Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №420/33883/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/33883/25

Головуючий І інстанції: Токмілова Л.М.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2026 року (м.Одеса, дата складання повного тексту ухвали - 15.04.2026р.) про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

08.10.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не включення до складу грошового забезпечення сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022р. №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток;

- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок його грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток у кількості 79 днів, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, із урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022р. №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», та провести її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

Ухвалою суду 1-ї інстанції від 13.10.2025р. позовну заяву - залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску.

22.10.2025р. до суду від позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якої зазначено про те, що оскільки зі змісту наказу неможливо встановити, чи при обрахуванні компенсації за невикористані відпустки враховувалась додаткова грошова винагорода, в його інтересах направлявся адвокатський запит. Представник позивача отримав відповідь від 28.07.2025р., відповідно до якої додаткова грошова винагорода не враховується при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Оскільки позивач не одержував письмове повідомлення про відмову у здійсненні перерахунку грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток у день виключення із списків особового складу військової частини, він вважає, що моментом, коли йому стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат при звільненні є дата отримання належної відповіді на адвокатський запит - 28.07.2025р. А тому, як зазначено позивачем, в розумінні ст.233 КЗпП України, строк звернення до суду закінчується 28.10.2025р., а він звернувся до суду позовом 03.10.2025р.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2025р. відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Цією ж ухвалою у Військової частини НОМЕР_1 докази письмового повідомлення позивача про нараховане та виплачене йому грошове забезпечення за спірний період, зокрема грошовий атестат із доказами його вручення позивачу.

В ухвалі суду від 14.11.2025р. вказано, що Верховний Суд у постанові від 20.06.2025р. у справі №520/30126/24 зазначив про те, що для правильного вирішення питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами за період після з 19.07.2022р. слід з`ясувати саме наявність або відсутність у відповідача документального підтвердження ознайомлення позивача з розміром та складовими нарахованого та виплаченого у спірному періоді грошового забезпечення, як-то докази направлення/видачі розрахункових листів, довідок про грошове забезпечення тощо. За результатом установлення указаних обставин стане можливим визначити день, коли позивач дізнався про порушення його прав, свобод чи інтересів, а відтак установити початок відліку тримісячного строку звернення до суду з цим позовом та, за необхідності, з`ясувати наявність поважних причин пропуску такого строку.

26.11.2025р. відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивачу при звільненні було вручено грошовий атестат, який містить повний перелік нарахувань та виплат. Отже, саме в момент його отримання позивач мав реальну можливість дізнатися про всі складові грошового забезпечення та про можливе порушення.

08.04.2026р. суд першої інстанції залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху, встановивши десятиденний строк (з дня вручення цієї ухвали) на усунення її недоліків шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних причин його пропуску, тобто таких, що об`єктивно, незалежно від волі позивача, унеможливили звернення до суду із дотриманням установленого строку, з наданням доказів на підтвердження наявності цих причин.

10.04.2026р. позивачем було подано до Одеського окружного адміністративного суду заяву про поновлення строку звернення до суду з цим позовом, мотивовану тим, що представник позивача отримав відповідь від 11.04.2025р. від Військової частини НОМЕР_1 , відповідно до якої додаткова грошова винагорода не враховувалась при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. У подальшому, 06.05.2025р. направлявся адвокатський запит до ІНФОРМАЦІЯ_1 з проханням надати довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 , за період проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_2 , з урахуванням відомостей про нарахування додаткової грошової винагороди. Проте, 28.05.2025р. було отримано відповідь від ІНФОРМАЦІЯ_1 в якій повідомлено про те, що ОСОБА_1 не складалася довідка про грошове забезпечення за період проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_2 , із урахуванням відомостей про нарахування додаткової грошової винагороди, то надання копії довідки про грошове забезпечення з урахуванням відомостей про нарахування додаткової грошової винагороди не є можливим. 28.07.2025р. отримано відповідь від ІНФОРМАЦІЯ_1 , до якої долучено довідку про грошове забезпечення позивача за період проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_2 . У відповідності до довідок про грошове забезпечення, позивач отримував додаткову грошову винагороду під час проходження військової служби. Оскільки ОСОБА_1 не одержував письмове повідомлення про відмову у здійсненні перерахунку грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток у день його виключення із списків особового складу військової частини, на переконання позивача, що моментом, коли йому стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат при звільненні є дата отримання належної відповіді на адвокатський запит - 28.07.2025р.

Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 - залишено без розгляду на підставі ч.ч.3,4 ст.123 та п.8 ч.1 ст.240 КАС України.

Не погоджуючись із вказаною вище ухвалою суду про повернення позовної заяви, ОСОБА_1 01.05.2026р. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 15.04.2026р. та направити справу до суду 1-ї інстанції для продовження її розгляду по суті.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.05.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

14.05.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

У відповідності до п.3 ч.1 ст.294 та ч.2 ст.312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції про повернення заяви позивачу розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить висновку про відсутність достатніх підстав для її задоволення.

Так, спірні правовідносини у справі склалися з приводу визнання позивачем протиправною дій бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не включення до складу грошового забезпечення сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022р. №168, при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток.

На стадії ж апеляційного провадження спірним є саме питання дотримання ОСОБА_1 строку звернення до суду з даним позовом.

Частиною 1 ст.5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Щоб адміністративний позов був прийнятий до провадження судом першої інстанції, позивачу необхідно дотримуватись порядку подання позовної заяви в межах реалізації права на звернення до суду та кореспондуючого права на повноважний суд з урахуванням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.55 Конституції України, а також ст.5 КАС України. Так, реалізація захисту порушеного або оспорюваного права відбувається шляхом пред`явлення позову у формі позовної заяви до суду 1-ї інстанції, однак у межах часових рамок, визначених законом.

У розумінні ч.1 ст.118 КАС України, процесуальними строками є встановлені законом або ж судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Процесуальні строки визначаються днями, місяцями та роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, що повинна неминуче настати.

Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.3 ст.122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися й інші строки для звернення до суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або ж повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Наслідки пропуску строку звернення до суду регламентовані ст.123 КАС України.

Як передбачено ч.ч.3,4 ст.123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або ж якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

За приписами п.8 ч.1 ст.240 КАС України, суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених ч.ч.3 та 4 ст.123 цього Кодексу.

Приймаючи оскаржувану ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, суд 1-ї інстанції виходив із того, що саме з моменту звільнення позивача, проведення розрахунку та виключення зі списків особового складу, а також отримання ним листа Військової частини НОМЕР_1 від 11.04.2025р. №3671, останній вважається таким, що дізнався про порушення своїх прав, свобод або ж законних інтересів.

Разом із тим, жодних обставин, пов`язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій представником позивача у заяві про поновлення строку звернення не наведено, як і не було надано жодного належного доказу існування будь-яких перешкод у реалізації позивачем своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів, а відтак причини наведені у заяві про поновлення строку звернення до суду не є поважними.

Судова колегія, зважаючи на обставини цієї справи, вважає такий висновок суду 1-ї інстанції цілком обґрунтованим та послідовним, з огляду на наступне

Так, Верховний Суд у постанові від 25.04.2023р. у справі №380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголосив, що положення ст.233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч.5 ст.122 КАС України.

Колегія суддів не бачить підстав відступати від вказаної правової позиції у межах цієї справи та надалі зауважує таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024р. у справі №990/156/23 зазначила, що ст.233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації і незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

У відповідності до ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022р.), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022р., ч.ч.1 та 2 ст.233 КЗпП України викладено у редакції, згідно з якою, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч.2 цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116).

Як вбачається з адміністративного позову, ОСОБА_1 просив нарахувати та виплатити йому грошове забезпечення за період, який охоплює часові проміжки лише після внесення змін до ст.233 КЗпП України (19.07.2022р.). Отже, спірний період у межах даної справи припадав на запроваджений на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Колегія суддів зауважує, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік строку звернення до суду з цим позовом мав би розпочатись 01.07.2023р., оскільки саме з цього дня карантин був відмінений на всій території України та сплинути 30.09.2023р.

Тобто, суд апеляційної інстанції наголошує, що запроваджений карантин до його відміни лише продовжив тримісячний строк звернення до суду, однак після його відміни відповідний строк з 01.07.2023р. почав свій відлік.

З даним позовом позивач звернувся 08.10.2025р., тобто значно поза межами граничного строку звернення до суду з даним позовом.

Так, позивач в апеляційній скарзі пов`язує поновлення строку звернення до суду з цим позовом в частині вимог з 19.07.2022р. з ухваленням 11.12.2025р. Конституційним Судом України рішення №1-р/2025, яким було визнано неконституційною ч.1 ст.233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівнику виплат.

Надаючи оцінку даному доводу апеляції, колегія суддів зазначає про те, що сам по собі факт ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11.12.2025р. №1-р/2025 не змінює правової оцінки дотримання позивачем процесуальних строків у спірний період в даній справі.

Так, Верховний Суд у своїй постанові від 11.04.2025р. у справі №320/8512/23 дійшов висновку, що ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання неконституційними окремих положень закону саме по собі не змінює моменту, з якого особа дізналася або ж повинна була дізнатися про порушення своїх прав, а також не є об`єктивною та непереборною перешкодою для своєчасного звернення до суду та не впливає на перебіг процесуальних строків.

Застосовуючи наведені правові висновки до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025р. №1-р/2025 не є тим юридичним фактом, з яким пов`язується початок перебігу строку звернення позивача до суду, та саме по собі не може вважатися поважною причиною його пропуску. Вказане рішення також не змінює обставин, за яких позивач дізнався або ж повинен був дізнатися про порушення свого права, а тому не впливає на оцінку дотримання ним установлених законом строків звернення до суду.

Більше того, слід вказати, що у самому рішенні Конституційного Суду України від 11.12.2025р. №1-р/2025 зазначено, що ч.1 ст.233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною та утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Понад те, згідно зі ст.91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017р. №2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Враховуючи викладене, з 11.12.2025р. ст.233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022р., втратила чинність, та відновила дію попередня редакція цієї норми.

Отже, у даному випадку, посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025р. №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24) є безпідставними і не свідчить про необхідність поновлення строку звернення до суду з даним позовом в частині вимог з 19.07.2022р.

Суд апеляційної інстанції, у контексті цих спірних правовідносин, вважає необхідним звернути увагу на постанову Верховного Суду від 21.01.2026р. у справі №420/20606/24.

У цій справі суд касаційної інстанції наголосив на тому, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11.12.2025р. №1-р/2025 виходив із того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або ж повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема, у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих ст.ст.43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений ч.1 ст.233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Отже, на думку судової колегії, оскільки ОСОБА_1 був звільнений зі служби 16.10.2024р. на нього, згідно з вказаним вище висновками Верховного Суду у справі №420/20606/24, не може розповсюджуватися рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025р. №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24).

З огляду на викладене, висновки суду 1-ї інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є вірними. При цьому, жодних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку на звернення із цим позовом позивач як до суду 1-ї інстанції, так і до суду апеляційної інстанції не надав.

Також, у контексті доводів апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що п.11.1 «Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту» (додаток до наказу Міністерства оборони України 22.05.2017р. №280 у редакції наказу Міністерства оборони України від 22.04.2021р. №104), грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, в якій він перебуває на грошовому забезпеченні, у таких випадках: - вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини; - зарахування військової частини, що не включена до мережі розпорядників бюджетних коштів, на фінансове забезпечення від однієї військової частини до іншої; - звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби); - відрядження військовослужбовців до органів виконавчої влади та інших цивільних установ із залишенням на військовій службі.

Згідно з абз.1 п.11.3 розділу 11 названих вище Правил, грошовий атестат виписується у двох примірниках на кожного військовослужбовця окремо (друкованим способом або ручкою), підписується командиром військової частини і начальником фінансового органу і засвідчується особистим підписом власника грошового атестата та відтиском гербової печатки з найменуванням частини, зазначеної в атестаті, та реєструється в журналі реєстрації вихідної документації.

Перший примірник грошового атестата видається під підпис у картці особового рахунку військовослужбовця, в якій зазначається дата його видачі, а другий залишається в діловодстві фінансового органу військової частини (абз.5 п.11.3 розділу 11 Правил №280).

Відповідно до п.11.2 розділу 11 Правил №280, у грошовому атестаті зазначаються, зокрема, та невиключно, дані про розмір посадового окладу та окладу за військовим званням станом на день видання цього атестата.

Форма грошового атестата встановлена додатком 16 Правил №280. Ця форма передбачає відображення в атестаті всіх складових грошового забезпечення військовослужбовця, які йому нараховані та виплачені у день виключення зі списків особового складу військової частини.

Окрім цього, форма грошового атестата передбачає п.14 такого змісту:

14. Правильність даних, зазначених в атестаті, підтверджую ….. (підпис військовослужбовця).

Отже, про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення військовослужбовець, який вибуває до нового місця служби, або який звільняється з військової служби, дізнається у день виключення його зі списків особового складу військової частини шляхом засвідчення особистим підписом на грошовому атестаті.

Водночас, варто наголосити, що визначення моменту вручення грошового атестата як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам ч.2 ст.233 КЗпП України.

Направлення позивачем до відповідача заяви та отримання листа не змінює моменту, з яким законодавство пов`язує початок перебігу строку звернення до суду, а свідчить лише про час, коли позивач виявив зацікавленість до стану своїх прав та почав вчиняти активні дії щодо реалізації своїх прав і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду, а фактично є штучно створеною новою часовою передумовою звернення з позовом до суду.

Окрім того, судова колегія, не заперечуючи того, що військовослужбовець після звільнення з військової служби (отримання грошового атестату) також вправі звернутися до відповідача із заявою щодо отримання інформації про складові грошового забезпечення, про те, як воно обраховане та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий розрахунок або ж розрахунок певних складових його грошового забезпечення, або про підстави не проведення нарахування чи неналежного нарахування грошового забезпечення за певний період, вважає, що таке звернення до відповідача повинно бути здійснено військовослужбовцем без зайвих зволікань та до спливу встановленого законом строку звернення до суду.

Аналогічної правової позиції дотримувався Верховний Суд у своїй постанові від 18.02.2026р. у справі №400/11972/24.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії» та справа «Девеер проти Бельгії»).

Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998р., заява №28090/95, п.45).

Реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25.01.2000р., п.33).

Частиною 2 ст.6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права із урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011р. №17-рп/2011 визначено також, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Таким чином, при винесенні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

Жодних інших доводів, які б впливали на правовірність висновків суду 1-ї інстанції, позивачем в апеляційній скарзі наведено не було.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд 1-ї інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст.121,122,123,240,241,243,308,311,315,316,321,322,325,328 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2026 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст.328 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено: 30.06.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко