Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №148/2922/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 148/2922/25

Провадження № 22-ц/801/1628/2026

Провадження № 22-ц/801/1627/2026

Категорія: 69

Головуючий у суді 1-ї інстанції Зарічанський В.Г.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 рокуСправа № 148/2922/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Міхасішина І. В.,

з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 21 квітня 2026 року та на додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 05 травня 2026 року, ухвалені під головуванням судді Зарічанського В. Г. в залі суду в селище Крижопіль Вінницької області,

в цивільній справі № 148/2922/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,

встановив:

Короткий зміст вимог

В листопаді 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , зареєстрованого 19 лютого 2015 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що спільне життя з відповідачем не склалося. Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивачка вказувала, що між подружжям втрачено почуття взаємної любові та поваги, сім`я фактично розпалася, сторони спільно не проживають, спільного господарства не ведуть, а подальше збереження шлюбу є неможливим. На примирення вона не погоджується, у зв`язку з чим просила суд розірвати шлюб.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила суд розірвати шлюб між нею та відповідачем, зареєстрований 19 лютого 2015 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 342.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 21 квітня 2026 року позов задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 03 червня 1995 року відділом реєстрації актів цивільного стану Крижопільського районного управління юстиції Вінницької області, актовий запис № 29. Прізвище після розірвання шлюбу позивачу залишено « ОСОБА_5 ».

Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зі змісту позовної заяви вбачається, що між сторонами фактично припинені сімейні відносини, вони не проживають спільно, а подальше збереження шлюбу є неможливим.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, а кожен із подружжя має рівні права та обов`язки у шлюбі і сім`ї.

Відповідно до частини другої статті 112 Сімейного кодексу України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо встановить, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечили б інтересам одного з них, які мають істотне значення.

Також суд врахував положення частини другої статті 114 та частини третьої статті 115 Сімейного кодексу України, відповідно до яких у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання законної сили рішенням суду про його розірвання, а документом, що посвідчує факт розірвання шлюбу, є рішення суду, яке набрало законної сили.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що добровільність шлюбу є однією з основних засад сімейного права. Шлюб є сімейним союзом, який виникає виключно на підставі вільної згоди жінки та чоловіка, а тому відсутність взаємної волі на продовження сімейних відносин свідчить про стійкий розлад подружніх стосунків та є підставою для його припинення.

Врахувавши наведені позивачкою обставини, суд дійшов висновку, що причини, з яких вона наполягає на розірванні шлюбу, є обґрунтованими, а подальше спільне життя сторін і збереження шлюбу суперечили б їхнім інтересам, що мають істотне значення. У зв`язку з цим суд визнав позов таким, що підлягає задоволенню.

Крім того, суд зазначив, що вимога про розірвання шлюбу відповідає дійсному волевиявленню сторін, а припинення шлюбу не порушуватиме їхніх особистих чи майнових прав, у зв`язку з чим дійшов висновку про необхідність розірвання шлюбу між сторонами.

Додатковим рішенням суду Крижопільського районного суду Вінницької області від 05 травня 2026 року частково задоволено заяву представника позивача ОСОБА_2 – адвоката Геращенко Т. В. про ухвалення додаткового рішення в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 о розірвання шлюбу.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5000 гривень витрат на правничу допомогу адвоката.

Частково задовольняючи заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до статті 270 ЦПК України додаткове рішення може бути ухвалене, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд встановив, що рішенням від 21 квітня 2026 року питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу не було вирішено, тоді як питання про стягнення з відповідача судового збору вже вирішене, а тому повторному розгляду не підлягає.

На підтвердження понесених витрат позивачем подано договір про надання правничої допомоги, акт приймання-передачі наданих послуг та платіжний документ про сплату 10 000 грн. Суд зазначив, що відповідно до статей 133, 137 та 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу між сторонами за умови підтвердження їх фактичного понесення, при цьому їх розмір має бути співмірним зі складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом, витраченим на їх виконання.

Врахувавши характер спору, обсяг наданої правничої допомоги, критерії реальності, розумності та співмірності судових витрат, а також заперечення представника відповідача, суд дійшов висновку, що заявлена до відшкодування сума 10 000 грн є завищеною. З огляду на це заяву задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Водночас суд відхилив доводи представника відповідача щодо неналежності поданої електронної квитанції як доказу оплати, зазначивши, що відповідно до статті 100 ЦПК України та Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ має таку ж юридичну силу, як і документ у паперовій формі, а надана квитанція містить усі необхідні реквізити, що підтверджують факт здійснення платежу.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У травні 2026 року відповідач подав апеляційну скаргу на рішення суду та на додаткове рішення суду, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду, додаткове рішення суду та винести нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог повністю.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 22 травня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий – суддя Войтко Ю. Б., судді: Матківська М. В., Міхасішин І. В.

27 травня 2026 року ухвалою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 21 квітня 2026 залишено без руху.

27 травня 2026 року ухвалою Вінницького апеляційного суду відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 05 травня 2026 року в указаній цивільній справі.

04 червня 2026 року ухвалою Вінницького апеляційного суду, після усунення недоліків відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 21 квітня 2026 року в указаній цивільній справі.

12 червня 2026 року ухвалою Вінницького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду на 30 червня 2026 року о 11:20 год. з повідомленням сторін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про неможливість збереження сім`ї та формально підійшов до вирішення питання про примирення подружжя.

Апелянт зазначає, що, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу, суд не забезпечив повного та всебічного з`ясування обставин справи, не дослідив дійсні причини сімейного конфлікту, характер взаємовідносин між сторонами та можливість їх примирення. При цьому відповідач заперечував проти розірвання шлюбу, висловлював намір зберегти сім`ю та брати участь у вихованні дітей, однак ці обставини, на його думку, залишилися поза увагою суду.

На думку скаржника, суд не виконав вимог частини першої статті 111 СК України щодо вжиття заходів до примирення подружжя, фактично надав мінімальний строк для примирення, який не забезпечував реальної можливості відновлення сімейних відносин, не навів мотивів безрезультатності примирення та не врахував наявність у сторін двох неповнолітніх дітей.

Крім того, апелянт вказує, що суд не встановив обставин, які б свідчили про остаточний розпад сім`ї, зокрема тривалого окремого проживання, повного припинення сімейних відносин, відсутності спільного побуту та взаємної підтримки. На його переконання, саме по собі бажання одного з подружжя припинити шлюб не є достатньою підставою для його розірвання без належного дослідження всіх обставин справи.

Також апелянт зазначає, що суд не надав належної оцінки тому, яким чином розірвання шлюбу вплине на права та інтереси неповнолітніх дітей, хоча відповідно до частини другої статті 112 СК України рішення про розірвання шлюбу може бути ухвалене лише за умови встановлення, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить інтересам одного з подружжя або їхніх дітей.

Окрім цього, апеляційна скарга містить доводи про незаконність додаткового рішення щодо розподілу судових витрат. На думку апелянта, суд першої інстанції не перевірив належність, допустимість і достовірність доказів, поданих на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, а також не врахував критерії співмірності та розумності таких витрат.

Скаржник зазначає, що справа була нескладною, розглядалася у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, не вимагала значного обсягу доказування чи складного правового аналізу. При цьому позовну заяву підписано безпосередньо позивачем, а акт приймання-передачі послуг містить лише загальний перелік виконаних адвокатом робіт, який, на думку апелянта, не підтверджений належними доказами та не свідчить про фактичний обсяг наданої правничої допомоги.

Крім того, апелянт вважає, що подана на підтвердження оплати правничої допомоги електронна квитанція не є належним та допустимим доказом, оскільки не відповідає вимогам до банківських платіжних документів, містить недоліки в оформленні та реквізитах, зокрема неправильний код платника, не дає можливості перевірити факт проведення платежу через офіційні банківські сервіси, а тому не підтверджує реальність понесених витрат. З огляду на це апелянт вважає, що суд безпідставно стягнув з нього витрати на професійну правничу допомогу.

Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначає, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду є законними та обґрунтованими, ухвалені з повним з`ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, дотриманням вимог процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

Наголошує на тому, що між позивачем та відповідачем спільне господарство не ведеться, разом вони не проживають, проти примирення позивач категорично заперечує і вважає, що цей шлюб зберегти неможливо.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду залишити без змін.

Позиція учасників справи у судовому засіданні

В судовому засіданні представник позивача заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, вважає рішення суду законним та обґрунтованим.

Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, причин неявки не повідомила, а тому згідно з вимогами частини другої статті 372 ЦПК України її неявка не перешкоджає розгляду справи

Відповідач та його представник – адвокат Покоєвич А. О. у судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. Належне повідомлення відповідача підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки, а його представника – довідкою про доставку електронного документа.

Згідно з вимогами частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що 19 лютого 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 342.

Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До матеріалів справи долучено договір про надання правової допомоги від 04 листопада 2025 року, акт приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правничої допомоги від 21 квітня 2026 року, а також платіжну інструкцію № @2PL517383 від 05 листопада 2025 року про сплату 10 000 грн за юридичні послуги.

Позиція суду апеляційної інстанції

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна не підлягає до задоволення, з огляду на таке.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що укладений між сторонами шлюб є формальним і підлягає розірванню, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу неможливе за відсутності волі позивача.

Згідно з частиною другою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 цього Кодексу.

За змістом частини третьої статті 109 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Згідно з частинами першою, другою статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бут розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішення позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитина-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

У п. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року роз`яснено, що проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бут розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.

Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішення позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитина-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.

Отже, встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу, не забезпечив повного та всебічного з`ясування обставин справи, не дослідив дійсних причин сімейного конфлікту, характеру взаємовідносин між сторонами та можливості їх примирення, а також не врахував заперечення відповідача проти розірвання шлюбу, його намір зберегти сім`ю та брати участь у вихованні дітей.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, а кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Згідно з частиною першою статті 24 Сімейного кодексу України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, а примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Частинами третьою та четвертою статті 56 Сімейного кодексу України встановлено, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин або до їх збереження є порушенням права дружини чи чоловіка на свободу та особисту недоторканність.

Відповідно до статті 110 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Частиною першою статті 111 Сімейного кодексу України передбачено, що суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини другої статті 112 Сімейного кодексу України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них або інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить, що законодавець не пов`язує можливість розірвання шлюбу з обов`язковим встановленням вини одного з подружжя, не ставить право особи на припинення шлюбу в залежність від згоди другого з подружжя, а також не покладає на суд обов`язку з`ясовувати всі причини виникнення сімейного конфлікту чи оцінювати, хто саме є винним у розпаді сім`ї.

Предметом судового дослідження у справах цієї категорії є насамперед встановлення того, чи збереглися між сторонами сімейні відносини, чи існує взаємна воля на продовження шлюбу, чи є реальна можливість примирення сторін та чи не суперечитиме подальше збереження шлюбу інтересам хоча б одного із подружжя.

Саме такий правовий підхід неодноразово висловлений Верховним Судом.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зазначено, що примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не вправі примушувати дружину та чоловіка проживати разом, втручатися у сферу їхнього приватного життя, вимагати пояснення щодо причин сімейного конфлікту чи доказів неналежного виконання сімейних обов`язків особистого характеру.

Закон не визначає конкретних способів примирення, а тому надання строку для примирення є правом суду, а не його обов`язком.

Разом з тим, виходячи з засад сімейного законодавства, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків.

Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання його права вимагати розірвання шлюбу.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 03 грудня 2020 року у справі № 456/848/16-ц, у якій наголошено, що стаття 111 Сімейного кодексу України не покладає на суд обов`язку забезпечити примирення подружжя будь-якими засобами. Суд лише оцінює можливість такого примирення та за наявності підстав вправі надати сторонам відповідний строк.

Матеріалами справи встановлено, що ухвалою суду першої інстанції від 11 лютого 2026 року відповідачу було надано строк для примирення. Отже, твердження апелянта про невиконання судом вимог частини першої статті 111 Сімейного кодексу України спростовуються матеріалами справи.

При цьому протягом наданого строку примирення сторони сімейних відносин не відновили, спільне проживання не поновили, а позивачка своєї правової позиції щодо необхідності розірвання шлюбу не змінила.

Як убачається із позовної заяви, позивачка зазначила, що між сторонами втрачено взаємну любов, повагу та взаєморозуміння, сім`я фактично припинила своє існування, сторони не проживають однією сім`єю, не ведуть спільного господарства, а подальше збереження шлюбу є неможливим. Крім того, вона категорично заперечувала проти примирення, оскільки не вбачала можливості відновлення сімейних відносин.

Зазначені обставини були послідовними як на момент звернення до суду, так і під час розгляду справи судом першої інстанції та не змінилися під час апеляційного перегляду.

Колегією суддів також встановлено, що позивачка і під час апеляційного розгляду продовжує наполягати на розірванні шлюбу та не виявляє наміру відновлювати сімейні відносини.

Відповідно до статей 12 та 81 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом із тим відповідачем не подано жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував відновлення сімейних відносин після подання позову, спільне проживання сторін, ведення ними спільного господарства, наявність між ними взаємної підтримки або зміну волевиявлення позивачки щодо збереження шлюбу.

Посилання апелянта на те, що суд не встановив остаточного розпаду сім`ї, також не можуть бути прийняті до уваги.

Частина друга статті 112 Сімейного кодексу України не містить вимоги щодо обов`язкового встановлення певного строку окремого проживання подружжя, припинення спільного побуту протягом визначеного часу чи інших формальних критеріїв розпаду сім`ї.

Юридично значущою обставиною є встановлення того, що подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить інтересам хоча б одного із подружжя.

Саме така обставина судом першої інстанції була встановлена.

Безпідставними є й доводи апеляційної скарги про те, що бажання лише одного із подружжя припинити шлюб не може бути достатньою підставою для його розірвання.

Верховний Суд у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 369/7035/18 (провадження № 61-1658св20) дійшов висновку, що примушування одного із подружжя до перебування у шлюбі всупереч його волі є неприпустимим, порушує гарантовані Конституцією України та Сімейним кодексом України права особи і суперечить принципу добровільності шлюбу.

Такий висновок повністю узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні від 12 червня 2014 року у справі «Fernandez Martinez проти Іспанії» (заява № 56030/07) Європейський суд з прав людини зазначив: Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв`язку з цим повторно наголошується, що відповідно до ст. 8 надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку..., так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом. При цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні».

Таким чином, принцип добровільності шлюбу є правовою засадою, яка передбачає можливість укладення шлюбу тільки за наявності вільної, повної, усвідомленої та поінформованої згоди, а у разі дефекту вільного волевиявлення (відсутності хоча б одного із елементів добровільності), забезпечує правовий захист від примусового шлюбу шляхом визнання його недійсним. Принцип добровільності поширюється і на фактичне співжиття (фактичний союз), а також діє протягом всього перебування у шлюбних (або фактичних) відносинах і зумовлює обов`язок держави гарантувати свободу розірвання шлюбу.

Подальше існування шлюбу як добровільного союзу у разі відсутності вільної згоди чоловіка чи жінки на такий шлюб не може продовжуватись.

Добровільність шлюбу є триваючою умовою, тобто має вирішальне значення не тільки під час укладення шлюбу, але і протягом усього періоду його дії. Адже жоден із подружжя не може бути примушений до продовження шлюбу, на гарантування цього і передбачено право розірвати шлюб.

Отже, принцип добровільності в аспекті права на заборону примушення до продовження шлюбу реалізується через право розірвання шлюбу за взаємною заявою подружжя в позасудовому або судовому порядку (в порядку окремого провадження).

Не можуть бути прийняті до уваги й доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував інтересів неповнолітніх дітей.

Частина друга статті 112 Сімейного кодексу України передбачає, що суд оцінює, чи суперечитиме подальше спільне життя інтересам одного із подружжя або їхніх дітей. Водночас наведена норма не встановлює, що сама лише наявність неповнолітніх дітей є безумовною підставою для відмови у розірванні шлюбу.

Наявність у сторін двох неповнолітніх дітей не спростовує встановленого судом факту припинення сімейних відносин та не може бути підставою для примушування одного із подружжя до продовження шлюбу всупереч його волі.

Як убачається з матеріалів справи, відповідач звернувся до суду з окремими позовами про поділ спільного майна подружжя, а також про визначення місця проживання дітей та порядку участі у їх вихованні.

Колегія суддів враховує, що саме по собі звернення з такими позовами не є безумовною підставою для висновку про небажання особи зберегти сім`ю. Разом із тим зазначені обставини у сукупності з іншими встановленими доказами свідчать про існування між сторонами окремих спорів щодо майнових прав та здійснення батьківських прав після фактичного припинення подружніх відносин, що підтверджує стійкий характер конфлікту між сторонами.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно дослідив усі обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну правову оцінку всім доказам відповідно до вимог статті 89 Цивільного процесуального кодексу України, правильно застосував положення статей 24, 56, 110, 111 та 112 Сімейного кодексу України, статті 51 Конституції України, а також дотримався вимог статей 12, 81 та 263 Цивільного процесуального кодексу України.

Доводи апеляційної скарги не містять належних та допустимих доказів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права та фактично зводяться до незгоди відповідача із волевиявленням позивачки щодо припинення шлюбу.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність передбачених частиною другою статті 112 Сімейного кодексу України підстав для розірвання шлюбу, а тому підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги не вбачає.

Щодо оскарження ОСОБА_2 додаткового рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 05 травня 2026 року.

Відповідно до частин другої, третьої та восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторони залежно від результатів розгляду справи. При вирішенні питання про їх розподіл суд враховує, чи пов`язані такі витрати з розглядом справи, чи є їх розмір обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, а також поведінку сторін під час розгляду справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення питання про судові витрати. Розмір витрат встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Згідно з ч. 1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 Цивільного процесуального кодексу України до витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами першою, другою, четвертою, п`ятою та шостою статті 137 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Для визначення їх розміру учасник справи подає відповідні докази, а розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим на їх виконання, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони. У разі недотримання зазначених критеріїв суд за клопотанням іншої сторони вправі зменшити розмір витрат, а обов`язок доведення їх неспівмірності покладається саме на сторону, яка заявляє таке клопотання.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, зокрема у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постановах від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 та від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, під час вирішення питання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критеріїв реальності, необхідності та розумності таких витрат.

Якщо договором визначено фіксований розмір гонорару, суд при вирішенні питання про його компенсацію виходить із погодженого сторонами розміру, одночасно перевіряючи його співмірність критеріям, встановленим статтею 137 ЦПК України.

Матеріалами справи підтверджується, що між позивачем та адвокатом укладено договір про надання правової допомоги від 04 листопада 2025 року, відповідно до якого гонорар встановлено у фіксованому розмірі 10 000 грн, з яких 5 000 грн — за консультації та підготовку позовної заяви і 5 000 грн — за представництво інтересів у суді першої інстанції.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано договір, акт приймання-передачі наданих послуг та платіжну інструкцію про оплату гонорару.

Крім того, відповідачем було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, у якому наведено доводи щодо їх неспівмірності.

Оцінивши подані сторонами докази та наведені заперечення, суд першої інстанції врахував характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг фактично наданої правничої допомоги, принципи реальності, розумності та співмірності судових витрат і дійшов висновку про необхідність їх часткового відшкодування у розмірі 5 000 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки він відповідає вимогам статей 133, 137 та 141 ЦПК України і наведеній практиці Верховного Суду.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не перевірив належність, допустимість та достовірність доказів, поданих на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу.

Як убачається з матеріалів справи, судом досліджено договір про надання правової допомоги, акт приймання-передачі наданих послуг та платіжну інструкцію про оплату гонорару, яким надано належну оцінку при ухваленні додаткового рішення. Саме за результатами оцінки цих доказів, а також доводів відповідача про неспівмірність витрат, суд першої інстанції зменшив заявлену до стягнення суму удвічі.

Безпідставними є й доводи апеляційної скарги про те, що позовна заява була складена безпосередньо позивачем, а тому адвокат фактично не здійснював її підготовку.

З матеріалів справи вбачається, що позовну заяву підписано та подано до суду адвокатом, який представляв інтереси позивача, тому зазначені твердження спростовуються матеріалами справи.

Також не можуть бути прийняті до уваги доводи апеляційної скарги про те, що справа не була складною та не потребувала значного обсягу правничої допомоги.

Саме ці обставини були враховані судом першої інстанції при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Встановивши неспівмірність заявленої суми витрат зі складністю справи, суд не стягнув повний розмір заявленого гонорару, а, реалізувавши повноваження, передбачені частиною п`ятою статті 137 ЦПК України, зменшив його до 5 000 грн. Отже, наведені апелянтом доводи фактично вже були враховані судом при ухваленні додаткового рішення.

Не приймаються до уваги й доводи апеляційної скарги про неналежність електронної квитанції як доказу оплати правничої допомоги.

Відповідно до частин першої та другої статті 100 Цивільного процесуального кодексу України електронними доказами є інформація в електронній формі, зокрема електронні документи, які можуть подаватися до суду в оригіналі або в електронній копії у порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтями 5 та 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ є документом, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних із відповідними реквізитами, а його юридична сила не може бути заперечена виключно через електронну форму.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, поданий документ є електронною квитанцією, сформованою засобами онлайн-банкінгу, містить відомості про дату операції, суму платежу, отримувача коштів та призначення платежу, що підтверджує здійснення оплати правничої допомоги.

При цьому апелянтом не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що подана квитанція є недостовірною, підробленою або не підтверджує здійснення відповідної платіжної операції. Наведені в апеляційній скарзі припущення щодо її оформлення не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки зводяться до переоцінки досліджених судом доказів та власного тлумачення апелянтом норм матеріального і процесуального права, тоді як підстав для іншої оцінки встановлених судом обставин колегія суддів не вбачає.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив подані сторонами докази, правильно застосував положення статей 133, 137, 141 та 270 Цивільного процесуального кодексу України, статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також врахував правові висновки Верховного Суду щодо критеріїв реальності, необхідності, розумності та співмірності витрат на професійну правничу допомогу.

Підстав для скасування чи зміни додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги не встановлено, у зв`язку з чим апеляційний суд погоджується з його висновками щодо часткового задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення з відповідача на користь позивача 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат та відсутні підстави для розподілу судових витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 21 квітня 2026 року та на додаткове рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 05 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 03 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

І. В. Міхасішин