Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №161/22771/24 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/22771/24

Провадження № 2/161/425/26

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області

в складі:

головуючого – судді Пахолюка А.М.

при секретарі – Мельник М.В.,

за участю:

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – ОСОБА_2 ,

представника відповідачів – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на спадкове майно, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, витребування майна,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на спадкове майно, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, витребування майна.

Свої вимоги обґрунтовують тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_5 . Після його смерті відкрилась спадщина на належне йому майно, а саме: 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Окрім неї, спадкоємцями після смерті ОСОБА_5 є також відповідачі, дружина спадкодавця ОСОБА_4 та син спадкодавця ОСОБА_5 .

Вказує, що її матір ОСОБА_4 прийняла спадщину та їй 24.10.2024 року видано свідоцтво про право власності за законом на 1/3 частину спірної квартири, оскільки, її брат ОСОБА_5 спадщину на квартиру не прийняв на користь матері.

Зазначає, що на даний час, відповідач ОСОБА_4 10.12.2024 року належну їй частину у праві спільної сумісної власності (1/3 частина), відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30.11.2006 року та 1/3 частину, згідно свідоцтва про право на спадщину від 24.10.2024 року, подарувала сину ОСОБА_5 , що надано відповідачу ОСОБА_5 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 в повному обсязі.

Вважає, що видане матері – відповідачу у справі свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним в частині 1/6 частини спірної квартири із визнанням за нею право власності на 1/6 частину квартири в порядку спадкування та витребування цієї частини квартири із володіння відповідача ОСОБА_5 , оскільки, вона прийняла спадщину, на підставі ст. 1268 ЦК України, так як по день смерті батька, постійно проживала з ним, а відтак прийняла спадщину.

На підставі наведеного просить суд, визнати за нею право власності на спадкове майно – 1/6 частину трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 59,3 кв. м.; визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Першою Луцькою нотаріальною конторою 24.10.2024 року за №4-528, а саме в частині права ОСОБА_4 на 1/6 частину квартири; витребувати від ОСОБА_5 1/6 частину квартири АДРЕСА_2 на її користь; стягнути судові витрати по справі.

У відзиві на позовну заяву, представник відповідачів позовні вимоги заперечує. Вказує, що єдиною обставиною, на яку посилається позивач, є постійне проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, з посиланням на показання свідків, однак, будь-яких доказів на підтвердження даних фактів суду не надає, а відповідачі категорично заперечують таке проживання позивача станом на 24.02.2019 року, що також можуть підтвердити свідки, а тому, пропустила строк для звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Ухвалою суду від 13.12.2024 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків у ній зазначених.

Ухвалою суду від 28.01.2025 року відкрито загальне позовне провадження у даній справі, розпочато підготовче провадження у справі.

Ухвалою суду від 31.03.2025 року клопотання позивача задоволено, витребувано в Першої Луцької нотаріальної контори спадкову справу після смерті ОСОБА_5 .

Протокольною ухвалою суду від 13.10.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали з підстав зазначених у позовній заяві, просили суд позов задовольнити. Крім того, позивач підтвердила, що з 2002 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

Представник відповідачів в судовому засіданні позов не визнала з підстав наведених у відзиві на позовну заяву та показань свідків. Просила відмовити в задоволені позову. Також, вказала, що лише після смерті спадкодавця, позивач вселилася у спірну квартиру.

Заслухавши сторін у справі, показання свідків, дослідивши письмові докази у справі, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 (а.с. 38).

Згідно свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 30.11.2006 року, спадкодавцю на праві спільної сумісної власності на рівні із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належала квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 36-37).

З огляду на зазначене, спадщина після смерті спадкодавця відкрилась щодо 1/3 частини спірної квартири.

На випадок своєї смерті спадкодавець заповіт не складав.

Таким чином, після його смерті спадкоємцями майна за законом стали: його дружина ОСОБА_4 та їх діти – ОСОБА_5 , ОСОБА_1 .

Із матеріалів справи вбачається, що відповідачі, як спадкоємці за законом, прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 , шляхом подання до Першої Луцької державної нотаріальної контори заяв про прийняття спадщини, що підтверджується матеріалами спадкової справи (а.с. 105-122).

Позивач із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не зверталась.

Також, з матеріалів спадкової справи щодо майна померлого ОСОБА_5 вбачається, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що є спадкоємцями у рівних частинах, був укладений та нотаріально посвідчений договір про поділ спадщини від 24.10.2024 року, відповідно до якого, сторони домовились, що 1/3 частина квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , перейде ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право спадщину за законом (а.с. 120-121).

Таким чином, відповідачу ОСОБА_4 державним нотаріусом Першої Луцької державної нотаріальної контори, 24.10.2024 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/3 частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 30.11.2006 року (а.с. 123).

