Окрема думка від 30 червня 2026 р. у справі №535/1229/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Воробйової І. А.

щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2026 року у справі № 535/1229/22 (провадження № 61-9684св25)

за позовом Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Малоданилівської селищної ради Харківського району Харківсько області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та повернення земельної ділянки,

за касаційною скаргою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 червня 2025 року

Спір у справі стосувався повернення у власність держави земельної ділянки, яка перебувала у її власності та на яку первісно було видано державний акт на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке, як встановлено в межах кримінального провадження не приймалось (питання про передачу спірної земельної ділянки первісному власнику орган місцевого самоврядування не розглядав та не вирішував, рішення не приймав). Спірна земельна ділянка не передавалась у власність першому набувачу ( ОСОБА_1 ), проте після безпідставного отримання державного акта на право власності на неї, надалі була двічі відчужена за договорами купівлі-продажу.

Звернувшись до суду у вересні 2022 року з метою повернення у власність держави в особі Малоданилівської селищної ради (об?єднаної територіальної громади) спірної земельної ділянки, прокурор посилався на те, що підстави для набуття її у власність первісним набувачем ( ОСОБА_1 ) були відсутні, виданий їй державний акт на право власності на спірну земельну ділянку є незаконним, таким, що виданий за відсутності відповідного рішення компетентного органу (власника), а отже і подальше відчуження цієї ділянки є незаконним. Прокурор просив суд визнати недійсним і скасувати державний акт на право власності на спірну земельну ділянку від 19 червня 2009 року, виданий ОСОБА_1 (первісний набувач), визнати недійсними договори купівлі-продажу від 14 липня 2009 року та від 31 січня 2018 року про відчуження цієї земельної ділянки та зобов`язати останнього набувача ( ОСОБА_3 ) повернути земельну ділянку у власність держави в особі Малоданилівської селищної ради (об?єднаної територіальної громади).

Рішенням від 11 квітня 2024 року Котелевський районний суд Полтавської області позов прокурора задовольнив повністю.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги прокурора про визнання недійсними державного акта, правочинів, за якими право власності на спірну земельну ділянку перейшло до кінцевого набувача, не є належним та ефективним способом захисту порушеного права.

У цій справі прокурор заявив позов в інтересах неволодіючого власника, тому за встановлених обставин належним способом захисту порушеного права є вимога про витребування майна (спірної земельної ділянки) із чужого незаконного володіння відповідно до статті 388 ЦК України (віндикаційний позов), проте прокурор заявив негаторний позов.

Постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання повернути земельну ділянку оскаржив прокурор у касаційному порядку.

У касаційній скарзі прокурор посилався зокрема на те, що невідповідність чи повна не відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача. Протилежний підхід не відповідав би завданням цивільного судочинства. Заявник вказував, що обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд.

Постановою від 01 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без задоволення касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, а постанову Полтавського апеляційного суду від 25 червня 2025 року в частині позовних вимог Дергачівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Малоданилівської селищної ради Харківського району Харківської області до ОСОБА_3 про повернення земельної ділянки - без змін.

Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, Верховний Суд погодився з його висновками про відмову у задоволенні позову в частині вимог про повернення земельної ділянки з тієї підстави, що цей спосіб захисту прав є неналежним (неефективним) та виходив з того, що у справі, яка переглядається, держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України), тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.

Крім того Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, надаючи оцінку доводам касаційної скарги прокурора зазначив, що апеляційний суд, установивши, що належним та ефективним способом захисту порушених прав держави у цій справі буде пред`явлення віндикаційного позову, а прокурор звернувся до суду з негаторним позовом, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки перекваліфікація позову у цьому випадку суперечитиме статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

З висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2026 року, не погоджуюсь у зв`язку із чим, відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю окрему думку, керуючись такими міркуваннями.

Щодо відмови у позові з підстави обрання прокурором неналежного (неефективного) способу захисту прав

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У питанні, чи є належним у цій справі обраний позивачем спосіб захисту, слід враховувати таке.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді [статті 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)].

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17).

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Як способи захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункти 5.4-5.6).

Тобто способи захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи захисту цивільного права чи інтересу мають бути доступними та ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

Відповідно до частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин другої 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частиною третьою статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осібна земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

За статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У цій справі, прокурор саме і посилався на те, що питання про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 (першому набувачу) органом місцевого самоврядування не розглядалося та не вирішувалося, відповідні рішення сільською радою не приймалися, що встановлено у кримінальному провадженні, а отже спірна земельна ділянка не передавалась ОСОБА_1 у приватну власність.

Як «ефективний» слід розуміти такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права. Лише особа, право якої порушене, може визначати, чи відповідає спосіб захисту її інтересам. При цьому суд не має вирішувати замість позивача, з яким саме позовом йому слід звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним, не може визнавати неефективним спосіб захисту, передбачений законом, якщо особа, право якої порушене, вважає, що він відповідає її інтересам.Протилежне розуміння цих положень не узгоджувалося б із принципом диспозитивності, передбаченим статтею 2 ЦПК України.

Обрання того чи іншого способу захисту залежить від розсуду позивача. Наявність сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який передбачений законом та відповідає природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення, не може бути підставою для відмови від його використання, зокрема з тих міркувань, що спосіб захисту, про який просить позивач, є менш ефективним, ніж інший.

Неналежність обраного позивачем способу захисту порушених прав може бути підставою для відмови у задоволенні пред`явлених вимог за умов, коли такий спосіб взагалі не передбачений законом або йому суперечить, не відповідає змісту порушеного права, на захист якого цей спосіб спрямовано, та не приводить до відновлення порушеного права тощо.

Проте якщо позивач просить про спосіб захисту, який прямо передбачений законом, хоча і не є єдиним способом захисту таких прав, проте відновить порушене право, на захист якого він спрямований, то наявність сумнівів щодо можливих перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не може бути підставою для відмови від його використання (див. рішення Європейського суду з прав людини у справах «Акдівар та інші проти Туреччини», § 71, від 16 вересня 1996 року, «Красуський проти Польщі», від 14 вересня 2005 року, §§ 69-73, і «Скоппола проти Італії», № 10249/03, § 70, від 17 вересня 2009 року, «Вучковіч та інші проти Сербії» від 25 березня 2014 року, § 74).

Крім того невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням цивільного судочинства (стаття 2 ЦПК України). Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23.

Спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження

№ 14-75цс25), надаючи оцінку доводам заявника про те, що єдиним належним способом захисту права позивачки є вимоги про визнання відсутнім права оренди, а не заявлення негаторного позову з вимогою повернути земельну ділянку власнику, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що заявлення негаторного позову шляхом повернення власнику майна дійсно не є єдиним універсальним способом захисту порушених прав власника майна, який має перешкоди в користуванні ним. Коли власник землі обґрунтовує позовні вимоги наявністю перешкод у користуванні чи розпорядженні земельною ділянкою (безпідставним фактичним користуванням майном або реєстрацією речового права іншої особи), то залежно від позовних вимог, характеру порушених прав та фактичних обставин справи суд, якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, може захистити права такого власника в незаборонений законом спосіб, спрямований на усунення порушень (у тому числі й шляхом повернення землі, визнання відсутнім права оренди, скасування державної реєстрації речового права).

Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що в її постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 немає висновків про єдиний і безальтернативний ефективний спосіб захисту права власника земельної ділянки, який заперечує право користування його земельною ділянкою третьою особою, посилаючись на відсутність орендних правовідносин.

Тобто, зміст постанови від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 (провадження № 14-75цс25) дає підстави для висновку, що Велика Палата Верховного Суду не пов`язує ефективність способу захисту лише з одним і виключно конкретним способом відновлення порушеного права та допускає, що суд може надати захист праву на землю не лише і виключно у єдиний якийсь універсальний спосіб, а і у спосіб, який не суперечить закону і який, з огляду на характер порушень, самостійно визначив позивач і у який він вбачає можливим їх усунути.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених процесуальним законодавством. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].

З урахуванням наведеного, переконана, що неналежність (неефективність) обраного позивачем способу захисту прав не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, коли прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав та надати їм належну інтерпретацію, що відповідало б завданням цивільного законодавства, метою якого, зокрема є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, в тому числі і інтересів держави.

Проте колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла інших висновків, розтлумачила зміст позовних вимог лише буквально та вважала неналежним (неефективним) обраний прокурором спосіб захисту лише з тих підстав, що ним заявлено вимогу про повернення земельної ділянки, як негаторний позов, а не витребування, як вимоги віндикаційного позову. При цьому мета пред`явленого прокурором позову не викликала сумніву та спрямована на задоволення суспільної потреби у відновленні законності використання земельної ділянки та повернення її законному власнику.

Оцінюючи обраний прокурором предмет позову (матеріально-правову вимогу, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення) та визначені позивачем його підстави (обставини, якими обґрунтовуються вимоги щодо захисту права)в першу чергу перевірці судом підлягали обставини, з якими позивач пов`язував порушення свого права, тобто ті обставини, які створили (продовжують створювати) таке порушення.

З урахуванням наведеного вважаю, що колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла помилкових висновків, що заявлений у цій справі позов прокурора задоволенню не підлягає лише з підстав неналежності (неефективності) обраного ним способу захисту у спірних правовідносинах. Оскаржувана постанова апеляційного суду, у якій відмова у задоволенні позовних вимог аргументована виключно неналежністю (неефективністю) способу захисту підлягала скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

З урахуванням наведеного, за результатами касаційного розгляду цієї справи касаційну скаргу прокурора слід було задовольнити частково, постанову Полтавського апеляційного суду від 25 червня 2025 року (якою у позові прокурора відмовлено за неефективністю способу захисту) скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо доводів касаційної скарги прокурора про безпідставність відмови у позові за неефективністю обраного способу захисту та можливість застосування судом принципу «jura novit curia»

Відхиляючи наведені доводи касаційної скаргиколегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 01 липня 2026 року зазначила, що застосування принципу «jura novit curia» не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. Оскільки апеляційний суд установив, що належним та ефективним способом захисту порушених прав держави у цій справі буде пред`явлення віндикаційного позову, а прокурор звернувся до суду з негаторним позовом, то є правильним висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки для перекваліфікації позову немає підстав.

Разом з тим, колегія суддів не врахувала підхід сформований у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду у постановах від 04 лютого 2020 року у справі № 911/3574/17, № 911/3523/17, № 911/3148/17, № 911/3577/17, № 911/3579/17, № 911/3738/17, 911/3311/17, від 05 лютого 2020 року у справах № 911/3310/17, № 911, 3150/17, від 03 вересня 2020 року у справах № 911/3449/17, № 911/3306/17. У цих постановах Верховний Суд змінив мотиви задоволення позову прокурора, який був задоволений як віндикаційний позов про витребування земельної ділянки. Застосував принцип «суд знає закони» («jura novit curia») та виходив з того, що помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, прокурором і судами позовної вимоги про витребування із незаконного володіння спірної земельної ділянки як вимоги, до якої необхідно застосувати положення статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки суду щодо суті спору, до неправильного його вирішення. Верховний Суд вважав, що заявлені прокурором вимоги відповідають змісту негаторного позову.

Також цей принцип «суд знає закони» («jura novit curia») застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22), пункти 7.41-7.50. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди першої й апеляційної інстанцій, правильно встановивши усі обставини справи, зокрема, незаконність передачі органами місцевого самоврядування земельної ділянки у приватну власність, що суперечить нормам чинного законодавства, мали підстави для задоволення позовних вимог. Однак вони помилково вважали застосовними до спірних правовідносин приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу і безпідставно відмовили у задоволенні вимоги прокурора, спрямованої на повернення земельної ділянки територіальній громаді Полтави. У даному випадку помилкова з огляду на обставини справи юридична кваліфікація позивачем і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, призвела до неправильного вирішення справи. Проте така помилка кваліфікації може бути виправлена Великою Палатою Верховного Суду, яка має повноваження ухвалити своє рішення на підставі правильної оцінки судами першої та апеляційної інстанції доказів у справі та обґрунтованих висновків цих судів про неправомірність зайняття земельної ділянки.

У зазначених постановах Верховний Суд застосував принцип «jura novit curia» та перекваліфікував позовну вимогу з відникаційного на негаторний позов.

Сама можливість зміни кваліфікації позовної вимоги у справі, що розглядалася впливала на правильність її вирішення.

З огляду на доводи касаційної скарги прокурора у цій справі щодо можливості застосування цього ж принципу та перекваліфікації заявлених ним вимог з негаторного на віндикаційний, питання такого застосування потребувало більш детальної відповіді, оскільки цей аргумент був ключовим.

За таких обставин, для вирішення цього питання існували підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відповідно до частини третьої або четвертої статті 403 ЦПК України.

Проте, наведеного колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не врахувала.

Суддя І. А. Воробйова