Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №752/8429/26 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року м. Київ

Справа №752/8429/26

Провадження: № 22-ц/824/11308/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Вірченка Юрія Миколайовича в інтересах відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2026 року, постановлену під головуванням судді Ольшевської І. О.

у справі за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність уповноваженої особи відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

в с т а н о в и в:

У березні 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність посадових осіб Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якій просив визнати неправомірною відмову у знятті арешту з належного йому майна, зобов`язати скасувати арешт та виключити відповідні записи про обтяження з державних реєстрів.

Скаргу мотивовано тим, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 липня 2011 року з нього на користь ПАТ «КБ «Надра» було стягнуто заборгованість за кредитними зобов`язаннями, на виконання якого видано виконавчий лист, що перебував на виконанні у Відділі примусового виконання рішень ДВС України.

03 листопада 2015 року державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ було повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Заявник зазначав, що зобов`язання, покладені в основу рішення суду, виникли з кредитних договорів, укладених між ПАТ «КБ «Надра» та ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», виконання яких було забезпечено договором поруки, укладеним із ним. При цьому рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня 2017 року поруку було визнано припиненою.

Крім того, заявник посилався на те, що ПАТ «КБ «Надра» перебуває у процедурі ліквідації, а ухвалою Господарського суду Житомирської області від 04 травня 2023 року у справі про банкрутство ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» юридичну особу боржника ліквідовано, вимоги кредиторів, не задоволені за недостатністю майна, визнано погашеними, а провадження у справі закрито.

Також ОСОБА_2 зазначав, що у березні 2025 року набув права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними між ПАТ «КБ «Надра» та ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», у зв`язку з чим вважав, що особа кредитора та боржника фактично поєдналися в одній особі, а відповідні зобов`язання припинилися.

Посилаючись на те, що виконавче провадження № НОМЕР_2 завершене, виконавчий документ понад десять років не перебуває на виконанні, а накладений у його межах арешт продовжує існувати, заявник вважав подальше обмеження свого права власності безпідставним та таким, що підлягає усуненню.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2026 року скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Знято арешт з усього нерухомого майна, що належить ОСОБА_2 , в межах суми звернення стягнення 71 216 200,31 грн., у тому числі на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , з наступними характеристиками обтяження: номер запису про обтяження: 3935705; дата державної реєстрації: 19.12.2013; державний реєстратор: Серга Наталія Іванівна, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві; документи, подані для державної реєстрації: постанова, серія та номер: НОМЕР_2, виданий 16.12.2013, видавник: Відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9250096 від 19.12.2013 13:14:00, Серга Наталія Іванівна , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києва, м. Київ; вид: арешт нерухомого майна; відомості про суб`єктів обтяження: Орган державної влади, Обтяжувач: Відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, код ЄДРПОУ 00015622, країна реєстрації: Україна, адреса: Україна, 01001, м. Київ, вул. Артема, 73, особа, майно/права якої обтяжуються: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ; опис предмета обтяження: все нерухоме майно в межах суми звернення стягнення 71 216 200,31 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, Вірченко Ю. М. в інтересах відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати ухвалу та постановити нову про відмову в задоволенні скарги.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що суд першої інстанції безпідставно поновив заявнику строк на звернення до суду зі скаргою, оскільки наведені ним причини пропуску такого строку не можуть вважатися поважними. Вказував, що саме по собі запровадження воєнного стану не є безумовною підставою для поновлення процесуальних строків, а заявником не наведено конкретних обставин, які б об`єктивно перешкоджали своєчасному зверненню до суду.

Також зазначав, що скарга не відповідала вимогам статті 448 ЦПК України, проте суд першої інстанції не надав належної оцінки зазначеним обставинам та безпідставно відкрив провадження у справі.

Крім того, вказував, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» не є тотожним закінченню виконавчого провадження та не свідчить про припинення можливості подальшого примусового виконання судового рішення. На його думку, суд першої інстанції помилково ототожнив повернення виконавчого документа із завершенням виконавчого провадження та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для зняття арешту з майна боржника.

Також посилався на те, що арешт майна боржника є одним із заходів забезпечення виконання судового рішення, а тому сам по собі факт повернення виконавчого документа стягувачу не тягне автоматичного припинення накладених обмежень. Зазначав, що чинним законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для зняття арешту з майна боржника, які у даному випадку відсутні.

Також зазначав, що суд першої інстанції, відмовивши у визнанні бездіяльності державного виконавця неправомірною, водночас дійшов висновку про необхідність зняття арешту з майна заявника, чим допустив суперечність між мотивувальною та резолютивною частинами судового рішення.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 22 травня 2026 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судовому засіданні Вірченко Ю. М. в інтересах відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підтримав апеляційну скаргу та просив їх задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення представника скаржника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 липня 2011 року у справі № 2-62/11 позов ПАТ «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено та стягнуто із ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитними зобов`язаннями у розмірі 65 212 802,29 грн, а також судові витрати.

Вказане рішення було ухвалено у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитними договорами, укладеними між ПАТ «КБ «Надра» та ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», виконання яких забезпечувалося договором поруки, укладеним між банком та ОСОБА_2 .

На виконання зазначеного рішення судом було видано виконавчий лист, який перебував на примусовому виконанні у Відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України. У межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 постановою державного виконавця від 16 грудня 2013 року накладено арешт на все нерухоме майно боржника в межах суми стягнення 71 216 200,31 грн, відомості про який внесено до відповідних державних реєстрів.

03 листопада 2015 року державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий лист було повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а також безрезультатністю вжитих виконавцем заходів щодо його розшуку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня 2017 року у справі № 761/8852/17 поруку ОСОБА_2 за договором поруки, укладеним між ним та ПАТ «КБ «Надра», визнано припиненою.

Крім того, постановою Правління Національного банку України від 05 лютого 2015 року ПАТ «КБ «Надра» віднесено до категорії неплатоспроможних, а в подальшому розпочато процедуру його ліквідації.

Також судом установлено, що вимоги ПАТ «КБ «Надра» до основного боржника, ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», були заявлені у межах справи про банкрутство № 20/5007/703-Б/12, яка перебувала на розгляді Господарського суду Житомирської області.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 04 травня 2023 року затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, ліквідовано юридичну особу ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», провадження у справі про банкрутство закрито, а вимоги кредиторів, не задоволені за недостатністю майна боржника, визнано погашеними.

У березні 2025 року між ОСОБА_2 та АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Інвестохіллс Хеліантус» укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_2 набув права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними між ПАТ «КБ «Надра» та ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор».

В подальшому, ОСОБА_2 звертався до Господарського суду Житомирської області із заявою про заміну кредитора у справі про банкрутство ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор», однак ухвалою суду від 20 червня 2025 року у задоволенні такої заяви відмовлено з огляду на закриття провадження у справі про банкрутство та відсутність процесуальної можливості здійснення правонаступництва.

Вважаючи, що виконавче провадження фактично завершене, виконавчий документ понад десять років не перебуває на виконанні, а накладений у його межах арешт продовжує безпідставно обмежувати його право власності, ОСОБА_2 звернувся до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України із заявою про зняття арешту з майна.

Листом від 02 лютого 2026 року заявнику повідомлено про відсутність передбачених законом підстав для зняття арешту, після чого ОСОБА_2 звернувся до суду із даною скаргою.

Задовольняючи скаргу частково, суд першої інстанції виходив із того, що заявником доведено наявність підстав для судового захисту порушеного права, однак обраний ним спосіб захисту в частині визнання бездіяльності державного виконавця протиправною та зобов`язання останнього зняти арешт не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження».

Суд установив, що виконавче провадження № НОМЕР_2 було завершене ще 03 листопада 2015 року шляхом повернення виконавчого документа стягувачу, а його матеріали в подальшому знищені у зв`язку із закінченням строку їх зберігання. При цьому будь-які відкриті виконавчі провадження, в межах яких заявник мав би статус боржника, відсутні.

Дослідивши положення статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», суд дійшов висновку, що перелік підстав, за яких державний виконавець вправі самостійно зняти арешт з майна боржника, є вичерпним та не охоплює обставин цієї справи. Відтак відмова органу державної виконавчої служби у знятті арешту ґрунтувалася на вимогах закону, а тому підстав для визнання бездіяльності державного виконавця протиправною суд не встановив.

Разом із тим суд зазначив, що відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, коли державний виконавець не наділений повноваженнями на зняття арешту, таке питання може бути вирішене судом. Врахувавши, що виконавче провадження завершено, матеріали знищено, виконавчі дії не здійснюються, а подальше існування арешту не переслідує мети забезпечення виконання судового рішення та безпідставно обмежує право заявника на мирне володіння своїм майном, суд дійшов висновку про наявність підстав для зняття арешту саме судовим рішенням.

З огляду на викладене, суд першої інстанції частково задовольнив скаргу: відмовив у задоволенні вимог про визнання бездіяльності державного виконавця протиправною та зобов`язання останнього зняти арешт, водночас зняв арешт з нерухомого майна заявника на підставі частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Перевіряючи висновки суду та доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 447 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_2 до суду зі скаргою) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що становить сукупність дій визначених законом органів та осіб, спрямованих на примусове виконання рішень, які здійснюються на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання ним чинності, а після набрання чинності цим Законом усі подальші виконавчі дії здійснюються відповідно до положень Закону № 1404-VIII.

Оскільки виконавче провадження, в межах якого було накладено арешт на майно заявника, відкрито та завершено у період дії Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV, у редакції, чинній на момент вчинення відповідних виконавчих дій), правомірність дій державного виконавця щодо повернення виконавчого документа підлягає оцінці саме за положеннями зазначеного Закону.

Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Згідно з частиною п`ятою статті 47 Закону № 606-XIV повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, визначених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV інші виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання протягом одного року, якщо інше не передбачено законом.

Частиною першою статті 30 Закону № 606-XIV передбачено, що державний виконавець здійснює виконавчі дії до завершення виконавчого провадження, зокрема шляхом його закінчення, повернення виконавчого документа стягувачу або повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу, який його видав.

Відповідно до частини першої статті 57 Закону № 606-XIV арешт майна боржника застосовується як захід забезпечення реального виконання рішення.

На момент звернення заявника до органу державної виконавчої служби із заявою про зняття арешту питання підстав та порядку його зняття регулювалися статтею 59 Закону № 1404-VIII.

Частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII визначено вичерпний перелік випадків, коли арешт з майна (коштів) боржника знімається постановою державного виконавця або начальника відповідного органу державної виконавчої служби, тоді як частиною п`ятою цієї статті передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Разом із тим Закон № 1404-VIII не містить спеціального правового механізму припинення арешту майна у випадку, коли виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV, виконавче провадження завершено, строк повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, а матеріали виконавчого провадження знищено у зв`язку із закінченням строку їх зберігання. За таких обставин питання щодо подальшого існування арешту підлягає вирішенню судом відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII.

Як убачається з матеріалів справи, постановою державного виконавця від 03 листопада 2015 року виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке могло бути звернено стягнення.

При цьому, повернення виконавчого документа не позбавляло стягувача права повторно пред`явити його до виконання у межах строку, встановленого статтею 22 Закону № 606-XIV. Однак матеріали справи свідчать, що після повернення виконавчого документа повторно до примусового виконання він не пред`являвся, відомості про відкриття будь-яких інших виконавчих проваджень щодо заявника відсутні, а матеріали виконавчого провадження були знищені у зв`язку із закінченням строку їх зберігання.

За таких обставин, арешт, накладений виконавцем виключно з метою забезпечення виконання судового рішення, фактично втратив своє правове призначення, оскільки після завершення виконавчого провадження та спливу встановленого законом строку для повторного пред`явлення виконавчого документа відсутні правові підстави для подальшого існування такого обмеження права власності.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 753/12589/23.

Колегія суддів вважає наведений правовий висновок Верховного Суду таким, що підлягає застосуванню і до спірних правовідносин, оскільки фактичні обставини цієї справи є подібними: виконавче провадження завершено, виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, відсутні будь-які відкриті виконавчі провадження щодо заявника, а тому подальше існування арешту не відповідає його меті як заходу забезпечення виконання рішення та становить непропорційне обмеження права власності.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для зняття арешту з нерухомого майна заявника на підставі частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.

Доводи апеляційної скарги про те, що заявником пропущено встановлений статтею 449 ЦПК України строк на звернення до суду зі скаргою, є безпідставними.

Як убачається з матеріалів справи, одночасно зі скаргою ОСОБА_2 було заявлено клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку, яке мотивовано тим, що про остаточну відмову органу державної виконавчої служби у знятті арешту він дізнався лише після отримання відповіді Відділу примусового виконання рішень від 02 лютого 2026 року. Крім того, заявник навів обставини, які, на його думку, об`єктивно ускладнювали своєчасне звернення до суду в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Вирішуючи питання про поновлення строку, суд першої інстанції надав належну оцінку наведеним заявником обставинам та, керуючись положеннями статті 449 ЦПК України, дійшов висновку про наявність поважних причин його пропуску.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали справи містять лише відомості про направлення Відділом примусового виконання рішень листа від 02 лютого 2026 року, однак не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували дату фактичного отримання заявником зазначеної відповіді. За відсутності таких доказів доводи апеляційної скарги про безумовний пропуск заявником процесуального строку ґрунтуються виключно на припущеннях, а тому не можуть бути покладені в основу висновку про незаконність оскаржуваної ухвали.

Також безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що повернення виконавчого документа стягувачу саме по собі не є підставою для припинення арешту майна боржника та що суд першої інстанції неправильно застосував положення Закону України «Про виконавче провадження».

Колегія суддів вже зазначила, що арешт майна є заходом забезпечення реального виконання судового рішення і не може існувати самостійно без правової мети, задля якої його було накладено. Після повернення виконавчого документа стягувачу, спливу встановленого законом строку для його повторного пред`явлення до виконання, відсутності відкритих виконавчих проваджень та фактичної неможливості продовження примусового виконання рішення суду подальше існування арешту втрачає своє правове призначення.

Саме такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 квітня 2025 року у справі № 753/12589/23, зазначивши, що збереження протягом тривалого часу після повернення виконавчого документа арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Обставини цієї справи є аналогічними. Виконавче провадження завершено ще у 2015 році, визначений законом строк для повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання давно сплив, матеріали виконавчого провадження знищені у зв`язку із закінченням строку їх зберігання, а відомостей про відкриття нових виконавчих проваджень щодо заявника матеріали справи не містять.

Посилання виконавця на наявність у заявника несплаченого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження також не заслуговують на увагу, оскільки жодного належного доказу відкриття окремих виконавчих проваджень щодо їх стягнення матеріали справи не містять. Так само відомості Автоматизованої системи виконавчого провадження не підтверджують існування будь-яких відкритих виконавчих проваджень стосовно ОСОБА_2 , пов`язаних зі стягненням виконавчого збору чи витрат виконавчого провадження. За таких обставин наведені доводи апеляційної скарги є необгрунтованими та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про суперечливість висновків суду першої інстанції, який, відмовивши у визнанні бездіяльності державного виконавця протиправною, одночасно зняв арешт з майна заявника.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, перелік підстав, за яких державний виконавець вправі самостійно зняти арешт з майна боржника, визначений частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» та є вичерпним. Водночас частиною п`ятою цієї ж статті прямо передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду. Саме тому відсутність підстав для визнання бездіяльності державного виконавця протиправною не виключає повноважень суду самостійно вирішити питання про зняття арешту у випадках, коли подальше його існування порушує право особи на мирне володіння своїм майном.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права та не дають підстав для скасування оскаржуваної ухвали.

Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Вірченка Ю. М. в інтересах відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2026 року залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Вірченка Юрія Миколайовича в інтересах відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 30 червня 2026 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура