних обставин, цей висновок не породжує правових наслідків, які впливають на права особи, стосовно якої проводилося службове розслідування.

Таким чином, представниця третьої особи зазначала, що правова природу оскаржуваного висновку службового розслідування унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання протиправним і скасування висновку за результатом службового розслідування, в зв`язку з чим ці позовні вимоги не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства взагалі.

Позивачка ОСОБА_1 надала до суду відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої наполягала на задоволенні позовних вимог у повному обсязі та вказувала на те, що предметом цього спору є правомірність дій та рішень суб`єкта владних повноважень при проведенні саме службового розслідування, яке регламентується Дисциплінарним статутом Національної поліції України та Порядком проведення службових розслідувань в органах НП, затвердженим наказом МВС № 893 від 07.11.2018 р., а не загальним Законом України «Про звернення громадян». На думку позивачки, направлення нею скарги виступало лише приводом (належним підґрунтям) для дослідження фактів грубого порушення службової дисципліни працівником поліції капітаном поліції ОСОБА_2 , а право на звернення із заявою про правопорушення або дисциплінарний проступок поліцейського кореспондує з обов`язком держави провести повне, всебічне та об`єктивне службове розслідування. Затвердження юридично неспроможного, суперечливого та протиправного висновку службового розслідування безпосередньо порушує право позивача на належне правове реагування на протиправні дії представника держави. Скасування такого висновку та зобов`язання провести розслідування заново є єдиним дієвим і законним способом відновити законність та захистити інтерес особи у публічно-правовій сфері.

Представником відповідача до суду було надано заперечення на відповідь на відзив, за якими останній указав на те, що доводи ОСОБА_1 про порушення згідно висновку службового розслідування в цій справі її прав є необгрунтованими та наголосив на тому, що право на звернення з заявою (скаргою) не може кореспондуватися з обов`язком держави провести об`єктивне службове розслідування, адже не за кожним звернення слідує обов`язкове призначення службового розслідування.

Дослідивши доводи сторін та наявні у справі докази, судом встановлено наступне.

05.06.2025 до управління патрульної поліції в Харківській області Департаменту патрульної поліції надійшов лист від заступника начальника управління поліції з превентивної діяльності ХРУП № 1 ГУ НП в Харківській області Олега Чайки № 43228/2025 від 05.06.2025р., яким було доведено інформацію про те, 04.06.2025 до ХРУП № 1 ГУ НП в Харківській області звернулась ОСОБА_1 та просила вжити заходи до свого колишнього співмешканця ОСОБА_2 , який 04.06.2025 приблизно о 16 год 30 хв, за адресою: АДРЕСА_3 , заподіяв їй тілесні ушкодження. За вказаним фактом відділом дізнання ХРУП № 1 ГУ НП в Харківській області відкрито кримінальне провадження, ЄРДР № 12025226130000290 від 05.06.2025р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.

В ході опрацювання даного звернення було встановлено, що ОСОБА_2 – є діючим співробітником УПП в Харківській області ДПП та перебуває на посаді старшого інспектора відділу моніторингу та аналітичного забезпечення.

На підставі вищевказаної інформації, 16.06.2025 начальником Департаменту патрульної поліції Євгенієм Жуковим, було видано наказ № 1954 про призначення службового розслідування та утворення дисциплінарної комісії, з метою встановлення причин та обставин можливого порушення службової дисципліни 04.06.2025 капітаном поліції ОСОБА_2 . 30.06.2025, наказом начальника Департаменту патрульної поліції Євгенія Жукова строк проведення вказаного службового розслідування було продовжено на 15 календарних днів

08.07.2025 до УПП в Харківській області ДПП надійшла скарга ОСОБА_1 , в якій остання скаржилася на дії ОСОБА_2 , зокрема, під час події, що мала місце 04.06.2025.

З наданих до суду доказів слідує, що УПП в Харківській області ДПП Департаменту патрульної поліції надходили скарги ОСОБА_1 , які зареєстровані в УПП в Харківській області ДПП 10.07.2025р. № Ц-595/1 та 11.07.2025р. № Ц 595/2 з приводу зазначеного вище.

Враховуючи те, що скарги ОСОБА_1 стосувалися рішень, дій чи бездіяльності поліцейського, щодо яких вже проводиться службове розслідування, їх було долучено до матеріалів службового розслідування, призначеного наказом начальника Департаменту патрульної поліції від 16.06.2025 № 1954.

В ході службового розслідування було, крім окресленого судом вище, встановлено, що 04.06.2025р. о 15:51 за телефонним номером екстреної служби 102 надійшло повідомлення ОСОБА_1 № 231665224 «Інші тілесні ушкодження» за фактом того, що за адресою: АДРЕСА_3 , колишній хлопець – капітан поліції ОСОБА_3 побив та штовхнув заявницю, забрав спільну дитину віком 7 років, на автомобілі FABIA, номерний знак НОМЕР_3 поїхав вбік торгово-розважального центру «NIKOLSKY».

Також судом вбачається, що при проведенні службового розслідування було опитано ОСОБА_2 , інших співробітників УПП в Харківській області ДПП, досліджено відеозаписи, зафіксовані нагрудними відеокамерами поліцейських на місці події, а також вивчено службову характеристику відносно ОСОБА_2 , інформацію стосовно проведення відносно нього службових розслідувань, а також інші докази.

15.07.2025р. було затверджено висновок службового розслідування, резолютивною частиною якого було встановлено, що питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності капітана поліції ОСОБА_2 вирішити після прийняття остаточного рішення компетентними органами за кримінальним провадженням від 05.06.2025 № 12025226130000290 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 125 КК України.

07.08.2025 за вих. № Ц-595/3/41/14/01-2025 ОСОБА_4 було направлено лист про опрацювання поданої нею скарги. ОСОБА_4 в строк визначений Законом України «Про звернення громадян» було повідомлено про результати службового розслідування та роз`яснено, що вона має право оскаржити таку відповідь.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує наступне.

Статтею 3 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Пунктами 1 та 2 частини першої статті 18 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліцейський зобов`язаний неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва.

Статтею 19 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, матеріальну та дисциплінарну відповідальність відповідно до Закону, а також з урахуванням бойового імунітету, визначеного Законом України «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-ХІІ).

Законом України «Про внесення змін до законів України «Про Національну поліцію» та «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» від 15.03.2022 № 2123-ІХ Дисциплінарний статут доповнено розділом V «Особливості проведення службового розслідування в період дії воєнного стану», яким, серед іншого, визначні порядок та строки проведення службового розслідування в період дії воєнного стану, у тому числі, особливості застосування дисциплінарних стягнень у період дії воєнного стану.

Відповідно до частини першої статті 26 Дисциплінарного статуту (зі змінами) у період дії воєнного стану службове розслідування проводиться з дотриманням вимог цього Статуту з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.

Службове розслідування призначається та проводиться у формі письмового провадження.

Відтак, згідно пункту 1 наказу НПУ від 16.06.2025р. № 1954 службове розслідування відносно призначене у формі письмового провадження.

Згідно пункту 7 розділу V Порядку № 893 збирання та перевірка матеріалів і відомостей про дисциплінарний проступок поліцейського у разі розгляду справи у формі письмового провадження здійснюються зазвичай шляхом:

одержання пояснень щодо обставин справи від поліцейського, стосовно якого проводиться службове розслідування, та від інших осіб;

одержання в органах, закладах, установах поліції та їх підрозділах чи за запитом в інших органах державної влади та органах місцевого самоврядування необхідних документів або їх копій та долучення до матеріалів справи;

отримання консультацій спеціалістів з питань, що стосуються службового розслідування.

У разі розгляду справи у формі письмового провадження рішення дисциплінарною комісією приймається без повідомлення та (або) виклику інших учасників службового розслідування на підставі наявних у справі матеріалів.

Відповідно до абзацу другого пункту 7 розділу V Порядку № 893 збирання та перевірка матеріалів і відомостей про дисциплінарний проступок поліцейського у разі розгляду справи у формі письмового провадження здійснюються зазвичай шляхом:

одержання пояснень щодо обставин справи від поліцейського, стосовно якого проводиться службове розслідування, та від інших осіб;

одержання в органах, закладах, установах поліції та їх підрозділах чи за запитом в інших органах державної влади та органах місцевого самоврядування необхідних документів або їх копій та долучення до матеріалів справи;

отримання консультацій спеціалістів з питань, що стосуються службового розслідування.

