Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №759/5462/25 — Київський апеляційний суд

справа № 759/5462/25

головуючий у суді І інстанції Горбенко Н.О.

провадження № 22-ц/824/1987/2026

суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Мостової Г.І.,

суддів: Березовенко Р.В., Лапчевської О.Ф.,

за участі секретаря судового засідання Сердюк К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гурез Іванни Олександрівни на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в :

У березні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Святошинського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_1 , у якому просить витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що позивачка є власником земельної ділянки площею 0,0701 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, указана земельна ділянка вибула з власності та володіння позивачки поза її волею на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (надалі по тексту - КМНО) Каплуном Ю.В. за реєстровим № 4927.

Позивач вказує, що не мала наміру на продаж належної їй земельної ділянки, довіреності на право розпорядження майном ОСОБА_3 не видавала, кошти за спірним договором не отримувала.

Обставини щодо недійсності укладеної між позивачем та ОСОБА_3 довіреності були предметом розгляду у справі № 759/13817/18.

З урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного Суду у справі № 759/13817/18, позивач звертається із вказаним позовом до суду та просить відновити її порушене право у належний спосіб.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року задоволено позовом ОСОБА_2 .

Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 12 490 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза її волею без прийняття нею відповідного рішення, а тому наявні законні підстави для її витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .

Такий спосіб захисту відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Гурез І.О. подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні взято до уваги висновок судового експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Чуднецової О.С. № 17-3/1536, складений за результатом судової почеркознавчої експертизи, яка була проведена у межах кримінального провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019110100000952 від 06 червня 2019 року Бориспільським відділом поліції.

Судом зазначено, що довіреність від 04 травня 2017 року, посвідчена приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрована у реєстрі за № 342, нотаріальний бланк НМА 513173, видана від імені ОСОБА_2 , якою вона уповноважила ОСОБА_3 , зокрема, продати за ціну та на умовах на свій розсуд належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є такою, що не відповідає волевиявленню позивача, адже підписувалась не нею.

Довіреність підписувалась невстановленою особою шляхом підробки підпису позивача та рукописного тексту. Рукописний запис « ОСОБА_2 » в графі «підпис» у довіреності від імені ОСОБА_2 від 04 травня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрованої у реєстрі за № 342, нотаріальний бланк НМА 513173, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Апелянт вказує, що до цього часу слідчими СВ Бориспільського ВП ГУ НП в Київській області здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 12019110100000952 від 06 червня 2019 року. Підозри про вчинення кримінального правопорушення не вручено жодній особі.

Зазначає, що з 2018 року судами за ініціативи позивачки розглядається спір відносно земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (справа №759/13817/18).

Вказує, що 12 лютого 2021 року позивачкою у справі №759/13817/18 було уточнено свої позовні вимоги, в яких вона просила:

визнати недійсними довіреність серії НМЕ 384102, посвідчену 20 червня 2017 року, приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., реєстровим 2437, видану ОСОБА_4 та довіреність серії НМА № 513173, посвідчену 04 травня 2017 року приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т. за реєстровим № 342, видану ОСОБА_2 ;

визнати недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий 8000000000:75:670:0275, площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (СТ «Зв`язківець») від 30 червня 2017 року, який був посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю.В. за реєстровим № 4927, реєстровий № 4927 та договір купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий № 000000000:75:670:0092, площею 0,0701 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю.В. реєстровий № 4924;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:75:670:0275, площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (СТ «Зв`язківець») та на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:75:670:0092, площею 0,0701 га, що розташована за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 15-й км, ділянка НОМЕР_1 (СТ «Зв`язківець»).

припинити право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:75:670:0275, площею 0,1 га що розташована за адресою: м. Київ, Проспект Перемоги, 15-й км, ділянка НОМЕР_2 (СТ «Зв`язківець») та на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:75:670:0092, площею 0,0701 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (СТ «Зв`язківець»);

зобов`язати суб`єктів державної реєстрації внести відповідні зміни до Єдиного реєстр довіреностей, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивачка посилається на ті самі висновки експертів від 24 жовтня 2019 року № 17-3/1536 та від 16 листопада 2021 року № СЕ-19/111-21/43979-ПЧ, які вже були предметом дослідження під час розгляду справи № 759/13817/18.

Окрім того, на 2 арк. позовної заяви представник позивачки цитує зміст рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року, яке повністю скасоване судом апеляційної інстанції.

Суд першої інстанції не взяв до уваги доводи апелянта, викладені у відзиві на позовну заяву від 21 квітня 2025 року, де останній наголошує на тому, що ані позивачка, ані її представники, жодним чином не обґрунтовують, чому позовна вимога щодо витребування майна із незаконного володіння відповідача була заявлена з порушенням строків давності, оскільки, позивачка про факт відчуження земельної ділянки дізналася ще в 2018 році.

На думку апелянта, провадження у цій справі підлягало закриттю на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Вказує, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що відповідач у відзиві зазначив про закінчення позовної давності і просив відмовити у задоволені позову.

На момент звернення до Святошинського районного суду міста Києва у березні 2025 року позивач пропустив строк позовної давності в цих правовідносинах.

Позивач у 2018 році звернулася до Святошинського районного суму міста Києва з позовною заявою про визнання недійсності укладеної між позивачем та ОСОБА_3 довіреності (справа № 759/13817/18).

Таким чином, позивач у 2018 році знала про своє порушене право і лише у 2025 році звернулася до Святошинського районного суду міста Києва про відновлення свого порушеного права шляхом витребування від ОСОБА_1 земельної ділянки.

Звернення позивача до суду, обравши неефективний спосіб захисту свого порушеного права, не перериває строку позовної давності.

Посилання суду першої інстанції, що позивач звернулася до суду у 2025 році з урахуванням висновків Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 759/13817/18, є помилковим з огляду на те, що оскільки перебіг позовної давності за віндикаційним позовом починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, і як встановлено судом про набуття ОСОБА_1 права власності на спірне майно.

Зазначає, що докази, на які посилається позивач, як обґрунтування позовних вимог, також досліджували судами при розгляді справи № 759/13817/18.

На переконливу думку апелянта, повторне звернення позивача до суду з позовом, в якому змінено позовні вимоги, а всі обставини справи залишені без змін, і докази, які покладені в основу позовної заяви не змінилися, такі дії позивача є зловживанням правом на судовий захист.

Постановою Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 759/13817/18 змінено постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року у частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсною довіреності та договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,01 га, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що позовні вимоги про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу земельної ділянки є неналежними, оскільки не призведуть до відновлення порушених прав ОСОБА_2 .

За таких обставин, провадження у справі № 759/5462/25 підлягало закриттю, як таке, де набрало законної сили рішення у справі ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Судом першої інстанції при розгляді цієї справи не було взято до уваги, що правочин, на підставі якого відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку не було визнано недійсним чи/то неукладеним саме у судовому порядку.

ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а задоволення таких позовних вимог ОСОБА_2 спричинить індивідуальний та надмірний тягар для добросовісного набувача, що суперечить висновкам ЄСПЛ

Судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що позивачка видала на свого сина ОСОБА_3 нотаріальну довіреність, яка станом на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки не була ані скасована, ані відкликана, термін дії даної довіреності також не закінчився, у судовому порядку ця довіреність не була визнана недійсною.

Тому, діючи добросовісно, відповідач покладався на відомості, які містяться в офіційних Державних реєстрах щодо повноважень особи на укладення правочину щодо відчуження спірної земельної ділянки.

При розгляді цієї справи у суді першої інстанції встановлені ознаки змови між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 , які є між собою близькими родичами, у заволодінні і майном і грошовими коштами ОСОБА_1 шляхом витребування із власності відповідача спірної земельної ділянки.

Також, суд першої інстанції не врахував те, що заявляючи вимогу про витребування майна у добросовісного набувача, позивачем не надано належних та допустимих доказів про те, що відповідач був обізнаний про відсутність у позивача наміру відчужувати спірну земельну ділянку та те, що син позивачки нібито не мав повноважень на відчуження спірної земельної ділянки (хоча мав відповідну нотаріальну довіреність).

Від представника ОСОБА_2 - адвоката Осколкова І.Л. надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відзив обґрунтовано тим, що твердження представника відповідача про нібито повторне звернення позивача до суду з тотожним позовом щодо того самого відповідача є необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи і змісту судових рішень, ухвалених у попередніх провадженнях.

Так, рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року у справі № 759/13817/18 (після скасування Верховним Судом попередніх судових рішень та направлення справи на новий розгляд) позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватних нотаріусів та інших відповідачів про визнання недійсними довіреностей і договорів купівлі-продажу земельних ділянок було задоволено частково.

