Постанова від 01 липня 2026 р. у справі №916/3451/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

Суд: Південно-західний апеляційний господарський суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Господарське

Категорія: Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів (крім категорій 201000000-208000000), з них

Дата: 01 липня 2026 р.

Справа: №916/3451/25

Суддя: Діброва Г.І.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/3451/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.

секретар судового засідання за дорученням головуючого: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від позивача: Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради – Джига В.І., за довіреностю

від відповідача: Міжнародного університету – Негара Р.В., на підставі ордеру

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року суддя першої інстанції Мусієнко О.О. повний текст складено та підписано 05.03.2026

у справі № 916/3451/25

за позовом Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м. Одеса

до відповідача: Міжнародного університету (попередня назва Міжнародний гуманітарний університет), м. Одеса

про стягнення 313 388 грн 84 коп.

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

27.08.2025 Комунальна установа “Одесреклама” Одеської міської ради, м.Одеса звернулася до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до відповідача Міжнародного університету, м.Одеса, в якій просить стягнути заборгованість з плати за тимчасове користування місцями, що перебувають у комунальній власності для розміщення зовнішньої реклами у сумі 241 828 грн 25 коп., з яких:

- заборгованість з плати за тимчасове користування місцем для розміщення зовнішньої реклами за дозволом № 4743-В1/П/С-к (вр), виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 196 від 29.06.2016 за період з 29.06.2021 по 31.07.2025 у сумі 148 891 грн 97коп;

- заборгованість з плати за тимчасове користування місцем для розміщення зовнішньої реклами за дозволом № 4862-В2/М/С-щ, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 233 від 28.07.2016 за період з 28.07.2021 по 31.07.2025 у сумі 51 979 грн 35 коп.;

Стягнути з Міжнародного університету, м. Одеса пеню за неналежне виконання умов договорів у сумі 71 560 грн 59 коп., з яких:

- пеня за договором № 1428-0 на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів від 01.06.2016 у сумі 11 749 грн 45 коп.;

- пеня за договором № 776-од на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів від 01.07.2016 у сумі 29 235 грн 75 коп.;

- пеня за договором № 824-од на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів від 01.08.2016 у сумі 30 575 грн 39 коп. та стягнути з судовий збір у сумі 3760 грн 66 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач після закінчення строку дії договорів, за наявності чинних дозволів на розміщення зовнішньої реклами, продовжував користуватися місцями, що перебувають у комунальній власності, не уклавши нових договорів та не сплачуючи встановлену плату, у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість, яка, на думку позивача, підлягає стягненню на підставі Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі та статті 1212 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач просив стягнути пеню за несвоєчасне виконання відповідачем грошових зобов`язань відповідно до умов укладених між сторонами договорів.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17.10.2025 постановлено здійснювати розгляд справи № 916/3451/25 за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 позов задоволено частково. Стягнуто з Міжнародного університету, м. Одеса на користь Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м.Одеса пеню за неналежне виконання умов договорів у сумі 4685 грн 05 коп., судовий збір у сумі 56 грн (п`ятдесят шість гривень). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позову, задовольнивши вимоги про стягнення пені лише в частині, визначеній судом за результатами перевірки та перерахунку її розміру відповідно до умов договорів і вимог законодавства, а в решті позовних вимог, у тому числі про стягнення коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення учасників справи.

Комунальна установа "Одесреклама" Одеської міської ради, м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилась, та звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2026 року у справі №916/3451/25 змінити, яким позовні вимоги Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради, м.Одеса задовольнити у повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідача.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, скаржник зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, оскільки безпідставно врахував як преюдиційні обставини, встановлені в інших судових справах, які, на думку апелянта, не стосуються спірних правовідносин та не підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.

Так, зокрема, предметом адміністративного позову Головного управління Держспоживслужби в Одеській області до Міжнародного гуманітарного університету у справі №420/25247/24 було стягнення штрафних санкцій. Судом у справі № 420/25247/24 встановлено, що підставою для звернення Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області до суду з даним позовом слугував факт несплати Міжнародним гуманітарним університетом штрафних санкцій, накладених на нього Головним управлінням рішеннями від 27.05.2024 за № 25, № 26, № 27, № 28.

В свою чергу, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року у справі № 420/37134/24, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі №420/37134/24, за адміністративним позовом Міжнародного гуманітарного університету до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області було визнано протиправними та скасовані рішення Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №24-28 від 27.05.2024. Таке рішення набрало законної сили та містить обставини, які не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України). Як встановлено судом, рішеннями Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області до позивача були застосовані штрафні санкції за порушення законодавства про рекламу. Водночас, зазначені рішення були скасовані в судовому порядку рішенням, яке набрало законної сили, у зв`язку з недоведеністю причетності позивача до виготовлення та розміщення спірної реклами.

Скаржник стверджує, що обставини, встановлені у справах №420/25247/24 та №420/37134/24, не стосуються предмету позову у даній справі та не можуть застосовуватись як преюдиційні. Позивач, Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради, м.Одеса не приймало участі у даних справах.

Отже, на думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно застосував положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, та врахував як преюдиційні обставини, встановлені рішеннями адміністративних судів у справах щодо накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, хоча предмет і підстави тих спорів є відмінними від предмета цього спору, який стосується стягнення плати за фактичне користування місцями для розміщення зовнішньої реклами.

Апелянт також наголошує, що суд помилково дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення спірної заборгованості, оскільки не врахував вимог законодавства щодо автоматичного продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами на період карантину та воєнного стану. На думку скаржника, чинність відповідних дозволів зумовлювала обов`язок відповідача укласти або продовжити договори на право тимчасового користування місцями, що перебувають у комунальній власності, та здійснювати оплату за їх користування незалежно від фактичного розміщення рекламних конструкцій.

Крім того, апелянт вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про недоведеність ухилення відповідача від укладення відповідних договорів, зазначаючи, що саме на відповідача покладався обов`язок звернутися із заявою про продовження дії договорів або укладення нових договорів відповідно до вимог Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, тоді як невиконання такого обов`язку не звільняє його від внесення плати за користування місцями, які перебувають у комунальній власності.

За твердженням скаржника, після припинення договірних відносин відповідач продовжував фактично користуватися місцями для розміщення рекламних засобів, не сплачуючи за таке користування, внаслідок чого без достатньої правової підстави зберіг у себе грошові кошти, які підлягали сплаті до бюджету територіальної громади. У зв`язку з цим апелянт вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1212 Цивільного кодексу України про повернення безпідставно збереженого майна (коштів), а суд першої інстанції неправильно застосував зазначену норму матеріального права.

Також апелянт не погоджується з висновками суду щодо часткового зменшення розміру пені, вказуючи на їх внутрішню суперечливість. На думку скаржника, суд, встановивши, що умовами укладених між сторонами договорів передбачено неприпинення нарахування пені після спливу шести місяців з дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, безпідставно застосував обмеження, встановлене частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України. Апелянт зазначає, що умови договорів прямо передбачають інший строк нарахування пені, що відповідає положенням законодавства та усталеній практиці Верховного Суду, а тому пеня підлягала стягненню у повному заявленому розмірі.

Посилаючись на наведені обставини, апелянт просить змінити рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та задовольнити позовні вимоги про стягнення заборгованості за користування місцями для розміщення зовнішньої реклами і пені у повному обсязі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25, справу призначено до судового розгляду.

19.04.2026 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Міжнародного університету, м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 у справі №916/3451/25 у повному обсязі, а оскаржуване рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 у справі № 916/3451/25 залишити без змін. Судові витрати покласти на Комунальну установу «Одесреклама» Одеської міської ради, м. Одеса.

У відзиві відповідач зазначає, що суд першої інстанції правомірно застосував положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України та врахував обставини, встановлені судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили, оскільки вони мають преюдиційне значення для вирішення цього спору. На думку відповідача, доводи апелянта щодо неможливості застосування зазначених обставин є помилковими та не відповідають змісту процесуального закону.

Крім того, відповідач звертає увагу, на те, що хоча чинним законодавством і передбачено автоматичне продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами, таке продовження не поширюється на договори про право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів. При цьому, саме договір, а не дозвіл, відповідно до вимог законодавства та Правил розміщення зовнішньої реклами, є правовою підставою для нарахування та стягнення плати за користування місцями, що перебувають у комунальній власності.

Відповідач також зазначає, що позивачем не доведено факт ухилення відповідача від укладення нових договорів, оскільки після закінчення строку дії попередніх договорів позивач не вчинив належних дій щодо їх продовження або укладення нових договорів, не направив відповідачу належної оферти із визначенням істотних умов договору, а тому відсутні підстави вважати, що саме відповідач допустив порушення своїх обов`язків.

Окремо відповідач наголошує, що позивач упродовж тривалого часу сам заперечував чинність дозволів на розміщення зовнішньої реклами, складав акти про відсутність дозвільних документів та ініціював притягнення відповідача до відповідальності за їх відсутність, тоді як у даній справі посилається на чинність тих самих дозволів, як на підставу своїх вимог. На думку відповідача, така суперечлива поведінка позивача свідчить про недобросовісне здійснення ним своїх прав, суперечить принципам добросовісності, заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium) та естопелю, що виключає можливість задоволення заявлених вимог.

Також відповідач підтримує висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, зазначаючи, що апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували відповідні висновки суду, а позивачем не доведено наявності всіх необхідних умов для виникнення кондикційного зобов`язання.

Щодо вимог про стягнення пені, відповідач зазначає, що суд першої інстанції правильно застосував положення частини шостої статті 232 Господарського кодексу України та правові висновки Великої Палати Верховного Суду, обґрунтовано обмеживши період її нарахування шістьма місяцями, оскільки укладені між сторонами договори не містять чітко визначеного іншого строку або події, з настанням якої припиняється нарахування пені. Посилання ж апелянта на судову практику в інших справах, на думку відповідача, не свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції.

Відзив долучено до матеріалів справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши представників учасників справи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 задоволення не потребує, а рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 не потребує скасування, враховуючи таке.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорене учасниками справи наступні обставини.

Комунальна установа “Одесреклама” Одеської міської ради, м. Одеса відповідно до Статуту створена шляхом перетворення Комунального підприємства “Одесреклама” Одеської міської ради, м. Одеса відповідно до чинного законодавства України.

З 11.05.2018 року Комунальна установа “Одесреклама”, м.Одеса є правонаступником прав та обов`язків Комунального підприємства “Одесреклама”, м.Одеса.

Відповідно до п. 1.5. Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради № 434 від 22.04.2008 (із змінами і доповненнями, в редакції чинній на момент укладання спірного договору) (далі – Правила №434 (знаходяться у загальному доступі на сайті Одеської міської ради за посиланнями:https://omr.gov.ua/ru/acts/committee/13987/, та https://omr.gov.ua/ua/city/offices/reklama/), Комунальна установа “Одесреклама” Одеської міської ради, м. Одеса створена для реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування у сфері зовнішньої реклами, виконання інших завдань та функцій, визначених цими Правилами, іншими актами органів місцевого самоврядування та міського голови. Комунальна установа “Одесреклама” Одеської міської ради, м.Одеса є уповноваженою особою власника місць розміщення рекламних засобів комунальної власності територіальної громади м. Одеси у сфері укладання договорів на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів.

Чинною редакцією п. 4.1. Правил №434 передбачено, що Комунальна установа “Одесреклама” на виконання своїх завдань і функцій, зокрема, забезпечує повноту надходжень до бюджету міста Одеси плати за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси; укладає договори з розповсюджувачами зовнішньої реклами на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів у випадках, передбачених цими Правилами.

Статутом Комунальної установи “Одесреклама”, м. Одеса передбачено, що основною метою установи є задоволення міських, суспільних потреб шляхом реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування в галузі формування сучасного міського дизайну, у тому числі у сфері зовнішньої реклами. У відповідності до п. 2.2. Статуту Комунальної установи “Одесреклама” завданнями установи є, зокрема: – забезпечення економічно ефективного використання місць, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, для розміщення засобів зовнішньої реклами, а також повноти надходжень до бюджету міста плати за користування вказаними місцями (пп. 2.2.1.); – укладання договорів з розповсюджувачами зовнішньої реклами на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів, які перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Одеси, для внесення плати суб`єктами господарювання за вказаними договорами відповідно до визначеного порядку (пп. 2.2.6.).

Відповідач, Міжнародний гуманітарний університет є власником рекламних засобів, які розміщував на підставі дозволів на розміщення зовнішньої реклами за наступними адресами:

1) стаціонарна відеореклама розміром 2,96 м х 2,35 м х 1 сторону за адресою: м.Одеса, вул. Черняховського, 2 (дозвіл № 4743-В1/П/С-к (вр), виданий на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 196 від 29.06.2016);

2) стаціонарна відеореклама розміром 4,028 м х 3,2 м х 2 сторони за адресою: м.Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23 (дозвіл № 4861-В1/П/Св, виданий на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 233 від 28.07.2016);

3) стаціонарний щит розміром 3 м х 6 м х 1 сторону за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18 (дозвіл № 4862-В2/М/С-щ, виданий на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 233 від 28.07.2016).

01.06.2016 між Комунальним підприємством «Одесреклама» Одеської міської ради, м.Одеса, правонаступником якого є Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради, м.Одеса (підприємство), та Міжнародним гуманітарним університетом (користувач) укладено договір на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів № 1428-О (а.с.37-39), за умовами якого підприємство надає користувачу право за плату тимчасово використовувати для розташування рекламних засобів місця на територіях, будівлях, спорудах, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, або інших об`єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організації Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам (пункт 2.1); місця для розташування рекламних засобів та розрахунок плати за їх використання визначаються у відповідних додатках до цього договору (пункт 2.2.).

Відповідно до п. 3.1. підприємство має право: в односторонньому порядку розірвати цей договір та власними силами або із залученням послуг третіх осіб здійснити демонтаж рекламних засобів у випадку виникнення у користувача перед підприємством непогашеної дебіторської заборгованості за цим договором у зв`язку з несплатою коштів, передбачених розділом 4 цього договору, протягом двох та більше місяців поспіль (пп. 3.1.3.); звертатися до робочого органу з пропозицією щодо скасування виданих користувачу дозволів на розміщення зовнішньої реклами у випадку невикористання місць розташування рекламних засобів, визначених цим договором, безперервно протягом шести місяців поспіль (пп. 3.1.4.); вимагати внесення змін до умов договору згідно з вимогами діючого законодавства (пп. 3.1.5.); розірвати цей договір на умовах та в порядку, передбачених договором та чинним законодавством України (пп. 3.1.6.); демонтувати рекламні засоби користувача у випадку припинення цього договору з передбачених ним підстав (пп. 3.1.7.); користуватися іншими правами, передбаченими чинним законодавством (пп. 3.1.8.).

Відповідно до п. 4.2. договору користувач зобов`язаний, зокрема: своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за цим договором (пп. 4.2.4.); демонтувати в 3-денний строк рекламні засоби після закінчення терміну дії або дострокового припинення цього договору, а також у разі виникнення нагальної потреби для реконструкції, ремонту чи будівництва місця розташування спеціальної конструкції або зміни містобудівної ситуації (пп. 4.2.10.) .

Плата за цим договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього договору (пункт 5.1).

Користувач вносить плату за цим договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цьому договорі (пункт 5.2).

Відповідно до пункту 5.5 договору у разі нерозміщення рекламного засобу через зміну містобудівної ситуації, здійснення реконструкції, ремонту, будівництва на місці розташування конструкції, плата не нараховується, про що користувач завчасно повідомляє підприємство.

Пунктом 5.7. договору визначено, що у разі не розміщення користувачем рекламного засобу, якщо це пов`язано зі зверненням до робочого органу із заявою про анулювання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, плата за наступні календарні місяці за надане право користування відповідним місцем для розташування даного рекламного засобу не нараховується. Нарахування плати за право користування місцем для розташування даного рекламного засобу призупиняється з наступного календарного місяця від дати отримання підприємством письмової заяви користувача, до якої обов`язково додається копія заяви про анулювання дозволу на розміщення зовнішньої реклами із відбитком штампу робочого органу про її отримання. Після призупинення нарахування плати за умовами даного договору користувач зобов`язується не розміщувати відповідний рекламоносій. Якщо Підприємством буде встановлено, що користувач продовжує розміщувати рекламний засіб після подання відповідної заяви, плата за тимчасове користування місцем для розташування рекламного засобу нараховується відповідно до пп. 5.1. договору.

За невиконання або неналежне виконання обов`язків за цим договором винна сторона відшкодовує іншій стороні завдані збитки відповідно до чинного законодавства. Відшкодування збитків не звільняє винну сторону від виконання умов договору (пункт 6.1).

Згідно з п. 6.2. договору у випадку прострочення платежів, передбачених пп. 5.1, 5.2 цього договору, користувач сплачує на користь підприємства пеню від суми простроченого платежу за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до п. 6.4. договору нарахування штрафних санкцій та пені не припиняється через шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано.

У пункті 6.5 договору сторони визначили, що позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пунктами 5.1, 6.1 договору, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.

Договір набуває чинності з моменту його укладання; договір є укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками (пункти 8.1, 8.2).

Відповідно до п. 9.4. договору усі зміни, доповнення та додатки до цього договору мають однакову з ним юридичну силу, якщо вони підписані сторонами або їхніми уповноваженими представниками, і є невід`ємною частиною договору.

За змістом пункту 8.3 договору його укладено з 01.06.2021 по 24.08.2016. Продовжено з 25.08.2016 по 24.11.2016.

У додатках № 1, 2, 3 до цього договору (а.с. 39 (зі зворотньої сторони) – 42) визначено адреси розташування рекламних засобів (зокрема, вул. Льва Толстого, 24, вул. Академічна, 30, Фонтанська дорога, 23, вул. Черняховського, 2, вул. Генерала Петрова, 18, вул. Успенська, 28/30), розміри рекламних засобів та розмір плати за розміщення відповідних рекламних засобів.

У додатку № 3-1 від 25.08.2019 до договору №1428-о від 01.06.2016 (а.с. 40 зі зворотньої сторони) визначено інші адреси розташування рекламних засобів: а саме: вул. Льва Толстого, 24/вул. Ковальська, вул. Льва Толстого, 24/електроопори, вул. Піонерська (Академічна), 30, вул. Льва Толстого, 24, вул. Успенська, 28/30.

01.07.2016 та 01.08.2016 між Комунальною установою "Одесреклама" та Міжнарожним гуманітарним університетом укладено ще два аналогічних за змістом договори на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів з аналогічними умовами, відповідно № 776-од зі строком дії по 28.06.2021 (а.с. 29-32) та № 824-од із строком дії по 27.07.2021 (а.с. 33-35).

Так відповідно до п. 2.1. договорів підприємство надає користувачу право за плату тимчасово використовувати для розташування рекламних засобів місця на територіях, будівлях, спорудах, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, або інших об`єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організації Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам.

Місця для розташування рекламних засобів та розрахунок плати за їх використання визначаються у відповідних додатках до цього договору (пункти 2.2 договорів).

Відповідно до п. 5.1. договорів плата за цим договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього договору.

Згідно з п. 5.2. договорів користувач вносить плату за цим договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету місті Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цьому договорі.

Пунктами 5.5. договорів встановлено, що у разі нерозміщення рекламного засобу через зміну містобудівної ситуації, здійснення реконструкції, ремонту, будівництва на місці розташування конструкції, плата не нараховується, про що користувач завчасно повідомляє підприємство. При цьому витрати, пов`язані з демонтажем/монтажем рекламного засобу, здійснюються за рахунок користувача.

Пунктом 5.7. договору визначено, що у разі не розміщення користувачем рекламного засобу, якщо це пов`язано зі зверненням до робочого органу із заявою про анулювання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, плата за наступні календарні місяці за надане право користування відповідним місцем для розташування даного рекламного засобу не нараховується. Нарахування плати за право користування місцем для розташування даного рекламного засобу призупиняється з наступного календарного місяця від дати отримання підприємством письмової заяви користувача, до якої обов`язково додається копія заяви про анулювання дозволу на розміщення зовнішньої реклами із відбитком штампу робочого органу про її отримання. Після призупинення нарахування плати за умовами даного договору користувач зобов`язується не розміщувати відповідний рекламоносій. Якщо підприємством буде встановлено, що користувач продовжує розміщувати рекламний засіб після подання відповідної заяви, плата за тимчасове користування місцем для розташування рекламного засобу нараховується відповідно до пп. 5.1. договору.

Згідно з п. 6.2. договорів у випадку прострочення платежів, передбачених пп. 5.1, 5.2 цього договору, користувач сплачує на користь підприємства пеню від суми простроченого платежу за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених п.5.1, 6.1 договору, встановлюється строком в 4 (чотири) роки (пункт 6.5 договорів).

Договори є укладеними з моменту їх підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками (п. 8.2 договорів).

За умовами п. 9.4. договорів усі зміни, доповнення та додатки до цього договору мають однакову з ним юридичну силу, якщо вони підписані сторонами або їхніми уповноваженими представниками, і є невід`ємною частиною договору.

Відповідно до додатку № 1 до договору № 776-09 від 01.07.2016 адресою розташування рекламного засобу розміром 2,35м*2,96м*1ст. є м. Одеса, вул. Черняховського, 2.

Відповідно до додатку № 1 до договору № 824-од від 01.08.2016 адресою розташування рекламного засобу розміром 3,2м*5,165м*2ст. є м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23 та рекламного засобу розміром 3м*6м*1ст. є вул. Генерала Петрова, 18.

Також з матеріалів справи судом встановлено, що у 2016 році Управлінням реклами Одеської міської ради видано Міжнародному гуманітарному Університету ряд дозволів на розміщення стаціонарної відеореклами:

- № 4743-В1/П/С-К від 29.06.2016 (а.с. 19-21), адреса місця розташування спеціальної конструкції: – м. Одеса, вул. Черняховського, 2, площа - 2,96 м х 2,35 м х 1 ст., строк дії дозволу з 29.06.2016 по 29.06.2021;

- № 4861-В1/П/Св від 28.07.2016 (а.с. 22-25), адреса місця розташування спеціальної конструкції: – Одеса, Фонтанська дорога, 23, площа - 4,028 м х 3,2 м х 2 ст., строк дії дозволу з 28.07.2016 по 28.07.2021;

- № 4862-В2/М/С-Щ (а.с. 26-28) від 28.07.2016, адреса місця розташування спеціальної конструкції: м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18, площа - 3 м х 6 м х 1 ст., строк дії дозволу з 28.07.2016 по 28.07.2021.

Матеріали справи містять акти фіксації недотримання вимог Правил розміщення зовнішньої реклами в м. Одесі, Порядку розміщення вивісок на території м. Одеси, долучені до матеріалів позовної заяви позивачем (а.с. 57-62).

Так, за адресою розташування – Одеса, Фонтанська дорога, 23 позивачем, Комунальною установою “Одесреклама” складено акти від 09.09.2021 № 006536/21, від 26.06.2023 №003595/23, від 12.12.2023 № 007303/23, від 07.08.2024 № 004006/24, від 13.08.2025 №004077/25 (а.с. 57-59); за адресою розташування – Одеса, вул. Черняховського, 2 складено акти від 09.09.2021 № 006538/21, від 26.06.2023 № 003596/23, від 12.12.2023 №007305/23, від 07.08.2024 № 004005/24, від 13.08.2025 № 004076/25.

