Рішення від 22 червня 2026 р. у справі №161/23575/25 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/23575/25

Провадження № 2/161/846/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 червня 2026 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого – судді Кихтюка Р.М.,

секретаря – Вегери Д.В.,

з участю позивача – ОСОБА_1 ,

відповідача – ОСОБА_2 ,

представника відповідача – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Луцька цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями і побутовими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який вона успадкувала після смерті батька ОСОБА_5 .

Вказує, що ще за життя її батька за вказаною адресою разом із ним проживала ОСОБА_2 , яка перебувала з ним у фактичних відносинах без реєстрації шлюбу. Проте остання систематично порушувала правила співжиття, створювала конфліктні ситуації, виявляла неповагу до членів сім`ї та сусідів, вела аморальний спосіб життя, часто зловживала алкогольними напої.

Зазначає, що після смерті батька відповідач самовільно продовжує проживати у належному їй житловому будинку, відмовляється звільнити житло, не допускає її як власницю до вільного користування будинком і господарськими будівлями.

При цьому, остання неодноразово перешкоджала її спробам потрапити до будинку, не утримує його в належному стані, зловживає спиртними напоями, не дбає про належний санітарний стан, використовує житло не за призначенням.

У зв`язку з чим, просила усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення ОСОБА_2 із належного їй на праві приватної власності житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у заяві та просила їх задовольнити.

Відповідач та її представник в судовому засіданні позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у відзиві.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Судом з`ясовано, що згідно рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31.10.2024 року за ОСОБА_1 визнано право власності на спадкове майно за законом після смерті ОСОБА_5 , а саме: житловий будинок з господарськими будівлями і побутовими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12-13).

При цьому, згідно витягу з Державного реєстру речових прав вказаний будинок зареєстрований за ОСОБА_1 (а.с. 14).

Водночас, з витягу з реєстру Боратинської територіальної громади вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 була зареєстрована відповідач(а.с. 16).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Так, кожна особа, як слідує зі змісту ч. 1 ст. 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України, право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до положень ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

За змістом положень ч. 1 ст. 383 ЦК України, ст. 150 ЖК України власник житлового будинку, квартири (їх частини) має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Вказане узгоджується з положеннями ч. 1 ст. 405 ЦК України, у відповідності з якими члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

У відповідності до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником житла і ведуть з ним спільне господарство.

При цьому, як визначено ч. 4 ст. 156 ЖК України, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

В судовому засіданні з`ясовано та сторонами не оспорюється, що відповідач вселилась у будинок зі згоди власника та була у ньому зареєстрована з 12.02.2000 року.

Судом також встановлено, що відповідач за весь час, з моменту вселення у спірний будинок проживала та була зареєстрований у ній до того моменту, поки за заявою позивача її не було знято з реєстрації місця проживання 12.09.2025 року.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.

Отже, за змістом указаних рішень ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria)). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення від 05 січня 2000 року ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

При цьому, суд приймає до уваги те, що матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ОСОБА_2 на праві власності має інше житло і позбавлення її такого буде непропорційним втручанням у її життя.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом припинення права користування цим майном, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

За наведених обставин суд вважає, що виселення відповідача з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, порушуватиме право відповідача на повагу до житла, передбаченого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому, дослідивши та оцінивши представлені докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 4, 7, 8, 11, 12, 13, 76, 77, 81, 83, 137, 247, 258, 259, 263, 265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасниками справи є:

Позивач – ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП – НОМЕР_1 .

Відповідач – ОСОБА_2 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП – НОМЕР_2 .

Повний текст рішення складений 01 липня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Р.М. Кихтюк