Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №725/7240/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року

м. Київ

справа № 725/7240/25

провадження № 61-5917 св 26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, що не заявляє самостійних вимого щодо предмета спору, - служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Позовна заява обґрунтована тим, що з 23 липня 2004 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у якому у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказував, що подружнє життя у них не склалося. Сім`я розпалася через втрату взаєморозуміння та неможливість дійти згоди у побутових питаннях. Шлюбні відносини між ними фактично припинено з жовтня 2024 року, з цього часу вони не проживають разом, не ведуть спільне господарство та не мають спільного бюджету.

Зазначав, що спору стосовно місця проживання дитини у них немає, оскільки між ними досягнута згода про те, що син залишається проживати разом із батьком та перебуватиме на його самостійному утриманні та вихованні, що підтверджується укладеним між ними договором від 16 квітня 2025 року.

Зауважував, що самостійно виховує сина та забезпечує всі його потреби, відповідачка проживає окремо.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований 23 липня 2004 року виконавчим комітетом Волоківської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, актовий запис № 13; встановити факт, що він самостійно виховує та утримує малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; залишити проживати сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівців від 26 вересня 2025 року у складі судді Стоцької Л. А. позов ОСОБА_1 задоволено.

Шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 23 липня 2004 року виконавчим комітетом Волоківської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, актовий запис № 13, розірвано.

Малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати разом із батьком дитини - ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійного виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки фактичні шлюбні відносини та ведення спільного господарства між сторонами припинено, збереження їх сім`ї є неможливим, наявні підстави для розірвання шлюбу між ними.

У частині вирішення інших позовних вимог, суд першої інстанції зазначав, що позивачем доведено належними та допустимим доказами, письмовими поясненнями свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 факт самостійного виховання та утримання дитини, тому наявні підстави для задоволення позову у повному обсязі.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Не погоджуючись з рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ), як особою, яка не була залучена до участі у справі, подано апеляційну скаргу.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 30 січня 2026 року залучено до участі у справі № 725/7240/25 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, службу у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задоволено.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 вересня 2025 року в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійного виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні цієї вимоги відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тобто ІНФОРМАЦІЯ_1 має право оскаржити рішення районного суду в апеляційному порядку.

Зауважено, що суд першої інстанції у порушення частини четвертої статті 274 ЦПК України розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження.

Суд апеляційної інстанції вказав, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують такий факт після ухвалення рішення, а також ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини. З наявних в матеріалах справи письмових доказів неможливо встановити, чи ухиляється матір ОСОБА_2 від своїх обов`язків, встановлених СК України.

Апеляційний суд зауважив, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що дитина сторін у справі за умовами договору проживає разом із батьком, знаходиться на повному його утриманні, забезпеченні і вихованні, а мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді, не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання дитини саме з позивачем.

З урахуванням наведеного, взявши до уваги, що сторони у справі, які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, а також хто її виховуватиме й утримуватиме, апеляційний суд дійшов висновку, що батько дитини не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою з вказаного приводу.

Суд апеляційної інстанції керувався нормами СК України, ЦК України, ЦПК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також урахував релевантну судову практику Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 травня 2026 року через підсистему Електронний суд ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просив скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15, від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц, від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18, від 25 вересня 2024 року у справі № 760/19995/21-ц, від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24, від 03 квітня 2025 року у справі № 908/2948/23, від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 725/7240/25, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

10 червня 2026 року справа № 725/7240/25 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки у частині вирішення позовної вимоги про встановлення факту самостійного батьком виховання та утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Суд першої інстанцій вірно задовольнив указану вимогу. У свою чергу, апеляційний суд не встановив усі обставини у справі, невірно застосував норми матеріального права та не врахував релевантну судову практику Верховного Суду.

Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, так як безпідставно прийняв апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не був учасником справи, та дійшов помилкового висновку про поновлення апелянту строку на апеляційне оскарження. Судове рішення у цій справі не впливає на права, обов`язки та інтереси заявника апеляційної скарги.

Вказує, що предметом розгляду справи є встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання дитини батьком у порядку цивільного судочинства. Зазначений юридичний факт встановлювався з метою реалізації прав та інтересів дитини у соціальній сфері, а не для набуття позивачем статусу особи, яка має право на відстрочку чи звільнення з військової служби.

Апеляційний суд не врахував, що право на відстрочку від призову під час мобілізації або звільнення з військової служби виникає виключно на підставі норм спеціального законодавства, зокрема Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», і реалізується в адміністративному порядку шляхом звернення особи до ІНФОРМАЦІЯ_1 із відповідною заявою. ІНФОРМАЦІЯ_1 у межах наданих повноважень здійснюють перевірку наявності передбачених законом підстав, оцінюють подані документи та приймають рішення про надання або відмову у наданні відстрочки чи звільнення. Таке право не виникає автоматично внаслідок ухвалення судового рішення у сімейній справі та не залежить від участі ІНФОРМАЦІЯ_1 у розгляді чи оскарженні такого рішення.

