Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №205/7534/26 — Новокодацький районний суд міста Дніпра

Єдиний унікальний номер 205/7534/26

Номер провадження2-о/205/229/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2026 року м. Дніпро

Новокодацький районний суд м. Дніпра у складі:

головуючого судді - Курбанової Н.М.

за участю секретарі судового засідання - Коваленко Т.О.

заявника – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку окремого провадження в м. Дніпрі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про видачу обмежувального припису відносно своєї дружини – ОСОБА_2 строком на шість місяців та просив встановити обмеження-заборонити перебувати за місцем його проживання та місцем проживання дітей- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 – АДРЕСА_1 , а також заборонити наближатися до нього та дітей ближче ніж 100 метрів.

В судовому засіданні заявник підтримав свої вимоги та пояснив, що перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 , від шлюбу мають трьох неповнолітніх дітей та проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Дружина систематично, з 2024 року вчиняє сварки, побиття, залякування самогубством. Вчиняє насильство відносно нього та дітей. Він намагався створити сприятливі умови для проживання дружини. Взяв на себе всю хатню роботу, турботу про дітей. 30.03.2026 року він переконався, що дружина його обманює за порадою своєї матері, а саме била сина ОСОБА_5 , заявляла, що діти їй не потрібні, вона не хоче ними займатися, кричала, що вони її дратують. До органів опіки з приводу поведінки дружини він не звертався, відносно дружини не складалися протоколи про насильство в родині, до адміністративної відповідальності вона не притягувалася. Вважає, що у нього не має іншого виходу, як просити винести відносно дружини обмежувальний припис та заборонити їй проживати за його та дітей адресою. раніше він вже звертався до суду з аналогічною заявою, але рішенням суду йому було відмовлено у видачи обмежувального припису відносно дружини. Зараз, звертаючись до суду, він заначив аналогічні підстави в заяві, але після рішення суду від 06 квітня 2026 року, він потайки записував дружину на діктофон та приклав до заяви флешку із цими записами її розмов. Дружину про те, що він записує її розмови, не попереджав, дозволу на такі записи від неї не отримував. Також за час після винесення рішення суду від 06 квітня 2026 року він звертався щдо слідчого судді із скаргою на не внесення його заяви до ЄРДР та отримав ухвалу суду про задоволення його скарги. Ухвалу суду до поліції він ще не направив, відомості в ЄРДР, на підставі ухвали слідочого судді, не внесені.

ОСОБА_2 повідомлялась про день та час слухання справи, в судове засідання не з`явилася.

Суд, вислухавши пояснення заявника, дослідивши письмові докази по справі, прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст.350-2ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства або її представником у випадках визначених ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Відповідно до правил статті 350-2 ЦПК України, заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Статтею 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено значення термінів, які вживаються в цьому ж законі, зокрема: домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала, а також погрози вчинення таких діянь; психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи; фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

У пункті 9 частини першої статті 1 вказаного Закону оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Частиною другою статті 3 Закону України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», визначено перелік осіб, на яких поширюється дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання серед яких - колишнє подружжя, батьки (мати, батько) і дитина (діти).

Згідно з частиною третьою статті 26 цього Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців (частини четвертої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

При цьому слід звернути увагу на те, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 та п. 1 ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника із заявою про видачу якого може звернутися постраждала особа.

Частинами 2,3,4 ст.26 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків (оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи).

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2020 року у справі № 753/10840/19 (провадження №61-22727св19) зроблено висновок про те, що видача обмежувального припису є обов`язковою в разі доказово обґрунтованого постійного використання у безпосередньому спілкуванні або переписці з колишнім чоловіком/дружиною та дітьми погроз, у тому числі фізичною розправою, вживанням щодо них ненормативної лексики, образ та приниження, які кваліфікуються як домашнє насильство у формі психологічного насильства.

Згідно з правовими позиціями викладеними Верховним Судом, зокрема, в Постановах від 27 листопада 2019 року у справі №753/23624/18, від 09 грудня 2019 року у справі № 756/11732/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 754/9263/19, від 14 січня 2019 року у справі № 754/6995/19, від 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Також у цих постановах Верховний Суд виходив з того, що звернення заявника до органів поліції самі по собі, не підтверджують факт вчинення насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

За змістом ч. 3 ст.12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ч.1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Необхідність видачі обмежувального припису заявник аргументував вчиненням щодо нього та дітей з боку дружини ОСОБА_2 психологічного та фізичного насильства, яке виражається в образах, принижені, нанесені тілесних ушкоджень.

Разом з тим, заявник не звертався до органів місцевого самоврядування, суду з приводу вирішення питання відносно дружини, а саме проведення співбесід, складання протоколу про скоєння адміністративного правопорушення за ст. 173-2 КУАП, вирішення питання щодо позбавлення батьківських прав тощо.

Наведені заявником обставини не містять ознак психологічного та фізичного насильства в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», оскільки заявником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення дружиною систематичного домашнього насильства в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а також не доведено продовження настання ризиків насильства у майбутньому у зв`язку із невчиненням щодо останньої обмежувального припису, що є його процесуальним обов`язком згідно із статтями 12, 81 ЦПК України.

