Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №470/89/26 — Миколаївський апеляційний суд

23.06.26

22-ц/812/1179/26

Єдиний унікальний номер судової справи 470/89/26

Номер провадження 22-ц/812/1179/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

23 червня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання – Лівшенком О.С.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Терлецької Т.О.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Терлецькою Тетяною Олексіївною, заочне рішення, яке ухвалене Березнегуватським районним судом Миколаївської області 07 квітня 2026 року під головуванням судді Лусти С.А. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дослідне господарство «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення про стягнення виплат за листками непрацездатності та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Терлецьку Тетяну Олексіївну, звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Дослідне господарство «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення (далі – ДП «ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту - національного центру насіннєзнавства та сортовивчення») про стягнення виплат за листками непрацездатності та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов обґрунтований тим, шо позивач ОСОБА_1 з 29 грудня 2017 року по 31 грудня 2024 року працював на посаді тракториста-машиніста у ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення».

Наказом в.о. директора вказаного підприємства від 31 грудня 2024 року позивача було звільнено з роботи за угодою сторін, на підставі п.1 ст.36 КЗпП України.

На час звільнення ОСОБА_1 відповідач не розрахувався з ним по заробітній платі, у розмірі 105 919 грн. 66 коп. та по виплаті за листками непрацездатності (лікарняними), у розмірі 43 279 грн. 79 коп.

Судовим наказом Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 25 серпня 2025 року з відповідача на користь позивача було стягнуто 105 919 грн. 66 коп. заборгованості по заробітній платі.

Позивач зазначав, що заборгованість за лікарняними у вищезазначеному розмірі так і залишається не виплаченою, хоча відповідач обіцяв розрахуватися з ним у добровільному порядку.

Посилаючись на порушення трудових прав роботодавцем, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за листками непрацездатності у розмірі 43 279 грн. 79 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 262 407 грн. 08 коп. та витрати за правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

Заочним рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 07 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту- національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» на користь ОСОБА_1 заборгованість за листками непрацездатності, у розмірі 43 279 грн. 79 коп.

Стягнуто з ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту- національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, у розмірі 7 100 грн., з відрахуванням з вказаної суми податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту- національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» на користь держави судовий збір у розмірі 503 грн. 79 грн. та на користь ОСОБА_1 витрати на оплату професійної правничої допомоги в розмірі 824 грн. 04 коп.

Ухвалюючи таке судове рішення, районний суд виходив з того, що відповідачем безпідставно невиплачені при звільненні заявлені позивачем суми, що йому належать, а тому він має відшкодувати їх у судовому порядку у розмірі, визначеному судом.

При цьому, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, районний суд врахувавши розмір невиплачених позивачу сум при звільненні, який складає 149 199 грн. 45 коп., з яких 105 919 грн. 66 коп. заборгованість по заробітній платі та 43 279 грн. 79 коп. заборгованість за листками непрацездатності, та дійшов висновку, що нарахована до стягнення у справі сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка складає 70 511 грн. 88 коп. є очевидно не співмірною зі встановленим розміром заборгованості, зокрема розміром заборгованості за листками непрацездатності.

З огляду на очевидну неспівмірність нарахованих до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, суд вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, у розмірі 7 100 грн., що становить близько 10% нарахованих до стягнення сум та відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 31 серпня 2022 року у справі №363/3659/20.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Терлецьку Т.О., посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просив змінити рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за затримку невиплачених сум при звільненні та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за невиплату розрахунку при звільненні в розмірі 70 511 грн. 88 коп., а також витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що зменшивши суму стягнення за час затримки розрахунку при звільненні працівника ОСОБА_1 до 7 100 грн., суд у своєму рішенні фактично нівелював вимоги ст.117 КЗпП України, в якій зазначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців.

Як правильно зазначено у даному рішенні суду розмір середнього заробітку позивача ОСОБА_1 відповідно до ст.117 КЗпП України складає 70 511 грн. 88 коп. Саме таку суму повинен був стягнути суд в інтересах позивача ОСОБА_1 з урахуванням тих обставин, які мають місце у даному випадку, і підтверджені відповідними доказами, долученими до позову.

Так, позивач ОСОБА_1 , працюючи на важкій роботі у ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» отримав інвалідність ІІ групи, має захворювання, що підтверджується Витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціювання особи від 27 листопада 2025 року (номер Витягу 45/25/2639/В).

Відповідно до наказу за №92/к від 31 грудня 2024 року звільнення позивача ОСОБА_1 відбулося майже півтори роки тому, однак належної суми при звільненні від відповідача він так і не отримав.

У даному випадку, відповідачем повністю ігноруються законні права та інтереси найманого працівника та відповідні норми закону. Вважав, що виходячи із зазначених обставин справи справедливий баланс інтересів сторін, у даному випадку, позивача по справі, повністю порушений, і не відповідає критеріям Постанови ВП ВС від 08 жовтня 2025 року у справі №496/6074/23.

Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, зі змісту позовної заяви убачається, що цей спір фактично пов`язаний із правом позивача ОСОБА_1 на стягнення з відповідача невиплачених сум, належних працівникові при звільненні.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Строки виплати заробітної плати визначені ст.115 КЗпП України.

Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Так, відповідно до положень ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, ст.47 КЗпП закріплює обов`язок роботодавця провести розрахунок з працівником, а ст.116 КЗпП гарантовані строки розрахунку при звільнені.

Таким чином, Закон покладає на роботодавця провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені ст.117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 у справі №1-18/2013 щодо тлумачення положень частини 2 статті 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону України №108/95-В «Про оплату праці» викладено висновок про те, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

З матеріалів справи убачається, шо наказом в.о. директора ДП ДГ «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту - національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» від 31 грудня 2024 року позивача ОСОБА_1 , тракториста-машиніста сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва, було звільнено з роботи за угодою сторін, на підставі п.1 ст.36 КЗпП України (а.с.9).

На час звільнення ОСОБА_1 відповідач не розрахувався з ним по заробітній платі у розмірі 105 919 грн. 66 коп. та по виплаті за листками непрацездатності (лікарняними) у розмірі 43 279 грн. 79 коп. (а.с.10-11).

Судовим наказом Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 25 серпня 2025 року з відповідача на користь позивача було стягнуто 105 919 грн. 66 коп. заборгованості по заробітній платі (а.с.14-15).

Отже, установивши, що позивачу при звільненні не були виплачені всі належні йому суми (відповідно до даних наданих відповідачем), тобто в порушення вимог ст.116 КЗпП України відповідач не виплатив усі належні до виплати позивачу суми при звільненні, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП.

Поряд з цим, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України (п.87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Верховним Судом було вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі №201/8088/21 та від 22 лютого 2024 року у справі №754/9761/21.

При цьому Верховний Суд враховує, що ч.1 ст.117 КЗпП в редакції Закону №2352-IX передбачає, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу (п.97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі №89/6074/23).

Колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що у зв`язку з непроведенням із позивачем повного розрахунку в день звільнення, останній набув право стягнення з колишнього роботодавця сум, передбачених ст.117 КЗпП України та, враховуючи вимоги позову, погоджується із розміром середнього заробітку, визначеним судом, а також висновком суду щодо можливості застосувати до визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку принцип його співмірності розміру боргу.

Такий принцип застосовано судом першої інстанції після правильного визначення розміру суми боргу на час розгляду справи та з врахуванням правових висновків, викладених у постанові ВП ВС від 08 жовтня 2025 року під час розгляду справи №489/6074/23, де судом виснувано, що законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

До того ж, колегія суддів вважає, що підхід, застосований судом першої інстанції, забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію при звільненні, та водночас не допустив понесення відповідачем непропорційних майнових втрат.

Обрахунок середньоденної та середньомісячної заробітної плати позивача, наведений у судовому рішенні, відповідає положенням постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

При цьому, колегія суддів зауважує, що судове рішення не оскаржується в частині щодо задоволених позовних вимог.

Також, колегія суддів зауважує, що за своїм змістом усі доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Терлецькою Т.О. зводяться до незгоди із визначеним судом розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення в оскаржуваному рішенні суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, судом було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному значенні, а доводи, викладені відповідачем в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Згідно з положеннями ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Терлецькою Т.О., залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Терлецькою Тетяною Олексіївною – залишити без задоволення.

Заочне рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 07 квітня 2026 року в оскаржуваній частині – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 29 червня 2026 року