Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №440/13466/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 р. Справа № 440/13466/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Макаренко Я.М. , Жигилія С.П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.11.2025, головуючий суддя І інстанції: С.О. Удовіченко, м. Полтава, повний текст складено 17.11.25 по справі № 440/13466/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту – ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд:

- визнати протиправною дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 , з лав Збройних Сил України на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання.

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення, яким звільнити з лав Збройних Сил України ОСОБА_1 на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання».

В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність дій відповідача, які полягають у відмові у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі по тексту – Закон № 2232-XII), у зв`язку із необхідністю здійснення догляду за дружиною, яка є особою з інвалідністю ІІІ групи, внаслідок онкологічного захворювання, оскільки позивачем до рапорту надавались всі передбачені чинним законодавством документи, що підтверджують наявність підстав для такого звільнення.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 у справі № 440/13466/25 у задоволенні позову ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії - відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на його ухвалення при неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 у справі № 440/13466/25 скасувати повністю та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачем до рапорту не було надано документів, які б підтверджували, що інвалідність дружини позивача виникла внаслідок онкологічного захворювання є таким, що не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_1 до рапорту, серед іншого, було долучено довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ № 378907 та пенсійне посвідчення, які у повному обсязі підтверджують такі обставини.

У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечував проти викладених у ній доводів, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.

Наполягав, що в діях відповідача відсутні будь-які ознаки протиправності, адже відповідно до форми індивідуальної програми реабілітації інваліда № 685 від 23.04.2019, що видана медико-соціального експертно комісією вбачається, що інвалідність ОСОБА_2 пов`язана саме з онкологічним захворюванням, дата контролю виконання індивідуальної програми реабілітації встановлена 23.04.2021. Однак, у індивідуальній програмі реабілітації інваліда № 685 від 23.04.2019 відсутні відмітки про виконання або невиконання програми, інформація про досягнення або недосягнення програми реабілітації, причини невиконання програми.

Отже, суд першої інстанції вірно врахував, що після виконання індивідуальної програми реабілітації, яка завершилась у ОСОБА_2 23.04.2021, їй медико-соціальною експертною комісією повинна бути видана нова програма реабілітації інваліда з контрольним оглядом у квітні 2023 року, що не мало місця у спірних правовідносинах.

За таких обставин, не надання позивачем до рапорту нових програми реабілітації та медичних висновків онколога на звільнення свідчить, що заходи реабілітації, проведені з квітня 2019 року по квітень 2021 року призвели відновлення працездатності та повного одужання після хвороби дружини позивача.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 30.08.2025 позивачем подано командиру військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення зі служби у зв`язку із сімейними обставинами, на підставі абзацу 4 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а саме: "необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів".

До рапорту позивачем було додано: свідоцтво про шлюб НОМЕР_4 , номер НОМЕР_5 від 04.02.1995; довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, серія 12 ААБ, номер 378907, ОСОБА_2 , видана 23.04.2019; довідку про знаходження на стаціонарному лікуванні в онкологічному відділенні ОКЗ, ОСОБА_2 , видана 27.02.2019; виписка з історії хвороби, номер 500, ОСОБА_2 ; Індивідуальна програма реабілітації інваліда, номер 585, дата заповнення 23.04.2019., онкологія, ОСОБА_2 .

За результатами розгляду поданого рапорту військовою частиною НОМЕР_1 складений висновок щодо розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби від 05.09.2025 в якому зазначено, що надані військовослужбовцем підтверджуючі документи датовані 2019 роком. Отже, не підтверджено наявність у його дружини ОСОБА_2 онкологічного захворювання на день написання рапорту, а відповідно не підтверджено наявність підстав звільнення з військової служби за сімейними обставинами (а.с. 24).

Вважаючи, що військовою частиною НОМЕР_1 вчинено протиправні дії, щодо не прийняття рішення про звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості, оскільки вважав, що відмовляючи позивачу в звільненні з військової служби на підставі пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-ХІІ, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України, адже у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що дружина позивача має онкологічне захворювання, психічний розлад, церебральний параліч або інші паралітичні синдроми станом на день подання рапорту про звільнення його з військової служби та потребує догляду за вимогами пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та діє станом на сьогоднішній день.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-ХІІ.

Згідно частини першої статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За нормами частини другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

Згідно з частиною шостою статті 2 Закону № 2232-ХІІ видами військової служби є, зокрема, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Встановлення засад оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов`язки громадян України у сфері оборони здійснює Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-XII (далі по тексту – Закон № 1932-XII).

Відповідно до абзацу 12 статті 1 Закону № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 був призваний на війську службу під час дії особливого періоду на території України та, в подальшому, висловив небажання продовжувати військову службу у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за дружиною, яка є інвалідом ІІІ групи внаслідок онкологічного захворювання.

Відповідно до частини 7 статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначений у Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженому Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі по тексту - Положення № 1153/2008).

Згідно з пунктом 260 Положення № 1153/2008, під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону.

Нормами підпункту 2 пункту 225 Положення № 1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) здійснюється на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Порядок звільнення врегульований пунктами 233-243 Положення № 1153/2008.

Пунктом 233 Положення № 1153/2008 закріплено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Відповідно до абзацу 2 пункту 14.10 розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов`язку в запасі в особливий період" Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі по тексту – Інструкція № 170), звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.

Відповідно до абзацу 2 підпункту 1 частини 1 пункту 225 Інструкції № 170 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється у мирний час та під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 1 частини четвертої, пунктами 1, 2 частини п`ятої, пунктами 1, 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них, а також командувачами видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України.

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII.

Так, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII в редакції, чинній станом на момент звернення позивача до відповідача із відповідним рапортом, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах : під час дії воєнного стану : через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю ІІІ групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини чоловіка з числа осіб з інвалідністю ІІІ групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

Колегією суддів встановлено, що позивач подав відповідачу рапорт від 28.08.2025, в якому просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за дружиною з числа осіб з інвалідністю ІІІ групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання.

Відповідач, відмовляючи у задоволенні відповідного рапорту, відзначив, що надані військовослужбовцем підтверджуючі документи датуються 2019 роком, а тому ОСОБА_1 не підтверджено наявність у його дружини онкологічного захворювання на день написання рапорту, відповідно, і не підтверджено підстав для звільнення з військової служби.

Додатком 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (пункт 12.11 розділу XII), затвердженої наказом Міністра оборони України 10.04.2009 № 170 (далі – Інструкція № 170) затверджено Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби (далі – Перелік).

У розумінні підпункту 24 пункту 5 Переліку, при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», подаються:

копія аркуша бесіди;

копія рапорту військовослужбовця;

копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років);

документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: у разі необхідності здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів:

копія свідоцтва про шлюб;

один із документів, що підтверджує інвалідність дружини (чоловіка): довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10 грудня 2024 року № 2067, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою згідно з наказом Мінсоцполітики від 21 вересня 2015 року № 946;

документ, що підтверджує наявність у дружини (чоловіка) захворювання та/або причину інвалідності.

Таким чином, для звільнення з військової служби за такою сімейною обставиною, як наявність у військовослужбовця дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю ІІІ групи, військовослужбовець має довести факт встановлення дружині інвалідності III групи, внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що разом із рапортом про звільнення з військової служби від 28.08.2025, ОСОБА_1 було надано: свідоцтво про шлюб НОМЕР_6 від 04.02.1995, довідку до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, серія 12 ААБ № 378907, видану 23.04.2019, довідку про знаходження на стаціонарному лікуванні в онкологічному відділенні ОКЗ, видану 27.02.2019, виписку з історії хвороби № 500, індивідуальну програму реабілітації інваліда №585.

Дослідивши вказані документи, колегією суддів встановлено, що відповідно до довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААБ № 378907 встановлено, що дружина позивача ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІІ групи; причина інвалідності загальне захворювання.

Інвалідність встановлено – безтерміново.

Відповідно до виписки з історії хвороби № 8861 хворої ОСОБА_2 , яка знаходилась на стаціонарному лікуванні в гінекологічному відділені Сумського обласного клінічного онкологічного диспансеру, встановлено злоякісне новоутворення шийки матки.

За змістом довідки від Обласного комунального закладу Сумського обласного клінічного онкологічного диспансеру від 27.02.2019, ОСОБА_2 знаходилась на стаціонарному лікуванні в гінекологічному відділені даної лікарні з діагнозом: захворювання шийки матки, виконано операцію, отримувала променеву терапію.

Отже, долученими до рапорту від 28.08.2025 вищевказаними документами підтверджено факт встановлення дружині позивача – ОСОБА_2 ІІІ групи інвалідності внаслідок онкологічного захворювання – безтерміново.

Посилання відповідача на не надання позивачем документів, виданих у 2025 році, є неприйнятними, оскільки ані приписи Закону № 2232-XII, ані Інструкції № 170 не встановлюють такої вимоги до документів на підтвердження групи інвалідності, як дата їх видачі роком подання відповідного рапорту.

Враховуючи, що ОСОБА_2 встановлено групу інвалідності внаслідок онкологічного захворювання - безтерміново, що і є визначальною підставою для виникнення у військовослужбовця права на звільнення з військової служби, відомостей про зміну або скасування такої групи інвалідності дружині позивача матеріали справи не містять, колегія суддів дійшла висновку про доведення ОСОБА_1 встановлення дружині інвалідності III групи, внаслідок онкологічного захворювання.

Що стосується відсутності у матеріалах справи відомостей щодо результатів реабілітації ОСОБА_2 після виконання індивідуальної програми реабілітації інваліда від 23.04.2019 № 585, колегія суддів звертає увагу, що Інструкція № 170 не передбачає подання разом із рапортом про звільнення з військової служби такого документу, як результати виконання індивідуальної програми реабілітації інваліда.

Основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації наслідків, спричинених стійким порушенням здоров`я, функціонування системи підтримання особами з інвалідністю фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності визначено Законом України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 6 жовтня 2005 року № 2961-IV (далі – Закон № 2961-IV).

Відповідно до статті 23 Закону № 2961-IV індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю формується за результатами комплексної оцінки обмежень повсякденного функціонування та складається з окремих частин, що відображають результати комплексної оцінки обмежень повсякденного функціонування у сфері охорони здоров`я, соціальній, освітній cферах, сфері зайнятості та сфері фізичної культури та спорту.

Кожна частина індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю розробляється за участю та погоджується особою з інвалідністю. Таке погодження є також згодою особи на обробку, зберігання та передачу відомостей між інформаційними системами, де їх сформовано.

Інформація з індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю відображається в електронному кабінеті такої особи веб-порталу електронних послуг Міністерства соціальної політики у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю має містити індивідуальний перелік способів та засобів адаптації середовища, надання яких має забезпечити повноцінне життя та соціальну активність особи з інвалідністю. Забезпечення реалізації та фінансування заходів, передбачених індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю, може здійснюватися в рамках гарантованих державою послуг за рахунок коштів державного бюджету, загальнообов`язкового державного соціального страхування, місцевих бюджетів, коштів роботодавців та з інших джерел, не заборонених законодавством.

Індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю в цілому або окрему частину такої програми може бути переглянуто за зверненням особи з інвалідністю (її законного представника).

У разі істотної зміни стану здоров`я особи з інвалідністю індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю в цілому або окрему частину такої програми може бути переглянуто поза встановленими термінами за ініціативою суб`єктів, відповідальних за складення відповідних частин.

Контроль за ефективністю виконання індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю в межах своїх повноважень здійснюють суб`єкти, що відповідальні за складення відповідних частин, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, розпорядники відповідних коштів.

Індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю є обов`язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними закладами, підприємствами, установами, організаціями, в яких навчається, працює або перебуває особа з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

Особа з інвалідністю (її законний представник) має право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу способів та засобів адаптації середовища, передбачених її індивідуальною програмою реабілітації, від її частини або від усієї програми.

Особа з інвалідністю (її законний представник) має право брати участь у виборі та погоджувати індивідуальний перелік способів та засобів адаптації середовища в межах її індивідуальної програми реабілітації у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Положення про індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю, порядок її фінансування в частині забезпечення гарантованих державою заходів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Наказом Міністерства охорони здоров`я від 08.10.2007 № 623 «Про затвердження форми індивідуальної програми реабілітації дитини з інвалідністю та Інструкції щодо її заповнення» затверджено форму індивідуальної програми реабілітації інваліда, що видається медико-соціальними експертними комісіями.

Отже, колегія суддів зазначає, що індивідуальна програма реабілітації - це персоналізований документ, який містить комплекс медичних, соціальних, освітніх та професійних заходів, та є обов`язковим для виконання лише органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними закладами, підприємствами, установами, організаціями, в яких навчається, працює або перебуває особа з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності, у той час як особа з інвалідністю (її законний представник) має право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу способів та засобів адаптації середовища, передбачених її індивідуальною програмою реабілітації, від її частини або від усієї програми.

За таких обставин, враховуючи, що індивідуальна програма реабілітації не носить обов`язкового характеру, відсутність у спірних правовідносинах такого документу із актуальними відомостями не може бути підставою для обмеження позивача у реалізації права на звільнення з військової служби.

Таким чином, враховуючи, що долучені позивачем до рапорту про звільнення з військової служби від 28.08.2025 документи у своїй сукупності у повному обсязі підтверджують встановлення дружині ОСОБА_1 інвалідності III групи, внаслідок онкологічного захворювання, колегія суддів дійшла висновку про протиправний характер відмови Військової частини НОМЕР_1 у звільненні позивача з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий облік і військову службу».

