Постанова від 04 листопада 2025 р. у справі №607/11558/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 607/11558/22

провадження № 61-657св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,

Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Іващук Володимир Михайлович, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 7 вересня 2023 року, ухвалене у складі судді Кунець Н. Р., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, ухвалену колегією

у складі суддів Гірського Б.О., Костіва О. З., Хоми М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про тлумачення заповіту та визнання права власності.

Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її баба -

ОСОБА_3 , яка 10 лютого 1993 року склала заповіт, яким заповіла їй житловий будинок АДРЕСА_1 .

22 березня 2021 року вона подала заяву приватному нотаріусу Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановській О. І. про прийняття спадщини за заповітом після ОСОБА_3 , однак їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,33 га, з якої 0,25 га призначено для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0,08 га - ведення підсобного господарства. Підставою відмови нотаріус вказала розбіжності у номері будинку ( АДРЕСА_1 ), зазначеному в заповіті, та номеру будинку належному, належному спадкодавцю на час смерті ( АДРЕСА_2 ), а також відсутність правовстановлюючих документів на спадкове майно і інформації у заповіті про земельну ділянку, яка знаходиться під житловим будинком.

Вказувала, що зміст заповіту ОСОБА_3 , посвідченого Тернопільською районною державною нотаріальною конторою 10 лютого 1993 року

за реєстровим № 21, як одностороннього правочину, який становить волю заповідача, є не цілком зрозумілим, логічним, послідовним та містить нечітке формулювання волі заповідача щодо належного їй майна.

Зі змісту заповіту не зрозуміло, чи заповідач заповіла належний їй на праві власності, на момент складення заповіту об`єкт нерухомого майна у с. Байківці Тернопільської області, який був єдиним об`єктом нерухомого майна, яким вона володіла на момент складення заповіту, чи заповіла саме будинок АДРЕСА_1 , яким вона не володіла.

Разом з тим, за ОСОБА_3 був зареєстрований лише один житловий будинок АДРЕСА_1 , тому складення 10 лютого 1993 року заповіту підтверджує волю спадкодавця щодо призначення саме позивача спадкоємцем вказаного об`єкта нерухомого майна, тому такий заповіт підлягає виконанню.

За таких обставин, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просила розтлумачити, що в заповіті, вчиненому ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 , посвідченому Тернопільською районною державною нотаріальною конторою 10 лютого 1993 року за реєстровим № 21, виявленням її волі є розпорядження, згідно з яким ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 7 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що неточності та помилки у тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, не можуть бути усунені шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України.

Заповідач ОСОБА_3 протягом майже двадцяти семи років мала можливість усунути зазначену описку шляхом звернення до нотаріальної контори для внесення змін до заповіту у відповідності до статті 1254 ЦК України або складення нового заповіту, проте не скористалась своїм правом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

10 січня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Іващук В. М., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 вересня

2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 вересня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16

(провадження № 14-318цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23), від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 8 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 641/11590/15-ц (провадження № 61-9228св18), від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-42/11 (провадження № 61-11909св18), від 3 жовтня

2018 року у справі № 461/3584/16-ц (провадження № 61-11192св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 295/10621/13-ц (провадження № 61-2579св18), від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19 (провадження № 61-14040св20) (пункт 1

частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року

у справі № 202/4494/16 (провадження № 14-318цс18), від 4 липня 2018 року

у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) та постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 295/10621/13-ц (провадження № 61-2579св18), від 3 жовтня 2018 року у справі № 461/3584/16-ц (провадження № 61-11192св18) від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-42/11 (провадження № 61-11909св18) від 26 вересня 2018 року у справі № 641/11590/15 (провадження № 61-9228св18) застосовано аксіому цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 2-591/11

(провадження № 14-31цс21)).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) і від 21 червня 2023 року

у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) наголошено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року

у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 5 червня 2018 року

у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) викладено висновок про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19 (провадження № 61-14040св20) зазначено, що технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення.

Узаповіті, вчиненому ОСОБА_3 , посвідченому Тернопільською районною державною нотаріальною конторою 10 лютого 1993 року за реєстровим № 21, дійсним вираженнямїї волі є розпорядження, згідно з яким ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 увесь час вважала, що заповіла вказаний будинок позивачу і відповідач пояснювала такі обставини у суді.

Крім того, лінгвістичною експертизою від 7 червня 2023 року № 056/133 підтверджено допущену неточність під час складення заповіту в зазначенні номеру будинку спадкового майна, а відповідач не надала доказів на спростування висновків цієї експертизи. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не навели мотивів відхилення зазначеної експертизи.

Безпідставними вважає посилання судів на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 595/731/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 757/5305/13-ц, від 5 грудня 2018 року

у справі №335/9398/16-ц, оскільки вони нерелевантні до правовідносин, які склалися у справі.

Позиція інших учасників

29 березня 2024 року ОСОБА_2 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. В обґрунтування відзиву посилалася на безпідставність та необґрунтованість вимог скарги, а також на законність оскаржуваних судових рішень.

Відзив поданий відповідно до вимог статті 395 ЦПК України.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 25 травня 1990 року державний нотаріус Тернопільської районної нотаріальної контори Степанова Р. Г. видала ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 884, на житловий будинок з надвірними будівлями, на АДРЕСА_1 , який належав померлій ОСОБА_4 та розташований на присадибній земельній ділянці присадибних земель колгоспу.

10 лютого 1993 року державний нотаріус Тернопільської районної нотаріальної контори Степанова Р. Г. посвідчила заповіт, зареєстрований в реєстрі за № 21, відповідно до якого ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповіла

належний їй на праві індивідуальної власності жилий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

9 лютого 2021 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановською О. І. заведено спадкову справу № 07/2021 на підставі заяви дочки ОСОБА_3 - ОСОБА_2 про прийняття спадщини.

26 березня 2021 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановською О. І. отримано заяву ОСОБА_1 про прийняття спадщини після її баби ОСОБА_3 згідно із заповітом, посвідченим державним нотаріусом Тернопільської районної нотаріальної контори Степановою Р.Г. та зареєстрований 10 лютого 1993 року за реєстровим № 21.

23 березня 2022 року Іващук В. М. , який діяв від імені ОСОБА_1 подав приватному нотаріусу Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановській О. І. заяву № 48, у якій просив видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок АДРЕСА_1 ; земельні ділянки, загальною площею 0,33 га, в тому числі - переданої для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га і ведення підсобного господарства - 0,08 га, які розташовані на території с. Байківці Тернопільського району Тернопільської області.

Постановою приватного нотаріуса Тернопільського районного нотаріального округу Дзюбановської О. І. № 30/02-31 від 23 березня 2022 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,33 га, що включає в себе: передану для обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд - площею 0,25 га та ведення підсобного господарства - 0,08 га, у зв`язку з розбіжностями у номері будинку, зазначеному в заповіті та належному померлій, відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно, а також відсутністю інформації у заповіті про земельну ділянку, яка знаходиться під заповіданим житловим будинком.

Відповідно до інформаційної довідки № 1570 від 21 грудня 2021 року, виданої Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації, за матеріалами бюро на 1 січня 2013 року житловий будинок з тамбуром загальною площею 52,3 кв.м, житловою площею 41,5 кв. м. літ «А», хлів - літня кухня літ «Б», гараж з підвалом літ «В», вимощення «І», огорожа «1» на

АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Тернопільською районною державною нотаріальною конторою

25 травня 1990 року за реєстровим № 884, та записано в реєстрову книгу № 2 за реєстровим № 344. Державна реєстрація права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 не проводилася.

Зі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок, виданого 30 березня 1989 року виконавчим комітетом Тернопільської районної Ради народних депутатів Тернопільської області Української РСР на підставі рішення виконкому Тернопільської районної Ради народних депутатів № 81 від 28 березня 1989 року та реєстрового напису, вчиненого 30 березня 1989 року Тернопільським обласним об`єднаним бюро технічної інвентаризації за № 121, суди встановили, що цілий житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами

на АДРЕСА_1 належить колгоспному двору.

З висновку експерта Українського бюро лінгвістичних експертиз

Ажнюк Л. В. № 056/133 від 7 червня 2023 року, складеного за результатами проведення семантико-текстуальної експертизи, з позицій лінгвістичної кваліфікації, з урахуванням визначення юридизованого словесного позначення описка й з урахуванням усталених дискурсивних практик його використання, є лінгвістичні підстави кваліфікувати як описку некоректну адресу (а саме, номер) житлового будинку, який є об`єктом заповідального розпорядження. Ця текстова неточність відповідає всім лінгвістичним критеріям описки: по-перше, ця неточність має механічний (мимовільний, випадковий) характер; по-друге, ця неточність призводить до невірного сприйняття тексту і впливає на можливість його правомірного застосування; по-третє, внесення відповідного виправлення (якби таке виправлення було принципово можливим) не змінює зміст заповідального розпорядження.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина перша

статті 1217 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Статтею 1236 ЦК України встановлено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України.

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.

Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача стосовно долі спадщини.

При цьому частина друга статті 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту.

Відповідно до частини третьої та четвертої статті 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Оскільки у справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що між спадкоємцями є спір щодо тлумачення заповіту, то відповідно до частини другої статті 1256 ЦК України тлумачення заповіту здійснює суд.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що в частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

З огляду на викладене тлумаченню підлягає правочин або його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень. Пріоритет надається тому, що написано в правочині, тобто буквальному тлумаченню слів та термінів. При тлумаченні правочину, у тому числі заповіту, спершу береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, тобто здійснюється буквальне тлумачення правочину. І лише коли буквальне тлумачення не дало змоги витлумачити зміст правочину, необхідно вдаватися до порівняння частини правочину, намірів тощо.

Тобто правила тлумачення правочину визначені законом за принципом концентричних кіл: за неможливості витлумачити зміст правочину шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення) залучаються інші засоби.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що неточності та помилки

у тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, не можуть бути усунуті шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень

статей 213, 1256 ЦК України.

Проте з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій неможливо погодитись з огляду на таке.

Суди встановили, що ОСОБА_3 мала у власності лише житловий будинок на АДРЕСА_1 .

У заповіті від 10 лютого 1993 року, зареєстрованому в реєстрі за № 21,

ОСОБА_3 зробила таке розпорядження: «належний мені на праві індивідуальної власності жилий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 заповідаю ОСОБА_1 ».

З урахуванням того, що заповідач ніколи не володіла будинком АДРЕСА_1 та її вік

(59 років) на час складення заповіту, наявні підстави вважати, що вираженням дійсної її волі було розпорядитися саме належним їй будинком АДРЕСА_2 , проте під час посвідчення нотаріусом заповіту допущено помилку у номері будинку.

Допущення вказаної помилки підтверджується також висновком експерта Українського бюро лінгвістичних експертиз Ажнюк Л. В. № 056/133 від 7 червня 2023 року, складеним за результатами проведення семантико-текстуальної експертизи, в якому зазначено, що некоректна адреса, а саме номер житлового будинку, який є об`єктом заповідального розпорядження, відповідає всім лінгвістичним критеріям описки.

При цьому висновки судів попередніх інстанцій про можливість заповідача протягом майже двадцяти семи років усунути зазначену описку шляхом внесення змін до заповіту у відповідності до статті 1254 ЦК України або складення нового заповіту, проте вона не скористалась своїм правом, є помилковими, оскільки у матеріалах справи відсутні докази обізнаності ОСОБА_3 про допущення помилки під час складення заповіту.

Разом з тим, у справі, яка переглядається судом касаційної інстанції, не підлягає застосуванню висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 335/9398/16-ц (провадження № 61-20484св18), оскільки

у цій справі судами встановлені інші фактичні обставини, зокрема,

предметом заповіту було домоволодіння АДРЕСА_3 , проте заповідач володів не цілим домоволодінням, а житловим будинком АДРЕСА_4 , розташованим на території цього домоволодіння. І висновок суду касаційної інстанції про те, що неточності та помилки у тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається

у спадщину, не можуть бути усунуті шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України, викладений саме за таких обставин.

У справі, що переглядається касаційним судом, предметом заповіту є

будинок АДРЕСА_1 , який не належав заповідачеві, та незмінним власником якого є колгоспний двір, тобто інша особа. Разом з тим, у цій справі суди встановили, що ОСОБА_3 володіла жилим будинком АДРЕСА_2 розташованим за тією ж адресою, що свідчить про її волевиявлення заповісти саме належний їй будинок. Крім того, у справі № 335/9398/16-ц відсутній висновок семантико-текстуальної експертизи.

Викладене вказує на неподібність правовідносин, які склалися у цій справі, зі

справою № 335/9398/16-ц, тому безпідставним є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на висновки, викладені упостанові Верховного Суду

від 5 грудня 2018 року.

Саме собоюпосилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка переглядається, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

За таких обставин помилковим є висновок першої та апеляційної інстанцій про те, що неточності у заповіті щодо номера будинку, який передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунені шляхом тлумачення заповіту відповідно до статей 213, 1256 ЦК України.

Тлумачення заповіту шляхом вказівки на те, що воля заповідача була спрямована на передання позивачу будинку АДРЕСА_1 , який ніколи не належавОСОБА_3 ,є спотворенням волі заповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин аргументи касаційної скарги про можливість тлумачення заповіту знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду, тому оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними і підлягають скасуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволенні позову.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням касаційної скарги, скасуванням судових рішень судів попередніх інстанцій та ухваленням нового рішення про задоволення позову,

з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений судовий збір,

а саме при поданні позову у розмірі 992,40 грн, при поданні апеляційної скарги

у розмірі 1 611 грн і касаційної скарги у розмірі 1 984,80 грн, а всього 4 588,20 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Іващук Володимир Михайлович, задовольнити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 7 вересня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 12 грудня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про тлумачення заповіту задовольнити.

Тлумачити зміст заповіту, складеного 10 лютого 1993 року ОСОБА_3 , посвідченого Тернопільською районною державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 21, так, що ОСОБА_3 на випадок своєї смерті зробила розпорядження, яким заповіла належний їй на праві індивідуальної власності жилий будинок з надвірними будівлями, розташований на АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 588,20 грн витрат зі сплати судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік