Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №552/898/26 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 552/898/26 Номер провадження 22-ц/814/2194/26Головуючий у 1-й інстанції Яковенко Н.Л. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Одринської Т.В.,

суддів Панченка О.О., Пікуля В.П.,

за участю секретаря Сальної Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського ВДВС у м. Полтаві Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з майна,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 10 лютого 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2026 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом , у якому просив звільнити з-під арешту квартиру в АДРЕСА_1 .

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 10 лютого 2026 року відмовлено у відкритті провадження.

Ухвала суду мотивована тим, що позивач не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Не погодившись із вказаною ухвалою, її в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обгрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції помилково застосував загальну правову позицію Верховного Суду, зазначивши, що позивач як боржник мав оскаржувати дії виконавця в порядку статті 447 ЦПК України, шляхом подання скарги, а не звертатися з позовом про зняття арешту, не урахувавши зміну правового статусу майна позивача.

Вказував, що звернення до суду зі скаргою на дії державного виконавця у цьому випадку є неможливим та не призведе до відновлення порушеного права, оскільки виконавче провадження повернуто стягувачу, стягувач пропустив строк на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Зазначав, що оскільки арешт фактично продовжує обтяжувати майно за вже недіючим виконавчим провадженням, а він захищає своє право власності на конкретну виділену 1/4 частку нерухомості, а тому має законне право на захист інтересів у судовому порядку шляхом подання позову про зняття арешту на підставі ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, посилався на те, що суд першої інстанції не врахував, що строки для подання скарги на дії виконавця 10 днів з дня, коли особа дізналася про порушення, минули, що фактично позбавляє його права на правосуддя та звільнення майна від безпідставного обтяження.

Суд першої інстанції не врахував, що строки для подання скарги на дії виконавця (10 днів з дня, коли особа дізналася про порушення) у цій ситуації давно минули. За відсутності чинного виконавчого провадження інститут поновлення строків для скарги не є ефективним засобом захисту, що фактично позбавляє позивача права на правосуддя та звільнення майна від безпідставного обтяження іншим шляхом, окрім позовного.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлені строки не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що арешт на квартиру АДРЕСА_2 накладено державним виконавцем в ході здійснення примусового виконання судового наказу, виданого Київським районним судом м. Полтави про стягнення коштів з позивача ОСОБА_1 .

Відмовляючи у відкритті провадження місцевий суд виходив з того, що у цій справі ОСОБА_1 , будучи стороною виконавчого провадження, в межах якого державним виконавцем було прийняте рішення про арешт майна, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Колегія суддів погоджується таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

В порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Вказане узгоджується із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 577/4541/20.

Схожі правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 904/51/19 (провадження № 12-122гс19), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 127/11276/20 (провадження № 61-882св21), від 08 вересня 2021 року у справі № 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 201/6486/20 (провадження № 61-19066св20), від 11.03.2024 у справі № 932/6245/22, від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24), підстав відступити від зазначених висновків суд не встановив.

Верховний Суд зауважує, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Обгрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 посилається на те, що укладення договору про поділ майна від 25.07.2024 та виділення йому 1/4 частки квартири наділило його статусом власника, який має право на позов за статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Проте, колегія суддів вважає такі доводи апеляційної скарги безпідставними, оскільки позов про зняття арешту з майна є способом захисту прав третіх осіб, майно яких було помилково арештоване виконавцем під час спроби стягнення боргів з іншої особи боржника.

ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні, за чиї зобов`язання і було накладено арешт. Набуття ним права власності на конкретну 1/4 частку цієї ж квартири внаслідок її поділу не анулює його статусу як боржника у вихідному виконавчому документі.

У доводах апеляційної скарги посилався на те, що оскільки виконавче провадження закінчилося поверненням документа стягувачу, а строки пред`явлення пропущені, подання скарги на дії виконавця за Розділом VII ЦПК України є неможливим.

Правові висновки Верховного Суду чітко розмежовують те, що правовий статус боржника чітко обмежує інструменти його захисту, боржник не може бути позивачем у справі про зняття арешту з майна, якщо цей арешт накладено судовим чи приватним виконавцем.

Якщо після повернення документа виконавець не зняв арешт, але на думку боржника повинен був це зробити, то належним процесуальним шляхом є оскарження бездіяльності державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ.

Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив правила юрисдикції, оскільки спір є цивільно-правовим і мав бути розглянутий цивільним судом.

Застосування судом першої інстанції пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України є правомірним, оскільки подана заява е може бути предметом розгляду в суді у формі позовного провадження, оскільки для вирішення цього питання законом встановлено виключно спеціальний процесуальний порядок.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у оскаржуваній ухвали, а зводяться до незгоди з ухваленим судовим рішенням та особистим тлумаченням права.

Суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин, дав належну оцінку статусу сторін та дійшов обґрунтованого висновку про неможливість відкриття позовного провадження за заявою боржника.

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а ухвалу суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 383, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 10 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 30 червня 2026 року.

Головуючий Т.В. Одринська

Судді О.О. Панченко

В.П. Пікуль