Всі досліджені в судовому засіданні акти складено позивачем стосовно відповідача у зв`язку з розміщенням останнім зовнішньої реклами в м. Одесі у зв`язку з недотриманням Порядку розміщення вивісок на території м.Одеси, а саме: за відсутності дозвільних документів (п. 5 кожного Акту).

Матеріали справи містять також лист Управління реклами Одеської міської ради адресованій начальнику Головного управління Держспоживслужби в Одеській області від 16.01.2024 № 16/01-35, в якому зазначено, що на підставі даних актів фіксації, Управлінням реклами були винесені Міжнародному гуманітарному університету приписи про усунення існуючих порушень, які у встановленому порядку направлені поштою на юридичну адресу Міжнародного гуманітарного університету та 25.12.2023 вручені уповноваженій особі (копії повідомлень про вручення відправлень додаються) для вжиття заходів реагування в межах компетенції.

Також судом встановлено, що між сторонами протягом 2022 – 2024 тривали судові спори.

Так, предметом адміністративного позову Головного управління Держспоживслужби в Одеській області до Міжнародного гуманітарного університету у справі № 420/25247/24 було стягнення штрафних санкцій:

- згідно рішення №24 від 27.05.2024 року Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу у розмірі одна тисяча сімсот гривень;

- згідно рішення №25 від 27.05.2024 року Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

- згідно рішення №26 від 27.05.2024 року Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

- згідно рішення №27 від 27.05.2024 року Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

- згідно рішення №28 від 27.05.2024 року Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 у справі №420/25247/24 позов Головного управління Держспоживслужби в Одеській області було задоволено та стягнуто з Міжнародного гуманітарного університету штрафні санкції. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2025 у даній справі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 скасовано та ухвалено нове рішення суду, яким у задоволенні адміністративного позову Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області до Міжнародного гуманітарного університету про стягнення штрафних санкцій відмовлено повністю.

Судом у справі № 420/25247/24 встановлено, що підставою для звернення Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області до суду з даним позовом слугував факт несплати Міжнародним гуманітарним університетом штрафних санкцій, накладених на нього Головним управлінням рішеннями від 27.05.2024 за № 25, № 26, № 27, № 28.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.06.2025 набрало законної сили рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року у справі №420/37134/24, яким за адміністративним позовом Міжнародного гуманітарного університету до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області було визнано протиправними та скасовано рішення Головного управління № 24-28 від 27.05.2024.

Ухвалою Верховного Суду від 06.08.2025 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі № 420/37134/24. Ураховуючи, що рішення, на підставі яких Головне управління просив суд стягнути у даній справі штрафні санкції скасовано у судовому порядку, підстави для задоволення позовних вимог Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про стягнення таких сум у судовому порядку відсутні.

Таке рішення набрало законної сили та містить обставини, які не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України).

Так, судом у справі № 420/37134/24 встановлені обставини, що на підставі протоколів, складених посадовою особою Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області встановлено наступні порушення, зокрема:

ч. 2 ст. 26 Закону України “Про рекламу”, а саме: неподання документів, усних та/або письмових пояснень, відео та аудіозаписів, а також іншої інформації, що стосується виявленого порушення чи повідомлення про нього та необхідних для здійснення такими органами повноважень щодо державного контролю;

ч. 1 ст. 16 Закону України “Про рекламу”, а саме: розміщення зовнішньої реклами без дозволу (щит на фасаді 1шт. розмір 3х6х1 ст.: за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 2) що надається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

ч. 1 ст. 16 Закону України “Про рекламу”, а саме: розміщення зовнішньої реклами без дозволу (рекламний засіб на фасаді 1 шт. розмір 4х6х1 ст., за адресою: м. Одеса, пров, Бісквітний, 3) що надається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

ч. 1 ст. 16 Закону України “Про рекламу”, а саме: розміщення зовнішньої реклами без дозволу (рекламний засіб на фасаді 1 шт. 6х3, 5х1 ст., за адресою: м. Одеса, вул. Льва Толстого, 24), що надається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

ч. 1 ст. 16 Закону України “Про рекламу”, а саме: розміщення зовнішньої реклами без дозволу (рекламний засіб на споруді- 1 шт. розмір 3х1х1 ст., за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 30), що надається виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

В подальшому, за результатами розгляду справи щодо Міжнародного гуманітарного університету про порушення законодавства про рекламу 27.05.2024 року прийнято такі рішення:

№24 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу, а саме неподання документів, усних та/або письмових, відео та аудіозаписів, а також іншої інформації, що стосується виявленого порушення чи повідомлення про нього та необхідних для здійснення такими органами повноважень щодо державного контролю, у розмірі одна тисяча сімсот грн;

№25 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу, а саме розміщення зовнішньої реклами без дозволу (щит на фасаді 1 шт. розмір 3х6х1 ст.: за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 2), у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

№26 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу, а саме розміщення зовнішньої реклами без дозволу (рекламний засіб на фасаді 1 шт. розмір 4х6х1 ст., за адресою: м. Одеса, пров. Бісквітний, 3), у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

№27 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу, а саме розміщення зовнішньої реклами без дозволу (рекламний засіб на фасаді 1 шт. розмір 6х3х1 ст., за адресою: м. Одеса, вул. Льва Толстого, 24), у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні;

№28 про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу, а саме розміщення реклами без дозволу (рекламний засіб на споруді 1 шт. розмір 3х1х1 ст., за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 30), у розмірі п`ять тисяч вісімдесят три гривні.

Вважаючи вказані постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу протиправними та такими, що підлягають скасування, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом.

Вирішуючи спірне питання, суди виходили з того, що Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області не довело факт вчинення порушення саме Міжнародним гуманітарним університетом, не надало доказів того, хто саме є рекламодавцем, виробником та розповсюджувачем реклами, позовні вимоги про скасування рішень № 24-28 від 27.05.2024 року про накладення штрафу за порушення законодавства про рекламу є обґрунтованими:

- щодо встановлених порушень Правил розміщення зовнішньої реклами за адресами: м.Одеса, вул. Академічна, 30, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23 – в матеріалах справи взагалі відсутні докази розміщення реклами за вищевказаними адресами, фактично було зафіксовано стаціонарні конструкції із непрацюючими світлодіодними екранами, з яких неможливо встановити факт здійснення реклами;

- щодо встановлених порушень Правил розміщення зовнішньої реклами за адресами: м.Одеса вул. Академічна, 30, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, м. Одеса, Фонтанська дорога, 33, м. Одеса, вул. Черняховського, 2, м. Одеса, вул. Льва Толстого, 24, зазначені Акти місять докази здійснення реклами Міжнародної академічної школи “Одеса”. З урахуванням того, що будівлі за зазначеними адресами не перебувають у власності або користуванні Міжнародного гуманітарного університету, доказів про те, що позивач є рекламодавцем, виробником чи розповсюджувачем спірної реклами в розумінні Закону України "Про рекламу" відповідачем не надано, відтак позивач у даному випадку не може бути суб`єктом відповідальності, передбаченої статтею 27 частиною 6 Закону України "Про рекламу";

- щодо встановлених порушень Правил розміщення зовнішньої реклами за адресою: м.Одеса, пров. Бісквітний, 3 – на будівлі, що належить Міжнародному гуманітарному університету на праві приватної власності та в якому розміщений Фаховий коледж Міжнародного гуманітарного університету, розміщений плакат із написом “Коледж”, номером телефона та сайту зазначеного навчального закладу.

При цьому, відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України “Про рекламу” вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщена на внутрішній поверхні власного чи наданого у користування особі приміщення, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення, не вважається рекламою.

Таким чином, суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в порушення вимог Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 №693, посадові особи Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області при розгляді справи не перевірили порядок виготовлення і розповсюдження реклами. Висновок, викладений у оскаржуваних рішеннях про порушення законодавства про рекламу, складений на підставі матеріалів справи та фотоматеріалів, які ніяким чином не підтверджують причетність до виготовлення і розміщення цієї реклами позивача (Міжнародний гуманітарний університет) по справі.

З огляду на це, враховуючи відсутність доказів розміщення рекламних конструкцій на фасадах будинків саме позивачем, а також доказів про те, що позивач є рекламодавцем, виробником чи розповсюджувачем спірної реклами в розумінні Закону України "Про рекламу", спірні постанови Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області № 24-28 від 27.05.2024 року зазначеними рішеннями судів визнано протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.11.2023 у справі № 916/3749/22 про стягнення 272 654 грн 64 коп. заборгованості, що виникла у зв`язку із порушенням Міжнародним гуманітарним університетом умов низки договорів та невнесенням плати за право користування місцями для розташування стаціонарної відеореклами за період з 01.09.2016 по 31.07.2021, у тому числі, 5 378 грн 86 коп. заборгованості за договором від 01.06.2016 № 1428-о, 79 430 грн 41 коп. за договором від 01.07.2016 № 776-од, 187 845 грн 37 коп. за договором від 01.08.2016 № 824-од. встановлено, що:

- за договором № 1428-o від 01.06.2016 (термін дії до 24.11.2016) позивачем заявлено до стягнення суму у розмірі 5 378 грн 86 коп. за період з 01.09.2016 по 24.11.2016. Розрахунок позивачем проведено, виходячи з щомісячної суми 2 417 грн 50 коп. пропорційно кількості місяців днів користування відповідно до строку дії договору. Суд у справі № 916/3749/22, перевіривши наданий позивачем розрахунок, визнав його правильним. При цьому, враховуючи, що правовідносини по вказаному договору охоплюють адреси: вул. Льва Толстого, 24/вул. Ковальська, вул. Льва Толстого, 24/електроопори, вул. Піонерська (Академічна), 30, вул. Льва Толстого, 24, вул. Успенська, 28/30, натомість жодних доказів про проведення реконструкції за такими адресами відповідачем не надано, та сторонами про це не заявлено, суд дійшов висновку про підставність вимог про стягнення з відповідача заборгованості за договором № 1428-o від 01.06.2016 у розмірі 5 378 грн 86 коп.;

судом у справі № 916/3749/22 встановлено, що предметом договору № 776-од від 01.07.2016 (термін дії до 28.06.2021) є розміщення рекламних конструкцій за адресою: м.Одеса, вул. Черняховського, 2 та правомірним є період нарахування з 01.09.2016 по 30.04.2017. Таким чином, за вказаний судом період підлягає стягненню за підрахунком суду 3 780 грн (1722 грн 50 коп. х 8 місяців);

за договором № 824-од від 01.08.2016 (термін дії до 27.07.2021), предметом якого є розміщення рекламних конструкцій за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, та м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18, позивачем заявлено до стягнення суму у розмірі 187 845 грн 37 коп. за період з 01.09.2016 по 27.07.2021. Оцінивши такі вимоги позивача, суд, з огляду на попередні висновки щодо наявності підстав для звільнення від нарахування плати на підставі п.5.5. договору, дійшов висновку про відсутність підстав для нарахування плати за цим договором за адресою вул. Генерала Петрова, 18, починаючи з 21.09.2016, оскільки саме тоді відбулась така подія як демонтаж поверхневого оздоблення. З урахуванням таких висновків суду, правомірним є період нарахування з 01.09.2016 по 20.09.2016. Таким чином, за вказаний судом період підлягає стягненню за підрахунком суду 658 грн. (987/30х20);

щодо адреси м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, суд встановив, що правомірним є період нарахування з 01.09.2016 по 31.05.2017, з урахуванням того, що саме 01.06.2017 відбулась подія демонтажу бетонного стягування. Таким чином, за вказаний судом період, підлягає стягненню за підрахунком суду 13 801 грн 50 коп. (1533 грн 50 коп. х 9 місяців).

Інших належних та допустимих доказів стосовно спірних правовідносин матеріали господарської справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для стягнення з відповідача на користь позивача нарахованих останнім сум заборгованості плати за тимчасове користування місцями, що перебувають у комунальній власності для розміщення зовнішньої реклами у сумі 241 828 грн 25 коп., одночасно з посиланням позивача на норми ст.1212 Цивільного кодексу України та пені за договорами.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 частини 1 Закону України “Про рекламу” № 270/96-ВР (далі по тексту – Закон України № 270/96-ВР, тут і далі – у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), цей Закон регулює відносини, пов`язані з виробництвом, розповсюдженням та споживанням реклами на території України.

Згідно зі статтею 1 частиною 1 Закону України № 270/96-ВР, зокрема, зовнішня реклама – реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг. Внутрішня реклама – реклама, що розміщується всередині будинків, споруд, у тому числі в кінотеатрах і театрах під час, до і після демонстрації кінофільмів та вистав, концертів, а також під час спортивних змагань, що проходять у закритих приміщеннях, крім місць торгівлі (у тому числі буфетів, кіосків, яток), де може розміщуватись інформація про товари, що безпосередньо в цих місцях продаються;

Відповідно до статті 16 частини 1 Закону України № 270/96-ВР, зокрема, розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Згідно із пунктом 2 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року №2067 (надалі – Типові правила) (чинний на час виникнення спірних правовідносин), дозвіл – документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці.

Відповідно до пункту 5 Типових правил, для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі – робочий орган). Робочий орган не вправі подавати заяву та одержувати дозвіл на розміщення зовнішньої реклами; у процесі регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами робочим органом залучаються на громадських засадах представники галузевих рад підприємців, об`єднань громадян та об`єднань підприємств, які провадять діяльність у сфері реклами.

Згідно із пунктом 6 Типових правил, до повноважень робочого органу належить, зокрема, подання територіальним органам спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі матеріалів про порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами.

Відповідно до пунктів 45, 46 Типових правил, контроль за додержанням цих Правил здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства; у разі порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами уповноважена особа органу, який здійснює контроль за додержанням цих Правил, звертається до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк. У разі невиконання цієї вимоги орган, який здійснює контроль, подає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 26 частиною 1 Закону України № 270/96-ВР, контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень, зокрема центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів – щодо захисту прав споживачів реклами.

Відповідно до статті 27 частини 4 Закону України № 270/96-ВР, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, за поданням державних органів, зазначених у статті 26 цього Закону, або самостійно у випадках, передбачених цією статтею, крім тих, які віднесено виключно до компетенції Антимонопольного комітету України та які регулюються законодавством з питань авторського права та суміжних прав, накладають штрафи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, на: рекламодавців за вчинення дій, передбачених пунктом 1 частини другої цієї статті, – у розмірі п`ятикратної вартості розповсюдженої реклами; виробників реклами за вчинення дій, передбачених пунктом 2 частини другої цієї статті, – у розмірі п`ятикратної вартості виготовлення реклами; розповсюджувачів реклами за вчинення дій, передбачених пунктом 3 частини другої цієї статті, – у розмірі п`ятикратної вартості розповсюдження реклами.

Згідно з пунктом 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року №693 (надалі – Порядок № 693) (чинний на час виникнення спірних правовідносин, підставою для розгляду справи про порушення законодавства про рекламу (далі – справа) є відповідний протокол, складений уповноваженою посадовою особою Антимонопольного комітету, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Мінфіну, НКЦПФР або Держспоживінспекції та її територіальних органів.

Відповідно до пункту 11 Порядку № 693, за наявності ознак порушення законодавства про рекламу приймається рішення про початок розгляду справи.

Згідно із пунктом 16 Порядку № 693, справа розглядається за участю представника особи, щодо якої порушено справу. В разі його відсутності справу може бути розглянуто, якщо незважаючи на своєчасне повідомлення про місце і час розгляду справи не надійшло обґрунтоване клопотання про відкладення розгляду справи.

Відповідно до пункту 18 Порядку № 693, за результатами розгляду справи приймається рішення, що оформляється у двох примірниках, один з яких залишається у Держспоживінспекції або її територіальному органі, другий – у 10-денний строк надсилається особі, стосовно якої було прийнято рішення, або видається її представникові під розписку.