З досліджених матеріалів службового розслідування вбачається, що його було проведено повно та об`єктивно, при проведенні службового розслідування було встановлено як обставини, які пом`якшують відповідальність позивача, так і обставини, які обтяжують відповідальність, передбачені частиною шостою статті 19 Дисциплінарного статуту.

Доводи позивачки про необ`єктивність проведеного службового розслідування суд відхиляє та зауважує, що вони носять виключно загальний характер, що не підтверджені належними та допустимими доказами.

В зв`язку з цим суд зазначає, що згідно із сформульованими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 стандартами доказування обставин спору:

1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були;

2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Суд відмічає, що у силу ч.4 ст.44, ч.2 ст.78, ч.3 ст.78, п.4 ч.5 ст.160, п.5 ч.5 ст.160, ч.4 ст.161, ч.4 ст.162 КАС України обов`язок повідомлення суду усіх обставин справи та підтвердження доводів про існування цих обставин відповідними доказами покладений, насамперед на учасників справи – сторони спору.

Окрім того, суд згідно з ч.4 ст.9 КАС України обтяжений законодавцем обов`язком встановити об`єктивну істину у кожному спорі за власною ініціативою безвідносно до стану виконання учасниками справи – сторонами спору згаданого вище процесуального обов`язку.

У силу правових висновків постанови Верховного Суду від 06.06.2024р. у справі №400/1217/23:

1) обов`язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі;

2) позивач не може будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, допоки інша сторона не надасть доказів на її спростування (концепція негативного доказу), оскільки такий підхід нівелює саму сутність принципу змагальності;

3) обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається. При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви. В разі неможливості самостійно представити такі докази, позивач повинен про це повідомити суд та зазначити причини, з яких доказ не може бути подано. Крім того, позивач вправі подати до суду клопотання про витребування доказів, із зазначенням причини неможливості самостійного їх представлення та наведенням вжитих ним для цього заходів.;

4) посилання позивача на те, що в силу вимог частини другої статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки визначений цією правовою нормою обов`язок відповідача не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Стосовно порушення прав позивачки в зв`язку з проведенням службового розслідування, а також посилання на те, що висновок службового розслідування не визначив вину або невинуватість ОСОБА_2 , посилаючись на здійснення кримінального провадження, що ніби-то є тотожнім "залишенню без розгляду" заяви позивачки відносно ОСОБА_2 , суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ч. 2, ч. 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Крім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 вказав, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Так, відповідно до статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналіз наведених норм свідчить, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення, вчинення дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Верховний Суд (зокрема, у постановах від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 02 серпня 2019 року у справі № 0240/3532/18-а, від 11 червня 2019 року у справі №804/16059/15, від 09 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.001303 тощо) неодноразово висловлював позицію, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Суд також наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди має похідний характер від встановлення судом самого факту їх порушення, адже відсутність порушеного права, свободи чи інтересу виключає необхідність їх захисту або відновлення.

Саме по собі порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність порушення прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася до суду, суб`єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, який, на думку цієї особи, підлягає захисту.

Тобто, звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відтак, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2023 року у справі № 9901/41/21 сформулювала висновок, згідно з яким позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише у разі існування спірних правовідносин, тобто у разі установлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись наявність у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. При цьому з`ясування питання наявності порушених прав, свобод чи інтересів позивача передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які оскаржуються.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 у справі №18-рп/2004 термін порушене право, який вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес.

При цьому з приводу останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Між тим, для визначення інтересу як об`єкта судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга – дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом.

Так, у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 Верховним Судом були сформульовані загальні підходи до судового захисту законних інтересів.

Зокрема, зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі – позивачу (на це вказує слово “її”); (ґ) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: незаконність інтересу (його суперечність Конституції, законам України, принципам права), неправовий характер вимог (вимоги не породжують правових наслідків для позивача.

Це виключає можливість віднесення спору до “юридичного” відповідно до частини другої статті 124 Конституції України); встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду: порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або порушується (щодо протиправних діянь, які тривають), або створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі), або мають місце інші ущемлення законних інтересів.

Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Крім того, у вказаній постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17 Верховний Суд дійшов висновку про наявність таких ознак у “потерпілого” від порушення законного інтересу: безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому, зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду.

