Постанова від 18 червня 2026 р. у справі №160/35623/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

19 червня 2026 року м. Дніпросправа № 160/35623/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),

суддів: Лукманової О.М., Божко Л.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.02.2026 року (головуючий суддя Боженко Н.В.)

у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , 15.12.2025 року звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, просив:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн., передбаченої постановою Кабінету Міністрів України "Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану" від 11.02.2025 № 153;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_2 одноразову грошову винагороду у розмірі 1000000 грн., передбачену постановою Кабінету Міністрів України "Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану" від 11.02.2025 № 153.

В обґрунтування позову зазначено про протиправність поведінки відповідача щодо невиплати позивачу одноразової грошової допомоги у розмірі 1 млн. грн згідно постанови Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» від 11.02.2025 року №153 (Постанова №153). Позивач зазначає, що відповідає умовам для отримання такої допомоги, в зв`язку з чим відмова відповідача у її виплаті є протиправною.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.02.2026 року позов – задоволено частково.

Визнано протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 25.10.2025 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно вирішити питання про право ОСОБА_1 на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні, та прийняти рішення згідно з вимогами законодавства.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно витягу з протоколу засідання комісії щодо розгляду документів стосовно можливості виплати додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Військової частини НОМЕР_1 від 25.10.2025 року відбувся розгляд адвокатського запиту адвоката Чернеги І.Ф. в інтересах позивача щодо включення позивача до списків осіб, які мають право на виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. грн згідно Постанов и№183.

Комісією встановлено:

- Позивач 10.03.2020 року уклав контракт на 3 роки;

- 02.08.2022 року позивач уклав новий контракт на 3 роки;

- На момент розгляду проходить службу на посаді "командир 3-го відділення 1-го зенітно артилерійського взводу зенітної артилерійської батареї зенітно ракетно-артилерійського дивізіону";

- Фактів притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності не виявлено;

- Документи щодо наявності поранень відсутні.

Зважаючи на те, що позивач був прийнятий на військову службу 10.03.2020 року, тобто – до початку дії воєнного стану на території України, він не підпадає під перелік осіб, які мають право на отримання одноразової грошової винагороди згідно Постанови №153.

Вищевикладені обставини підтверджуються матеріалами справи.

З послужного списку позивача судом встановлено, що позивач на військову службу призваний 30.10.2019 року і проходив строкову службу до 10.03.2020 року, після чого позивач уклав контракт.

Окрім цього, згідно довідки відповідача від 24.09.2025 року №8400 позивач у визначені в ній періоди сумарною тривалістю понад 6 місяців брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в Запорозькій області, Донецькій області.

Позивач, вважає протиправними дії відповідача, щодо відмову у виплаті одноразової грошової допомоги.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково.

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України» від 13.03.2014 року №876-VII Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадської безпеки і порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.

Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 21 Закону №876-VII держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників, резервістів Національної гвардії України, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби (виконання обов`язків служби у військовому резерві) або постраждали в полоні у ході бойових дій (війни), в умовах правового режиму надзвичайного стану, під час проходження військової служби за межами України в порядку військового співробітництва або під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 1 Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» віл 20.12.1991 року №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Закону №2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

11 лютого 2025 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» №153.

Вказаної постановою КМУ №153 затверджено Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану.

Пунктом 3 Постанови №153 передбачено:

1) учасниками експериментального проекту є:

громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу;

Збройні Сили;

Національна гвардія;

Державна прикордонна служба;

Міністерство оборони;

Міністерство внутрішніх справ;

військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби;

2) координатором експериментального проекту є Міністерство оборони;

3) фінансування експериментального проекту здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Пунктом 4 Постанови №153 встановлено, що: громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;

військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;

виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;

проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу “молодший лейтенант”;

проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що спір в даній справі виник саме щодо питання початку проходження позивачем військової служби до початку введення правового режиму воєнного стану, а саме: сторони по-різному оцінюють юридичне значення початку проходження позивачем військової служби до початку введення правового режиму воєнного стану. Жодних інших зауважень до юридичної ситуації позивача відповідач не наводив.