Разом з тим постановою Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 759/13817/18 апеляційну скаргу відповідача задоволено частково, рішення суду першої інстанції у частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

При цьому, підставою для скасування рішення суду першої інстанції апеляційний суд визначив процесуальні порушення, а саме пред`явлення позову до неналежних відповідачів, що прямо зазначено в мотивувальній частині постанови. Апеляційний суд наголосив, що у зв`язку з цим він не надає оцінки доводам позивача щодо факту не підписання нею спірної довіреності, оскільки така оцінка можлива лише за умови звернення з позовом до належного відповідача у встановленому законом порядку.

Отже, як убачається зі змісту постанови апеляційного суду, спір по суті щодо волевиявлення позивача та законності вибуття майна - не був вирішений, а відмова в позові була зумовлена виключно процесуальними підставами, без вирішення матеріально-правового питання.

Верховний Суд фактично вказав позивачу на належний спосіб судового захисту, реалізацією якого і є подання даного віндикаційного позову до належного відповідача. Тому, звернення з віндикаційним позовом є не зловживанням правом, а виконанням прямого правового висновку Верховного Суду щодо належного способу захисту.

За таких обставин твердження апелянта про повторне звернення до суду з тотожним позовом є безпідставними та виключають можливість застосування пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України, оскільки предмет спору, спосіб захисту та правова підстава позову є іншими, ніж у справі № 759/13817/18.

Доводи апелянта про нібито сплив строку позовної давності є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України.

перебіг строку позовної давності у спірних правовідносинах був законодавчо продовжений:

на період дії карантину відповідно до Закону України № 540-ІХ;

на період дії воєнного стану відповідно до Закону України № 2111-ІХ.

Доводи апелянта про нібито неналежність обраного позивачем способу захисту є безпідставними та такими, що не відповідають як нормам матеріального права, так і правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у судових рішеннях, ухвалених у межах спору між тими ж сторонами.

Позивач звертає увагу суду на те, що відповідач не може вважатися набувачем спірного майна, оскільки договір, на який він посилається як на підставу виникнення права власності, є неукладеним. За таких обставин посилання відповідача на принцип добросовісного набуття є юридично необґрунтованим та не відповідає вимогам цивільного законодавства.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Гурез І.О. у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Представника ОСОБА_2 - адвокат Осколков І.Л. у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, дійшла висновку про таке.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,01 га з кадастровим номером 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного з ОСОБА_4 , посвідченого 18 серпня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрованого у реєстрі за № 436 (а.с. 11-12).

30 червня 2017 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої 04 травня 2017 року приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрованої у реєстрі за № 342, продав, а ОСОБА_1 купив земельну ділянку з кадастровим номером № 8000000000:75:670:0275, площею 0,01 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , про що укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю.В., зареєстрований в реєстрі за № 4927 (а.с. 13-16).

За заявою ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення було відкрито кримінальне провадження у Бориспільському відділі поліції, про що внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019110100000952 від 06 червня 2019 року, у межах якого 24 жовтня 2019 року судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Чуднецовою О.С. проведено судову почеркознавчу експертизу та складений висновок експерта № 17-3/1536 (а.с. 19-28).

Відповідно до висновку експерта від 16 листопада 2021 року № СЕ-19/111-21/43979-ПЧ, виконаного судовим експертом відділу почеркознавчих досліджень, технічного дослідження документів та обліку лабораторії криміналістичних видів досліджень Київського Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Юріною О., встановлено, що підпис в графі «підпис» від імені ОСОБА_2 у довіреності від 04 травня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрованої у реєстрі за № 342, нотаріальний бланк НМА 513173, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою з наслідуванням її підпису; а також встановлено, що рукописний запис « ОСОБА_2 » в графі «підпис» у довіреності від імені ОСОБА_2 від 04 травня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Шевченко С.Т., зареєстрованої у реєстрі за № 342, нотаріальний бланк НМА 513173, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою.

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Відповідно до частини 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до частини 3 статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам 2, 3 статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного правочину в мотивувальній частині судового рішення.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

ОСОБА_2 у своєму позові посилається на те, що вона що не підписувала довіреність на ім`я ОСОБА_3 щодо розпорядження належною їй земельною ділянкою, а тому укладений на її підставі договір купівлі-продажу земельної ділянки не породжує правових наслідків.

Висновком судової почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження, підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_2 у довіреності від 04 травня 2017 року виконаний іншою особою з наслідуванням її підпису.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено відсутність волевиявлення позивачки на видачу довіреності та відчуження належної їй земельної ділянки.

Представник відповідача в апеляційній скарзі посилається на те, що висновок експерта від 16 листопада 2021 року № СЕ-19/111-21/43979-ПЧ, отриманий у межах кримінального провадження № 12019110100000952 від 06 червня 2019 року, у якому до цього часу слідчими СВ Бориспільського ВП ГУ НП в Київській області здійснюється досудове розслідування, а підозру про вчинення кримінального правопорушення не вручено жодній особі.

Апеляційний суд відхиляє указані доводи апеляційної скарги, оскільки указаний висновок експертизи отриманий позивачкою відповідно до закону у межах кримінального провадження і стосується предмета доказування у справі, відповідає вимогам, встановленим статтею 102 ЦПК України, є належним та допустимим доказом.

Апеляційний суд враховує, що для використання такого висновку експерта як доказу не є необхідним наявність підозрюваного, подання вироку суду, який набрав законної сили, або отримання окремого дозволу слідчого.

Указані висновки відповідають висновкам, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року в справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20).

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що провадження у цій справі підлягало закриттю на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України, оскільки з 2018 року судами розглядалася справа №759/13817/18 за позовом ОСОБА_2 про визнання недійсною довіреності відносно цієї ж земельної ділянки. Позивачка посилалася на ті самі висновки експертів від 24 жовтня 2019 року № 17-3/1536 та від 16 листопада 2021 року № СЕ-19/111-21/43979-ПЧ, які вже були предметом дослідження під час розгляду справи № 759/13817/18.

З матеріалів справи вбачається, що у вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса КМНОКаплуна Ю.В., приватного нотаріуса КМНОШевченко С.Т. про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу, зобов`язання вчинити дії (справа № 759/13817/18).

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року скасовано рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсною довіреність від 04 травня 2017 року, укладену від імені ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом КМНО Шевченко С. Т., зареєстровану в реєстрі № 342.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,01 га з кадастровим номером 8000000000:75:670:0275, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 30 червня 2017 року між ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю. В., зареєстрований в реєстрі за № 4927.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса КМНОКаплуна Ю.В., приватного нотаріуса КМНОШевченко С.Т. та ОСОБА_3 відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 22 січня 2025 року постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсною довіреності та договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,01 га змінено, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Верховний Суд у вказаній постанові виснував, що:

належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її володіння за неукладеним договором, є віндикаційний позов;

позивач не заявляла вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння;

позовні вимоги про визнання недійсними довіреностей та договорів купівлі-продажу є неналежними, оскільки не призводять до відновлення порушеного права.

Пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Однак у справі № 759/13817/18 ОСОБА_2 заявила позов до ОСОБА_2 про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу, зобов`язання вчинити дії, а у вказаній справі № 759/5462/25 ОСОБА_2 , з урахуванням висновків Верхового Суду щодо належного способу захисту її прав, заявила позов до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Таким чином, підстави для закриття провадження у справі № 759/5462/25 на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України відсутні, оскільки предмет спору, спосіб захисту та правова підстава позову є іншими, ніж у справі № 759/13817/18.

Також апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що повторне звернення ОСОБА_2 до суду з позовом щодо захисту її прав відносно земельної ділянки є зловживанням правом на судовий захист, оскільки під час розгляду справи № 759/13817/18 спір по суті не був вирішений, а у задоволенні позову відмовлено у зв`язку із неналежним способом захисту та Верховим Судом роз`яснено позивачці належний спосіб захисту її прав, яким вона може скористатися.

Керуючись таким роз`ясненням, викладеним Верховним Судом у своїй постанові у справі № 759/13817/18, позивачка звернулася до суду з віндикаційним позовом до належного відповідача - кінцевого набувача спірного майна, тому підстави для визнання дій позивачки щодо звернення до суду з віндикаційним позовом зловживанням правом - відсутні.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції мав застосувати наслідки спливу позовної давності оскільки позивач у 2018 році знала про своє порушене право і лише у 2025 році звернулася до суду з позовом про витребування від ОСОБА_1 земельної ділянки, апеляційний суд враховує таке.

Відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність. тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі №212/10834/21 було зроблено наступний висновок, що з урахуванням пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення в Україні карантину у межах позовної давності знаходиться період з березня 2017 року.

Згідно з частинами 2, 3 статті 263 ЦК України у разі виникнення обставин для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Згідно з пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

З метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19 Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 був введений карантин (дата набрання чинності 12 березня 2020 року), дія якого неодноразово продовжувалась відповідними постановами КМ України до 30 червня 2023 року.

У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі №679/1136/21 зазначено, що у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19» з 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин, який продовжений до 03 серпня 2021 року. Тобто строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені на час карантину, а тому слідує, що на момент звернення позивача з цим позовом, строк позовної давності не закінчився.

Отже, починаючи з 12 березня 2020 року строк позовної давності продовжений на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19).

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» внесено зміни до ЦК України щодо строків позовної давності, зокрема, Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, який з-поміж іншого передбачає, що на період дії воєнного і надзвичайного стану продовжуються загальні і спеціальні строки позовної давності встановлені, статтями 257-259 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону № 3450-ІХ від 08 листопада 2023 року) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

У зв`язку з військовою агресією проти України указом Президента від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» на всій території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, дія якого неодноразово продовжувалась відповідними указами Президента України.

Отже, керуючись пунктами 12, 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, оскільки карантин почався на території України від 12 березня 2020 року, а воєнний стан - від 24 лютого 2022 року, можна зробити висновок про те, що загальна позовна давність була продовжена 12 березня 2020 року на період дії карантину, та призупинила свій перебіг з 24 лютого 2022 року на період дії воєнного стану.

У 2018 році ОСОБА_2 звернулася до Святошинського районного суму міста Києва з позовною заявою про визнання недійсної довіреності (справа № 759/13817/18), отже у 2018 році вона була обізнана про своє порушене право.

З віндикаційним позовом ОСОБА_2 звернулась до суду у березні 2025 року, однак у цей період на всій території України було запроваджено карантин, а під час дії карантину строки, визначені статтею 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину, а також враховуючи введення на території України воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який було неодноразово продовжено та який діє й на час розгляду справи, а перебіг позовної давності, визначений ЦК України, зупиняється на строк дії такого стану.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивач звернулася до суду із віндикаційним позовом у межах продовженого Законом строку позовної давності.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що заявляючи вимогу про витребування майна у добросовісного набувача, позивачем не надано доказів про те, що відповідач був обізнаний про відсутність у позивача наміру відчужувати спірну земельну ділянку та про відсутність у сина позивачки повноважень на відчуження спірної земельної ділянки, апеляційний суд враховує таке.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 388 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

Відповідно до частини 5 статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15 (провадження № 14-288цс18).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у розумінні частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації у національному законодавстві. Право на майновий інтерес також підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави у право на мирне володіння майном повинно відповідати критеріям правомірності такого втручання.

Таке втручання є законним, якщо воно здійснюється на підставі закону або іншого нормативно-правового акта, який є доступним для заінтересованих осіб, достатньо чітким та передбачуваним щодо його застосування і правових наслідків. Крім того, втручання має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства та відповідати вимогам пропорційності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності не повинно порушувати справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з таким втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання у своє право власності. Справедливий баланс означає наявність розумного співвідношення між метою, яка переслідується, та засобами, що використовуються для її досягнення. Такий баланс вважається порушеним, якщо на особу покладається індивідуальний і надмірний тягар.

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, так само як і щодо визначення наявності суспільного чи публічного інтересу, визнає за державою певну свободу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Отже, для дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право власності повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та інтересами особи, на яку покладається відповідний тягар. Такий баланс не буде дотримано, якщо особа, зокрема добросовісний набувач майна, внаслідок втручання у її право власності нестиме індивідуальний і надмірний тягар, зокрема у разі відсутності обґрунтованої компенсації або іншого належного відшкодування у зв`язку з позбавленням її майна (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), та «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що під час розгляду справ щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, вирішувати питання щодо наявності підстав для втручання у право мирного володіння майном особи, яка набула його за відплатним договором. При цьому суди мають оцінювати, зокрема, підстави та процедуру набуття майна добросовісним набувачем, співвідношення вартості такого майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин, їх фактичні наміри щодо спірного майна, а також інші обставини, які можуть мати значення для визначення пропорційності втручання у право власності.

Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Указані висновки відповідають висновкам, які викладені у постановах Верховного Суду у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23).

Установивши, що вибуття земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 відбулося не з її волі, суд першої інстанції обґрунтовано надав перевагу захисту прав законного власника майна, яка фактично була позбавлена права володіння та розпорядження належною їй земельною ділянкою внаслідок злочинних дій.

За таких обставин суд дійшов правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, вони не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Підстави для скасування рішення суду першої інстанції у суду апеляційної інстанції відсутні.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки, судове рішення залишено без змін, а апеляційна скарга без задоволення, то судовий збір за подання апеляційної скарги не відшкодовується та покладається на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гурез Іванни Олександрівни залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 29 червня 2026 року.

Головуючий Г.І. Мостова

Судді Р.В. Березовенко

О.Ф. Лапчевська