Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №567/459/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2026 року

м. Київ

справа № 567/459/23

провадження № 61-15548св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Маковія Віктора Володимировича на постанову Рівненського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року в складі колегії суддів Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М.

усправі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заборгованість за борговими розписками в загальному розмірі 350 000,00 дол. США.

Позов обґрунтовано тим, що між ним та ОСОБА_3 було укладено договори позики, що підтверджується розписками від 10 листопада 2020 року, 11 грудня 2020 року, 24 лютого 2021 року, 19 березня 2021 року.

За борговими документами ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 у період з 10 листопада 2020 року до 19 березня 2021 року 300 000,00 доларів США, які зобов`язувався повернути до 10 листопада 2022 року, 11 грудня 2022 року, 24 лютого 2023 року та 19 березня 2023 року відповідно. Свої зобов`язання ОСОБА_3 не виконав, грошові кошти не повернув.

Позивач зазначав, що на момент укладення договору позики відповідачі перебували у зареєстрованому шлюбі, договори позики укладено, а грошові кошти використано в інтересах сім`ї, тому згідно з положенням частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу (далі - СК) України ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відповідають за невиконання зобов`язання у солідарному порядку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

06 лютого 2025 року рішенням Острозького районного суду Рівненської області позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість :

- за договором позики у формі розписки від 10 листопада 2020 року в розмірі 60 000,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 11 грудня 2020 року в розмірі

59 375,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 24 лютого 2021 року в розмірі

58 125,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 19 березня 2021 року в розмірі

172 500,00 дол. США.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не виконав умов укладених із позивачем ОСОБА_2 договорів позики, оформлених борговими розписками, оскільки у визначений сторонами у договорах строк кошти не повернув, а відтак відповідач ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу в розмірі 300 000,00 доларів США та відсотки за користування позиками в розмірі 50 000,00 доларів США. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що отримані в борг кошти відповідач ОСОБА_3 витратив саме в інтересах сім`ї. Суд зробив висновок про відсутність правових підстав кваліфікувати ОСОБА_1 як зобов`язану особу (боржника) за укладеними ОСОБА_3 договорами позики у формі боргових розписок, оскільки згоди на їх укладення ОСОБА_1 не надавала, а факт укладення таких правочинів в інтересах сім`ї та використання отриманих за ними коштів саме в інтересах сім`ї в цій справі є недоведеним.

13 листопада 2025 року постановою Рівненського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 06 лютого 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість :

- за договором позики у формі розписки від 10 листопада 2020 року в розмірі 60 000,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 11 грудня 2020 року в розмірі

59 375,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 24 лютого 2021 року в розмірі

58 125,00 дол. США;

- за договором позики у формі розписки від 19 березня 2021 року в розмірі

172 500 дол. США.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зі змісту договорів позики убачається, що стороною договору є ОСОБА_3 , який визнав отримання грошових коштів у борг та обов`язок їх повернути. Заперечуючи факт витрачання коштів в інтересах сім`ї, ОСОБА_3 стверджував, що запозичені кошти були отримані ним в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Ідек-2006» для розвитку власного бізнесу, а не в інтересах сім`ї. Однак будь яких належних та достатніх доказів на підтвердження того, що кошти, одержані за договорами позики, ОСОБА_3 використовував саме у власних інтересах, зокрема, вніс грошові кошти чи інше майно як вклад до статутного капіталу господарського товариства, тощо, матеріали справи не містять. Посилання ОСОБА_1 на відсутність її згоди на укладення договору позики не заслуговують на увагу, оскільки для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне. Будь-яких інших підстав та обставин використання ОСОБА_3 запозичених коштів виключно в особистих інтересах, зокрема в підприємницькій діяльності, так само як і обставини, пов`язані із здійсненням такої діяльності, що давали б суду підстави припустити використання ним коштів на власні потреби, не пов`язані із інтересами сім`ї, ОСОБА_1 суду не надала.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 грудня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Маковій В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду

від 13 листопада 2025 року, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд не врахував висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, в постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15-ц, від 28 серпня 2019 року в справі № 638/20603/16, від 08 квітня 2020 року в справі № 361/7130/15-ц, від 21 липня 2021 року в справі № 361/5840/19, від 16 лютого 2022 року в справі № 520/6471/17, від 28 вересня 2022 року в справі № 752/7501/18, від 15 вересня 2023 року в справі № 466/10235/18, про те, що кредитор зобов`язаний довести не лише факт укладення договору, а й те, що майно (грошові кошти), одержане за договором, було використане в інтересах сім`ї; тягар доведеності обґрунтованості позову покладається на позивача; позика, отримана на потреби господарської діяльності юридичної особи, є особистим зобов`язанням того з подружжя, хто є учасником цієї особи; сам собою факт набуття майна у спільну сумісну власність під час шлюбу не доводить, що це майно набуте за позикові кошти.

Суд не взяв до уваги докази ОСОБА_1 (протокол загальних зборів ТОВ «Ідек-2006» від 23 вересня 2020 року № 106, фото знімків елеватора з ангарними приміщеннями, інвентарні картки), які прямо вказують на бізнес-мету позики. Поліграфічне дослідження доводить, що ОСОБА_3 отримав грошові кошти від ОСОБА_2 за борговими розписками для бізнесу, не в інтересах сім`ї, без дозволу та відома дружини. ОСОБА_3 мав значні особисті доходи, які є альтернативним і достатнім джерелом для придбання спірних земельних ділянок.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвокат Павлюк М. Г. зазначає, що після отримання позик ОСОБА_3 в період з грудня 2021 року до лютого 2022 року набув у власність чотири земельні ділянки, а також його дружина - ОСОБА_1 , яка не має самостійного доходу, в період із серпня до вересня 2021 року також набула у власність п`ять земельних ділянок. Активна позиція відповідачів про отримання ОСОБА_3 позики лише у своїх інтересах, а не в інтересах сім`ї, має на меті невиконання зобов`язання перед ОСОБА_2 , остільки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 виїхали за межі України та проживають за кордоном. ОСОБА_3 не має наміру повертати позичені кошти, вчиняє недобросовісні дії для уникнення сплати боргу, зокрема, відчужив усі свої майнові права та майно, на яке може бути звернуто стягнення,на користь третіх осіб, створює штучні боргові та іпотечні зобов`язання для уникнення сплати боргу. Відповідачі належними доказами не довели, що кошти витрачено на власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя, а позивачем додатково доведено купівлю подружжям земельних ділянок, після отримання коштів в позику, загальною площею понад 17 га. Набуття п`яти земельних ділянок саме ОСОБА_1 , яка не мала підтверджених власних доходів, не здійснювала підприємницьку діяльність, не надала доказів іншого фінансування, є юридично вагомим об`єктивним індикатором використання коштів саме у сімейних інтересах.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 20 червня 2008 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

10 листопада 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у позику 50 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 15 % річних та зі строком повернення до 10 листопада 2021 року. На підтвердження отримання грошових коштів у борг відповідач ОСОБА_3 склав розписку. 10 листопада 2021 року ОСОБА_3 на виконання умов договору позики сплатив позивачу відсотки за користування грошовими коштами в сумі 7 500,00 доларів США, про що було здійснено відповідну відмітку у розписці. Крім того, сторонами договору було погоджено продовження строку дії договору позики до 10 листопада 2022 року, про що також було здійснено відповідний запис у розписці.

11 грудня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений другий договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_3 у позику 50 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 15 % річних та зі строком повернення до 15 грудня 2021 року. На підтвердження отримання грошових коштів у борг відповідач ОСОБА_3 склав розписку. 11 грудня 2021 року ОСОБА_3 на виконання умов договору позики сплатив позивачу відсотки за користування грошовими коштами в сумі 7 500,00 доларів США, про що було здійснено відповідну відмітку у розписці. Крім того, сторонами договору погоджено продовження строку дії договору позики до 11 грудня 2022 року, про що також було здійснено відповідний запис у розписці.

24 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений третій договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у позику 50 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 15 % річних та зі строком повернення до 31 грудня 2021 року. На підтвердження отримання грошових коштів у борг ОСОБА_3 склав розписку. 24 грудня 2022 року відповідач на виконання умов договору позики сплатив позивачу відсотки за користування грошовими коштами в сумі 7 500,00 доларів США, про що було здійснено відповідну відмітку у розписці. Крім того, сторонами договору було погоджено продовження строку дії договору позики до 24 лютого 2023 року, про що також було здійснено відповідний запис у розписці.

19 березня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений четвертий договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у позику 150 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 15 % річних та зі строком повернення до 20 березня 2022 року. На підтвердження отримання грошових коштів у борг ОСОБА_3 склав розписку. 19 березня 2022 року відповідач сплатив позивачу відсотки за користування грошовими коштами в сумі 22 500,00 доларів США, про що було здійснено відповідну відмітку у розписці. Окрім того, сторонами договору було погоджено продовження строку дії договору позики до 19 березня 2023 року, про що також було здійснено відповідний запис у розписці.

Боргові розписки були оспорені відповідачкою ОСОБА_1 та рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 березня 2024 року в справі № 569/8071/23 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними було відмовлено. Рішення залишено без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, сплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц.

Сторони не оспорюють факт укладення договорів позики та кваліфікацію розписок саме як боргових документів. Заявник за касаційною скаргою не погоджується із визначенням солідарного обов`язку ОСОБА_3 та ОСОБА_1 як подружжя відповідати за позовом.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, в постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15-ц, від 28 серпня 2019 року в справі № 638/20603/16, від 08 квітня 2020 року в справі № 361/7130/15-ц, від 21 липня 2021 року в справі № 361/5840/19, від 16 лютого 2022 року в справі № 520/6471/17, від 28 вересня 2022 року в справі № 752/7501/18, від 15 вересня 2023 року в справі № 466/10235/18, про те, що кредитор зобов`язаний довести не лише факт укладення договору, а й те, що майно (грошові кошти), одержане за договором, було використане в інтересах сім`ї; тягар доведеності обґрунтованості позову покладається на позивача; позика, отримана на потреби господарської діяльності юридичної особи, є особистим зобов`язанням того з подружжя, хто є учасником цієї особи; сам собою факт набуття майна у спільну сумісну власність під час шлюбу не доводить, що це майно набуте за позикові кошти.

Висновки апеляційного суду в цій справі узгоджуються з наведеною вище практикою Верховного Суду, з огляду на таке.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя (частина першої статті 36 СК України). Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Такі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц.

У постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15, від 28 серпня 2019 року в справі № 638/20603/16, від 21 липня 2021 року в справі № 361/5840/19, від 16 лютого 2022 року в справі № 520/6471/17, від 28 вересня 2022 року в справі № 752/7501/18, від 15 вересня 2023 року в справі № 466/10235/18 сформульовано висновок про те, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

Стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає одинз подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (постанови Верховного Суду від 26 вересня 2024 рокув справі № 703/141/23, від 26 березня 2025 року в справі № 753/17584/21).

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - на відповідача.

У цій справі боргові розписки не містять посилання на призначення позики - внесення до статутного капіталу товариства чи на потреби сім`ї ОСОБА_3 .

Однак позивач на підтвердження обставин спільного боргу подружжя перед ним послався на відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до яких ОСОБА_3 в період з грудня 2021 року до лютого 2022 року набув у власність чотири земельні ділянки з кадастровими номерами: 5624286400:10:003:0028, площею 1,2297 га; 5624286400:10:003:0027, площею 1,2297 га; 5621281200:04:001:1537, площею 1,006 га та 5624683700:01:009:0071, площею 2,7217 га. Також зазначав, що після отримання ОСОБА_3 у позику грошових коштів його дружина - ОСОБА_1 , яка не має власного самостійного доходу, в період з серпня до вересня 2021 року набула у власність п`ять земельних ділянок з кадастровими номерами: 5624688900:02:003:0048, площею 3,9766 га; 5624285100:06:002:0205, площею 1,8828 га; 5624286700:06:001:0088, площею 2,2056 га, 5624281600:06:002:0101 площею 1,5122 га. Також у 2023 році набуто переважне право на купівлю земельної ділянки з кадастровим номером 5624281600:06:005:0089, площею 1,5102 га.

Апеляційний суд оцінив такі обставини й установив факт придбання в період з грудня 2021 року до лютого 2022 року майна подружжя саме за рахунок позикових коштів за розписками від 10 листопада 2020 року, від 11 грудня 2020 року, від 24 лютого 2021 року та 19 березня 2021 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Заперечуючи факт витрачання коштів в інтересах сім`ї, ОСОБА_3 стверджував, що запозичені кошти були отримані ним в інтересах ТОВ «Ідек-2006» для розвитку власного бізнесу, а не в інтересах сім`ї.

Проте будь-яких належних та достатніх доказів на підтвердження того, що саме кошти, одержані ОСОБА_3 за договорами позики, останній використовував саме у власних інтересах, зокрема, вніс грошові кошти чи інше майно як вклад до статутного капіталу господарського товариства, тощо, матеріали справи не містять.

Посилання ОСОБА_1 на відсутність її згоди на укладення договору позики не заслуговують на увагу, оскільки для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне.

Інших підстав та обставин використання ОСОБА_3 запозичених коштів виключно в особистих інтересах, зокрема у підприємницькій діяльності, так само як і обставини, пов`язані із здійсненням такої діяльності, які давали б суду підстави припустити використання ним коштів на власні потреби, не пов`язані із інтересами сім`ї, ОСОБА_1 суду не обґрунтувала.

Оскільки відповідачі не надали належних і допустимих доказів того, що кошти, отримані за договорами позики, були використані не в інтересах сім`ї,

а на особисті потреби одного з подружжя, апеляційний суд правильно виснував про наявність підстав для солідарного стягнення заборгованості за договором позики, розмір якої відповідачі не спростували.

У касаційній скарзі відповідачка посилається на те, що суд не взяв до уваги також докази ОСОБА_1 (протокол загальних зборів ТОВ «Ідек-2006» від 23 вересня 2020 року № 106, фото знімків елеватора з ангарними приміщеннями, інвентарні картки), які прямо вказують на бізнес-мету позики.

Такі доводи спрямовані на переоцінку доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі відповідачка посилається також на те, що суд не взяв до уваги поліграфічне дослідження, яке доводить, що ОСОБА_3 отримав грошові кошти від ОСОБА_2 за борговими розписками для бізнесу, не в інтересах сім`ї, без дозволу та відома дружини.

Стосовно цих доказів суд виснував, що висновок психофізіологічного опитування особи з використанням поліграфа не належить до висновків експерта чи документів в розумінні доказів та доказування, результати перевірок на поліграфі мають орієнтовне значення, а висновки мають ознаки вірогідності. Згідно зі статтею 76 ЦПК України результати опитування із застосуванням поліграфа не можуть бути достовірним та допустимим доказом, оскільки таке опитування проводиться з метою отримання орієнтовної інформації, а доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат не здійснюється, витрати заявника за касаційною скаргою покладаються на нього.

Керуючись статтями 389, 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Маковія Віктора Володимировича залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська