Рішення від 29 червня 2026 р. у справі №420/43148/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/43148/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марина П.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом заступника керівника Хаджибейської окружної прокуратури міста Одеси Стадника Сергія Олександровича, в інтересах держави, в особі Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації до Одеської міської ради, Комунального підприємства «Одесміськелектротранс» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов заступника керівника Хаджибейської окружної прокуратури міста Одеси Стадника Сергія Олександровича, в інтересах держави, в особі Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації до Одеської міської ради, в якому позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність Одеської міської ради, яка полягає у не укладенні охоронного договору з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од);

зобов`язати Одеську міську раду протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти охоронний договір з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од).

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що за результатами опрацювання матеріалів щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді окружною прокуратурою встановлено факт протиправної бездіяльності Одеської міської ради, що полягає у не укладенні охоронного договору з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації з метою збереження пам`ятки науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничих корпусів (ангарів), які віднесено до складу Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, як самостійний об`єкт культурної спадщини.

При цьому, як зазначає позивач, за результатами постійного моніторингу пам`ятки місцевого значення Виробничих корпусів (ангарів) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо Департаментом міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради 10.10.2025 складено інформаційну довідку, за змістом якої охоронний договір на об`єкт культурної спадщини відсутній. Викладене у сукупності беззаперечно свідчить про порушення вимог пам`яткоохоронного законодавства.

Ухвалою суду від 05.01.2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Ухвалою суду від 16.03.2026 року в задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третьої особи - відмовлено.

Ухвалою суду від 16.03.2026 року в задоволенні клопотання представника відповідача про об`єднання справ в одне провадження – відмовлено.

Ухвалою суду від 16.03.2026 року у задоволенні заяви представника відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження – відмовлено.

Ухвалою суду від 16.03.2026 року залучено до участі у справі в якості відповідача у справі Комунальне підприємство «Одесміськелектротранс» (ідентифікаційний код: 03328497, 65007, м. Одеса, вул. Водопровідна, 1).

Від представника Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації надійшли пояснення, в яких зазначено, що відповідно статті 24 Закону України «Про охорону культурної спадщини» власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору. При цьому, всупереч вимогам статті 23 Закону охоронний договір на пам`ятку не укладений.

До суду від Одеської міської ради надійшов відзив, в якому вказано, що статтею 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено вичерпний перелік повноважень, наданих військовим адміністраціям, тоді як повноваження на звернення до суду із позовними вимогами про зобов`язання вчинити дії, спрямовані на укладення охоронного договору у цій статті відсутні, що свідчить про те, що Одеська обласна військова адміністрація, як і Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, не наділені повноваженнями на звернення до суду з таким позовом. Натомість, прокурором у цій позовній заяві безпідставно визначено позивачем орган, в особі якого він звернувся до суду з цим позовом, який не має права на звернення до суду з ним. При встановленні підстав звернення до суду у даній справі прокурор фактично здійснював загальний нагляд за законністю, який виключено з компетенції органів прокуратури як такий, що є неприпустимим у правовій державі. Таким чином, визначені ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» повноваження використовуються абсолютно не з тією метою, з якою ці повноваження надано законом.

Відповідач зазначає, що з метою забезпечення інтересів територіальної громади м. Одеси та раціонального використання майна, яке перебуває у комунальній власності, Одеською міською радою створено Комунальне підприємство «Одесміськелектротранс» та передано на праві господарського відання останнього виробничі корпуси (ангари) у складі Рішельєвського трамвайного депо, що свідчить про виконання нею повноважень у межах та спосіб, передбачених законами України. Комунальним підприємством «Одесміськелектротранс» забезпечується охорона та утримання пам`ятки культурної спадщини виробничих корпусів (ангарів) у складі Рішельєвського трамвайного депо, що свідчить про відсутність протиправної поведінки безпосередньо з боку Одеської міської ради.