Це висновується з того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи – позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

В даному випадку судом убачається, що за наслідками звернення позивачки компетентними особами органів поліції, з урахуванням повідомлення відповідної посадової особи ДПП УПП в Харківській області, було вирішено порушити дисциплінарне провадження (розслідування) відносно працівника поліції. Порядок проведення такого розслідування судом наведено вище.

Наведені судом вище норми Дисциплінарного Статуту не передбачають права заявника (скаржника), за зверненням якого в подальшому уповноваженими особами Національної поліції було ухвалено рішення про проведення дисциплінарного розслідування, вимагати ухвалення за наслідками проведеного дисциплінарного розслідування певних висновків, які він вважає правильними.

Суд частково погоджується з доводами відповідача, поданими до суду, та зазначає, що позивачка ОСОБА_1 має законний інтерес та користується судовим захистом у правовідносинах, які склалися стосовно розгляду її скарг, заяв та повідомлень, у тому числі і тих, які було визначено як підставу для порушення службового розслідування відносно працівника поліції, однак проведення службового розслідування не є тотожнім розгляду заяви або скарги ОСОБА_1 . Відповідь на такі заяви чи скарги надається в порядку Закону України "Про звернення громадян". Реагування на заяву чи повідомлення про злочин відбувається за нормами КПК України.

Відтак, висновок, складений за наслідком службового розслідування, не впливає на права та законні інтереси позивачки. Крім того, висновок службового розслідування не є кінцевим етапом провадження у дисциплінарній справі, оскільки лише після його розгляду уповноваженою особою нею видається наказ про дисциплінарну відповідальність працівника поліції. Внаслідок цього твердження ОСОБА_1 про те, що висновок службового розслідування є індивідуальним актом є очевидно помилковими та не узгоджуються з визначеннями, що містяться у пункті 19 частини 1 ст. 4 КАС України.

За доводами позовної заяви позивачкою не заперечується, що подані нею численні скарги та звернення були розглянуті та їй було надано відповіді, а за наслідком її повідомлення про злочин порушено кримінальне провадження.

Таким чином, ОСОБА_1 не зазначено, які персоніфіковані її права чи охоронювані законом інтереси порушені оскаржуваним висновком, який конкретно негативний вплив або шкоду позивач зазнав внаслідок його існування, як він вплинув на становище безпосередньо позивача, які причинно-наслідкові зв`язки існують між ними. Посилання на шкоду, заподіяну честі та гідності ОСОБА_1 та посилання на наявність кримінального провадження відносно ОСОБА_2 є суб`єктивними та не стосуються предмету розгляду цієї адміністративної справи.

Суд нагадує, що суд може робити висновок про неправомірність рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та про порушення у зв`язку із цим прав, лише за позовом належного позивача, тобто якщо буде встановлено наявність у позивача порушеного права. Оцінка рішень (дій, бездіяльності) за позовом особи, яка не має права на звернення до суду, яка не є потерпілою у конкретних правовідносинах (є неналежним позивачем), не може призвести до захисту прав і не узгоджується із завданнями адміністративного судочинства.

Суд також звертає увагу на те, що законодавство України не передбачає можливості подання позову, який відомий у теорії права як actio popularis, без обов`язку підтвердити, що відповідний акт, рішення, дія чи бездіяльність безпосередньо зачіпає права та інтереси самого позивача. Такий позов можливий як виняток із загального правила, наприклад, на підставі Орхуської конвенції та Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Таким чином, виходячи з викладеного вище, суд доходить висновку, що позовна заява не містить обґрунтування негативного впливу оскарженого висновку відповідача на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси саме позивача. Позивач не визначив його власні права, свободи чи інтереси, які мав би захистити (поновити) суд, що підтверджує відсутність належного об`єкта захисту в суді.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що встановлення відсутності порушеного права (інтересу) позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. З`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішень, дій чи бездіяльності, котрі оскаржуються. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності спірних рішень, дій чи бездіяльності.

Відтак, суд не повинен з`ясовувати питання щодо правомірності оскарженого рішення дії (бездіяльності), адже це питання не має самостійного правового значення.

А тому, беручи до уваги встановлені обставини справи, суть спірних правовідносин та їх правове регулювання, суд вважає, що в цій справі відсутнє порушене право чи інтерес позивача, яке підлягає захисту у даних правовідносинах. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії (бездіяльність) суб`єкта владних повноважень були б протиправними, підстави для задоволення позову були б відсутні. Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Враховуючи викладене вище, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.В. Григоров