Вирок від 29 червня 2026 р. у справі №208/71/26 — Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра

Справа № 208/71/26

(1-кп/199/820/26)

ВИРОК

іменем України

30 червня 2026 року місто Дніпро

Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра у складі колегії суддів (далі скорочено – Суд):

головуючий суддя ОСОБА_1

судді ОСОБА_2 , ОСОБА_3

секретар судового засідання ОСОБА_4

за участю:

прокурора ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції)

обвинуваченого ОСОБА_6 , який утримується у Державній установі «Табір для тримання військовополонених «Центр-5» як військовополонений (в режимі відеоконференції)

захисника ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпро кримінальне провадження №22026051000000018, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 18.02.2026 року за обвинуваченням:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Авдіївка Донецької області, громадянина України, зареєстрованого та фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно рішення Вищої ради правосуддя від 24.09.2024 №2797/0/15-24 змінена з 7 жовтня 2024 року територіальна підсудність судових справ Добропільського міськрайонного суду Донецької області шляхом її передачі до Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська (на теперішній час міста Дніпра).

Суд уважає доведеним наступне.

1. Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24.08.1991 схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави – України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

Рішенням Конституційного Суду України № 3-зп від 11.07.1997 зазначено, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у розділах І, ІІІ та ХІІІ Основного Закону України – Конституції України.

Зокрема, положеннями статей 1 та 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Відповідно до ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Відповідно до Рішень Конституційного Суду № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008 зазначені норми визначають, що влада народу є первинною, єдиною і не відчуженою та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Стаття 6 Конституції України передбачає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 65 Конституції України захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України є справою всього Українського народу та обов`язком громадян України, а на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Статтями 69, 72 та 73 Конституції України передбачено, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Статтями 132, 133 Конституції України визначено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. До системи адміністративно- територіального устрою України входить АР Крим, області, зокрема, Донецька область, а також райони, міста, райони у містах, селища і села.

Так, 07.04.2014 у м. Донецьку видано т.зв. «Акт про проголошення державної самостійності Донецької народної республіки», яким публічно закликано місцеве населення до проведення 11.05.2014 т.зв. «загального обласного референдуму» на території Донецької області з питання визнання державної самостійності т.зв. «Донецької Народної Республіки» (далі т.зв. «ДНР») та чинення збройного опору державній владі України, військовим підрозділам Міністерства оборони України та Міністерства внутрішніх справ України. При цьому протягом квітня-травня 2014 року в окремих містах Донецької області організовано та проведено низку мітингів з метою привернення уваги та схилення громадян України з числа місцевих мешканців до визнання державної самостійності т.зв. «ДНР».

За таких обставин 11.05.2014 в окремих містах та районах Донецької області всупереч законодавству України проведено т.зв. «загальний обласний референдум», за результатами якого 12.05.2014 проголошено про суверенітет т.зв. «ДНР» на території Донецької області.

Надалі представниками самопроголошеної т.зв. «ДНР», які контролюються окупаційною адміністрацією Російської Федерації (далі – РФ), з числа своїх громадян та місцевого населення області сформовано політично-управлінські (т.зв. «органи державної влади ДНР») та силові органи.

Так, на учасників органів силового блоку покладено обов`язки підтримки збройної агресії РФ та вчинення дій, направлених на зміну меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема шляхом:

- систематичної організації та здійсненні актів застосування збройної сили проти держави України у особі Збройних Сил України, інших військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, зокрема шляхом ведення збройного опору, незаконної протидії та перешкоджання виконанню їх службових обов`язків, обстрілів населених пунктів тощо;

- створення не передбачених законом озброєних підрозділів та участь у їх діяльності;

- вербування нових учасників до складу силового блоку т.зв. «ДНР» та організація їх у групи, навчання, озброєння та керівництво їхніми діями;

- захоплення населених пунктів, будівель, військових частин та інших об`єктів на території Донецької області з метою їх виводу з-під контролю органів державної влади України та їх включення до самопроголошеного псевдодержавного утворення т.зв. «ДНР»;

- захоплення чи заволодіння у інший спосіб зброєю, боєприпасами, вибуховими речовинами, військовою технікою, транспортними засобами з метою оснащення незаконних збройних формувань, які вчиняють дії, направлені на зміну меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України;

- координації та узгодження своїх дій з діями регулярних з`єднань і підрозділів збройних сил та інших військових формувань РФ, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів, з метою спільного та ефективного протистояння Збройним Силам України, іншим військовим формуванням;

- блокування виконання правоохоронними органами та підрозділами Збройних Сил України передбачених Конституцією та законодавством України функцій на тимчасово окупованій території України;

- силового подолання опору цивільного населення окупаційній адміністрації шляхом фізичної розправи та незаконного позбавлення волі;

- силової підтримки учасників органів політичного та управлінського блоку незаконних утворень т.зв. «ДНР», захопленні, укріпленні та охороні зайнятих ними будівель та споруд.

Водночас, на учасників органів політичного блоку покладено обов`язки підтримки збройної агресії РФ та вчинення дій, направлених на зміну меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом:

- створення та участі в діяльності окупаційної адміністрації РФ, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні РФ самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях Донецької області;

- видачі нормативно-правових актів від імені окупаційної адміністрації РФ та самопроголошених органів влади т.зв. «ДНР»;

- проведення агітаційної роботи серед населення щодо діяльності псевдодержавного утворення т.зв. «ДНР» з метою схиляння їх до участі у вказаній організації, приховування факту збройної агресії РФ проти України, отримання підтримки власної діяльності серед мешканців східних регіонів України;

- організація збору, отримання матеріальної і фінансової допомоги від інших учасників організації та осіб, лояльно налаштованих до їх діяльності, а також її розподілу;

- налагодження взаємодії з незаконним псевдодержавним утворенням т.зв. «ДНР» та її лідерами з метою координації дій, спрямованих на насильницьку зміну конституційного ладу України;

- налагодження взаємодії з прихильниками злочинної діяльності, що перебувають за кордоном з метою координації дій, отримання матеріальної і гуманітарної допомоги та озброєння, а також залучення іноземних громадян для протидії правоохоронним органам та Збройним Силам України;

- координація та узгодження своїх дій з радниками та інструкторами РФ, з метою спільного та ефективного протистояння Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, та вчинення умисних дій, спрямованих на зміну меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України;

- налагодження взаємодії з місцевими та закордонними засобами масової інформації з метою їх використання для агітації, висвітлення діяльності т.зв. «ДНР», дискредитації діяльності органів державної влади України та осіб, задіяних у ході проведення антитерористичної операції і заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсічі російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областях, та формування думки серед населення про законність власних дій;

- надання матеріальної та організаційної допомоги учасникам силового блоку т.зв. «ДНР» для забезпечення їх протиправної діяльності;

- забезпечення учасників т.зв. «ДНР» транспортом, символікою, агітаційними матеріалами тощо.

При цьому, кожний учасник органів політичного та силового блоків т.зв. «ДНР» (у т.ч. які долучалися в подальшому до їх складу) усвідомлював, що головним їх завданням є підтримка збройної агресії РФ та зміна меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України.

В результаті вищезазначених подій значна кількість території та населених пунктів Донецької області протягом квітня-вересня 2014 року опинилась під контролем регулярних з`єднань і підрозділів збройних сил та інших військових формувань РФ, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів, окупаційних адміністрацій РФ на території Донецької області, які Постановою Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» № 254-VIII від 17.03.2015 та Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» № 1680-VII від 16.09.2014 визнані тимчасово окупованими територіями.

Одночасно з метою зміни меж території та державного кордону України в порушення порядку, встановленого Конституцією України, на тимчасово окупованій частині Донецької області з числа представників політичного блоку т.зв. «ДНР» створено органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, які узурпували виконання владних функцій.

21 лютого 2022 року керівники російських окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей звернулися до президента РФ з проханням визнати незалежність т.зв. «ДНР» та т.зв. «Луганської народної республіки» (далі – т.зв. «ЛНР»).

В цей же день президент РФ скликав позачергове засідання ради безпеки РФ, де обговорено питання щодо доцільності визнання незалежності т.зв. «ДНР» та т.зв.«ЛНР».

