Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №182/1926/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4965/26 Справа № 182/1926/25 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І. О. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Пищиди М.М., Городничої В.С.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа – Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа – Служба у справах дітей Нікопольської міської ради, про поділ спільного майна подружжя, в якому просив:

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 житловий будинок, житловою площею 69,5 кв.м., загальною площею 116,5 кв. м., з надвірними будівлями (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- припинити режим сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя на житловий будинок, житловою площею 69,5 кв.м., загальною площею 116,5 кв.м, з надвірними будівлями (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , визнавши за позивачем право особистої приватної власності, у розмірі 75 (сімдесят п`ять) відсотків від ринкової оціночної вартості спірного нерухомого майна після проведення оціночно-будівельної судової експертизи на наступне нерухоме майно: 1/2 (одну другу) частину житлового будинку, житловою площею 69,5 кв.м., загальною площею 116,5 кв.м., надвірні будівлі (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження « 1-5, 1), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;

- стягнути з позивача на користь відповідачки грошову компенсацію в розмірі 25 (двадцяти п`яти) відсотків від суми ринкової оціночної вартості спірного нерухомого майна після проведення оціночно-будівельної судової експертизи, а саме на 1/2 (одну другу) частину житлового будинку, жиловою площею 69,5 кв.м., загальною площею 116,5 кв.м. надвірні будівлі (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач з відповідачкою з 21 березня 2007 року до 01 квітня 2024 року перебував в зареєстрованому шлюбі. У період сумісного проживання вони придбали 1/2 частку у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , який було оформлено на ОСОБА_3 . У досудовому порядку вирішити питання з відповідачкою щодо поділу майна не вбачається можливим, що й стало підставою для звернення до суду. Крім того, позивач посилається на наявність у відповідачки заборгованості зі сплати аліментів на двох неповнолітніх синів, які проживають разом з ним. Він також зазначає, що спірний будинок придбано за його особисті кошти, отримані від продажу земельного паю. Додатково позивач вказує на факти домашнього насильства, а також морального та психологічного тиску з боку відповідачки.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано житловий будинок, площею 69,5 кв.м., загальною площею – 116,5 кв.м.; з надвірними будівлями (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , - спільною сумісною власністю ОСОБА_1 до ОСОБА_3 .

Проведено поділ між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільного сумісного майна подружжя, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, площею 69,5 кв.м., загальною площею – 116,5 кв. м.; з надвірними будівлями (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2 193,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна та визначення майнових прав і обов`язків подружжя в добровільному порядку. Встановивши, що нерухоме майно, яке є предметом поділу, придбано подружжям у період перебування у шлюбі, суд визнав його спільною сумісною власністю, в результаті чого між сторонами воно розподілене в рівних частках.

Суд першої інстанції керувався вимогами ч. 2, ч. 3 ст. 70 СК України та виходив з презумпції рівності часток дружини та чоловіка при поділі майна, а також недоведеності підстав для відступу від зазначеної презумпції.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неповно встановив обставини справи, які мають істотне значення, та не надав належної оцінки доказам позивача. Зокрема, поза увагою суду залишилися факти наявності у відповідачки заборгованості зі сплати аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей, які проживають з батьком (позивачем), вчинення нею домашнього насильства, морального та психологічного тиску, а також її тривалого усунення від виховання, утримання, догляду за дітьми та матеріального забезпечення сім`ї. Окрім цього, скаржник вказував на тривале ухилення відповідачки від виховання та матеріального забезпечення дітей, а також на вивезення нею з будинку меблів, посуду та побутової техніки, що й змусило його звернутися за судовим захистом прав дітей та власних інтересів.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , вважаючи доводи апеляційної скарги необгрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, а рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2026 року законним та обгрунтованим, просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, а ухвалене судом першої інстанції рішення - залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно з частинами 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Судом першої інстанції встановлено, що 21 березня 2007 року між позивачем та відповідачою було зареєстровано шлюб, про що свідчить актовий запис № 02, складений 21 березня 2007 року Біляївською сільською радою Нововоронцовського району Херсонської області.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2024 року шлюб між сторонами було розірвано.

Сторони в період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 липня 2021 року приватним нотаріусом Нікопольського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Іопелем С.О. за реєстровим № 2859, придбали житловий будинок житловою площею 69,5 кв.м., загальною площею 116,5 кв. м.; з надвірними будівлями (цегл., літня кухня – сарай Б; цегл., літня кухня – сарай В; цегл., вбиральня Г; метал. Душ Е; душ Ж, цегл., підвал З; спорудження 1-5, 1), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 липня 2021 року право власності на вищевказаний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_3 .