Колегія суддів зауважує, що саме складенням висновку щодо рапорту майора ОСОБА_3 про звільнення з військової служби від 05.09.2025 порушено права позивача, а відтак, саме таке рішення має безпосередній вплив на стан суб`єктивних прав та обов`язків особи, відносно якої його складено.

Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішеннях у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (PincovdandPine v. The Czech Republic), "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), "Трго проти Хорватії" (Trgo v. Croatia) щодо застосування принципу "належного урядування", згідно якого державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Частиною 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі №819/1420/15).

Установлюючи правило, що суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог, ця норма встановлює виняток у вигляді можливості у суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 18 травня 2018 року у справі №826/6965/14, від 27 листопада 2018 року у справі №807/997/16, від 15 липня 2019 року у справі №804/14556/15, від 20 листопада 2019 року у справі №826/9457/18, від 22 листопада 2019року у справі №815/4392/15, від 23 грудня 2019 року у справі №815/3145/15, від 7 лютого 2020 року у справі №826/11086/18, від 5 травня 2020 року у справі №1340/4044/18, від 23червня 2020 року у справі №820/1545/16, від 6 серпня 2020 року у справі №805/3147/16-а).

Такі повноваження суду щодо визначення меж розгляду адміністративної справи є субсидіарними, не можуть змінювати предмет спору, а лише стосуються обсягу захисту порушеного права (постанова Верховного Суду від 7 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18).

З огляду на встановлення у цій справі протиправності висновку щодо рапорту майора ОСОБА_3 про звільнення з військової служби від 05.09.2025, колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту не є належним та не призведе до остаточного вирішення спору, у зв`язку із чим, з метою поновлення прав позивача на пенсійне забезпечення, здійснює вихід за межі позовних вимог та зазначає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування висновку щодо рапорту майора ОСОБА_3 про звільнення з військової служби від 05.09.2025.

Враховуючи, що суб`єктом владних повноважень фактично реалізовано його компетенцію шляхом винесення висновку щодо рапорту майора ОСОБА_3 про звільнення з військової служби від 05.09.2025, у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 , з лав Збройних Сил України на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, слід відмовити.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Колегія суддів зазначає, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету ОСОБА_4 Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_4 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Колегія суддів зауважує, що відповідачем не надавалась оцінка наявності чи відсутності підстав для звільнення позивача з військової служби виходячи з відсутності у позивача обов`язку з надання індивідуальної програми реабілітації із актуальними відомостями, та відповідно не приймалося вмотивоване рішення з цих підстав. Відмова Військової частини НОМЕР_1 була обґрунтована формальними підставами датування наданих позивачем документів 2019 роком, що за висновком суду апеляційної інстанції визнано безпідставним.

У свою чергу, за приписами Положення № 1153/2008 уповноваженою особою на прийняття та оголошення наказів про звільнення, а також розгляд рапортів, є командир (начальник) військової частини.

Тобто, вказані повноваження відповідача є дискреційними, а адміністративний суд не може підміняти військову частину та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу. Тільки після прийняття військовою частиною вмотивованого рішення щодо відмови у задоволенні вказаного рапорту, якщо військовослужбовцем були виконані для цього всі умови, визначені законом, адміністративний суд може прийняти рішення відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України.

Водночас, у даній справі відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не було реалізовано дискреційні повноваження щодо належного розгляду рапорту Фесенка від 28.08.2025 із наданням змістовної оцінки всім долученим до нього документам, а тому позовна вимога про зобов`язання Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення, яким звільнити з лав Збройних Сил України ОСОБА_1 на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за дружиною з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання» є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача, що виходить за межі завдань адміністративного судочинства, що зумовлює відмову у її задоволенні.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рішенням ЄСПЛ по справі "Рисовський проти України" (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 року (заява № 29979/04), принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача у спірних відносинах є зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 28.08.2025 з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції, викладених у цій постанові.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Згідно з пунктами 1, 4 частини 1 статті 317 КАС України неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення.

З огляду на викладене, враховуючи неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, в результаті чого суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 по справі № 440/13466/25 підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат – відсутні.

Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 по справі № 440/13466/25 - скасувати.

Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Здійснити вихід за межі позовних вимог.

Визнати протиправним та скасувати Висновок щодо рапорту майора ОСОБА_3 про звільнення з військової служби від 05.09.2025.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) від 28.08.2025 з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції, викладених у цій постанові.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Т.С. Перцова

Судді Я.М. Макаренко С.П. Жигилій