Як доказ домашнього насильства з боку ОСОБА_2 надав суду ухвалу слідчого судді Новокодацького районного суду міста Дніпра про задоволення скарги ОСОБА_1 та зобов`язання посадових осіб ВП №1 ДРУП № 1 ГУНП в Дніпропетровській області внести відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 28 травня 2026 року.

Вказана ухвала до поліції не спрямована, відомості до ЄРДР не внесені, перевірка заяви та фактів, викладених в ній, не перевірялися та рішення по ній посадовими особами поліції не прийнято.

Звернення ОСОБА_1 до ВП № 1 ДРУП № 1 ГУНП України в Дніпровській області та до слідочого судді зі скаргою, отримання ухвали слідочого судді про зобо`язання внесення відосмості, викладені в заяві заявника від 28 травня 2026 року, до ЄРДР, саме по собі не підтверджує факту вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства. За сталою судовою практикою, сам факт звернення із заявою чи внесення відомостей до ЄРДР не є належним і достатнім доказом вчинення протиправних дій, а лише свідчить про початок перевірки або розслідування.

Звертаючись з заявою до суду, заявником було додано до заяви флешносій, на якому, як зазначив ОСОБА_1 , записані розмови його жінки ОСОБА_2 , які підтвердять її протиправну поведінку та доведуть в суді, що вона вчиняє домашнє насильство.

Згідно ч.1, 3, 4 ст.301 ЦК України, фізична особа має право на особисте життя. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.

Згідно ч.1 ст. 302 ЦК України, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 11 Закону України «Про інформацію», інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Стаття 31 Конституції України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з`ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (ст.5, 8 Конвенції) тощо.

Здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону інтересів особи. Голос фізичної особи належить до прояву особистого характеру, що охороняється, його звуковий запис можна здійснювати або використовувати тільки з відома фізичної особи.

Також судом враховуються висновки, що містяться у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.62 Конституції України №12-рп/2011 від 20.10.2011 року по справі №1-31/2011, та оцінює поданий ОСОБА_1 носій (флешку) як такий, що є недопустимим і таким, що порушує встановлене ст.32 Конституції України право на таємницю розмов. Також ОСОБА_1 суду не надано доказів щодо попередження та отримання згоди іншої особи на здійснення запису даної розмови, як не надано і будь-яких інших доказів наявності у нього законних підстав втручання у приватне спілкування особи та здійснення звукозапису розмов.

Згідно ч.1, 3, 4 ст.301 ЦК України, фізична особа має право на особисте життя. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.

Згідно ч.1 ст. 302 ЦК України, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 11 Закону України «Про інформацію», інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Стаття 31 Конституції України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з`ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (ст.5, 8 Конвенції) тощо.

Здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону інтересів особи. Голос фізичної особи належить до прояву особистого характеру, що охороняється, його звуковий запис можна здійснювати або використовувати тільки з відома фізичної особи.

Також судом враховуються висновки, що містяться у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.62 Конституції України №12-рп/2011 від 20.10.2011 року по справі №1-31/2011, та оцінює поданий звукозапис на носії (флешці), як такий, що є недопустимим і таким, що порушує встановлене ст.32 Конституції України право на таємницю розмов. Також ОСОБА_1 суду не надано доказів щодо попередження та отримання згоди на здійснення запису розмов його жінки ОСОБА_2 , як не надано і будь-яких інших доказів наявності у нього законних підстав втручання у приватне спілкування особи та здійснення звукозапису розмов.

Відповідно до ч.1 ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Таким чином, звукозапис розмови, наданий заявником на флешносії, на якому, як він пояснив, записані розмови його жінки, без її попередження та згоди, є недопустимим доказом, як такий, що отриманий з порушенням прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України.

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо притягнення ОСОБА_2 до кримінальної або адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства. Інших доказів на підтвердження фактів вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства відносно заявника та їх спільних дітей, що має регулярний та постійний характер, яке загрожує їх фізичному здоров`ю або завдає шкоди її психологічному здоров`ю, заявником суду не надано та матеріали справи таких не містять.

Обставини, викладені в заяві ОСОБА_1 , вже були предметно досліджені судом в іншій цивільній справі ( № 205/4254/26) та судом було відмовлено у задоволені заяви про видачу обмежувального припису рішенням від 06 квітня 2026 року. Рішення набрало законної сили та є преюдиціальним, в силу вимог ст. 82 ЦПК України, при досліджені обставин, викладених ОСОБА_1 в заяві.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 14 січня 2020 року (справа №754/6995/19), суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.

Судом встановлено, що докази, надані заявником в обґрунтування заявлених вимог не вказують безумовно на вчинення ОСОБА_2 навмисного домашнього психологічного насильства, не визначають ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створити небезпеку для цієї особи та їх спільних дітей, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 350-5 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 81, 263, 265, 350-1, 350-5, 350-8 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволені заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису ОСОБА_2 та покладення на неї обов`язків - відмовити.

Судові витрати по справі, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, віднести на рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарг подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя Н.М. Курбанова