Постанова від 30 червня 2026 р. у справі №754/4890/26 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 754/4890/26

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/10473/2026

Головуючий у суді першої інстанції О. М. Панченко

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

01 липня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

учасники справи

заявник ОСОБА_1

заінтересована особа Військова частина НОМЕР_1

заінтересована особа ІНФОРМАЦІЯ_1

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року, постановлену у складі судді О. М. Панченко, в примішенні Деснянського районного суду м. Києва,

у с т а н о в и в :

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив суд встановити факт, що має юридичне значення, просив встановити, що він має щирі, сталі та глибокі релігійні переконання, які виключають можливість проходження військової служби зі зброєю та виконання наказів, пов`язаних із застосуванням летальної сили. А також просив визнати за ним право на заміну військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою відповідно до статті 35 Конституції України.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Військова частина НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 поданої в порядку окремого провадження, про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права на альтернативну (невійськову) службу.

Не погоджуючись з ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить ухвалу суду скасувати та постановити нову, якою направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції помилково визначив даний спір як публічно-правовий, оскільки предметом заяви є встановлення особистого факту (наявності переконань), а не оскарження дій державного органу. Поки факт наявності переконань не встановлено судом, заявник не може реалізувати своє право на альтернативну службу в будь - якому іншому органі.

Суд послався на постанову Верховного Суду від 27.10.2025, стверджуючи про неможливість альтернативної служби під час мобілізації, однак, згідно зі ст. 8 та ст. 35 Конституції України, право на свободу совісті має пряму дію. Стаття 64 Конституції України чітко вказує, що право, передбачене статтею 35, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного стану. Жодна постанова суду не може важити більше, ніж норми Основного Закону.

Відмовляючи у відкритті провадження, суд залишив заявника у правовому вакуумі, оскільки адміністративні органи (ІНФОРМАЦІЯ_2 та ВЧ) відмовляють у реалізації його права через відсутність процедури, єдиним способом захисту є суд. Відмова у розгляді заяви за формальними ознаками є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини (право на справедливий суд).

Також вказано, що навіть якщо суд вважав вимогу про «визнання права» передчасною, він не мав права відмовляти у встановленні самого факту наявності релігійних переконань, що є базовою вимогою заяви в порядку окремого провадження.

У судове засідання апеляційного суду учасники справи (їх представники) не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності учасників справи (їх представників) та скласти постанову у визначений законом строк. Вступна та резолютивна частини постанови не виготовлялись та не проголошувались судом 10.06.2026 через неявку учасників справи (їх представників) в судове засідання.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційного оскарження, суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 263 ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частинами першою та другою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 зверувшись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично просив суд встановити факт, який пов`язаний із реалізацією обов`язку щодо проходження військової службитапідтвердити право на заміну військового обов`язку альтернативною службою. Проте суд зазначив, що такі вимоги не стосуються виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, а випливають із публічно-правових відносин між особою та державою у сфері виконання військового обов`язку.

Разом з тим, ураховуючи висновки, викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24, суд першої інстанції дійшов всиновку про те, що законодавством України не передбачено можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Так, у статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до частини першоїстатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини першоїстатті 19 ЦПК Українисуди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Положеннями пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (аналогічні висновки Верховного Суду викладені, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 08 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)).

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувшись до суду із цією заявою фактично просить суд встановити факт, який пов`язаний із реалізацією його обов`язку щодо проходження військової служби; просить суд своїм рішенням підтвердити його право на заміну військового обов`язку альтернативною службою.

Так, статтею 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров`я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб.

Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно ст. 4 Закону України від 12 грудня 1991 року № 1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу» на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24 сформульовано такий висновок щодо застосування норм права: « Законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні статті 336 КК України. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї».

Отже, суд не наділений повноваженнями встановлювати факти, що мають юридичне значення з метою підтвердження наявності у заявника підстав для його звільнення чи заміни військового обов`язку, а також визнавати за особою право на таку заміну, оскільки це питання вирішується у позасудовому (адміністративному) порядку або може бути предметом оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у порядку адміністративного судочинства.

При цьому, Верховний Суд неодноразово зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

У частинах першій та другій статті 2 ЦПК України вказано, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про захист честі, гідності та ділової репутації не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками для спростування набуття позивачем статусу підозрюваного в кримінальному провадженні та/або спростування факту про повідомлення особи про підозру в кримінальному провадженні.

Колегія суддів, встановивши, що ОСОБА_1 фактично просить суд встановити факт, який пов`язаний із реалізацією ним обов`язку щодо проходження військової служби та підтвердити його право на заміну військового обов`язку альтернативною службою, з урахуванням наведеного обґрунтування, не може бути розглянутий за правилами жодного судочинства, оскільки зазначене не може бути встановлене судом при розгляді його заяви. Такі вимоги не стосуються виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, а випливають із публічно-правових відносин між особою та державою у сфері виконання військового обов`язку.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваної ухвали та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення питання щодо розгляду даної заяви судом.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, наведених в апеляційній скарзі, а тому залишає її без змін, а апеляційну скаргу заявника без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня ухвалення постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна