Рішення від 30 червня 2026 р. у справі №520/10881/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

01.07.2026 р. справа №520/10881/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі за текстом - відповідач, суб`єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про: 1) визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ ЄДРПОУ НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 04.11.2025 року по 29.04.2026 рік; 2) зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ ЄДРПОУ НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 04.11.2025 року по 29.04.2026 рік, у сумі 148 084 (сто сорок вісім тисяч вісімдесят чотири) гривень 64 коп.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що з боку суб`єкта владних повноважень мала місце затримка в остаточному повному розрахунку при звільненні, який проведено 29.04.2026р. у сумі 58.786,74 грн (на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.04.2026р. у справі №520/1957/26), у зв`язку із чим має бути виплачений середній заробіток за час такої затримки.

Відповідач з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що затримка у виплатах зумовлена наявністю спору про розміри належних заявнику сум і вимагала рішення суду для їх встановлення, що виключає кваліфікацію бездіяльності відповідача як протиправної.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник проходив військову службу у лавах Національної гвардії України, зокрема у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України починаючи з 01.12.2022р., що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_4 .

Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 оперативно-тактичного з`єднання - 2 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 04.11.2025р. №309 солдата ОСОБА_2 (Г-191259), який проходив військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, здав справи і обов`язки за посадою електрика групи забезпечення взводу обслуговування військового стрільбища та звільненого відповідно до підпункту «б» пункту два частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 24.10.2025 №125 о/с у запас, 04 листопада 2025 року та для взяття на військовий облік направити до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Отже, датою припинення публічної служби заявника є 04.11.2025р.

За правовою позицією сторони позивача, після звільнення зі служби у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України було виявлено порушення права на повну оплату праці в частині ненарахування та невиплати окремих складових грошового забезпечення за період проходження військової служби.

У зв`язку із зазначеним заявником у судовому порядку було ініційовано спір у справі №520/1957/26.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.04.2026р. по справі №520/1957/26 було визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 01.12.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня кожного календарного року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період з 01.12.2022 по 19.05.2023 грошового забезпечення, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт, із урахуванням раніше виплачених сум. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.04.2026р. у справі №520/1957/26 на користь заявника 29.04.2026р. проведено платіж у сумі - 58.786,74 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто).

Згідно з розрахунковим листом за листопад 2025 року розмір грошової суми, нарахованої суб`єктом владних повноважень під час звільнення заявника з публічної служби, склав - 124.839,79 грн до нарахування без утримання податків (зборів); т.з. арифметична величина - брутто (122.967,19 грн перераховано на картку, т.з. арифметична величина - нетто).

Згідно з розрахунковими листами за вересень 2025р. та жовтень 2025р. розмір грошового забезпечення заявника за два повні календарні місяці, що передували події звільнення із військової служби, склав: вересень 2025р. - 25.662,43 грн, жовтень 2025р. - 25.662,43 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто) (без урахування одноразових виплат матеріального характеру). Розмір середньоденного грошового забезпечення заявника, обчисленого діленням загальної суми нарахувань за указані два місяці на 61 календарний день, дорівнював - 841,39 грн.

Суд відзначає, що показник середньоденного грошового забезпечення заявника був обчислений за алгоритмом розрахунків - "брутто" (тобто до нарахування без утримання податків (зборів)).

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб`єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Частиною 1 ст.43 Конституції України проголошено, що кожен має право на працю і ці відносини у сфері проходження людиною публічної служби у Національній гвардії України унормовані, насамперед, приписами Закону України від 13.03.2014р. №876-VII "Про Національну гвардію України", Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок та військову службу", Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей", постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", а також відомчих нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України з порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України.

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", Кодексу законів про працю, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби у військових формуваннях.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження військової служби не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із особами рядового і начальницького складу при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України.

Положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 КЗпП України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично значимих факторів як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.

Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця; 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільненні, котра включає проміжок часу від наступної за звільненням календарної дати до попередньої календарної дати перед здійсненням остаточного розрахунку.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк служба заявника була припинена - 04.11.2025р., у той час як остаточний платіж за рішенням суду у справі №520/1957/26 був проведений суб`єктом владних повноважень лише 29.04.2026р.

При цьому, спір у зазначеній справі вирішено на користь позивача, що відповідно до ч.2 ст.117 Кодексу законів про працю України є підставою для однократного застосування запровадженої цією статтею міри юридичної відповідальності у межах максимального фінансового розміру за одним і тим же протиправним діянням (непроведенням повного розрахунку при звільненні згідно з ст.ст.47 та 116 Кодексу законів про працю України) безвідносно до кількості епізодів проведених суб`єктом владних повноважень платежів з погашення боргу з винагороди за працю (службу) після припинення проходження публічної служби.

Суд наголошує, що і вимога про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення), і вимога про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно з ч.5 ст.122 КАС України до набрання чинності ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ могла бути заявлена протягом 1 місяця від настання події фактичної виплати будь-якої грошової суми, котра кваліфікується як частина заробітної плати (грошового забезпечення, тобто винагороди за виконану роботу (оплату праці/служби).

Згідно зі ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з урахуванням ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява №39766/05) максимальний строк заявлення таких вимог до суду після припинення проходження публічним службовцем публічної служби може бути збільшений до 3 місяців від дати проведення платежу.

У спірних правовідносинах склад правопорушення за ознаками ст.117 Кодексу законів про працю України припинив фізичне існування - 29.04.2026р. із настанням події виплати заявникові платежу на виконання рішення суду у справі №520/1957/26.

Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 05.11.2025р. - 28.04.2026р. складає 175 днів (26 днів листопада 2025р., 31 день грудня 2025р., 31 день січня 2026р., 28 днів лютого 2026р., 31 день березня 2026р., 28 днів квітня 2026р.), позаяк календарний день припинення служби (04.11.2025р.) та календарний день отримання останньої виплати (29.04.2026р.) не підлягають включенню до періоду існування невиконаного зобов`язання з виплати компенсації.

Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом - Порядок №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

За правилами нормативно-правових актів, що регулюють порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України, в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення публічного службовця бере участь така величина як календарний день місяця.

Вирішуючи питання про правову природу окремих складових місячного грошового забезпечення у цілях обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення з метою використання при обрахунку розміру середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, суд зазначає, що відповідно до п.п. «б» п.4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати.

Згідно з ч.2 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За правилом ч.4 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд у постанові від 31.01.2025р. у справі №460/2645/24 зазначив, що: «Отже, за своєю правовою природою, додаткова винагорода, запроваджена Постановою №168, є додатковим видом грошового забезпечення, яку законодавець відніс до категорії винагород, виплату якої запроваджено під час воєнного стану, яка має компенсаційну мету, - часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни та не має регулярного характеру й виплачується на підставі наказів командирів (начальників), за певних умов. Водночас абзацом першим пункту 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. За змістом пункту 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати, грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов`язків.»

Оскільки за період вересень - жовтень 2025р. (два повні календарні місяці, що передували події звільнення) суб`єктом владних повноважень не нараховувались одноразові виплати матеріального характеру (зокрема, додаткова винагорода за постановою КМУ від 28.02.2022р. №168, матеріальна допомога на оздоровлення, грошова компенсація за невикористані відпустки тощо), то всі складові нарахованого за цей період грошового забезпечення є щомісячними і підлягають врахуванню при обчисленні середньоденного грошового забезпечення заявника.

