Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №759/18906/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 759/18906/23

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/2897/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

за участі секретаря Самойлік А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу судді Святошинського районного суду міста Києва від 2 лютого 2026 року (суддя Горбенко Н.О.) про відмову у забезпеченні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, виконавчий комітет Броварської міської ради про визначення місця проживання дитини,

установив:

у вересні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком до досягнення ним 14-річного віку та зобов`язання відповідачку не чинити дій як особисто так й із залученням та за допомогою будь-яких інших осіб щодо зміни місця проживання та перебування дитини з місця проживання та перебування з батьком на місце проживання та перебування з матір`ю та/або будь-якою іншою особою.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, який був розірваний рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року у справі № 752/23973/18. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_4 . Після розірвання шлюбу та початку окремого проживання, питання щодо місця проживання їх дитини не вирішувалось.

Позивач посилався на те, що у 2018 році відповідачка самочинно, без його згоди змінила місце проживання та переїхала проживати у місто Бердянськ, що у свою чергу призвело до розриву його з сином сімейних зв`язків. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 грудня 2019 року у цивільній справі № 759/1382/19, зміненим постановою Київського апеляційного суду, йому було визначено способи та порядок участі у вихованні та спілкуванні з сином. У зв`язку з бажанням сина з січня 2022 року він почав проживати разом з ним у місті Києві, за адресою: АДРЕСА_1 , де йому були створені комфортні умови для проживання, навчання та розвитку. При цьому, жодних перешкод відповідачці в участі у вихованні та побаченнях з сином він не чинив. У лютому 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, він з сином переїхав до безпечного місця, а саме села Яблунівка, Обухівського району Київської області, де вони проживали певний час.

Позивач зазначав, що 23 серпня 2024 року відповідачка разом із чотирма особами здійснила напад на нього на вулиці у місті Бровари, застосувавши силу та сльозоточивий газ, силоміць забрала дитину та зникла у невідомому напрямку.

Позивач вважав, що дитина, проживаючи разом з відповідачкою, не отримує належного виховання, відповідачка належним чином не забезпечує здобуття дитиною освіти та інших важливих аспектів життя у такому віці. При цьому, він вважає, що проживання його сина разом з ним буде відповідати принципу забезпечення якнайкращих інтересів дитини.

23 січня 2026 року позивач ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення позову шляхом зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію України упродовж двох тижнів з моменту постановлення ухвали.

Обґрунтовуючи подану заяву, позивач посилався на те, що заходи забезпечення позову, які він просить застосувати, носять короткостроковий характер (на час розгляду справи) та певну періодичність/системність. Цілі та мета таких заходів забезпечення має цілком легітимну мету та передбачувані цілі, а саме повернення дитини до України та можливість ефективного виконання рішення суду про визначення місця проживання його з ним (безболісне та спокійне передавання дитини батькові для подальшого проживання).

Позивач зазначав, що дитина виїхала за межі України без його згоди, не перебуває на тимчасовому консульському обліку, відповідачка ОСОБА_2 не виконує ухвали суду про забезпечення регулярного його спілкування з сином шляхом організації відеозв`язку через додатки або будь-який інший доступний відеозв`язок, у зв`язку із чим стосовно відповідачки розпочато кримінальне провадження.

Позивач вважав, що вид забезпечення позову, який він просить застосувати, є співмірним із заявленими позовними вимогами та забезпечить ефективне виконання остаточного рішення суду після його ухвалення та набрання законної сили. Крім того, такий вид забезпечення позову повністю відповідає правам та інтересам дитини, та не порушує права і інтереси відповідачки, а невжиття заходів забезпечення позову може призвести до неможливості виконання рішення суду.

Ухвалою судді Святошинського районного суду міста Києва від 2 лютого 2026 року у забезпеченні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить ухвалу суду скасувати, постановити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову та зобов`язати ОСОБА_2 повернути дитину - малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію України на час розгляду справи та набрання законної сили рішенням суду.

Позивач посилається на невмотивованість та не аргументованість ухвали судді, не надання оцінки його доводам, не здійснення дослідження тієї обставини, що дитина значний час перебуває за межами України із відповідачкою, що створює реальний ризик унеможливлення виконання майбутнього рішення суду.

Позивач зазначає, що спір у даній справі є сімейним, тому процесуальний закон передбачає можливість покладення на відповідача обов`язку вчинити певну дію, як захід забезпечення позову. Суд першої інстанції фактично звузив зміст норми, дійшовши висновку, що повернення дитини не може бути способом забезпечення позову, хоча закон такого обмеження не містить.

Позивач посилається на те, що суддею не надано оцінки таким обставинам, як перебування дитини за межами України, можливість зміни місця її постійного проживання, ризик закріплення юрисдикції іноземної держави, можливе ускладнення виконання рішення українського суду.

Також позивач зазначає, що судом не взято до уваги, що відповідачка систематично ухиляється від виконання рішення суду, що підтверджується складеними актами державного виконавця.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Відповідачка ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленою про день, час та місце розгляду апеляційної скарги, у судове засідання не з`явилася, 8 червня 2026 року направила до суду заяву про розгляд справи без її участі, в якій просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу залишити без змін.

Треті особи: Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація та виконавчий комітет Броварської міської ради, будучи належним чином повідомленими про дату, місце і час розгляду апеляційної скарги, своїх представників у судове засідання не направили.

Враховуючи положення статті 372 ЦПК України, колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність відповідачки та представників третіх осіб.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , який апеляційну скаргу підтримав, вивчивши копії матеріалів справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що обраний позивачем ОСОБА_1 спосіб забезпечення позову шляхом зобов`язання ОСОБА_2 повернути малолітнього ОСОБА_3 на територію України упродовж двох тижнів з моменту постановлення ухвали, не відповідає вимогам статті 150 ЦПК України.

Суд першої інстанції звернув увагу позивача, що саме Міністерство юстиції України та його територіальні органи виконують функції центрального органу за Гаазькою Конвенцією з метою вжиття заходів для забезпечення негайного повернення дитини в державу її постійного місця проживання.

Переглядаючи ухвалу суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.

Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Отже, за змістом наведених вище норм умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Такий інститут цивільно-процесуального законодавства передбачений з метою попередження несумлінних дій відповідача, які можуть призвести до ускладнення або неможливості виконання рішення.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Так, Верховний Суд у своїй постанові від 11 лютого 2026 року у справі №645/6185/25 виснував, що «у справах про визначення місця проживання дитини суд має право вжити таких заходів забезпечення позову, як заборона переміщення (виїзду) дитини за межі України, визначення на період розгляду спору графіку побачень дитини з тим з батьків, з яким дитина фактично не проживає (особливо у випадку відчуження дитини від

іншого з батьків), встановленням обов`язку вчинити певні дії.»

Позивач звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком до досягнення ним 14-річного віку.

За обставинами справи та з наданих суду документів встановлено, що малолітній син сторін разом із відповідачкою ОСОБА_2 перебувають за межами України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі №914/1570/20 вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 зазначила, що: «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення.

Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».

Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб

гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цих заходів призведе до ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Подібні правові висновки сформульовані також Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 13 грудня 2021 року у справі № 367/3765/20 та від 12 січня 2022 року у справі № 568/525/21, від 19 травня 2022 року у справі № 619/2293/21.

Забезпечення позову у спорах щодо визначення місця проживання малолітньої дитини має на меті гарантувати дотримання інтересів дитини, створити передумови, які унеможливлять недобросовісну поведінку батьків, забезпечать фундамент для належного виконання судового рішення.

Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Вказана норма кореспондується із положеннями частини третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якою батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (частини перша - третя статті 157 СК України).

У статті 3 Конвенції про права дитини (далі - Конвенція) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною третьою статті 9 вказаної Конвенції визначено право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Держава не повинна допускати ситуації, коли один з батьків втрачає доступ до власної дитини протягом тривалого часу за наявності судового спору між батьками щодо

визначення місця проживання малолітньої дитини.

Європейський суд з прав людини наголошував на необхідності та важливості контакту дитини з кожним із батьків під час тривалого судового процесу та відсутності остаточного рішення щодо визначення місця проживання дитини. Так, у рішенні «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії» від 04 вересня 2018 року ЄСПЛ вказав, що допущення державою ситуації, коли один з батьків втрачає доступ до власної дитини ще й протягом тривалого часу, у тому числі за наявності судового спору між батьками, від якого, зокрема, залежить характер цього доступу, навіть якщо це відбувається без порушення існуючих нормативних правил держави, є порушенням статті 8 Європейської конвенції з прав людини 1950 року - права на повагу до приватного і сімейного життя того з батьків, доступ до дитини якого обмежується або унеможливлюється. Відповідно до обставин справи «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії» мова не йшла про ситуацію, коли є об`єктивні підстави вважати, що зазначений доступ до дитини явно суперечить її інтересам.

Згідно з практикою ЄСПЛ оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагає від судів ретельної оцінки низки факторів з точки зору збалансованості інтересів. Залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися. Але надзвичайно важливими є врахування найкращого інтересу дитини. При визначенні найкращого інтересу дитини у кожному конкретному випадку необхідно врахувати дві умови: по-перше, у найкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, п. 100, від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, п. 76).

У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» ЄCПЛ наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).

У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 753/15487/18 вказано, що батько, який проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а мати не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.

Згідно позовної заяви між сторонами виник спір з приводу визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Звертаючись до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову шляхом зобов`язання ОСОБА_2 повернути дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію України, та зазначаючи об`єктивні обставини та припущення щодо обставин, які мають реальну загрозу невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, позивач посилався на те, що дитина виїхала за межі України без його згоди, не перебуває на тимчасовому консульському обліку, відповідачка ОСОБА_2 не виконує ухвали суду про забезпечення регулярного його спілкування з сином шляхом організації відеозв?язку через додатки або будь-який інший доступний відеозв?язок.

Як свідчать матеріали справи та не заперечується сторонами, малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на даний час проживає разом із матір`ю за межами України у Норвегії.

З наданих суду документів встановлено, що ухвалою Окружного суду м. Осло від 16 січня 2026 року у справі №25-205535ТVI-TOSL/01 було відмовлено у задоволенні заяви

ОСОБА_5 про повернення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію України.

Зі змісту судового рішення вбачається, що ОСОБА_1 звертався до суду з вимогами про зобов`язання ОСОБА_2 протягом 1 тижня з дня вручення ухвали повернути ОСОБА_1 . У разі, якщо повернення не буде здійснено у порядку, визначеному пунктом 1, ОСОБА_1 надається право забрати ОСОБА_6 у тому місці в Норвегії, де перебуватиме дитина, з метою доставлення її до України.

Суд дійшов висновку, що ОСОБА_7 не підлягає поверненню до України, оскільки таке повернення ймовірно призведе до завдання йому серйозної фізичної або психічної шкоди.

В межах розгляду вказаної справи судом зазначено, що поїздка матері з ОСОБА_7 до Норвегії та подальше перебування дитини в цій країні здійснені з порушенням права батька на батьківську відповідальність, відповідно до розділу 11 другого абзацу пункту «а» Закону про викрадення дітей. При цьому, суд вважає очевидним, що на теперішній час доведено наявність ризику завдання ОСОБА_7 серйозної фізичної та психічної шкоди у разі, якщо на нього буде покладено обов`язок повернення до України, а також таке повернення поставить його у неприйнятне становище.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову шляхом зобов`язання ОСОБА_2 протягом двох тижнів повернути малолітнього ОСОБА_3 на територію України, позивач фактично діє у супереч прийнятому окружним судом м. Осло рішенню про відмову у поверненні дитини на територію України, бажаючи прийняття протилежного рішення в українському суді.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що заходи забезпечення позову, які просить застосувати позивач ОСОБА_1 , у вигляді зобов`язання відповідачки ОСОБА_2 повернути малолітню дитину сторін на територію України до вирішення спору про визначення місця проживання дитини, задоволенню не підлягають, так як вони будуть суперечити рішенню окружного суду м. Осло та не відповідають інтересам дитини, враховуючи, що на території України продовжуються військові дії.

Доводи апеляційної скарги, що дитина значний час перебуває за межами України із відповідачкою, що створює реальний ризик унеможливлення виконання майбутнього рішення суду, не спростовують тієї обставини, що суд за місцем проживання дитини прийшов до висновку, що, не дивлячись на незаконність переміщення дитини, повернення дитини до України у період війни не буде відповідати інтересам дитини та завдасть йому серйозної фізичної або психічної шкоди.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи заяву про забезпечення позову, прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову, однак з інших підстав, тому ухвала суду підлягає зміні в частині мотивів відмови у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу судді Святошинського районного суду міста Києва 2 лютого 2026 року

змінити, виклавши мотивувальну частину ухвали в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 29 червня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук