Рішення від 08 грудня 2025 р. у справі №201/12317/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/12317/25

Провадження № 2/201/5403/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2025 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С. С.,

секретаря судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору, розірвання шлюбу та стягнення аліментів, –

ВСТАНОВИВ:

02 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , та просила стягнути з нього на свою користь суму боргу по аліментах на утримання їхньої спільної малолітньої дитини – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 126000 грн., який виник на підставі договору про утримання дитини від 01 березня 2020 року.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 04 жовтня 2014 року між сторонами було укладено шлюб за актовим записом №238, який зареєстровано відділом державні реєстрації актів цивільного стану по Павлоградському району реєстраційної служби Павлоградської міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 04.10.2014 року. Від шлюбу сторони мають спільну дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що зареєстровано Павлоградським міським відділом державної реєстрації актів цивільної стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 62 що підтверджується свідоцтвом про народження дитини серії НОМЕР_2 від 12.07.2016 року.Через погіршення стосунків між подружжям, з метою врегулювання питання участі батьків у вихованні дитини, 01.03.2020 р. сторони уклали між собою відповідний договір, але відповідач його умови не виконує, коштів їй не надає.

Ухвалою Соборного районного суду м. Дніпра від 21 жовтня 2025 року, після усунення недоліків позивачкою, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

27 листопада 2025 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , в якій він просив визнати дійсним договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; розірвати шлюб між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , укладений 04.10.2014 р., зареєстрований Павлоградським РАГС за актовим записом №238; Залишити місце проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом із батьком - ОСОБА_2 , який самостійно її виховує та утримує без участі матері; стягнути аліменти на утримання дитини з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення повноліття.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що 4 жовтня 2014 року сторони уклали шлюб, та мріяли про щасливу сім`ю та спільне виховання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Перші роки життя були мирними та спокійними, сторони разом раділи кожній усмішці сина, ділилися домашніми обов`язками, прагнули забезпечити йому гармонійний розвиток. Проте з початком війни у 2022 році поведінка матері дитини різко змінилася: вона стала замкнутою, постійно перебувала в стресовому стані, нервувала через зовнішні обставини і намагалася передавати свій стрес дитині. Спілкування матері з дитиною зводилося до мінімуму, її участь у вихованні практично припинилася. Вона також перестала підтримувати будь-який контакт з ним (позивачем за зустріним позовом), як батьком дитини, що робить неможливим спільне вирішення питань щодо розвитку, освіти та матеріального забезпечення дитини. У березні 2020 року між сторонами був укладений письмовий договір про участь у вихованні та утриманні дитини, оскільки їх син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , потребував належного утримання та виховання, та вони вирішили встановити конкретні обов`язки щодо догляду, навчання, розвитку та матеріального забезпечення дитини. Протягом кількох років після народження дитини матеріальна підтримка з боку відповідача (матері) була непостійною, що створювало ризик нестабільності та порушення інтересів дитини. Після укладення договору син постійно проживає з ним (батьком), та він забезпечує всі його потреби, тим самим реалізує умови договору та законні права дитини. Укладення договору також мало на меті спонукати матір дитини усвідомити свою відповідальність та повернутися до реального сприйняття сімейних обставин, потреб дитини та власних батьківських обов`язків. Договір дозволяв формалізувати домовленості та підкреслити необхідність участі обох батьків у вихованні та утриманні дитини, що відповідало її інтересам та законодавчим нормам. Водночас, син сторін, ОСОБА_3 , спостерігаючи за поведінкою матері після початку війни, не бажає проживати з нею. Через замкнутість, постійний стрес та спроби матері перекласти свої емоційні проблеми на дитину, між ними відсутній емоційний контакт, дитина не знаходить можливості для нормального спілкування з матір`ю, що створює ризик психологічного дискомфорту та порушує її інтереси. Договір дозволяв закріпити стабільне середовище проживання дитини з батьком, що забезпечує її емоційний та фізичний розвиток. Відтоді син, з моменту укладання даного договору, постійно проживає з ним (батьком), та саме він забезпечує всі його потреби - харчування, одяг, медичне обслуговування, навчання та розвиток, отже виконує всі дії щодо самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини. Він організовує відвідування школи, гуртків, спортивних секцій, купляє для школи навчальні матеріали, проводить розвиваючі заняття та ігри, оплачує додаткові розвиваючі заходи та репетиторів. Внаслідок поведінки матері дитини, відсутності її участі та матеріальної підтримки, а також її постійного стресу, який впливає на дитину, він, як батько і змушений звернутися до суду із зустрічним позовом для захисту прав та інтересів сина, зокрема права на стабільне, безпечне та гармонійне середовище проживання. Первісний позов матері дитини він не визнає та вважає його безпідставним, оскільки він не відповідає фактичним обставинам життя спільної дитини сторін та обсягу виконання батьківських обов`язків сторонами.