Суд підсумовує, що публічна служба заявника була припинена - 04.11.2025р., виплата боргу остаточно проведена - 29.04.2026р.; згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з 19.07.2022р. оплаті підлягає період затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як 6 місяців (184 дні); тривалість фактичної затримки складає 175 днів, що не перевищує установленого законом максимуму; загальна сума боргу (тобто недоплати) з винагороди за службу, що виплачена на виконання рішення суду у справі №520/1957/26, склала - 58.786,74 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто); розмір грошової суми, виплаченої суб`єктом владних повноважень під час звільнення заявника з публічної служби, склав - 122.967,19 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто); загальна сума належних позивачу виплат при звільненні складає - 181.753,93 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто) (122.967,19 грн + 58.786,74 грн); співвідношення між сумою недоплати та загальною сумою належних позивачу виплат при звільненні складає - "32,34%"; розмір середньоденного грошового забезпечення заявника дорівнює - 841,39 грн; розмір середнього заробітку за фактичний час затримки у розрахунку при звільненні (175 днів) складає - 147.243,25 грн (841,39 грн х 175 днів).

Інший механізм обчислення загального розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (у випадку коли добуток співвідношення обчислюється із використанням суми грошового забезпечення, отриманого колишнім публічним службовцем вже після припинення публічної служби; тобто грошового забезпечення до виплати з утриманням податків (зборів); т.з. арифметичної величини - нетто) суперечить принципу юридичної визначеності як невід`ємного складового елемента запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права, позаяк арифметичний показник середньоденного грошового забезпечення завжди обчислюється до нарахування без утримання податків (зборів) (тобто за алгоритмом обчислення брутто), а усі розрахункові величини повинні мати однакову правову природу.

Суд зазначає, що відповідно до редакції ст.117 Кодексу законів про працю України, чинної після внесення змін Законом України №2352-ІХ від 01.07.2022р., розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується періодом не більш як шість місяців.

За таких обставин суд виходить із того, що при обчисленні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає застосуванню саме фактичний період затримки у 175 календарних днів, який не перевищує установлений законом максимум у 183 календарні дні (шість місяців).

Окремо суд зауважує, що у межах спірних правовідносин ст.ст.47, 116 та 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підлягають застосуванню з урахуванням п.2 Глави ХІХ Кодексу законів про працю України, де указано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Згідно з ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ІХ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

У розумінні ч.3 ст.78 КАС України суд визнає загальновідомими обставини початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р.

Відтак, суд вважає, що з 19.07.2022р. у контексті застосування ст.ст.47, 116, 117 Кодексу законів про працю України спеціальною нормою права є ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ІХ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", обставину збройної агресії ворога слід кваліфікувати у якості обставини непереборної сили, котра зумовила виникнення у суб`єкта владних повноважень безальтернативного обов`язку спрямування усіх публічних фінансових ресурсів на виплати у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 особам, котрі ціною власного життя та здоров`я забезпечують щоденне існування Держави Україна.

При відправленні правосуддя у цій справі, суд зважає на сформульовані Верховним Судом у постанові від 19.03.2024р. по справі №340/11/23 ознаки публічного інтересу суспільства, котрий у спірних правовідносинах полягає у збереженні існування Держави Україна як такої (у тому числі і за рахунок належної фінансової мотивації публічних службовців, котрі здійснюють збройний опір ворогу у спосіб отримання платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168) і тому вважає, що усі наявні фінансові ресурси мають бути першочергово спрямовані саме на досягнення цієї цілі, що є легітимним чинником (фактором) справедливого зменшення обсягу юридичної відповідальності як за ст.117 Кодексу законів про працю України до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, так і за ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ.

У ході розгляду справи суб`єкт владних повноважень за правилами ч.2 ст.77 КАС України не довів існування підстав для висновку про те, що у межах спірних правовідносин склад правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ виник саме унаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто вчинив управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, котра не має розумного виправдання дією факторів нездоланної та непереборної сили, а тому підлягає визнанню протиправною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 по справі № 489/6074/23 прийшла до висновку про наявність підстав для відступу від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 та сформулювала висновок, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 по справі №489/6074/23 зазначила, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

При цьому, у справі № 489/6074/23 розрахунки середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку здійснювались із врахуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 по справі № 489/6074/23 вважала справедливим підходом розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку враховуючи відсоткове співвідношення суми заборгованості від загального розміру належних при звільненні виплат та зменшення відшкодування до суми, співмірної з порушенням.