Отже, наведені апеляційним судом посилання на норми військового та мобілізаційного законодавства не мають юридичного зв`язку з предметом позову у цій справі та не можуть слугувати підставою для висновку про наявність у ІНФОРМАЦІЯ_1 права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Вважає, що втручання ІНФОРМАЦІЯ_1 у цивільний процес на стадії розгляду справи про встановлення юридичного факту фактично означає перенесення адміністративних функцій ІНФОРМАЦІЯ_1 у сферу цивільного судочинства, підміну встановленого законом порядку перевірки підстав для відстрочки та безпідставне втручання державного органу у сферу приватного сімейного життя особи.

Суд апеляційної інстанції фактично створив стан правової невизначеності щодо способу та порядку виховання і утримання дитини, оскільки не врахував, що встановлений судом першої інстанції юридичний факт забезпечував офіційне підтвердження фактичного утримання та виховання дитини батьком та її матеріального забезпечення саме ним. Скасування рішення без належного врахування наслідків для дитини фактично позбавляє її гарантованого та стабільного правового режиму виховання і утримання, що суперечить вимогам законодавства та принципу пріоритетності найкращих інтересів дитини. ІНФОРМАЦІЯ_1, як орган державної влади, не наділений правом втручатися у цивільні сімейні правовідносини або впливати на судові рішення у справах про встановлення юридичних фактів щодо дитини. Будь-яке розширене тлумачення їх участі у таких справах виходить за межі закону та суперечить принципу законності, а також міжнародним зобов`язанням України щодо забезпечення ефективного захисту права на повагу до приватного і сімейного життя.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

04 червня2026 року через підсистему Електронний суд ІНФОРМАЦІЯ_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на необґрунтованість доводів скарги, просить суд відмовити у її задоволенні.

Відзив обґрунтований посиланням на те, що апеляційний суд правильно застосував практику Верховного Суду щодо прямого впливу рішення суду у справах про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком/матір`ю неповнолітньої дитини (дітей) на права та обов`язки держави, яка виступає у цих правовідносинах через державні органи влади (військові частини, ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Акцентує увагу на тому, що розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 СК України. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстровано виконавчим комітетом Волоківської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, актовий запис № 13 (а. с. 18).

У шлюбі у сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 15).

16 квітня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини з батьком, у якому сторони домовились про те, що батько виховуватиме та самостійно утримуватиме сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до досягнення ним повноліття (а. с. 42).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 30 січня 2026 року служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування, у поданій заяві від 05 лютого 2026 року повідомила про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки між сторонами спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним у матеріалах справи договором між батьками (а. с. 124).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що постанова апеляційного суду ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_1 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_1 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_1) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції в цій частині.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Більш того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_1 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах: від 20 травня 2026 року (справа № 725/6080/25, провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року (справа 725/5985/25, провадження № 61-5194св26), від 10 червня 2026 року (справа № 725/8242/25, провадження № 61-4818св26), від 17 червня 2026 року (справа № 725/9150/25, провадження № 61-3419св26).

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку.

Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося лише у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини її батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року (справа 725/5985/25, провадження № 61-5194св26), від 10 червня 2026 року (справа № 725/8242/25, провадження № 61-4818св26), від 17 червня 2026 року (справа № 725/9150/25, провадження № 61-3419св26).

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дитини займається він. До позову надано нотаріально посвідчений договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини від 16 квітня 2025 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, виходив із того, що вказане відповідає волевиявленню сторін, а також фактично урахував заяву відповідачки про визнання позову, укладений між батьками договір про утримання та визначення місця проживання дитини, зазначивши про відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання та утримання дитини.

Разом із цим, суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним із батьків, не з`ясував бажання дитини тощо.

Вирішуючи спір, апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Водночас, встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

Апеляційний суд надав оцінку положенням нотаріально посвідченого договору від 16 квітня 2025 року, який укладено між сторонами щодо здійснення батьківських прав. У цьому договорі сторони фактично спільно погодили між собою питання виховання дитини.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дитини із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини.

Більш того, орган опіки та піклування (служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області) у розгляді справи у суді першої інстанції участі не приймав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п`ята статті 19 СК України). В суді апеляційної інстанції повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини від 16 квітня 2025 року (а. с. 124).

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.

Розумністьхарактерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в оскаржуваній в апеляційному порядку частині) та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, а вказане не може бути правовою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та наданої правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19(910/13492/21)).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення суду апеляційної інстанції.

Справа в частині вирішення позовних вимог про розірвання шлюбу в апеляційному та касаційному порядках не переглядалася.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Сердюк