Ухвалою суду від 27 листопада 2025 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 , вимоги об`єднано в одне провадження.

У судове засідання сторони не з`явилися, подали до суду письмові заяви, в яких просили розглянути справу за їх відсутності.

При цьому позивачка за первісним позовом проти вимоги щодо розірвання шлюбу не заперечувала, зазначила, що з відповідачем за зустрічним позовом вони дійсно тривалий час проживають окремо, спільного господарства не ведуть, вона не має намірів повертатися до спільного проживання та збереження сім`ї. Їх спільна дитина проживає з відповідачем за зустрічним позовом, якій самостійно її виховує та утримує, з чим вона згодна й на майбутнє, однак сама у цьому участі не бере, оскільки проживає окремо від них та змушена займатися влаштуванням свого особистого життя. Водночас, вона заперечує проти стягнення з неї аліментів, оскільки перебуває у скрутному матеріальному становищі, та переконана, що батько дитини має можливість самостійно утримувати дитину, і зобов`язаний це робити як чоловік.

Позивач за зустрічним позовом наполягав на задоволенні зустрічних позовних вимог, просив відмовити в задоволенні первісного позову.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 247, ч. 4 ст. 223 ЦПК України, суд розглянув справу за наявними у ній матеріалами без фіксації судового розгляду технічними засобами.

Дослідивши матеріали справи, письмові докази, пояснення сторін, викладені у позовних заявах та письмових заявах по суті справи, оцінивши їх у сукупності згідно з вимогами ст.ст.76–81, 89 ЦПК України, суд встановив наступні фактичні обставини.

04 жовтня 2014 року між сторонами було укладено шлюб за актовим записом №238, який зареєстровано відділом державні реєстрації актів цивільного стану по Павлоградському району реєстраційної служби Павлоградської міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 04.10.2014 року.

Від шлюбу сторони мають спільну дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що зареєстровано Павлоградським міським відділом державної реєстрації актів цивільної стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 62 що підтверджується свідоцтвом про народження дитини серії НОМЕР_2 від 12.07.2016 року.

Зі змісту зустрічного позову ОСОБА_2 та письмових пояснень сторін убачається, що фактичні шлюбні відносини між подружжям припинилися на початку 2025 року (з січня 2025 року): сторони проживають окремо, спільного побуту не ведуть, спільного сімейного бюджету не мають, подружніх стосунків не підтримують.

01 березня 2020 року між сторонами було укладено письмовий договір про участь у вихованні та утриманні дитини. Згідно з умовами договору, спільна дитина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 постійно проживає разом із батьком, який здійснює його щоденний догляд та утримання, а мати зобов`язується щомісячно сплачувати на користь батька грошові кошти в розмірі 6 000 грн на утримання дитини.

З матеріалів справи вбачається, що після укладення договору дитина фактично проживає разом із батьком – ОСОБА_2 – за місцем його проживання: батько організовує для дитини належні умови проживання, забезпечує її харчуванням, одягом, медичним доглядом, розвитком і дозвіллям, оплачує пов`язані з цим витрати.

Як з`ясувалося, ОСОБА_1 тривалий час разом із ОСОБА_2 , та їх спільною дитиною не проживає, у щоденному догляді та вихованні участі не бере, витрат на утримання дитини добровільно не несе, грошові кошти, передбачені договором від 01.03.2020 року, на користь батька не сплачує. При цьому, зазначивши у первісній позовній заяві про те, що дитина проживає з нею, тому вона й просить стягнути з ОСОБА_2 борг по аліментах на її утримання, у подальшому, в своїй письмовій заяві до суду, підтверджуючи викладене у зустрічному позові та письмовій заяві останнього до суду, вона таки визнала, що насправді син проживає з батьком, але вона проти стягнення аліментів на його утримання з неї.

Зазначене, окрім доводів сторін, підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , викладеними у відповідному Акті, яким задокументовано факт постійного проживання дитини сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом із батьком, який здійснює його щоденний догляд та утримання, та відсутність участі у цьому матері дитини - ОСОБА_1 , яка проживає окремо від них.

Доказів, які б свідчили про фактичне виконання ОСОБА_1 своїх батьківських обов`язків у частині утримання та щоденного виховання дитини після укладення договору від 01.03.2020 року, до матеріалів справи не подано.

Аналізуючи встановлені факти, та надаючи оцінку доводам сторін щодо вимог за первісним позовом, суд враховує, що в ході розгляду справи позивачка а первісним позовом ОСОБА_1 визнала, що вона тривалий час проживає окремо від дитини сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який проживає разом із батьком ОСОБА_2 , та цей факт підтверджується вищезгаданими доказами.