Так, позивачу у процедурі звільнення було нараховано 122.967,19 грн грошового забезпечення та виплат до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто), передбачених при звільненні з публічної служби з урахуванням податків та зборів.

При цьому, загальна сума належних позивачу виплат при звільненні мала становити 181.753,93 грн до виплати з утриманням податків (зборів; т.з. арифметична величина - нетто) (122.967,19 грн + 58.786,74 грн заборгованості з грошового забезпечення, виплаченої на виконання рішення суду у справі №520/1957/26)).

Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні - 58.786,74 грн у відсотковому виразі дорівнює - "32,34%" від 181.753,93 грн.

Виходячи з того, що середній заробіток за 175 днів затримки виплати грошового забезпечення (841,39 грн х 175 днів) склав 147.243,25 грн, то 32,34% (співвідношення суми заборгованості до загального розміру належних при звільненні виплат) від 147.243,25 грн складає – 47.618,47 грн.

Окремо суд зважає, що у межах спірних правовідносин суд не знаходить підстав для урахування у якості окремого фактору, який дозволяє суду у межах спірних правовідносин застосувати інший, а не саме указаний показник арифметичного співвідношення загальної належної заявнику суми винагороди на працю (службу) до суми боргу (недоплати) - факт невиправданого дією факторів нездоланного і непереборного характеру звернення заявника до суду із позовом про належну оплату винагороди за працю (службу) у часовому віддаленні від події припинення проходження публічної служби поєднаний із невикористанням механізму отримання відомостей про оплату власної праці у порядку Закону України від 13.01.2011р. №2939-VI "Про доступ до публічної інформації".

Також окремо суд зважає, що у межах спірних правовідносин суд не знаходить підстав для урахування у якості окремого фактору, який дозволяє суду у межах спірних правовідносин застосувати саме інший, а не саме указаний показник арифметичного співвідношення загальної належної заявнику суми винагороди на працю (службу) до суми боргу (недоплати) - факт відсутності будь-яких майнових втрат заявника від вчинення суб`єктом владних повноважень протиправного діяння у вигляді недотримання приписів ст.ст.47, 116 Кодексу законів про працю України у зв`язку із реалізацією механізму компенсації за Законом України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".

Отже, у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував та не виплатив середній заробіток у сумі - 47.618,47 грн за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період 05.11.2025р. - 28.04.2026р., що спонукає суд до застосування ч.2 ст.5 і ч.2 ст.9 КАС України, виходу за межі позову і надання праву заявника захист у спосіб, котрий сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

Суд вважає саме такий розмір компенсації справедливою мірою майнової відповідальності суб`єкта владних повноважень з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022р. повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, потреба у відсічі якої об`єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу, у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих військовослужбовців Національної гвардії України, які наразі ціною власного життя і здоров`я здійснюють захист від збройної агресії Російської Федерації, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.

Також суд вважає, що у межах спірних правовідносин застосована до суб`єкта владних повноважень міра юридичної відповідальності у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України не може бути не підданою справедливому зменшенню, адже усі майнові (фінансові) втрати учасника суспільних відносин від несвоєчасного отримання грошового забезпечення у повному обсязі нівелюються механізмом за Законом України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" з огляду на співвідношення показника нарахованого під час припинення публічної служби грошового забезпечення до показника виплаченого боргу з винагороди за службу після припинення проходження публічної служби.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з приводу непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 05.11.2025р. - 28.04.2026р.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період 05.11.2025р. - 28.04.2026р. у сумі - 47.618,47 грн (сорок сім тисяч шістсот вісімнадцять гривень 47 копійок) з утриманням належних податків і зборів (обов`язкових платежів).

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_1 ) 380,95 грн (триста вісімдесят гривень 95 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору пропорційно задоволеним вимогам.

Роз`яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко