Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №620/4364/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/4364/25 Головуючий у 1-й інстанції: Скалозуб Ю.О.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України щодо непроведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2018 по 18.03.2025;

- стягнути з Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2018 по 18.03.2025 в сумі 120 000, 00 грн.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні; стягнуто з Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 51 794,87 грн. з відрахуванням зборів, податків та інших обов`язкових платежів з вказаної суми; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Центральна телерадіостудія Міністерства оборони України звернулась до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог, як таке, що ухвалене із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на розумний строк.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що позивач проходив військову службу у Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України та наказом начальника Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 28.12.2018 №236 виключений зі списків особового складу, всіх типів забезпечення Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2023 у справі №620/13337/23, яке набуло чинності 22.07.2024, зокрема, зобов`язано Центральну телерадіостудію Міністерства оборони України провести перерахунок та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2015, 2017-2018 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення; зобов`язано Центральну телерадіостудію Міністерства оборони України провести перерахунок та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2016-2018 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення.

На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2023 у справі №620/13337/23 шляхом безготівкового зарахування на карту позивача 19.03.2025 перераховано грошові кошти в сумі 14 047,87 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача та не заперечується відповідачем.

Зважаючи на те, що остаточний розрахунок із позивачем проведений не вчасно, останній вважає, що відповідач мав додатково здійснити виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, а тому і звернувся з даним позивач до суду.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що хоча правовідносини щодо проходження та звільнення з військової служби регулюються спеціальним законодавством, останнє не врегульовує питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. Суд установив, що відповідач не здійснив з позивачем повного розрахунку в день звільнення, а належні позивачу суми були фактично виплачені лише 19.03.2025 на виконання судового рішення, що свідчить про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. При визначенні розміру відшкодування суд врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення такого відшкодування з огляду на принципи розумності, справедливості та пропорційності, розмежував період затримки до та після 19.07.2022 у зв`язку зі змінами до статті 117 КЗпП України, застосував критерії співмірності між розміром заборгованості та сумою компенсації, а також врахував обставини тривалого незвернення позивача до суду і специфіку діяльності відповідача в умовах воєнного стану, унаслідок чого дійшов висновку про часткове задоволення позову, визнав протиправною бездіяльність відповідача та стягнув на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 51 794,87 грн.

Апелянт у своїй скарзі зазначив, що суд помилково застосував до спірних правовідносин норми трудового законодавства, зокрема статті 116, 117 КЗпП України та Порядок обчислення середньої заробітної плати, оскільки вони регулюють виключно трудові відносини цивільних працівників і не поширюються на військовослужбовців, правовий статус, порядок проходження служби та соціальні гарантії яких визначаються спеціальним законодавством у сфері військової служби. Апелянт наголошує, що позивач фактично не був звільнений з військової служби, а лише виключений зі списків особового складу Центральної телерадіостудії МОУ у зв`язку з переведенням до іншого підрозділу Збройних Сил України для подальшого проходження служби, тому між сторонами не відбулося припинення правовідносин, яке могло б породжувати обов`язок проведення остаточного розрахунку при звільненні в розумінні КЗпП України. У зв`язку з цим апелянт вважає, що Центральна телерадіостудія МОУ не є роботодавцем позивача у розумінні трудового законодавства, а висновки суду про наявність протиправної бездіяльності та підстав для стягнення середнього заробітку є помилковими, такими, що зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Отже, оскільки апелянт у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині задоволення позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем, строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.

Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Разом з тим, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Так, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

В той же час, згідно статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - «Закон №2352-ІХ»), який набрав чинності 19.07.2022. передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 підсумувала, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13ц.

Крім того, у вищевказаній постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

Аналогічна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.

Верховний Суд у постанові від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23 зазначив, що спірний період стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності новою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, 19.07.2022, і після цього.

Так, період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Тож, належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Як вірно було встановлено судом першої інстанції, з позивачем не було проведено повного розрахунку при звільненні, а остаточну виплату позивачу індексації грошового забезпечення відповідачем було проведено 30.08.2024.

Отже, вищевказане є підставою для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Щодо доводів апелянта про те, що положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України та Порядку обчислення середньої заробітної плати не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки позивач є військовослужбовцем, а не суб`єктом трудових відносин, колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки спеціальне законодавство, яке регулює порядок проходження військової служби та соціального забезпечення військовослужбовців, не врегульовує питання відповідальності за несвоєчасне проведення повного розрахунку при припиненні відповідних правовідносин. За таких обставин, з огляду на правову позицію Верховного Суду щодо субсидіарного застосування норм трудового законодавства у випадках наявності прогалин у спеціальному правовому регулюванні, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про можливість застосування положень статей 116, 117 КЗпП України як механізму захисту права особи на своєчасне отримання належних їй виплат.

Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про те, що позивач не був звільнений з військової служби, а лише виключений зі списків особового складу у зв`язку з переведенням до іншого підрозділу, а відтак підстави для проведення остаточного розрахунку були відсутні, оскільки визначальним у спірних правовідносинах є не формальний статус кадрового переміщення позивача, а факт невиплати відповідачем усіх належних позивачу сум грошового забезпечення на момент виключення його зі списків особового складу Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. Саме на відповідача покладався обов`язок здійснити повний розрахунок щодо всіх виплат, право на які виникло у позивача під час проходження служби в цьому органі, тоді як остаточна виплата таких сум була проведена лише 19.03.2025 на виконання судового рішення, що свідчить про тривале порушення права позивача на своєчасне отримання належного грошового забезпечення.

Щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з наявною в матеріалах справи довідкою про грошове забезпечення ОСОБА_1 за період проходження військової служби за жовтень 2018 року складало 13 445,50 грн. та за листопад 2018 року 13 445,50 грн.

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункту 8 вищевказаного Порядку).

Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 440,83 грн (26891,00 грн /61 день).

Тобто, зважаючи на кількість днів затримки розрахунку у період з наступного дня після звільнення позивача (29.12.2018) по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), то у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, середній заробіток за вказаний період має становити 572 197,34 грн. (440,83 грн.*1298).

При цьому, з огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, зважаючи на звернення до суду після звільнення більш ніж через 5 років та на розмір виплаченої позивачу на виконання рішення суду індексації грошового забезпечення порівняно із розрахованим середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2018 по 18.07.2022, суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до суми 11 238,29 грн. (20% від простроченої заборгованості роботодавця в розмірі 14 047,87 грн).

Щодо періоду з 19.07.2022 по 18.03.2025, з урахуванням обмеження строком виплати у 6 місяців, то слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Так, в матеріалах справи наявна довідка, згідно з якою в грудні 2018 року позивачу було нараховано 13 900,48 грн грошового забезпечення.

Із урахуванням доплаченої суми грошового забезпечення в розмірі 14047,87 грн, на яку позивач мав право на день звільнення, сума усіх належних позивачу при звільненні виплат становить 27 948,35 грн (13 900,48 грн. + 14 047,87 грн).

Отже, сума усіх належних позивачу виплат при звільненні складає 27 948,35 грн (що становить 100%), з них в день звільнення фактично виплачено 13 900,48 грн. (що становить 49,73% від суми усіх належних на день звільнення виплат), а сума невиплаченого грошового забезпечення складає - 14047,87 грн. (що становить 50,27% від суми усіх належних на день звільнення виплат).

Період затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 з обмеженням строком виплати у 6 місяців складає 185 дні, тому середній заробіток за вказаний період має становити 81 553,55 грн. (440,83 грн.*185), що становить 100%.

Виходячи з принципу пропорційності, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період становить 40 556,58 грн. (50,27% від 81553,55 грн).

Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 51 794,87 грн. (11238,29 грн. + 40556,58 грн.).

З огляду на викладене, з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, розміру невиплачених сум, тривалості прострочення їх виплати, а також інших встановлених у справі обставин, у тому числі здійснення відповідачем діяльності в умовах воєнного стану, колегія суддів вважає, що стягнення на користь позивача середнього грошового забезпечення у розмірі 51 794,87 грн є достатнім та співмірним заходом компенсації порушеного права позивача.

Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…»..

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст.316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Ганечко О.М.

Кузьменко В.В.