Постановою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 січня 2025 року, яка набрала законної сили 17 січня 2025 року, ОСОБА_3 визнано винуватою у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 173-2, ч. 4 ст. 184 КУпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення з урахуванням вимог ст. 36 КУпАП, у виді штрафу в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 170,00, на користь держави.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався статтею 70 СК України та виходив з того, що спірне майно придбане подружжям у період шлюбу, а тому є їх спільною сумісною власністю. Враховуючи презумпцію рівності часток дружини та чоловіка при поділі майна, а також недоведеність підстав для відступу від неї в силу вимог частин 2, 3 ст. 70 СК України, суд дійшов висновку про проведення поділу спільного майна подружжя, визнавши за позивачем право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку, що відповідає положенням ч. 1 ст. 70 СК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку.

Статтею 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Аналіз заначених норм свідчить про те, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але й інші обставини.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 373/185/21.

У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) викладена правова позиція щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України, зокрема, у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.

З огляду на викладене, наявна у матеріалах справи розписка про отримання грошей за продаж позивачем земельного паю навіть за умови неможливості нотаріального оформлення договору через початок воєнних дій, лише фіксує факт передачі грошей між позивачем та іншою особою, проте не підтверджує використання та спрямування саме цих коштів на купівлю спірного будинку в інтересах лише одного з подружжя.

Сама по собі відсутність укладеного у встановленому законом порядку договору щодо відчуження земельного паю та наявність лише розписки про отримання грошових коштів від 23 липня 2021 року не може бути належним, допустимим та достатнім доказом того, що спірний житловий будинок придбано виключно за особисті кошти позивача.

За таких обставин, наявність виключно однієї розписки не спростовує встановлену статтею 60 СК України презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу.

Разом з тим в матеріалах справи міститься постанова суду про притягнення відповідачки до адміністративної відповідальності за вчинення нею адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (умисне вчинення дій психологічного характеру, внаслідок чого могла бути завдана шкода психологічного здоров`ю потерпілому) та за ч. 1 ст. 184 КУпАП (ухилення батьків від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей).

Проте наявність однієї постанови суду за ст. 173-2 та ст. 184 КУпАП не є достатнім доказом системного вчинення відповідачкою правопорушень та нехтування нею своїми батьківськими обов`язками, а тому сама по собі не є підставою для збільшення частки позивача у належному подружжю спільному сумісному майні.

Колегія суддів зазначає, що підтверджений відповідними доказами факт притягнення відповідачки до адміністративної відповідальності, попри всю його негативну морально-правову оцінку, не свідчить про системну та тривалу протиправну поведінку відповідачки, оскільки інших доказів систематичного невиконання батьківських обов`язків. Водночас позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідачка вчиняла недобросовісні дії, спрямовані на приховування чи одноосібне витрачання спільного сумісного майна подружжя всупереч інтересам сім`ї та неповнолітніх дітей. Самі лише посилання на вивезення рухомого майна (меблів, техніки та посуду), за відсутності доказів, зокрема документального підтвердження їхнього умисного приховування або знищення, не є підставою для відступлення від засади рівності часток подружжя.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду відступ від засади рівності часток є винятковим заходом. Сама по собі заборгованість зі сплати аліментів на утримання неповнолітніх дітей чи наявність адміністративних правопорушень (якщо вони не носять систематичного характеру ухилення від виконання батьківських обов`язків, вчинення домашнього насильства, руйнування майнового стану та сімейного бюджету та інше) не є безумовною підставою для позбавлення одного з подружжя його права власності на 1/2 частину майна, набутого у шлюбі, або зменшення його частки у спільному сумісному майні подружжя.

Отже, з огляду на встановлені у справі обставини та положення статті 70 СК України аргументи і посилання апелянта на вищезазначені події та факти не є підставою для збільшення частки одного з подружжя у належному їм спільному сумісному майні. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірного майна скаржник не довів.

Вищезазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, що викладений в постанові № 521/11825/20 від 15 листопада 2023 року.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ між сторонами в рівних частках, оскільки істотних обставин для відступлення від засади рівності часток при вирішенні цього спору не встановлено. У зв`язку з цим правові підстави для визнання за позивачем права особистої приватної власності на 75 % від ринкової вартості цього майна, а також для стягнення з нього на користь відповідачки грошової компенсації — відсутні.

Колегія суддів доходить висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне, обґрунтоване та справедливе рішення, яке відповідає вимогам закону.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права чи неправильно застосовано норми матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — залишити без задоволення.

Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2026 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошена 23 червня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 03 липня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.М. Пищида

В.С. Городнича