Як вбачається з матеріалів справи, рішеннями Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на позивача накладено штрафи за порушення законодавства про рекламу, а саме розміщення зовнішньої реклами без дозволу за адресами: м. Одеса, вул. Черняховського, 2, м. Одеса, пров. Бісквітний, 3, м. Одеса, вул. Льва Толстого, 24, м. Одеса, вул. Академічна, 30, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, а також неподання документів, усних та/або письмових, відео та аудіозаписів, а також іншої інформації, що стосується виявленого порушення. Вказані рішення були оскаржені Міжнародним гуманітарним університетом в судовому порядку та скасовані рішенням суду у справі №420/37134/24, яке набрало законної сили. Судом було встановлено відсутність підтвердження причетності до виготовлення і розміщення цієї реклами позивача (Міжнародним гуманітарним університетом) по справі.

Підставою для звернення з адміністративним позовом до Міжнародного гуманітарного університету Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області у справі №420/25247 став лист Управління реклами Одеської міської ради від 16.01.2024 № 16/01-35, до якого долучено акти фіксації, приписи про усунення порушень, повідомлення про вручення поштових відправлень (приписів про усунення порушень) та відповідні рішення прийняті в межах повноважень Головним управлінням Держпродспоживслужби в Одеській області про накладення штрафних санкцій.

10.12.2020 набрав чинності Закон України від 04.12.2020 №1071-IX “Про соціальну підтримку застрахованих осіб та суб`єктів господарювання на період здійснення обмежувальних протиепідемічних заходів, запроваджених з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (далі – Закон № 1071).

Відповідно до Закону № 1071 у статтю 11 Закону України від 06.09.2005 № 2806-IV “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” (далі – Закон № 2806) включено пункт 21 такого змісту: “ 21. Документи дозвільного характеру, що не обумовлені міжнародними зобов`язаннями або іншими обмеженнями, встановленими законом, строк дії яких закінчується у період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), вважаються такими, дію яких продовжено на період карантину та обмежувальних заходів і протягом трьох місяців з дня його/їх закінчення”. Таким чином, у разі закінчення строку дії документів дозвільного характеру у період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби, дозволи вважаються чинними на цей період та впродовж трьох місяців з дня закінчення карантину/обмежувальних заходів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARSCoV-2” №651 від 27.06.2023, на всій території України відмінено карантин з 24 год. 00 хв. 30.06.2023, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже, карантин на території України діяв у період з 12.03.2020 по 30.06.2023 та станом на момент звернення позивача до суду з даним позовом у цій справі – відмінений.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 № 314 “Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану” строки дії діючих строкових ліцензій та документів дозвільного характеру було автоматично продовжено в умовах воєнного стану.

17.07.2024 Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов провадження господарської діяльності в період дії воєнного стану в Україні” внесено зміни до Закону України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”, статтю 11 “Прикінцеві положення” доповнено пунктом 22, яким, зокрема, встановлено, що документи дозвільного характеру, строк дії яких закінчується у період дії воєнного стану, вважаються такими, дію яких продовжено на період дії воєнного стану та до кінця календарного року, в якому припинено або скасовано воєнний стан, але не менше трьох місяців з дня його припинення чи скасування.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 червня 2025 по справі №160/15462/23 (п. п. 17, 18), дозволи, отримані відповідачем на розміщення зовнішньої реклами, вважаються дійсними у період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та на дату набуття чинності Постановою № 314, строк дії зазначених дозволів також автоматично продовжено на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування.

Згідно зі ст. 144 Конституції України та ст. 73 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. Відповідно до п. 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067, плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування. Виконавчим комітетом Одеської міської ради затверджені Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі (далі – Правила № 434), Правила благоустрою території міста Одеси (Правила – №1631), Порядок розміщення вивісок на території міста Одеси (далі – Порядок №178), які є обов`язковими до виконання на відповідній території та якими делеговані та визначені повноваження Комунальної установи “Одесреклама”, м.Одеса діяти у сфері зовнішньої реклами в м. Одесі.

Слід зауважити, що Верховний Суд, висновки якого в силу положень ст. 236 Господарського процесуального кодексу України враховуються судом, в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Колегія суддів зауважує, що за результатами дослідження матеріалів справи суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості за користування місцями для розміщення зовнішньої реклами у сумі 241 82 грн 25 коп. за дозволами № 4743-В1/П/С-К від 29.06.2016, № 4861-В2/М/С-Щ від 28.07.2016, № 4862-В2/М/С-Щ від 28.07.2016 в порядку статті 1212 Цивільного кодексу України, з огляду на таке.

Так, загальні підстави виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

За статтею ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Основна умова ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодеку України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Тобто, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава відпала, тобто в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок між збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 916/2478/20 (пункт 30), від 04 травня 2022 року у справі № 903/359/21 (пункт 34), від 05 жовтня 2022 року у справі № 904/4046/20 (пункт 22)).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 910/13271/18 (абзац 9 пункту 9.6), від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19 (абзац 2 пункту 4.5), від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18 (абзац 10 пункту 4.2), від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18 (абзац 10 пункту 4.1), від 16 вересня 2022 року у справі № 913/703/20 (пункт 108)).

Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна (подібна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 (пункт 32)).

Отже, тлумачення статті 1212 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність встановлення обставини, які в сукупності є підставою для виникнення такого позадоговірного зобов`язання: факт набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи, відсутність для цього підстав.

В даному випадку факт припинення дії укладених сторонами договорів правомірно встановлений судом першої інстанції та визнається обома сторонами, тому не потребує доказування. Отже, неможливо взагалі заявляти до суду позовні вимоги про стягнення «заборгованості за договорами», посилаючись одночасно на обставини відсутності між сторонами договірних правовідносин з обов`язку оплати наданих послуг за нормами Правил тощо.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про відхилення доводів позивача, як необгрунтованих, щодо ухилення відповідача від укладення нових договорів (або продовження дії раніше укладених договорів) після закінчення строку їх дії, незважаючи на чинність дозволів на розміщення зовнішньої реклами в період дії воєнного стану. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що зазначені позивачем обставини не підтверджені належними та допустимими доказами, тоді як наявні в матеріалах справи докази, а також обставини, встановлені судовими рішеннями в інших судових справах №420/37134/24 та №420/25247, свідчать про відсутність підстав вважати, що відповідач безпідставно ухилявся від укладення відповідних договорів чи додаткових угод.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що поведінка позивача щодо правового статусу спірних дозволів, зокрема, за адресами: Одеса, Фонтанська дорога, 23; м. Одеса, вул. Черняховського, 2, була непослідовною та суперечливою. Так, з одного боку, позивач посилався на чинність дозволів і обов`язок відповідача укласти відповідні договори, а з іншого — сам заперечував їх дійсність, складав акти про порушення законодавства у сфері розміщення зовнішньої реклами, видавав приписи про усунення таких порушень та ініціював притягнення відповідача до відповідальності за розміщення рекламних засобів без належних дозвільних документів. Зазначені обставини були предметом дослідження в інших судових справах №420/25247 та №420/37134/24 та обґрунтовано враховані судом першої інстанції при вирішенні цього спору.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог щодо окремих рекламних засобів. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів порушення відповідачем вимог законодавства про рекламу, зокрема доказів, які б підтверджували належність відповідачу відповідних рекламних конструкцій та факт вчинення ним порушень, що виключає наявність правових підстав для задоволення позову в цій частині.

Судова колегія не вбачає підстав для спростування висновків суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту порушення відповідачем вимог законодавства про рекламу щодо рекламного засобу за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували належність відповідачу відповідної рекламної конструкції, його статус як рекламодавця, виробника чи розповсюджувача реклами, а також факт вчинення ним відповідного порушення.