Із матеріалів справи вбачається, що позивачу ОСОБА_1 на праві власності, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20.09.2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області за реєстраційним номером №1742, на праві спільної часткової власності належить 2/4 частини квартири, загальною площею 24,1 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Також, позивач зареєстрована за даною адресою (а.с. 80-81).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказувала, що на час смерті батька – ОСОБА_5 вона постійно проживала разом з ним у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 на час смерті останнього. Про відмову від спадщини вона не заявляла. Тому вважає, що є такою, що прийняла спадщину разом з відповідачами у рівних частках в силу вимог ст.ст. 1268, 1270 ЦК України.

Однак, суд не погоджується з такими доводами позивача з огляду на таке.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 20 березня 2025 року у справі № 522/11093/23, провадження № 61-344св25, від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, провадження № 61-39308св18; від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц, провадження № 61-5777св20; від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19, провадження № 61-6290св20; від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19, провадження № 61-15380св20; від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19, провадження № 61-3620св21; від 19 квітня 2023 року у справі № 2-516/2007, провадження № 61-11834св22.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Згідно з пунктами 3.21, 3.22 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищезазначені норми закону та висновки викладені у постановах Верховного суду, у даному випадку, підлягає доведення позивачем саме фактичне місце її проживання, для вирішення питання про прийняття спадщини на підставі ст. 1268, 1270 ЦК України, оскільки місце її реєстрації ( АДРЕСА_3 ) є відмінним від фактичного проживання, як стверджує позивач, за адресою: АДРЕСА_1 на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

Подібний правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 20 березня 2025 року у справі № 522/11093/23, провадження № 61-344св25.

З даного приводу, судом допитано ряд свідків, як зі сторони позивача так і зі сторони відповідачів, а також, допитано самих сторін у справі, в якості свідків.

Зокрема, допитана в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , суду показала, що до 1992 року проживала на території рф, а після розірвання шлюбу повернулась до України та разом з дочкою з 1993 року проживала за адресою батьків по АДРЕСА_1 по 28.01.2025 року, поки, відповідач ОСОБА_5 перестав її впускати у спірне житло. Разом з тим, підтвердила, що після смерті батька, витрат на поховання вона несла, документів, що підтверджують участь її в утриманні майна, зокрема, сплати комунальних послуг, у неї немає. В судовому порядку права на користування житлом вона не встановлювала, оскільки, батько ОСОБА_5 такого дозволу їй не давав.

Свідок ОСОБА_6 , що є однокласником позивача, суду показав, що приблизно 7-10 років тому, допомагав позивачу перевозити речі до спірної квартири, зокрема, телевізор, швейну машинку, на якій працювала ОСОБА_1 та шила одяг на замовлення. Однак, зазначив, що у самій квартирі він не був, лише знав, що у квартирі проживають мати ОСОБА_4 , батько ОСОБА_5 та сама позивач.

Також, свідок ОСОБА_7 , однокласник позивача, суду показав, що 3-5 років тому, позивач зверталась до нього за допомогою у заміні вікон по АДРЕСА_1 у той час батька ОСОБА_5 не бачив, була лише мама ОСОБА_4 також, один раз відвозив позивача і її маму на кладовище до батька десь у 2022 році. Також, вказав, що гроші на ремонт вікон давала ОСОБА_4 .

Допитана в судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 , суду показала, що з початком війни у спірній квартирі почав проживати її син ОСОБА_5 та після ракетного обстрілу, коли повибивало вікна, займалися їх ремонтом. Також, суду показала, що її чоловік та батько позивача після 1993 року вигнав останню з квартири через неналежну поведінку останньої. При цьому, внучка, дочка позивача, продовжувала проживати разом ними. Тільки після смерті ОСОБА_5 , який за життя був категорично проти проживання дочки у спірній квартирі, вона впустила ОСОБА_1 до спірної квартири. Крім того, зазначила, що її дочка була зареєстрована та проживала у квартирі її матері по АДРЕСА_3 , яка після її смерті отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме частину вказаної квартири у 2021 році. Разом з тим, підтвердила, що швейна машинка дочки, знаходилась у неї в квартирі, однак, дочка одяг шила в ательє. Вказала що в 2025 році речі дочки повиносили зі спірної квартири.

Свідок ОСОБА_8 , що є сусідкою відповідачів по площадці на АДРЕСА_4 з 1976 року, суду показала, що з сім`єю відповідача ОСОБА_4 завжди перебували у дружніх стосунках, позивача бачила дуже рідко та точно знала, що ОСОБА_1 не проживала разом з батьками на час смерті ОСОБА_5 , а проживала лише внучка. Зазначила, що позивач поселилася у спірній квартирі лише після смерті батька.

Також, свідок ОСОБА_9 , що є однокласницею відповідача ОСОБА_4 , суду показала, що їй відомо, що позивачка повернулася із росії до України приблизно у 90-х років. Коли помер ОСОБА_5 почала часто бачити позивача у квартирі на ОСОБА_10 . Інші обставини їй не відомі.

Оцінюючи показання, допитаних в судовому засіданні свідків, суд вважає, що обставини проживання відповідача за фактичною адресою, а саме, місця відкриття спадщини, після смерті ОСОБА_5 достовірної інформації не встановлено, хоча це було саме процесуальним обов`язком позивача, оскільки саме вона цей факт мала намір підтвердити.

Крім того, в обґрунтування позовних вимог, позивачем надані певні письмові докази, зокрема, листи різних державних органів, що направлялися позивачу, саме на адресу АДРЕСА_1 .

Зокрема, листом Міністерства юстиції України №27-1303-02 від 08.07.2003 року за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 проінформовано про судове доручення апеляційного суду переданого до міністерства юстиції російської федерації про виклик та відібрання належним чином оформленого клопотання заявниці (а.с. 143).

Повідомленням Волинського обласного управління юстиції Міністерства юстиції України № 1864 від 27.07.2003 року адресованого також на адресу АДРЕСА_1 про зобов`язання ОСОБА_1 з`явитися 28.07.2003 року до Волинського обласного управління юстиції для належного оформлення наданого нею клопотання, згідно законодавства України (а.с. 144).

Також, згідно інформації Луцького міського відділу УМВС України у Волинській області №3/12218 від 18.09.2014 року, надісланого ОСОБА_1 на адресу АДРЕСА_1 , позивача повідомлено, що згідно її заяви про вчинення кримінального правопорушення її батьком ОСОБА_5 відносно неї, працівниками міліції у відповідності до ст. 15 Закону України «Про звернення громадян», що з батьком проведено профілактичну бесіду про недопустимість вчинення протиправної поведінки і неправомірних дій щодо неї у майбутньому (а.с. 145).

Однак, суд ставиться критично до зазначених доказів та не бере їх до уваги, оскільки, вони датовані 2003, 2014 роками, та не підтверджують факт проживання позивача у спірній квартирі разом з батьком на день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 та відкриття спадщини.

Тому суд вважає недоведеним факт прийняття позивачем спадщини після смерті батька ОСОБА_5 у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, згідно з якою спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Крім того, позивач не обґрунтовувала пропущений нею шестимісячний строк для звернення до нотаріальної контори або нотаріуса для подання заяви про прийняття спадщини та після смерті батька минуло вже декілька років. Також, позивач була обізнана щодо процедури прийняття спадщини, оскільки, саме вона приймала спадщину за заповітом на 2/4 квартири по АДРЕСА_3 , після смерті своєї бабусі у 2021 році, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 80).

А відтак, суд приходить до висновку, що в задоволені вимоги позивача про визнання права власності на спадкове майно, що складається з 1/6 частини квартири за адресою АДРЕСА_1 на підставі ст. 1268, 1270 ЦК України, слід відмовити за недоведеності таких вимог.

Щодо вимоги позивача позивач про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_4 на 1/3 спірної квартири та витребування відповідного майна, суд зазначає наступне.

Статтею 1296 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якого є нерухоме майно, але не отримав свідоцтва про право на спадщину, не має можливості розпоряджатися таким майном, оскільки у нього немає правовстановлюючого документа на спадкування нерухомого майна.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Видача свідоцтва про право на спадщину (на все спадкове майно) одному із спадкоємців унеможливлює завершення оформлення своїх спадкових прав іншим із спадкоємців.

Статтею 387 ЦК України, передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Як було вже зазначено судом, що позивач, фактично не вступила в управління та розпорядження належним їй спадковим майном, не підтвердила факт спільного проживаня із спадкодавцем на день смерті останнього. Відтак, у даному випадку, ОСОБА_4 законно отримала свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частину спадкового майно, що належало померлому ОСОБА_5 , так як ОСОБА_1 фактично не прийняла спадщину як спадкоємець першої черги за законом і дані обставини встановлені судом під час розгляду справи.

З цих мотивів, суд вважає безпідставною також вимогу позивача про витребування у відповідача спірного майна на підставі ст. 387 ЦК України.

Разом з тим, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

За таких обставин суд дійшов висновку, що у зв`язку із відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження проживання позивача разом із спадкодавцем на день смерті останнього ІНФОРМАЦІЯ_1 та фактичного вступу у спадкові права, ОСОБА_1 втратила право на спадкування за законом, оскільки, у встановлений законом строк не зверталася до нотаріуса для оформлення спадщини. Тому відповідач ОСОБА_4 законно отримала свідоцтво про право власності щодо майна на законних підставах та передбачених законом умов для задоволення віндикаційних позовних вимог щодо цього майна також немає.

Враховуючи наведене, у задоволені позову слід відмовити за безпідставністю вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, судовий збір та інші судові витрати покладаються на позивача.

Таким чином, сплачений судовий збір та витрати позивача на професійну правничу допомогу розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 27, 77, 81, 263-265, 354 ЦПК України, на підставі ст.ст. 15, 16, 387, 388, 391, 393, 1216, 1218, 1261, 1268, 1270, 1272, 1301 ЦК України, суд, -

у х в а л и в:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на спадкове майно, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, витребування майна.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач – ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер – НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 .

Відповідач – ОСОБА_4 , ідентифікаційний номер – НОМЕР_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач – ОСОБА_5 , ідентифікаційний номер – НОМЕР_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Повне судове рішення складено 30 червня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області А.М. Пахолюк