Постанова від 30 червня 2026 р. у справі №288/1776/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2026 року

м. Київ

справа № 288/1776/19

провадження № 61-17770св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Попільнянської селищної ради Житомирської області,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Попільнянської селищної ради Житомирської області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Рудник Ю. П., та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Микитюк О. Ю., Григорусь Н. Й., Борисюка Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -

орган опіки та піклування Попільнянської селищної ради Житомирської області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та виселення.

Свої вимоги мотивував тим, що 14 липня 2014 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , у якому в них народилися діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після реєстрації шлюбу відповідач за його згодою вселилася в належний йому будинок АДРЕСА_1 , зареєструвалася за місцем проживання та зареєструвала дітей.

25 червня 2019 року шлюб з відповідачем розірвано, у зв`язку з чим, на думку позивача, вона втратила право користування будинком АДРЕСА_1 . Однак відповідач продовжує проживати у вказаному будинку, чим чинить позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні цим будинком.

За таких обставин просив усунути перешкоди в користуванні житловим

будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком, та виселити її з будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції встановив, що відповідач вселилася до будинку як член сім`ї власника, проживає в ньому та зареєстрована за місцем проживання на законних підставах, добросовісно користується житловим приміщення та іншого житла не має.

Позивачем не надано доказів створення відповідачем перешкод у користуванні житловим будинком, незаконність користування відповідачем цим будинком ним не доведена.

Місцевим судом зроблено висновок, що виселення відповідача з будинку, в якому зареєстроване її місце проживання та проживання її малолітніх дітей, не відповідатиме пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі

статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), а інтереси позивача як власника житла не перевищують інтересів колишньої дружини та їх малолітніх дітей.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 лютого 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 лютого 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Заявник вказав, що право користування будинком

АДРЕСА_1 у відповідача як члена сім`ї власника житла виникло після реєстрації їх шлюбу. З метою дотримання балансу інтересів сторін після розірвання шлюбу необхідним є виселення відповідача із вказаного будинку, оскільки між ними виникли стійкі неприязні відносини, її проживання в будинку створює труднощі у повноцінному користуванні будинком.

Визначення судовим рішенням місця проживання дітей разом з матір`ю, не може впливати на результат вирішення цієї справи, оскільки права дітей не порушуються, наміру виселяти дітей у нього немає. Заявник зауважив, що діти проживають за місцем проживання батьків відповідача у Білоцерківському районі Київської області.

Як зазначив заявник, виселення відповідача з житлового будинку вагомо не вплине на її права, натомість, відновить його право на безперешкодне проживання у будинку, що, на його думку, є підставою для задоволення позову.

ОСОБА_1 вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17

(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Встановлені судами фактичні обставини справи

На підставі договору дарування від 24 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Попільнянського районного нотаріального округу Житомирської області Мітницьким Ю. Г. за № 3323 ОСОБА_1 належить будинок АДРЕСА_1 .

14 липня 2012 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5 , у якому в них народилися діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 червня 2019 року у справі № 288/818/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року

у справі № 288/39/20 визначено місце проживання малолітніх дітей

ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з матір`ю ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою виконавчого комітету Попільнянської селищної ради від 2 грудня 2019 року № 714/Ч-2019 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою

АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них

(стаття 379 ЦК України).

Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою

статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.

Отже, зазначене дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Згідно з частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Однак згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня

1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Разом із цим, статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2

статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Відтак, будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року

у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 набула право користування будинком згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном до якого була вселена як член сім`ї власника та за його згодою. Іншого житла ОСОБА_2 не має.

Позивач не надав доказів того, що відповідачу належить на праві власності чи іншому речовому праві придатне для проживання житло, в яке вона разом з дітьми могли б вселитися, для того щоб стверджувати, що виселення зі спірного будинку не становитиме для неї надмірного тягаря і втручання у право на житло.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову, оскільки виселення відповідача з житлового будинку, в якому вона постійно проживає тривалий період часу, буде суперечити приписам

статті 8 Конвенції та практиці ЄСПЛ, згідно з якою втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, вирішив спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, а отже доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс, є безпідставними.

На думку заявника касаційної скарги, визначення судовим рішенням місця проживання дітей разом з матір`ю не впливає на результат розгляду цієї справи.

Згідно з частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.

Таким чином, від місця проживання матері, з якою суд визначив місце проживання дітей, залежить місце проживання дітей.

Крім того, судами встановлено, що діти не проживали в будинку

АДРЕСА_1 , незважаючи на те, що судовим рішенням визначено місце проживання дітей з матір`ю. Однак така обставина зумовлена відсутністю газопостачання в будинку.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права або з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 25 лютого 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 вересня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська