Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №640/9610/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/9610/21 Головуючий у 1-й інстанції: Кисіль С.В.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 16.07.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахувати і виплати позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 23.11.2016 до 29.08.2019;

- стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь позивача грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки в сумі 43 481, 91 грн.;

- зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2021 прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена ч.1 ст.27, ч.3 ст.276, ст.ст.289-1, 289-4 КАС України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.

На виконання вимог Закону № 2825-IX матеріали справи № 640/9610/21 передано до Луганського окружного адміністративного суду.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 16.07.2025 позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 23 листопада 2016 року до 29 серпня 2019 року; зобов`язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 83 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 23 листопада 2016 року до 29 серпня 2019 року; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернулась до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Апарат Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку та ухвалити нове судове рішення у відповідній частині, яким зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на розумний строк.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що згідно з розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 22 листопада 2016 року № 3473-к «Про зарахування ОСОБА_1 на посаду помічника-консультанта народного депутата України» позивача зараховано з 23 листопада 2016 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень (патронатна служба).

Відповідно до витягу з розпорядження першого заступника керівника Апарату Верховної Ради України від 27 серпня 2019 року № 1305-к та додатку ОСОБА_1 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України 29 серпня 2019 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору з проведенням виплати компенсації за невикористану щорічну основну відпустку 83 календарних днів згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки» у межах наявної економії фонду праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».

Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 09 вересня 2019 року № 1744-к «Про зарахування ОСОБА_1 на посаду помічника-консультанта народного депутата України» позивача зараховано з 10 вересня 2019 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час її депутатських повноважень (патронатна служба).

Листом від 17 березня 2020 року № 18/10-507 Апарат Верховної Ради України повідомив позивача, що кількість календарних днів невикористаної основної відпустки на посаді помічника-консультанта народного депутата України 8 скликання ОСОБА_2 за період з 23 листопада 2026 рок по 29 серпня 2019 року складає 83 календарних днів щорічної основної відпустки.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 23.11.2016 до 29.08.2019, позивач звернулась до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач, яка обіймала посаду помічника-консультанта народного депутата України та була прийнята на роботу і звільнена розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, перебувала у трудових правовідносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а тому обов`язок щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку покладається саме на відповідача, незалежно від наявності чи відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата; суд виходив із того, що гарантія виплати компенсації за всі невикористані дні відпустки при звільненні є імперативною державною соціальною гарантією, передбаченою нормами КЗпП України та Закону України «Про відпустки», і не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань чи волевиявлення народного депутата. Встановивши, що позивачу при звільненні не було виплачено компенсацію за 83 календарні дні невикористаної відпустки, суд дійшов висновку про протиправність бездіяльності відповідача та необхідність зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати і виплатити відповідну компенсацію, водночас відмовивши у стягненні конкретної суми 43 481,91 грн., оскільки визначення точного розміру належить до дискреційних повноважень відповідача, а також відмовив у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, визнавши її передчасною через відсутність факту остаточного розрахунку з позивачем.

Апелянт, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зазначає, що суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 116- 117 КЗпП України, та безпідставно визнав таку вимогу передчасною, оскільки відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку є похідною від вимоги про стягнення невиплачених при звільненні сум і має розглядатися судом одночасно з основною вимогою, без очікування фактичного остаточного розрахунку. Апелянт наголошує, що встановлення судом факту протиправної бездіяльності відповідача щодо невиплати компенсації за невикористану відпустку саме по собі свідчить про наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а тому суд першої інстанції, встановивши порушення трудових гарантій позивача, мав одночасно визначити й розмір середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п.13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 № 7, відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.

Отже, оскільки апелянт у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як було встановлено судом першої інстанції, у день звільнення позивача - 29.08.2019, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.

У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 806/305/17.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак стягнення такого середнього заробітку можливе лише за наявності сукупності юридично значимих обставин, зокрема факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.

При цьому, саме по собі існування права на відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, не є тотожним можливості його судового стягнення у конкретно визначеному розмірі без встановлення всіх обставин, що впливають на такий розрахунок, зокрема розміру простроченої заборгованості, тривалості затримки розрахунку, моменту припинення триваючого правопорушення, а також співмірності суми відшкодування наслідкам порушення права працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані ним 83 календарні дні щорічної основної відпустки.

У той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі № 816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).

Беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

Не беруться колегією суддів до уваги доводи апелянта про те, що сам по собі факт встановлення протиправної бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу компенсації за невикористану відпустку є достатньою та безумовною підставою для стягнення середнього заробітку відповідно до статті 117 КЗпП України, оскільки встановлення факту порушення роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України саме по собі лише свідчить про виникнення у працівника права на відповідне відшкодування, однак не звільняє суд від обов`язку з`ясувати всі юридично значимі обставини, необхідні для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а також для визначення розміру такого відшкодування з урахуванням конкретних обставин справи.

Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта щодо неврахування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, оскільки наведені висновки були сформовані з урахуванням конкретних фактичних обставин тієї справи та не можуть застосовуватись механічно без оцінки характеру спірних правовідносин у цій справі.

Так, у справі № 640/11699/21 Верховний Суд, аналізуючи можливість одночасного вирішення вимог про стягнення належних при звільненні сум та середнього заробітку за час затримки розрахунку, виходив із установлених судами обставин, які дозволяли здійснити необхідний розрахунок та оцінити співмірність відповідного відшкодування. Водночас Верховний Суд не сформулював універсального висновку про обов`язковість задоволення похідної вимоги за статтею 117 КЗпП України у кожному випадку одночасно із вирішенням основного трудового спору.

Навпаки, у пунктах 89- 91 зазначеної постанови Верховний Суд прямо наголосив, що саме суд, який вирішує спір по суті, повинен визначити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, що передбачає встановлення всіх юридично значимих обставин, зокрема розміру простроченої заборгованості, тривалості затримки, співмірності відшкодування та інших обставин, які впливають на остаточний розрахунок.

У спірних правовідносинах такі обставини не можуть вважатися остаточно встановленими, оскільки станом на момент розгляду справи фактичний розрахунок із позивачем не проведено, а триваюче правопорушення не припинилося. За таких обставин відсутні належні підстави для визначення судом конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а тому висновок суду першої інстанції про передчасність відповідної позовної вимоги є обґрунтованим.

Отже, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Крім того, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16- ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Луганського окружного адміністративного суду від 16.07.2025 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Ганечко О.М.

Кузьменко В.В.