Також відповідач вказує, що пам`ятка культурної спадщини – виробничі корпуси (ангари) у складі комплексу Рішельєвського трамвайного депо перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси та знаходиться на балансі Комунального підприємства «Одесміськелектротранс». У свою чергу, положеннями чинного законодавства передбачено обов`язок користувача пам`ятки культурної спадщини укласти охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини, що перебуває у його користуванні, проте останній навіть не визначений учасником судового процесу, що є свідченням намагання прокуратури перекласти одноосібну відповідальність на Одеську міську раду, що є недопустимим. Питання укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, що перебувають у комунальній власності відповідної територіальної громади, чи надання згоди на укладення таких охоронних договорів не відноситься до виключних повноважень Одеської міської ради та повинно здійснюватися юридичними особами, на балансі яких знаходяться відповідні пам`ятки культурної спадщини.

До суду від Комунального підприємства «Одесміськелектротранс» надійшов відзив, в якому вказано, що вказані будівлі знаходяться у комунальній власності територіальної громади міста Одеси, що підтверджується листом від 13.01.2026 № 09/11-73 та додатками до нього, які наявні у матеріалах справи. При цьому, зазначені приміщення, перебувають лише на балансі КП «ОМЕТ», що за своєю правовою природою є формою бухгалтерського обліку майна — обліковою категорією, а не речовим правом, оскільки останнє передбачає наявність відповідного правового титулу. Статус «балансоутримувача» такого титулу не дає та КП «ОМЕТ» не є власником зазначеного об`єкта, цей об`єкт не передавався підприємству на праві господарського відання, оренди чи узуфрукту.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Одеської обласної ради від 27.12.1991 № 580 об`єкт культурної спадщини - Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська, взято під державну охорону.

Наказом Міністерства культури і туризму України від 05.04.2011 № 207/0/16-11 Виробничі корпуси (ангари) Рішельєвського трамвайного депо занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення (охоронний номер 951/3-Од), у грудні 2008 року вказаний об`єкт паспортизовано.

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуженні об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомо майна, нежитлові будівлі і споруди, за адресою м. Одеса, Хаджибейський район, площа Олексіївська, будинок 21-А, належать на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Згідно листа Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 07.11.2025 № 3456/10/01-12/2-25/1548, за наявною в архіві Департаменту інформацією охоронний договір на комплекс Рішельєвського трамвайного депо по Олексіївській площі м. Одеса не укладено. Відповідно до електронної бази документообігу (ведеться з 2019 року) звершень щодо укладення охоронного договору від власника зазначеної пам`ятки культурної спадщини або уповноваженого ним органу (особи) до Департаменту не надходило.

Відповідно до ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За приписами ч.3 ст.53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Спеціальним законом, яким визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді, є Закон України "Про прокуратуру".

Згідно ч.3 ст.23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. № 3-рп/99).

Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відтак, суд вважає, що інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 р. у справі № 806/1000/17, від 19.09.2019 р. у справі № 815/724/15.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п.4 ч.2 ст.129 Конституції України).

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Згідно ч.4 ст.53 КАС України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.

Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що ст.53 КАС України вимагає вказувати в адміністративному позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором.

При цьому, у даній справі подання прокурором адміністративного позову мало на меті захист інтересів держави.

Стосовно наявності підстав, визначених ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру", для представництва інтересів держави у суді у справі, що розглядається, суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 р. у справі № 826/13768/16, погоджуючись з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, зазначила, що за змістом частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Суд також враховує, що у постанові від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Згідно з частиною 2 статті 6 Закону України “Про охорону культурної спадщини” до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить:

забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на відповідній території (пункт 1);

забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження (пункт 5);

організація відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт (пункт 8);

укладення охоронних договорів на пам`ятки в межах повноважень, делегованих органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону (пункт 11).

У спорах, що виникають з приводу укладення охоронного договору, належним позивачем є орган охорони культурної спадщини, яким є відповідне управління (або відділ) містобудування та архітектури виконкому міської ради або облдержадміністрації (її департамент), а відповідачем - власник пам`ятки культурної спадщини.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 620/17968/21, від 24 січня 2025 року у справі № 560/5184/24.

У справі, що розглядається, позовну заяву прокурора обґрунтовано відсутністю органу, уповноваженого державою звертатися до суду з позовом за захистом інтересів держави.

Водночас, уповноважений орган не здійснював належних та достатніх дій щодо укладання охоронного договору.