Службові особи з числа вищого керівництва РФ, які входять до складу ради безпеки РФ, публічно підтримали звернення державної думи РФ та заявили про необхідність визнання президентом РФ незалежності т.зв. «ДНР» та т.зв.«ЛНР», а одним із основних аргументів для прийняття такого рішення членами Ради безпеки РФ було проживання на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей громадян РФ у кількості понад 800 тисяч осіб, а також понад 1,2 мільйонів осіб, котрі подали документи на громадянство РФ.

Цього ж дня президент РФ підписав указ про визнання незалежності т.зв. «ДНР» та т.зв.«ЛНР».

У подальшому президент РФ, а також інші невстановлені на цей час досудовим розслідуванням представники влади РФ, діючи всупереч вимогам п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципам Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV) від 21.12.1965 № 2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), віддали наказ на вторгнення підрозділів збройних сил РФ (далі по тексту – ЗС РФ) на територію України.

24.02.2022 на виконання вищевказаного наказу військовослужбовці ЗС РФ шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглись на територію Україну через державні кордони України в Автономній республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснили збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, житлові масиви та інші цивільні об`єкти та здійснили окупацію частини території України, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України, який діє до теперішнього часу.

Встановлено, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як громадянин України, який згідно із ст. 65 Конституції України має обов`язок здійснювати захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який у відповідності до частин 2, 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» може бути реалізований шляхом проходження військової служби виключно у Збройних Силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях, а також правоохоронних органах спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями, свідомо порушуючи свій конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, діючи в період збройного конфлікту, умисно, з корисливих та ідеологічних мотивів, з метою заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності України, добровільно погодився прийняти участь у бойових діях на боці ворога (держави-агресора) – РФ.

Так, 27.02.2022 у громадянина України ОСОБА_6 виник злочинний умисел, спрямований на вчинення державної зради, тобто діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.

Того ж дня ОСОБА_6 , керуючись корисливим та ідеологічним мотивами, прибув до незаконно створеного на тимчасово окупованій території України т.зв. « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за адресою: АДРЕСА_2 , де був зарахований до списків особового складу збройного формування держави-агресора – НОМЕР_1 батальйону охорони 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ), отримав військове звання «рядовий», призначений на посаду стрілець НОМЕР_1 батальйону охорони 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ), отримав позивний « ОСОБА_8 » та забезпечений вогнепальною зброєю АК-74, військовою формою одягу зразка ЗС РФ, особистим військовим спорядженням та засобами індивідуального захисту, тим самим здійснив перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.

27.02.2022 ОСОБА_6 переміщено бойові позиції НОМЕР_1 батальйону охорони 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ) в районі АДРЕСА_3 .

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій НМ ДНР.

2. Крім того, громадянин України ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем незаконного збройного формування, створеного на тимчасово окупованій території - т.зв. «НМ ДНР», починаючи з 07.03.2022,діючи умисно, добровільно, за власною ініціативою продовжив проходження військової служби у складі 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ).

З 07.03.2022 по 12.07.2022 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях НМ ДНР в районі АДРЕСА_3 .

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій НМ ДНР.

З 12.07.2022 по 02.09.2022 ОСОБА_6 ніс службу на пункті тимчасової дислокації інженерного батальйону 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 )в районі АДРЕСА_3 (координати 48.340528, 37.919972).

02.09.2022 ОСОБА_6 переміщено на бойові позиції 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » НМ ДНР у АДРЕСА_4 де останній проходив службу до 27.02.2023.

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій НМ ДНР (ЗС РФ).

Після проведеної 31.12.2022 реформи ЗС РФ, 3 бригада « ІНФОРМАЦІЯ_3 » «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ), яка була частиною незаконного збройного формування, створеного на тимчасово окупованій території реорганізовано в ІНФОРМАЦІЯ_4 ( НОМЕР_3 омсбр, в/ч НОМЕР_4 ), що входить до складу НОМЕР_5 армійського корпусу РФ.

З 27.02.2023 по 15.03.2023 ОСОБА_6 проходив службу на пункті тимчасової дислокації батальйону охорони НОМЕР_3 омсбр у АДРЕСА_3 (координати НОМЕР_6 , 38.256097).

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило забезпечення контрольно-пропускного режиму та несення караульної служби на спостережних постах підрозділу.

З 15.03.2023 по 25.02.2024 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях ЗС РФ в районі с. Вознесенка та смт. Старобешеве Донецької області.