Нормативно-правове врегулювання цього аспекту спірних правовідносин викладене в абз. 2 п. 4 Постанови №153.

Слід зазначити, що Постанови КМУ №153 набрала чинності 13.02.2025 року.

Ця норма права фактично використовує наступний суб`єктних критерій:

громадяни, які до 13.02.2025 року були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях не менше 6 місяців станом на 13.02.2025 року.

Відповідно, законодавець очевидно обмежив коло суб`єктів, на яких поширюється дія Постанови №153, періодом воєнного стану (з 24.02.2022 року).

Стосовно усіх доводів позивача щодо справедливості, відповідна категорія міститься у ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України та вимагає від суду справедливо вирішити спір, тобто – суд не створює справедливість як таку (в суспільних правовідносинах), а повинен вирішити спір справедливо. Вказане має значення в аспекті розподілу влади: суд не може з огляду на принцип справедливості, наприклад, заперечити ставку певного податку, яку встановив законодавець, або ж заперечити граничні межі призовного віку і тд. Адже врегулювання суспільних відносин (і врахування при цьому справедливості) певним чином є передусім завданням законодавчої та виконавчої влади.

Як наслідок, незгода особи з тим, як врегульована певна сфера суспільних відносин, може бути підставою для позову щодо оскарження нормативно-правового акту як такого, однак незгода зі змістом відповідного акту не може бути підставою для його ігнорування як джерела права.

Іншими словами, оскільки позивач оскаржив поведінку відповідача, а не саму Постанову №153, потрібно застосовувати положення саме цього нормативно-правового акту як джерела права в спірних правовідносинах і саме згідно їх змісту, посилаючись на справедливість як на спосіб вирішення спору, однак не як на підставу, за якої нормативно-правовий акт можна не застосовувати чи застосовувати всупереч його змісту.

В спірній юридичній ситуації це втілюється в тому, що, наприклад, тлумачення суду приписів Постанови №153 має бути здійснене з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким в разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Відповідно, суд може справедливо тлумачити норму права, що при цьому не може призводити до тлумачення всупереч змісту норми права. Наприклад, суд не може на власний розсуд визнати несправедливим розмір одноразової грошової винагороди та змінити його. З цих же підстав суд не може та не повинен, якщо наявне однозначне для розуміння нормативно-правове регулювання, змінювати суб`єктний чи темпоральний критерій отримувачів такої винагороди, з чим колегія суддів погоджується.

З цих підстав відповідач в цілому правильно та обґрунтовано відхиляв заперечував проти доводів позивача щодо справедливості та дискримінації в подібних правовідносинах.

Необхідно розділяти справедливість як стан врегулювання правовідносин і справедливість при здійсненні правозастосування.

Застосовуючи вищевказане до юридичної ситуації позивача суд першої інстанції зазначив, що якби позивач не уклав новий контракт 02.08.2022 року, приписи Постанови №153 дійсно не підлягали б застосуванню до нього, оскільки попередній контракт укладено до 24.02.2022 року і дійсно саме законодавець в такий спосіб розмежував категорії осіб для цілей отримання спірної одноразової грошової допомоги.

Водночас, саме укладення нового контракту 02.08.2022 року, тобто – після 24.02.2022 року, є тією обставиною, яка змінила юридичне становище позивача для цілей поширення на нього Постанови №153.

В даному аспекті розгляду справи законодавець допустив не врегулювання правовідносин у спосіб, який виключав би позивача з відповідного кола осіб, а врегулювання, згідно якого можливо допустити неоднозначне розуміння та множинне тлумачення категорії «прийняті або під час воєнного стану» - саме в аспекті значення цієї категорії для осіб, які проходили службу за контрактом до 24.02.2022 року, однак після цієї дати уклали новий контракт.

Законодавець не виключив таких осіб з кола осіб, на яких поширюється Постанови №153, жодного окремого та конкретного правила поведінки для них не передбачив, в той час як їх становище свідчить про можливість застосування до них приписів Постанови №153.

Цей висновок походить з очевидного наміру законодавця застосувати стимулююче нормативно-правове регулювання до осіб, які саме в період дії воєнного стану (та, як наслідок, підвищеної потреби держави у військовослужбовцях та визначеності наперед щодо їх кількості) долучалися до Сил оборони України і брали безпосередню участь у бойових діях.

Укладення позивачем нового контракту в 02.08.2022 року (попри проходження військової служби ще до цього, в т.ч. і до 24.02.2022 року) повністю прирівнює його до особи, яка 02.08.2022 року вперше долучилася до Сил оборони України – кожна з цих осіб перебувала в однаковому правовому становищі в аспекті можливості її залучення державою до оборони України:

в обох випадках держава має можливість застосувати переваги контрактної служби, передусім - розраховувати кількість діючих військовослужбовців незалежно від того чи закінчиться воєнний стан та бойові дії, наприклад, через рік, адже контракт укладено на більш тривалий час.

Позивач і відповідач окремо висловлювали доводи щодо тлумачення укладення нового контракту: чи є це прийняттям на військову службу в розумінні приписів Постанови №153.

Зокрема законодавець не вказав при викладі норми права про те, що відповідні особи «були вперше прийняті» на військову службу за контрактом.

Отже, йдеться про укладення будь-якого контракту, в т.ч. укладеного не вперше, продовження раніше укладеного контракту і тд.

Вказане відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а.

В даному випадку йдеться саме про варіанти тлумачення норми права, в свою чергу жодних варіантів тлумачення не існувало б, якби норма права була викладена відповідним чином.

Постанова КМУ №153 не містить жодних застережень чи обмежень щодо необхідності підписання контракту саме вперше, за умови дотримання інших передбачених Постановою умов.

Норми вказаної Постанови не містять положень, які б встановлювали обмеження щодо:

1. повторного укладення контракту;

2. врахування чи впливу попереднього проходження військової служби за контрактом на право особи на отримання одноразової грошової винагороди.

З огляду на таку неоднозначність, а також виходячи з телеологічного тлумачення приписів Постанови КМУ №153, суд першої інстанції зазначив, що укладення нового контракту в період дії воєнного стану є прийняттям на службу у розумінні приписів Постанови КМУ №153 та свідчить про відповідність позивача суб`єктному критерію для отримання спірної одноразової грошової винагороди, з чим колегія суддів апеляційної інстанції погоджується.

Обставина початку проходження позивачем строкової військової служби ще 30.10.2019 року (тобто, ще до укладення першого контракту 10.03.2020 року) вищевказаних висновків суду не змінює, оскільки вид військової служби змінився на контрактну і станом на 24.02.2022 року позивач проходив військову службу за контрактом.

Водночас, суд апеляційної інстанції зазначає, що у вітчизняному законодавстві усі сумніви щодо неоднозначного трактування норм права трактуються на користь особи (приватної особи, громадянина, платника податків). Це фундаментальне правило застосовується в різних галузях для захисту прав особи та обмеження свавілля державних органів.

Відповідач посилається на те, що позивач прийнятий на військову службу за контрактом 10.03.2020 року, що є правильним, однак відповідач безпідставно нівелював значущість укладення позивачем нового контракту 02.08.2022 року.

Дійсно, обставини запровадження воєнного стану впливають на тривалість контрактів, однак факт укладення таких контрактів в т.ч. і в період воєнного стану та виокремлення самим законодавців військовослужбовців контрактної форми саме в період з 24.02.2022 року свідчить про потребу поширити відповідну пільгу саме для військовослужбовців за контрактом в період після 24.02.2022 року, які мають особливе значення для реалізації функції оборони держави.

Позивач належав до цієї категорії осіб з 02.08.2022 року, уклавши новий контракт, що прямо вказано в самому спірному рішенні відповідача.

Також відповідач вказує, що метою п. 4 є лише заохочення збереження військовослужбовців строкової служби на службі вже на умовах контракту.

Проте, призов на строкову військову службу зупинено згідно Закону №2678-IX, що набрав чинності ще 29.10.2022 року (а в подальшому строкова служба в цілому реформована Законом № 3633-IX, що набрав чинності 18.05.2024 року в БЗВП), а військовослужбовців строкової служби звільнено в запас Указом Президента України від 07.03.2024 року №149/2024 протягом березня-квітня 2024 року, в той час як Постанова №153 набрала чинності 13.02.2025 року, тобто – значно пізніше.

Отже, загальною метою прийняття п. 4 Постанови КМУ №153 є заохочення відповідної категорії осіб в зв`язку з визначеними обставинами проходження військової служби, а також, разом з цим, посилення контрактної складової Сил оборони України.

І саме належність позивача до категорії осіб, якими відповідні спроможності посилено за рахунок укладення нового контракту, свідчить про його відповідність суб`єктному критерію для отримання спірної одноразової грошової винагороди.

Позивач для цілей п. 4 Постанови КМУ №153 є особою, яка прийнята на військову службу під час воєнного стану і саме в такому розумінні відповідач повинен оцінювати право позивача на одноразову грошову винагороду згідно Постанови КМУ №153.

Водночас, позивач просив зобов`язати відповідача виплатити позивачу таку винагороду.

Суд першої інстанції не знайшов на даному етапі розвитку правовідносин між сторонами остаточної реалізації відповідачем своїх публічно-владних управлінських функцій в спірних правовідносинах, в зв`язку з чим зазначив, що вирішення судом питань, які сам відповідач ще не вирішував, є передчасним.

Тобто, це питання відповідачем в цілому не вирішено належним чином, в зв`язку з чим суд не повинен вирішувати його замість відповідача за умови, що відповідач таке питання ще не вирішував, адже в такому разі суд фактично перебрав би на себе відповідні повноваження, не надавши відповідачу можливості їх реалізувати.

Отже, наразі передчасним є зобов`язання відповідача прийняти рішення конкретного змісту щодо виплати такої винагороди.

Пункт 4 Постанови №153 не використовує поняття «учасник бойових дій», та формулює поняття значно вужче ніж сформульовано у п. 19 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» - безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави - агресора.

Абзац 2 п. 4 Постанови №153 містить прислівник «зокрема», який вживається у даному випадку для пояснення попередньої думки. Тобто роз`яснює в яких саме районах ведення воєнних (бойових) дій особа має брати безпосередню участь у бойових діях.

Відповідач в свою чергу взагалі не досліджував у відповідному аспекті місце безпосередньої участі позивача у бойових діях – в спірному рішення цей аспект відсутній як такий.

Отже, відповідач при повторному вирішенні питання про право позивача на спірну одноразову грошову винагороду повинен зважати на вищевказані висновки суду як щодо суб`єктного критерію, так і щодо обов`язку повністю оцінити право позивача на отримання одноразової грошової винагороди – стан дотримання кожної з умов для її отримання, висновки щодо кожної з умов повинні міститись в рішенні та бути однозначними для розумінні, містити відповідні мотиви та результат оцінки стану дотримання позивача кожної з умов.

За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Виходячи з того, що в частині відмови у задоволенні позову рішення суду першої інстанції не оскаржувалося, то в цій частині апеляційний перегляд не здійснювався.

Водночас, слід зазначити, що у вітчизняному законодавстві питання множинності трактування норм права вирішується на користь особи. Це фундаментальне правило застосовується в різних галузях для захисту прав особи та обмеження свавілля державних органів. Загалом усі сумніви щодо неоднозначного трактування норм права трактуються на користь особи (приватної особи, громадянина, платника податків).

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що при повторному розгляді заяви позивача, суб`єкт владних повноважень не може покладатися на свої висновки, які були спростовані судом в ході розгляду справи.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи відповідача спростовуються доводами, викладеними позивачем та нормами законодавства, що регулює дані правовідносини.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України – залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.02.2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття 19.06.2026 та в силу ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова

суддя О.М. Лукманова

суддя Л.А. Божко