У пункті 51 постанови від 24 січня 2025 року у справі № 560/5184/24 Верховний Суд зазначив, що звернення прокурора до суду з позовом до власника пам`ятки, який ухиляється від укладення охоронного договору, про зобов`язання укласти такий договір спрямовано на забезпечення охорони культурної спадщини України, тобто, відповідає інтересам держави, які прокурор має захищати у разі нездійснення або неналежним чином здійснення відповідним управлінням (або відділом) містобудування та архітектури виконкому міської ради або облдержадміністрації (її департамент) своїх повноважень.

Беручи до уваги, що у справі, яка розглядається, достатні та ефективні заходи по захисту інтересів держави Департамент культури, національностей, релігій та охорони культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації не здійснював, прокурором дотримано процедуру, передбачену статтею 23 Закону України “Про прокуратуру”, через що у нього виникли, передбачені законом підстави для звернення до суду з цим позовом.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 14 серпня 2025 року у справі № 380/9422/21.

Законом України від 20.09.2006 № 165-V “Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи” ратифіковано Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 (далі - Конвенція), відповідно до статті 3 якої кожна Сторона зобов`язується: 1. вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; 2. за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

За змістом статті 1 Конвенції вираз “архітектурна спадщина” включає, зокрема, такі нерухомі об`єкти як пам`ятки, тобто усі будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи усі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення.

Статтею 4 цієї Конвенції визначено, що кожна Сторона зобов`язується, зокрема, запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Положеннями статті 10 Конвенції визначено, що кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка заохочує програми реставрації та підтримання в належному стані архітектурної спадщини.

Відповідно до статті 15 Конвенції кожна Сторона зобов`язується утверджувати у громадській думці розуміння необхідності збереження архітектурної спадщини як елемента культурної самобутності і джерела натхнення і творчості для сьогоднішніх і прийдешніх поколінь.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України від 08 червня 2000 року № 1805-III “Про охорону культурної спадщини”.

Згідно з абзацами другим, третім преамбули до вищезгаданого Закону об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою.

Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про охорону культурної спадщини” пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 24 Закону України “Про охорону культурної спадщини” власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Використання пам`ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам`ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Статтею 23 Закону України “Про охорону культурної спадщини” передбачено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Відсутність охоронного договору, згідно з імперативом ч.4 ст.23 Закону України “Про охорону культурної спадщини”, не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Приписами ч. 3 ст. 23 Закону України “Про охорону культурної спадщини” передбачено, що порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини” Кабінет Міністрів України 28.12.2001 постановою №1768 затвердив Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини (далі - Порядок №1768).

Згідно з п.п. 1, 2 Порядку №1768, охоронний договір встановлює режим використання пам`ятки культурної спадщини (далі - пам`ятка) чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована.

Власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Згідно з п.5 Порядку №1768, в охоронному договорі, складеному за зразком згідно з додатком, зазначаються особливості режиму використання пам`ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 806/1536/18 аналізувавши правову природу охоронного договору, дійшов висновку, що такий договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та співвласника пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері (реалізація державного управління охороною культурної спадщини) і укладається на підставі статті 23 Закону України “Про охорону культурної спадщини”. Укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким покладається на власника зобов`язання щодо забезпечення збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини.

Укладання охоронних договорів спрямоване на реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Такими договорами не вирішується питання власності на об`єкт культурної спадщини, а встановлюється режим використання пам`яток та відповідальність за порушення такого режиму.

Отже, охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону № 1805-III, є адміністративним договором.

Зазначений правовий висновок підтримано Верховним Судом у постанові від 08 травня 2024 року у справі № 240/17530/23.

Відповідно до п. 11 ч. 2 ст. 6 Закону України “Про охорону культурної спадщини” до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить виконання функції замовника, укладення з цією метою контрактів на виявлення, дослідження, консервацію, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію, ремонт, пристосування об`єктів культурної спадщини та інші заходи щодо охорони культурної спадщини.

Відповідно до п. 2 Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768 (далі Порядок № 1768) власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання об`єкту культурної спадщини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

При цьому охоронний договір встановлює режим використання пам`ятки культурної спадщини чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована (п. 1 Порядку №1768).

Водночас, у пункті 5 Порядку №1768 зазначено, що в охоронному договорі, складеному за зразком згідно з додатком, зазначаються особливості режиму використання пам`ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`ятко-охоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Суд зауважує, що обов`язок укладення охоронного договору покладається саме на власника щодо об`єкту культурної спадщини, а не на орган охорони культурної спадщини і саме від власника повинна виходити ініціатива укладення охоронного договору.

Такий висновок підтверджується висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16 та від 25.05.2021 у справі №640/4482/20, а також ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24.09.2015 у справі № 826/10265/14.

Так, Верховний Суд у постанові від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16 вказав, що п. 5 Порядку № 1768 зафіксовано, що в охоронному договорі, складеному за зразком згідно з додатком, зазначаються особливості режиму використання пам`ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яток охоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Відтак, із аналізу положень Закону № 1805-ІІІ та Порядку № 1768 слідує, що юридичні або фізичні особи у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка до якого мають бути додані додаткові документи.

Згідно листа Департаменту комунальної власності від 25.11.2025 № 01-10/00495, за адресою: м. Одеса, пл. Олексіївська, 21-А зареєстровано за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності нежитлові будівлі та споруди під реєстраційним номером 36432948. Відповідно до свідоцтва про право власності на нежитлові будівлі та споруди від 21.03.2012, серія САЕ № 571296 об`єкт в цілому складається з будівель та споруд літ. «А», «Б». «В». «Д». «Е». «Ж». «Н» загальною площею 5929.6 кв.м. літ. «Х», «Ш», «Щ», відображених у технічному паспорті від 05.04.2011, виготовленого КП «ОМБТІтаРОН». За зазначеною адресою розміщено службу ремонту колії та споруд, вагоноремонтні майстерні, які ураховуються на балансовому обліку КП «Одесміськелектротрнас». Згідно з рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів від 06.04.1992 № 104 «Про прийняття до комунальної власності міста державного майна житлово-комунального господарства. охорони здоров`я. народної освіти та культури» державне майно зокрема об`єкти Одеського трамвайно-тролейбусного управління прийнято B комунальну власність управлінням житлово-комунального господарства м. Одеси. Акт прийому-передачі державного майна в комунальну власність міста Одеси по галузі Житлово-комунальне господарство від 18.02.1992.

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуженні об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомо майна, нежитлові будівлі і споруди, за адресою м. Одеса, Хаджибейський район, площа Олексіївська, будинок 21-А, належать на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Таким чином, саме відповідач Одеська міська рада зобов`язаний був укласти охоронний договір на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од).

Відтак, у діях відповідача наявні ознаки протиправної бездіяльності.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Так, поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Верховний Суд у справі № 640/16224/19 (провадження № К/9901/22967/20) зауважує, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи.

З огляду на встановлені судом обставини, положення законодавства, що регулюють спірні правовідносини, враховуючи відсутність доказів укладення охоронного договору на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од), суд доходить висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність.

Отже, суд доходить висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача укласти охоронний договір з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од).

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.139 КАС України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Враховуючи те, що позивач, як суб`єкт владних повноважень, під час подання позову поніс лише судові витрати у вигляді сплаченого судового збору, тому судові витрати з відповідача не стягуються, а підстави для стягнення судового збору відсутні.

Керуючись статтями 9, 12, 139, 242-246, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов заступника керівника Хаджибейської окружної прокуратури міста Одеси Стадника Сергія Олександровича, в інтересах держави, в особі Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації до Одеської міської ради, Комунального підприємства «Одесміськелектротранс» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Одеської міської ради, яка полягає у не укладенні охоронного договору з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од).

Зобов`язати Одеську міську раду укласти охоронний договір з Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації на пам`ятку науки і техніки, архітектури місцевого значення – Виробничі корпуси (ангари) у складі Комплексу Рішельєвського трамвайного депо, розташовану за адресою: м. Одеса, Хаджибейський район, пл. Олексіївська (охоронний номер 951/3-Од).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.

Відповідно до ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивачі: заступник керівника Хаджибейської окружної прокуратури міста Одеси Стадника Сергія Олександровича (вул. Головківська, 1, м. Одеса, 65091).

Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації (код ЄДРПОУ 40055626, адреса: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65012).

Відповідачі: Одеська міська рада (код ЄДРПОУ 26597691, адреса: пл. Біржова, 1, м. Одеса, 65026).

Комунальне підприємство «Одесміськелектротранс» (ідентифікаційний код: 03328497, 65007, м. Одеса, вул. Водопровідна, 1).

Суддя П.П. Марин