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій ЗС РФ.

24.02.2024 ОСОБА_6 , перебуваючи на вище наведених бойових позиціях ЗС РФ, уклав контракт про проходження військової служби у ЗС РФ строком 1 рік та був призначений на посаду стрільця 9 роти НОМЕР_7 мотострілецького батальйону НОМЕР_3 окремої механізованої бригади ЗС РФ, (в/ч НОМЕР_4 ).

25.02.2024 ОСОБА_6 переміщено на військовий полігон збройного формування держави-агресора в районі АДРЕСА_5 (координати 48.279940, 38.245295), де останній до 28.03.2024 проходив військову підготовку (вогневу, тактичну, інженерну, первинну, медичну).

З 28.03.2024 по 24.06.2025 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях ЗС РФ в районі АДРЕСА_3 .

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій ЗС РФ.

25.06.2025 ОСОБА_6 переміщено на пункт тимчасової дислокації штурмового загону « ІНФОРМАЦІЯ_5 » НОМЕР_3 окремої механізованої бригади ЗС РФ, (в/ч НОМЕР_4 ) у будівлі ІНФОРМАЦІЯ_6 АДРЕСА_5 (координати НОМЕР_8 , 38.201471), де до 07.08.2025 очікував наказ на бойове завдання.

07.08.2025 ОСОБА_6 у складі підрозділу переміщено на бойові позиції ЗС РФ у АДРЕСА_4 .

З 07.08.2025 по 19.10.2025 ОСОБА_6 приймав безпосередню участь у веденні бойових дій проти Сил оборони України у Покровському районі Донецької області.

19.10.2025, ОСОБА_6 , приймаючи участь у бойових діях проти Збройних Сил України на боці ворога – РФ, виконуючи від невстановлених в ході досудового розслідування осіб наказ на штурм бойових позицій в районі с. Кучерів Яр Покровського району Донецької області та в ході бойового зіткнення був затриманий військовослужбовцями Збройних Сил України, внаслідок чого його злочинну діяльність було припинено.

Під час проходження військової служби у вказаному збройному формуванні держави-агресора, грошове забезпечення ОСОБА_6 , відповідно до штатного розпису за його посадою, складало приблизно 190 000 рублів РФ на місяць.

3. Крім того,з 15.03.2022 громадянин України ОСОБА_6 , діючи умисно, добровільно, за власною ініціативою, перебуваючи на тимчасово окупованій території Донецької області, почав приймати участь в незаконному збройному формуванні, створеному на тимчасово окупованій території України, з метою допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

Так з 15.03.2022 ОСОБА_6 продовжив проходження служби у складі 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » незаконного збройного формування, створеного на тимчасово окупованій території – т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ).

З 15.03.2022 по 12.07.2022 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях НМ ДНР в районі АДРЕСА_3 .

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій НМ ДНР.

З 12.07.2022 по 02.09.2022 ОСОБА_6 ніс службу на пункті тимчасової дислокації інженерного батальйону 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » т.зв. «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 )в районі АДРЕСА_3 (координати 48.340528, 37.919972).

02.09.2022 ОСОБА_6 переміщено на бойові позиції 3 бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » НМ ДНР у АДРЕСА_4 де останній проходив службу до 27.02.2023.

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій НМ ДНР (ЗС РФ).

Після проведеної 31.12.2022 реформи ЗС РФ, 3 бригада « ІНФОРМАЦІЯ_3 » «НМ ДНР» (в/ч НОМЕР_2 ), яка була частиною незаконного збройного формування, створеного на тимчасово окупованій території реорганізовано в ІНФОРМАЦІЯ_4 ( НОМЕР_3 омсбр, в/ч НОМЕР_4 ), що входить до складу НОМЕР_5 армійського корпусу РФ.

З 27.02.2023 по 15.03.2023 ОСОБА_6 проходив службу на пункті тимчасової дислокації батальйону охорони НОМЕР_3 омсбр у АДРЕСА_3 (координати НОМЕР_6 , 38.256097).

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило забезпечення контрольно-пропускного режиму та несення караульної служби на спостережних постах підрозділу.

З 15.03.2023 по 25.02.2024 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях ЗС РФ в районі с. Вознесенка та смт. Старобешеве Донецької області.