Водночас, частиною 3 ст.181 СК України передбачено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина, доказів того, що з моменту укладення договору дитина проживала з нею, ОСОБА_1 не надала, навпаки визнала, що дитина проживає з батьком, у зв`язку з чим, первісний позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , суд бере до уваги той факт, що відповідно до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави, суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

За ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч.1–3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.141 Сімейного кодексу України (далі – СК України) мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

За ст.150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття нею освіти, готувати до самостійного життя.

За змістом ст.ст.157, 160, 161 СК України питання виховання дитини, визначення її місця проживання вирішуються батьками спільно, а у разі спору – судом з урахуванням інтересів дитини, її віку, стану здоров`я та інших істотних обставин. Стаття 189 СК України передбачає право батьків укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину, який укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному випадку, аналіз змісту договору, укладеного між сторонами 01.03.2020 року, та фактичних обставин справи свідчить про те, що сторони, усвідомлюючи фактичний розпад сімейних відносин та наявність між ними конфлікту, домовилися про те, що малолітня дитина буде постійно проживати разом із батьком, який і до моменту укладення договору фактично забезпечував основний догляд за дитиною, а мати зобов`язалася брати участь в її матеріальному утриманні шляхом щомісячної сплати визначеної між сторонами суми.

Таким чином, договір є формою закріплення домовленостей сторін щодо реалізації їхніх рівних батьківських прав та обов`язків з урахуванням реального стану речей, а не засобом позбавлення матері будь-якої участі у житті дитини.

Договір укладений між дієздатними сторонами, у письмовій формі, спрямований на врегулювання питання утримання та виховання дитини і за своїм змістом не суперечить вимогам закону та інтересам дитини.

Отже, щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання зазначеного договору дійсним, розірвання шлюбу з залишенням дитини проживати разом з батьком та стягнення аліментів на утримання дитини, суд вважає доведеною наявність між сторонами дійсного цивільно-правового правочину – договору від 01.03.2020 року про участь у вихованні та утриманні дитини, укладеного у письмовій формі, який сторони частково виконували, та звертає увагу на те, що відсутність нотаріального посвідчення такого договору не є підставою для висновку про його недійсність, а лише позбавляє його статусу виконавчого документа.

За таких умов, з огляду на приписи ст.ст.203, 215, 220 ЦК України, положення Сімейного кодексу України та враховуючи, що фактична модель проживання та утримання дитини, закріплена договором, реально існує і відповідає інтересам дитини, суд вважає вимогу ОСОБА_2 про визнання договору від 01.03.2020 року дійсним такою, що підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що відповідно до ч.1 ст.110, ст.112 СК України, шлюб може бути розірваний за позовом одного з подружжя, якщо суд встановить, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них чи їхніх дітей, які мають істотне значення.

В даному випадку, матеріали справи свідчать, що подружні відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 фактично припинені, сторони тривалий час проживають окремо, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного бюджету не мають, примирення не бажають, збереження сім`ї жодна зі сторін не ініціює. ОСОБА_6 вимоги про збереження шлюбу не заявляла, клопотань про надання строку для примирення не подавала, у своїй позиції щодо спору не навела обставин, які б свідчили про реальну можливість відновлення сімейних стосунків, а навпаки, - зазначила, що повертатися до спільного проживання із чоловіком, а також відновлювати з ОСОБА_2 шлюбно-сімейні стосунки, вона не бажає.

За таких умов суд доходить висновку, що сім`я фактично розпалася, подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить їхнім інтересам, а тому позовна вимога ОСОБА_2 про розірвання шлюбу є обґрунтованою і підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про залишення проживати дитину сторін разом з батьком, суд бере до уваги той факт, що стаття 3 Конвенції про права дитини, ст.ст.11, 12 Закону України «Про охорону дитинства» вимагають від суду у всіх діях щодо дітей керуватися передусім принципом найкращих інтересів дитини.

За змістом ст.ст.141, 160, 161 СК України батьки мають рівні права щодо дитини, а місце проживання малолітньої дитини у разі спору визначається судом із урахуванням ставлення батьків до виконання батьківських обов`язків, особистої прихильності дитини (з урахуванням її віку та розвитку), стану здоров`я та інших істотних обставин.

Із матеріалів справи вбачається, що дитина сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 тривалий час фактично і безперервно проживає разом із батьком – ОСОБА_2 ; саме батько забезпечує дитині належні побутові умови, організовує її щоденний догляд, відповідає за медичне обслуговування, розвиток, дозвілля, несе основні витрати, пов`язані з її утриманням. Водночас мати дитини – ОСОБА_1 – разом з дитиною не проживає, систематичної участі у щоденному догляді не бере, належних доказів реальної участі в її матеріальному забезпеченні не надала; між сторонами 01 березня 2020 року укладено договір про участь у вихованні та утриманні дитини, яким сторони погодили, що дитина проживає з батьком і перебуває на його утриманні.

Таким чином, у справі відсутній спір щодо місця фактичного проживання дитини – на час розгляду справи дитина реально проживає з батьком, який самостійно забезпечує їй стабільне, передбачуване середовище, необхідні умови для розвитку та виховання, що знайшло своє підтвердження уході розгляду справи, а збереження для дитини уже сформованого середовища проживання саме з батьком відповідає принципу стабільності та безперервності виховання.

За таких умов, з огляду на сталий характер проживання дитини з батьком, належне виконання ним батьківських обов`язків, відсутність належної участі матері в щоденному догляді та матеріальному забезпеченні дитини, суд приходить до висновку, що залишення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з батьком після розірвання шлюбу між сторонами, відповідає його найкращим інтересам, сприяє збереженню для нього стабільного життєвого середовища, та не тягне негативних наслідків для його фізичного, психічного і морального розвитку, та це відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах, які, відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин мають враховуватися судом.

Так, у правових висновках, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15.01.2020 року у справі № 200/952/18 та від 22.12.2021 року у справі № 339/143/20, наголошено, що при вирішенні спорів щодо дітей визначальним критерієм є саме найкращі інтереси дитини, зокрема сталість її середовища проживання, емоційна прив`язаність до того з батьків, з ким дитина фактично проживає, а також реальне ставлення батьків до виконання своїх обов`язків.

За відсутності спору між батьками щодо того, з ким проживатиме дитина, суд вправі вирішити питання про місце її проживання в межах розгляду інших сімейних спорів, у тому числі при розірванні шлюбу.

За таких обставин, в цій частині зустрічний позов теж підлягає задоволенню.

Водночас, суд звертає увагу на те, що відповідно до ст.180 СК України батьки зобов`язані утримувати свою дитину до досягнення нею повноліття.

Як вже згадувалося, частиною 3 ст.181 СК України передбачено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина.

За ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини і платника, наявність у нього інших утриманців, а також інші істотні обставини; мінімальний гарантований розмір аліментів не може бути меншим ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Стаття 183 СК України передбачає, що частка заробітку (доходу) матері чи батька, яка стягується як аліменти, визначається судом; на одну дитину, як правило, стягується 1/4 частина заробітку (доходу) платника.

Як встановлено судом, малолітній ОСОБА_3 фактично проживає з батьком, який самостійно несе основні витрати на його утримання. Мати дитини добровільно матеріальної допомоги не надає, хоча, виходячи з принципу рівності батьківських обов`язків, така участь є її прямим обов`язком, та ще й закріплена вищезгаданим договором, укладеним між сторонами.

За зустрічним позовом ОСОБА_2 просить визначити розмір аліментів у частці від доходу матері – 1/4 частини всіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку – до досягнення дитиною повноліття.

Суд бере до уваги вік дитини (дитина є малолітньою), необхідність забезпечення її повноцінного розвитку, відсутність інших утриманців у відповідачки за зустрічним позовом, а також орієнтовні частки, визначені ст.183 СК України.

З огляду на викладене, суд вважає заявлений розмір аліментів – 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) матері щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку – обґрунтованим, співмірним як інтересам дитини, так і можливостям платника аліментів, та таким, що підлягає задоволенню. Доходячи до такого висновку, суд не може взяти до уваги заперечення відповідачки за зустрічним позовом проти стягнення аліментів з неї через незадовільний матеріальний стан, оскільки підтверджень цьому не надано.

Згідно зі ст.191 СК України аліменти присуджуються від дня пред`явлення позову.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.104–112, 121, 141, 150, 157, 160, 161, 180–183, 189 СК України, ст.ст.202–215, 220 ЦК України, ст.ст.15, 16, 76–81, 141, 191, 223, 247, 256–259, 263–265 ЦПК України, –

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по аліментах – відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору, розірвання шлюбу та стягнення аліментів – задовольнити.

Визнати дійсним договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Шлюб, укладений 04.10.2014 р. між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що зареєстрований Павлоградським РАГС за актовим записом №238 – розірвати, залишивши місце проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом із батьком - ОСОБА_2 , який самостійно його виховує та утримує без участі матері.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 у розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення повноліття.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1211 грн. 20 коп. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Допустити негайне виконання рішення в межах суми платежу аліментів за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи згідно п.4 ч.5 ст.265 ЦПК України:

Позивач за первісним позовом: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ;

Відповідач за первісним позовом: ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 .

Суддя С.С. Федоріщев