Крім того, суд першої інстанції вірно врахував, що позивачем не було заявлено позовних вимог щодо дозволу № 4861-В2/М/С-щ, незважаючи на посилання на цей дозвіл в тексті позовних вимог. Протягом розгляду справи такі вимоги не уточнювалися та не змінювалися, а тому, керуючись принципом диспозитивності господарського судочинства, суд першої інстанції обґрунтовано розглянув спір виключно в межах заявлених позовних вимог.

Так, дії учасників цивільних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - “non concedit venire contra factum proprium” (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Судова колегія вважає також обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що лише листом від 10.06.2025 № 390/01/27 позивач звернувся до відповідача із пропозицією щодо укладення договору на право тимчасового користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, посилаючись на чинність відповідних дозволів у період дії воєнного стану. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що протягом 2022– 2024 років позивач займав протилежну правову позицію, фіксуючи відсутність у відповідача дозвільних документів та ініціюючи застосування до нього заходів відповідальності, що підтверджується матеріалами адміністративних справ.

Крім того, не доведено позивачем належними доказами вчинення дій, передбачених укладеними між сторонами договорами у разі їх припинення або невиконання відповідачем договірних зобов`язань, зокрема, щодо демонтажу рекламних засобів, ініціювання скасування дозволів, внесення змін до договірних відносин чи укладення нових договорів. Натомість, матеріали справи свідчать про непослідовність поведінки позивача, який протягом спірного періоду стверджував про відсутність у відповідача чинних дозвільних документів, а в подальшому звернувся з вимогою про стягнення плати за користування місцями для розміщення зовнішньої реклами.

Суд апеляційної інстанції ще раз зазначає, що правильним є висновок суду першої інстанції про безпідставність визначення позивачем розміру заявленої до стягнення заборгованості з посиланням на статтю 1212 Цивільного кодексу України, оскільки такий розрахунок ґрунтувався на положеннях договорів, строк дії яких закінчився, а також на змінах до Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі №434, внесених під час дії договорів, без укладення сторонами відповідних додаткових угод.

При цьому, суд першої інстанції обґрунтовано врахував правові висновки, викладені у рішенні Господарського суду Одеської області від 13.11.2023 та постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.03.2024 у справі № 916/3749/22, якими встановлено, що внесення змін до умов укладених між сторонами договорів в односторонньому порядку не допускається та можливе виключно шляхом укладення додаткової угоди.

При цьому суд першої інстанції правомірно врахував правові висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №450/2286/16-ц, рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, пункт 70) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, щодо необхідності дотримання принципів добросовісності, послідовності поведінки та належного урядування.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення заборгованості у розмірі 241 828 грн 25 коп. на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України та Правил № 434., оскільки такі вимоги є недоведеними належними та допустимими доказами та ґрунтуються на суперечливій поведінці самого позивача та принципу добросовісності, враховуючи відсутність доказів укладення між сторонами таких додаткових угод, недоведеність ухилення відповідача від укладення нових договорів, а також встановлену суперечливість позиції самого позивача щодо чинності дозволів на розміщення зовнішньої реклами, неможливість стягнення «заборгованості» за нормами ст.1212 Цивільного кодексу України, про що вже було зазначено вище за текстом постанови.

Щодо позовних вимог про нарахування пені, судова колегія зазначає наступне.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

В силу ч. 1 ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

В силу ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

За ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 174 Господарського кодексу України (втратив чинність та підлягає застосуванню тут і далі у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно із частиною першою статті 216 Господарського кодексу України за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексу України, іншими законами та договором.

Перелік осіб, які є учасниками господарських правовідносин щодо яких можуть бути застосовані господарські санкції, урегульований статтею 2 Господарського кодексу України. До них належать: суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до частин першої, другої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Чинний на час виникнення спірних правовідносин Господарський кодекс України не розкриває окремо визначення понять "неустойка", "штраф", "пеня". Натомість правове визначення таких понять містять, зокрема, положення статті 549 Цивільного кодексу України.

Згідно із частиною першою статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини друга, третя статті 549 Цивільного кодексу України).

Текстуальне тлумачення положень статті 549 Цивільного кодексу України свідчить, що законодавець у цій нормі пов`язує визначення пені як виду неустойки з такими кваліфікуючими ознаками як її обчислення:

1) за кожен день прострочення виконання;

2) у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання.

Системний аналіз наведених норм дозволяє стверджувати, що незалежно від того, які правовідносини урегульовано конкретними нормами права, наразі в законодавстві сформований єдиний підхід до застосування пені як виду неустойки (штрафної санкції), конститутивною ознакою якої є її нарахування за кожен день прострочення виконання зобов`язання.

Отже, нарахування пені є ознакою, яка вирізняє її серед інших видів неустойки (штрафних санкцій) та визначає механізм обчислення (визначення розміру) пені.

Тобто, вжитий законодавцем у цьому випадку займенник "кожний (кожен)" пояснює формулу обчислення пені, за якою загальна сума пені визначається шляхом множення ставки пені на кількість днів прострочення.

Натомість, порядок застосування штрафних санкцій закріплено в нормах статті 232 Господарського кодексу України, частина шоста якої визначає правило щодо періоду (строку) та порядку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені).

З урахуванням норм Господарського кодексу України за загальновизнаним правилом нарахування штрафних санкцій, у тому числі пені, припиняється після спливу 6-ти місячного строку від моменту, коли зобов`язання підлягало виконанню.

Водночас, у договорі як універсальному регуляторі договірних зобов`язань сторони вправі на власний розсуд встановлювати інший строк (більший/менший ніж 6-ти місячний строк) для нарахування штрафних санкцій (штрафу/пені/неустойки), однак при цьому слід враховувати, що незмінним залишається перебіг початку відліку прострочення з наступного дня за днем, встановленого для виконання договірного зобов`язання.

Тож, в положеннях договору сторони не лише мають передбачити інший строк для нарахування штрафних санкцій, а й чітко окреслити часовий проміжок з моменту початку перебігу строку, що незмінно обчислюється з дня, який є наступним за днем, встановленим для виконання зобов`язання та до моменту закінчення його перебігу, наприклад може визначатися днем оплати або вказівкою на певну подію, яка обов`язково настане (подібні висновки Верховного Суду, наведені в постановах від 10.09.2020 по справі № 916/1777/19, від 27.02.2024 по справі № 911/858/22).

Згідно зі статтею 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 Цивільного кодексу України).

Тож, хоча укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), однак такий строк з урахуванням положень статей 251, 252 Цивільного кодексу України має бути визначений.

Період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі – початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов`язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, "до повного виконання зобов`язання", "до дати фактичного виконання", "до повної сплати заборгованості / погашення боргу", "протягом року / усього періоду існування заборгованості" тощо.

Саме за таких умов можливе застосування сторонами іншого строку/періоду для нарахування штрафних санкцій, ніж 6-ти місячний строк, однак за відсутності визначення в положеннях договору конкретного строку/періоду фактичного припинення нарахування штрафних санкцій, у тому числі вказівки на подію, що підтверджує закінчення строку нарахування штрафних санкцій), застосовується загальне правило для її визначення, передбачене ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

У кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, який є меншим або більшим шести місяців (див. постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 серпня 2021 року у справі № 910/13575/20).

Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором (див., для прикладу, постанову Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 910/6379/14 (провадження № 3-53гс15), в якій умовами договору сторонами було погоджено нарахування пені по день фактичної оплати боргу).

У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені "за кожен день прострочення") нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України (постанова Верховного Суду від 16 жовтня 2024 року у справі №911/952/22.

Так, рішенням Господарського суду Одеської області від 13.11.2023 у справі №916/3749/22, було встановлено, що, зокрема:

- за договором № 1428-o від 01.06.2016 (термін дії до 24.11.2016), що охоплює адреси: вул. Льва Толстого, 24/вул. Ковальська, вул. Льва Толстого, 24/електроопори, вул. Піонерська (Академічна), 30, вул. Льва Толстого, 24, вул. Успенська, 28/30, про підставність вимог про стягнення з відповідача заборгованості за договором № 1428-o від 01.06.2016 за період з 01.09.2016 по 24.11.2016 у розмірі 5 378 грн 86 коп., виходячи з щомісячної суми 2 417 грн 50 коп. пропорційно кількості місяців днів користування відповідно до строку дії договору;

- за договором № 776-од від 01.07.2016 (термін дії до 28.06.2021), що охоплює розміщення рекламних конструкцій за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 2, про правомірність періоду нарахування з 01.09.2016 по 30.04.2017, виходячи з щомісячної суми 1722 грн 50 коп. х 8 місяців користування, що за підрахунком суду склало 13 780 грн;

- за договором № 824-од від 01.08.2016 (термін дії до 27.07.2021), предметом якого є розміщення рекламних конструкцій за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, та м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 18, правомірним є період нарахування з 01.09.2016 по 20.09.2016.

Таким чином, за вказаний судом період підлягає стягненню за підрахунком суду 658 грн. (987/30х20), а щодо адреси: м. Одеса, Фонтанська дорога, 23, суд встановив, що правомірним є період нарахування з 01.09.2016 по 31.05.2017 та за вказаний судом період підлягає стягненню за підрахунком суду 13 801 грн 50 коп. (1533,5 грн х 9 місяців).

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 259 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Як встановлено судом, умовами усіх трьох договорів сторонами визначено більш тривалий строк позовної давності 4 роки.

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Оскільки умовами договорів передбачено окремі самостійні щомісячні зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача вносити плату за договором частинами, то право позивача вважається порушеним з моменту недотримання відповідачем строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Враховуючи зазначене, суд зазначив, що початок перебігу позовної давності для стягнення платежів за договорами необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання відповідачем кожного із зобов`язань.

З урахуванням наведеного, виходячи з умов договорів щодо строків оплати, суд зауважує, що перебіг позовної давності за першим несплаченим платежем Міжнародного гуманітарного університету починається з 28.09.2016, а отже, останнім днем звернення до суду з вимогами про стягнення такої заборгованості вважається 28.09.2020.

В той же час суд враховує положення п.12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України відповідно до яких під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короно вірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 257, 258 Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Як відомо, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, строк якого неодноразово продовжувався.

Надаючи оцінку доводам відповідачу щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, з огляду на продовження сторонами строків позовної давності за взаємною згодою, суд урахував, що питання того, чи поширюється п. 12 Перехідних і прикінцевих положень Цивільного кодексу України (щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258 цього Кодексу) на строк позовної давності, тривалість якого збільшена за домовленістю сторін на підставі ст. 259 Цивільного кодексу України було розглянуто Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду при розгляді справи № 679/1136/21.

Так у постанові від 07.09.2022 Верховний Суд вказав наступне:

"У пункті 12 розділ “Прикінцеві та перехідні положення” Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Інститут позовної давності має на меті, зокрема, гарантувати правову визначеність, забезпечення захисту порушених прав, притягнення до відповідальності. Також він стимулює уповноважену особу до активних дій щодо реалізації належного їй права під загрозою його втрати, запобігає несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Рівність і недискримінація є одними із основних принципів реалізації прав людини.

Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень Цивільного кодексу України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом, була збільшена за домовленістю сторін на підставі статті 259 Цивільного кодекс України.»

З урахуванням зазначеного, суд зауважив, що збільшений за згодою сторін договору строк позовної давності в силу закону продовжився на час дії карантину, а отже, позовну заяву подано в межах встановлено законом строку позовної давності.

Рішення Господарського суду Одеської області від 13.11.2023 у справі № 916/3749/22 залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.03.2024 та набрало законної сили. Його висновки щодо встановлення порушення умов договору, періодів, за які стягнено плату в судовому порядку, є преюдиціальними при розгляді даної справи в частині підстав та періодів для нарахування пені відповідно до умов договору.

Крім того, в даному випадку позивачем не доведено обгрунтованість його позовних вимог про стягнення іншої суми боргу відповідача за вказаними ним в якості підстави позову договорами, про що було зазначено вище за текстом постанови, ніж суми, встановлені у вищезазначеному судовому рішенні.

За таких обставин, судова колегія вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо визначення розміру пені, оскільки він здійснений з урахуванням преюдиціальних обставин, встановлених судовими рішеннями у справі № 916/3749/22, а також вимог частини шостої статті 232 Господарського кодексу України. При цьому, суд першої інстанції обґрунтовано здійснив власний розрахунок пені, окремо за кожним періодичним платежем у межах шестимісячного строку прострочення у період дії договорів, не допускаючи її нарахування на загальну суму заборгованості, що відповідає усталеній правовій позиції Верховного Суду щодо порядку обчислення пені за періодичними грошовими зобов`язаннями, враховуючи закінчення строку дії договорів, і відсутність між сторонами договірних правовідносин у весь період, який зазначений позивачем в позовній заяві по 2025 рік.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано визнав помилковим наданий позивачем розрахунок пені та відхилив доводи щодо можливості її нарахування за більший період. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22.

Отже, доводи скаржника, про те що умовами договорів встановлено інший строк нарахування пені та що вона підлягає стягненню у повному заявленому розмірі, ґрунтуються на помилковому тлумаченні умов договорів і не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, враховуючи те, що в даному випадку не є основним моментом відмови у неправильному розрахунку пені наявність 6-місячного строку (дію якого також було продовжено в ті періоди, як і строк загальної позовної давності з врахуванням правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постанові №910/22/24 від 19.06.2026 року), а тому, що в подальші періоди нарахування пені за умовами договорів, які припинили своє інування, не є законним та обгрунтованим. При цьому помилкові посилання суду на застосування норм ст.232 Господарського кодексу України не є підставою для скасування вірного висновку суду в цій частині за нормами ст.277 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи принципи розумності, співмірності та доброчесності.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги, як безпідставні, про те, що суд першої інстанції неправомірно застосував положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, та врахував як преюдиціальні обставини, оскільки відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України преюдиціальне значення мають обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, у справі, в якій брали участь ті самі особи або особа, стосовно якої такі обставини встановлено.

Так, як убачається з матеріалів справи, рішеннями адміністративних судів у справах № 420/25247/24 та № 420/37134/24, які набрали законної сили, встановлено обставини щодо відсутності підтвердження причетності Міжнародного гуманітарного університету до виготовлення та розміщення спірної зовнішньої реклами, а також надано оцінку правомірності застосування до нього заходів відповідальності за порушення законодавства про рекламу. Саме ці фактичні обставини, а не правові висновки адміністративних судів були враховані судом першої інстанції при вирішенні цього спору.

Посилання апелянта на те, що Комунальна установа «Одесреклама» не брала участі у зазначених адміністративних справах, не спростовує правомірності застосування судом положень частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, оскільки преюдиціальне значення мають також обставини, встановлені стосовно особи, яка бере участь у новому спорі. У даному випадку такі обставини були встановлені саме щодо відповідача - Міжнародного університету.

Судова колегія зауважує, що суд першої інстанції не поклав зазначені судові рішення в основу своїх висновків, як єдину підставу для вирішення спору, а оцінив їх у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи, відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, встановлені адміністративними судами обставини були враховані лише в тій частині, в якій вони мали значення для оцінки доводів сторін щодо наявності або відсутності у відповідача чинних дозвільних документів, його причетності до розміщення спірної реклами та послідовності поведінки позивача. За таких обставин твердження апелянта про неправильне застосування судом першої інстанції положень частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованими та не спростовують законності оскаржуваного рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як в матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, надаючи оцінку всім доказам, наданим позивачем у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані останнімЮ є такими, що не відповідають таким стандартам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим висновок, викладений місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є необґрунтованими та такими, що не знайшли свого відображення під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції і фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 року у справі №916/3451/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 23.02.2026 у справі №916/3451/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 02.07.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді: Я.Ф. Савицький

А.І. Ярош

Оригінал: reyestr.court.gov.ua