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій ЗС РФ.

24.02.2024 ОСОБА_6 , перебуваючи на вище наведених бойових позиціях ЗС РФ, уклав контракт про проходження військової служби у ЗС РФ строком 1 рік та був призначений на посаду стрільця 9 роти НОМЕР_7 мотострілецького батальйону НОМЕР_3 окремої механізованої бригади ЗС РФ, (в/ч НОМЕР_4 ).

25.02.2024 ОСОБА_6 переміщено на військовий полігон збройного формування держави-агресора в районі АДРЕСА_5 (координати 48.279940, 38.245295), де останній до 28.03.2024 проходив військову підготовку (вогневу, тактичну, інженерну, первинну, медичну).

З 28.03.2024 по 24.06.2025 ОСОБА_6 проходив службу на бойових позиціях ЗС РФ в районі м. Горлівка Донецької області.

До посадових обов`язків ОСОБА_6 входило зведення оборонних укріплень та охорона бойових позицій ЗС РФ.

25.06.2025 ОСОБА_6 переміщено на пункт тимчасової дислокації штурмового загону « ІНФОРМАЦІЯ_5 » НОМЕР_3 окремої механізованої бригади ЗС РФ, (в/ч НОМЕР_4 ) у будівлі ІНФОРМАЦІЯ_6 АДРЕСА_5 (координати НОМЕР_8 , 38.201471), де до 07.08.2025 очікував наказ на бойове завдання.

07.08.2025 ОСОБА_6 у складі підрозділу переміщено на бойові позиції ЗС РФ у с. Очеретине Покровського району Донецької області.

З 07.08.2025 по 19.10.2025 ОСОБА_6 приймав безпосередню участь у веденні бойових дій проти Сил оборони України у Покровському районі Донецької області.

19.10.2025, ОСОБА_6 , приймаючи участь у бойових діях проти Збройних Сил України на боці ворога – РФ, виконуючи від невстановлених в ході досудового розслідування осіб наказ на штурм бойових позицій в районі с. Кучерів Яр Покровського району Донецької області та в ході бойового зіткнення був затриманий військовослужбовцями Збройних Сил України, внаслідок чого його злочинну діяльність було припинено.

Під час проходження військової служби у вказаному збройному формуванні держави-агресора, грошове забезпечення ОСОБА_6 , відповідно до штатного розпису за його посадою, складало приблизно 190 000 рублів РФ на місяць.

Допитавши обвинуваченого ОСОБА_6 , дослідивши письмові докази, Суд дійшов висновку про винність обвинуваченого ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих йому діянь при вищевикладених обставинах.

Так, обвинувачений ОСОБА_6 вину у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, визнав повністю, та показав Суду, що дійсно він вчинив злочини при обставинах, які правильно зазначені в обвинувальному акті.

У відкритому судовому засіданні Судом були досліджені подані сторонами докази.

Судом у судовому засіданні досліджувалися докази з боку сторони обвинувачення, які обвинувачений ОСОБА_6 і його захисник підтримали, проти яких не заперечували та сторона захисту не подавала докази на спростування обставин, які викладені в обвинувальному акті.

Під час дослідження доказів сторони скористалися наданими їм процесуальними правами надавати Суду усні та письмові пояснення та заперечення.

Під час дослідження доказів Суд дійшов висновку, що спосіб отримання стороною обвинувачення доказів, визнаних Судом належними і допустимими, був справедливим, а процес дослідження доказів під час судового провадження забезпечував право обвинуваченого на захист.

Так, винуватість ОСОБА_6 у вчинені інкримінованих кримінальних правопорушеннях підтверджується:

- протоколами пред`явлення особи для впізнання за фотознімками за участю свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 02.11.2025 року, які впізнали ОСОБА_6 як ту особу, яку вони взяли в полон підчас бою, та який був одягнутий у форму військовослужбовця рф і мав при собі вогнепальну зброю – автомат АК-74;

- протоколами огляду Інтернет ресурсу за участю свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 02.11.2025 року, під час якого свідки вказали точку взяття в полон ОСОБА_6 – с. Кучерів Яр Покровського району Донецької області;

- протоколом проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_6 від 04.11.2025 року, який на карті вказав місця несення ним військової служби у рядах збройних сил рф у період з 27.02.2022 по 19.10.2025.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 КПК України суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

У силу ст. 337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

Відповідно до статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Саме законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлені, зокрема, дотриманням порядку оцінки доказів і визначенням їх належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів повинна бути оцінена судом з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ст. 94 КПК України).

Хоча суд не мусить надавати відповідь на кожен довід, проте з рішення має бути чітко зрозуміло, що головні проблеми, порушені у цій справі, були розглянуті і що конкретні та ясні відповіді були надані на аргументи, які є вирішальними для результату розгляду справи. Суд має переконатися, що мотиви рішення, наведені національними судами, не були автоматичними або стереотипними.

Тобто, право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення йде своїм корінням у більш загальний принцип, втілений у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29–30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, але суд зобов`язаний дати відповідь на істотні аргументи сторони.

Оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, суд вважає, що вищевказані докази, які покладені в основу даного обвинувального вироку, є належними, допустимими, достовірними, а в сукупності та їх взаємозв`язку достатніми для прийняття рішення про визнання обвинуваченого ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України КК України.

Суд, дослідивши наявні докази, вважає, що всі докази у кримінальному провадженні у відношенні обвинуваченого є належними, допустимими і достовірними, оскільки отримані з передбачених законом джерел, у передбачений законом спосіб, зафіксовані у належній процесуальній формі, узгоджуються між собою як в цілому, так і в деталях, та доповнюють один одного.

Недопустимих доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини або доказів та відомостей, які стосуються особи обвинуваченого не має.

ЄСПЛ зазначає, що рівень певності, якого має досягти суддя за системою «внутрішнього переконання» чи системою «поза межами розумного сумніву», який є важливим для постановлення справедливого рішення, не повинен досягатися шляхом примусу до зізнання.

Таким чином буде дотримано цілковитої поваги до презумпції невинуватості та статусу обвинуваченого, що є ключовими поняттями для демократичної концепції кримінального судового розгляду.

З огляду на викладене, Суд приходить до висновку, що винуватість ОСОБА_6 в інкримінованих кримінальних правопорушеннях поза всяким розумним сумнівом доведена і підтверджується обсягом досліджених судом в судовому засіданні доказів в їх сукупності та взаємозв`язку та не викликають у Суду сумнівів.

Порушень вимог закону щодо відкриття доказів стороні захисту, Суд не вбачає.

Під час вирішення питання про допустимість доказів важливе значення має істотність порушення прав і свобод людини, а тому не усі порушення, допущені сторонами при збиранні доказів, є підставою для визнання доказів недопустимими, а відтак і вирішення питання про порушення права на справедливий суд.

З огляду на зазначене Суд приходить до висновку про відсутність процесуальних порушень з боку сторони обвинувачення, що могли вплинули на об`єктивність та повноту обставин, що підлягають доказуванню відповідно до вимог ст. 91 КПК України.

Усі вищевказані докази, покладені в основу обвинувального вироку, Суд визнає належними і допустимими доказами, оскільки відповідають вимогам КПК України, отримані у передбаченому КПК України порядку, безпосередньо порушень вимог законодавства судом не встановлено та сторонами не доведено, тобто останні прямо і непрямо підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню у даному кримінальному провадженні, як-то час, місце, спосіб вчинення кримінального правопорушення та інші обставини, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність і недостовірність, можливість та неможливість використання інших доказів.

Судом не встановлено допущення істотних порушень, прав та свобод обвинуваченого, інших осіб під час досудового розслідування; в ході збирання і фіксування доказів по даному кримінальному провадженню, а інформація, яка в них міститься, не дає Суду правових підстав, щоб сумніватися у їх допустимості та достатності.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, Суд при оцінці доказів повинен керуватися критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (п.150 остаточного рішення від 21 липня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України»).

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону. Зокрема, у справах, в яких наявність, спрямованість та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, Суд у своєму рішення повинен пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер або спрямованість умислу.

Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, необґрунтоване рішення Суду є порушенням гарантій, втілених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Хоча Суд не мусить надавати відповідь на кожен довід, проте з рішення має бути чітко зрозуміло, що головні проблеми, порушені у цій справі, були розглянуті і що конкретні та ясні відповіді були надані на аргументи, які є вирішальними для результату розгляду справи. Суд має переконатися, що мотиви рішення, наведені національними судами, не були автоматичними або стереотипними.

Оцінюючи надані та досліджені Судом докази у кримінальному провадженні, оцінюючі їх реальний зміст, Суд виходить саме з практики ЄСПЛ, яка орієнтує, що під час розгляду кримінального провадження Суд покликаний убачати, що приховано за зовнішньою стороною справи, та досліджувати реалії справи, а не тільки її зовнішню сторону (рішення від 27.02.1980 року у справі «Девеер проти Бельгії»).

Виходячи з усталеної судової практики, доведення суб`єктивної сторони зазвичай ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності непрямих доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа, тощо, на підставі чого можна зробити висновок про доведеність поза всяким розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) таких елементів суб`єктивної сторони злочину, як прямий умисел.

Суб`єктивна сторона скоєних ОСОБА_6 злочинів характеризується виною у формі умислу.

Спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинення діянь.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Усвідомлення означає розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об`єкта, предмета, об`єктивної сторони складу злочину, а також, розуміння його суспільної небезпеки. Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Отже, для Суду є очевидним, поза розумним сумнівом, що у цьому кримінальному проваджені сукупність прямих та непрямих доказів переконливо свідчить про те, що ОСОБА_6 діяв з прямим умислом (умисно).

Будь-яких інших доказів сторонами з боку обвинувачення та захисту, які були вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб передбачених КПК України, протягом судового розгляду, враховуючи, що Суд зберігаючи об`єктивність та неупередженість у ході розгляду даного кримінального провадження, створив їм всі необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, надано не було.

Суд вважає, що за даним кримінальним провадженням під час досудового розслідування та судового розгляду повністю дотримано вимогу щодо права ОСОБА_6 на захист від обвинувачення та на правову допомогу, оскільки вказана заява обвинуваченого була ретельно перевірена, шляхом відповідного ефективного офіційного розслідування, він був забезпечений захисником.

З огляду на викладене, досліджені Судом докази у своїй сукупності та взаємозв`язку поза всяким розумним сумнівом достатньо доводять винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень в межах обвинувачень, які було підтримані прокурором, і

Суд, оцінюючи докази, вважає, що ОСОБА_6 усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння – дії, передбачав його суспільно небезпечні наслідки та бажав їх настання.

За таких обставин, Суд приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення та кваліфікує його дії як:

- вчинення державної зради, тобто діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України;

- вчинення державної зради в умовах воєнного стану, тобто діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, вчиненого в умовах воєнного стану, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК;

- колабораційна діяльність, тобто у добровільній участі громадянина України в незаконних збройних формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та в збройних формуваннях держави-агресора, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.

Підстав, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, стосовно обвинуваченого ОСОБА_6 , Суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

Суд виходить з того, що покарання - це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .

В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому Суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

Призначаючи покарання ОСОБА_6 відповідно до вимог ст. 65 КК України, Суд враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, особу винного, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

При цьому, Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена у справі «Езе і Коннорс проти Сполученого Королівства», рішення від 9 жовтня 2003 року, що кримінальне покарання переслідує, як прийнято вважати, подвійну мету – покарання і стримування від вчинення нових злочинів.

Призначаючи вид і міру покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , суд виходить з вимог ст. 50 КК України, відповідно до якої покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Відповідно до ст. 65 КК України суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 КК України; відповідно до положень Загальної частини КК України; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (справа "Довженко проти України") зазначає лише про необхідність оцінювання представниками судових органів визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням рішення в процесуальному документі суду.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання для досягнення його цілей, визначених у статті 50 КК.

Правова позиція щодо дотримання справедливості висловлена в рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину.

Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Як зазначено у постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 січня 2024 року (справа № 683/694/20, провадження № 51-3591кмо23) кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, яке застосоване до особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, тобто таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості злочинця.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.

З огляду на викладене справедливість розглядається як рівновага між злочином і наслідками для особи, що вчинила це діяння, тобто між поганим вчинком і покаранням.

Таким чином, на несправедливість покарання має вказувати істотна (очевидна) диспропорція (порушення рівноваги) між визначеним судом видом та розміром покарання і видом та розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням усіх обставин, що повинні враховуватися під час призначення покарання.

Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Для вибору такого покарання Суд повинен врахувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості вчиненого злочину.

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення принципів законності, обґрунтованості, індивідуалізації, гуманності і справедливості, співмірності покарання, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_6 , Суд визнає повне визнання ним своєї винуватості у скоєні інкримінованих злочинів, відсутність у обвинуваченого судимостей які непогашені, що кореспондується з приписом ч. 2 ст. 66 КК України.

Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , Суд визнає: вчинення злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, з використанням умов воєнного стану.

Суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_6 вчинив умисні закінчені кримінальні правопорушення, які згідно ст. 12 КК України відносяться до особливо тяжких злочинів, раніше не судимий в силу ст. 89 КК України, громадянин України, зареєстрований та має фактичне місце проживання, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває.

З урахуванням вищевикладеного, з метою попередження вчинення нових кримінальних правопорушень обвинуваченому ОСОБА_6 необхідно призначити покарання за частинами 1 та 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України, на підставі ч. 1 ст. 70 КК України, у виді позбавлення волі на певний строк з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування певний строк та з конфіскацією всього майна, що належить обвинуваченому.

Це покарання, виходячи з принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, буде необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_6 та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Запобіжний захід відносно обвинуваченого ОСОБА_6 не обирався, оскільки ОСОБА_6 утримується у Державній установі «Табір для тримання військовополонених «Захід 2».

Згідно ч. 5 ст. 72 КК України попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув`язнення, може пом`якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

Вирішуючи питання щодо можливості зарахування строку перебування обвинуваченого ОСОБА_6 в таборі для військовополонених у строк покарання у виді позбавлення волі, суд виходить з того, що у відношенні ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не обирався.

Суд зазначає, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, як це передбачено ч. 1 ст. 4 Закону України «Про попереднє ув`язнення», є: слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання.

Таким чином, оскільки у відношенні ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не обирався і останній не утримується в системі державних органів попереднього ув`язнення, визначених ст. 4 Закону України «Про попереднє ув`язнення», відповідно не має підстав для зарахування строку перебування обвинуваченого ОСОБА_6 в таборі для військовополонених у строк покарання у виді позбавлення волі, а початок строку відбування покарання ОСОБА_6 у виді позбавлення волі слід рахувати з моменту його затримання на виконання даного вироку.

Згідно ч. 4 ст. 174 КПК України, суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, не призначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Цивільний позов відсутній.

Речові докази відсутні.

Витрати із залученням експерта відсутні.

На підставі ч. 15 ст. 615 КПК України, в умовах дії воєнного стану, після складання та підписання повного тексту вироку, суд користується своїм правом обмежитися проголошенням його резолютивної частини з обов`язковим врученням учасникам судового провадження повного тексту вироку в день його проголошення.

Керуючись ст. 368-371, ч. 15 ст. 615 КПК України, Суд,

У Х В А Л И В:

ОСОБА_6 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 1 ст. 111 КК України - 12 (дванадцять) років з конфіскацією всього майна, що належить ОСОБА_6 на праві власності;

- за ч. 7 ст. 111-1 КК України - 13 (тринадцять) років з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування 15 (п`ятнадцять років) та з конфіскацією всього майна, що належить ОСОБА_6 на праві власності;

- за ч. 2 ст. 111 КК України - 15 (п`ятнадцять) років з конфіскацією всього майна, що належить ОСОБА_6 на праві власності.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначити обвинуваченому ОСОБА_6 покарання у виді 15 (п`ятнадцяти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування 15 (п`ятнадцять) років та з конфіскацією всього майна, що належить ОСОБА_6 на праві власності.

Рахувати ОСОБА_6 початок строку відбуття покарання у виді позбавлення волі з моменту його затримання на виконання даного вироку.

На вирок можуть бути подані апеляційні скарги протягом 30 днів з дня його проголошення, а обвинуваченим ОСОБА_6 , який утримується у Державній установі «Табір для тримання військовополонених «Центр-5», - в той же строк з моменту вручення йому копії вироку до Дніпровського апеляційного суду через Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення апеляційним судом.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, захиснику.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ____________ ОСОБА_3

30.06.2026