Рішення від 29 червня 2026 р. у справі №460/21094/25 — Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

30 червня 2026 рокум. Рівне№460/21094/25

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Максимчука О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В:

1. Стислий виклад позицій учасників справи.

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась через свого представника до Рівненського окружного адміністративного суду (далі - суд) з адміністративним позовом (позовною заявою) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому позивач з урахуванням уточненої позовної заяви від 27.11.2025 просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язати його нарахувати та виплатити гранатометнику 3-го піхотного відділення 3-го піхотного взводу 2-ї піхотної роти військової частини НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_1 солдату ОСОБА_2 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу 50 відсотків розміру одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах її сина ОСОБА_2 відповідно до ч.6 ст.9 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач є матір`ю зниклого безвісти під час виконання бойових завдань, пов`язаних із захистом Батьківщини, військовослужбовця ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2 ) гранатометника 3-го піхотного відділення 3-го піхотного взводу 2-ї піхотної роти військової частини НОМЕР_1 . Позивач зауважує, що після набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України №153 від 11.02.2025 "Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану" (далі - Постанова №153), її син ОСОБА_2 набув право на нарахування та виплату йому одноразової грошової винагороди, частка якої в подальшому підлягала розподілу позивачу як його матері. Як зазначає позивач, 28.07.2025 на адресу відповідача через ІНФОРМАЦІЯ_1 за вих. №7726 від 28.07.2025 було скеровано заяву про виплату їй частки належної безвісти зниклому сину ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди відповідно до п. 4 Постанови №153, яку отримано відповідачем 29.07.2025 за вх. №6633, однак відповіді на вказане звернення відповідачем не надано та не вирішено питання щодо виплати зниклому безвісти військовослужбовцю ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди з подальшим розподілом її частки позивачу. Вказана протиправна бездіяльність відповідача порушує право позивача та її сина ОСОБА_2 на належне грошове забезпечення, передбачене ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а тому позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву та подав свій відзив до суду, де в обґрунтування заперечень на позовну заяву зазначає, що солдат ОСОБА_2 за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_3 та НОМЕР_2 двічі притягувався до дисциплінарної відповідальності, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, один раз притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення та стосовно якого відкрито кримінальне провадження за самовільне залишення військової частини, а відповідно і відсутні підстави для нарахування та виплати солдату ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до п. 4 Постанови №153. Відповідач також зазначає, що з наявної у нього інформації та відповідно до витягу з журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 за 06.03.2024 солдат ОСОБА_2 приймав безпосередню участь у здійсненні необхідних заходів для забезпечення оборони України перебуваючи в районі Очеретинської селищної громади Покровського району Донецької області, 1 (один) день, а також відповідно до витягу із журналу бойових дій НОМЕР_4 окремого стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_5 за 22.04.2024 солдат ОСОБА_2 під час відновлювальних (штурмових) дій поблизу населеного пункту Бердичі Покровського району Донецької області, зник безвісти, а тому участь ОСОБА_2 у здійсненні необхідних заходів для забезпечення оборони України в районах ведення воєнних (бойових) дій сукупно становить 2 дні, що виключає його право на нарахування та виплату одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153. З огляду на вказане, просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Заяви, клопотання учасників справи, інші процесуальні дії у справі.

Позовна заява подана до суду 15.11.2025 у електронній формі із використанням електронного кабінету підсистеми ""Електронний суд" ЄСІТС, надійшла до суду і була зареєстрована в автоматизованій системі діловодства суду 17.11.2025.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.11.2025 визначено суддю Максимчука О.О. головуючим суддею (суддею-доповідачем) з розгляду справи за вказаною позовною заявою.

Ухвалою від 24.11.2025 суд зазначену позовну заяву залишив без руху, встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви тривалістю 10 днів з дня вручення позивачу цієї ухвали та встановив позивачу спосіб усунення недоліків вказаної позовної заяви, а саме шляхом подання позивачем до суду: - належним чином оформленої позовної заяви відповідно до вимог статті 160 КАС України, а саме: із зазначенням у позові викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги з зазначенням і долученням до позову доказів, що підтверджують вказані обставини відповідно до вимог пунктів 4, 5, 9 частини 5 статті 160 КАС України та з дотриманням вимог частини 1 статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України; - уточненої позовної заяви відповідно до кількості учасників справи, оформленої у відповідності до статей 160, 161 КАС України, у якій конкретизувати позовні вимоги.

27.11.2025 на виконання ухвали суду від 24.11.2025 позивач через свого представника подав до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, до якої долучено уточнену позовну заяву.

Ухвалою від 01.12.2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження в адміністративній справі, розгляд і вирішення цієї справи вирішив здійснювати одноособово суддею Максимчуком О.О. за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановив учасникам справи строки на подання заяв по суті спору та витребував у відповідача додаткові докази у справі.

Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву та подав 12.12.2025 свій відзив до суду, в якому виклав заперечення на позовну заяву та надав витребувані ухвалою суду докази у справі.

Позивач скористався правом на подання відповіді на відзив відповідача та подав 18.12.2025 до суду свою відповідь на відзив, у якій позивачем викладено свої заперечення проти відзиву.

На момент розгляду справи по суті і ухвалення судом цього рішення інші заяви, клопотання від учасників справи до суду не надійшли, а також суд не здійснював інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).

З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

3. Встановлені судом обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Розглянувши наявні у справі матеріали, з`ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.

Згідно свідоцтва про народження серії від 23.02.2000 ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) є сином ОСОБА_3 (позивача).

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 02.08.2023 року №15 солдата ОСОБА_2 призвано на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період ІНФОРМАЦІЯ_3 та призначено на посаду стрільця 3 кулеметного відділення кулеметного взводу військової частини НОМЕР_3 з 02.08.2023, що підтверджується наявною у матеріалах справи архівною довідкою ВЧ НОМЕР_1 від 10.12.2025 №4820/20993.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 30.09.2023 року №74 солдата ОСОБА_2 увільнено від займаної посади і зараховано в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 з 30 вересня 2023 року.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 11.11.2023 року №283 солдат ОСОБА_2 вважається таким, що з 11 листопада 2023 року зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення і вважати таким, що з 11 листопада 2023 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків за посадою, після самовільного залишення військової частини НОМЕР_3 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.12.2023 року №305 солдат ОСОБА_2 вважався таким, що з 02 грудня 2023 року виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та вибув для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 .

Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 03.12.2023 року №146 солдат ОСОБА_2 зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та призначений на посаду гранатометника 2-го піхотного відділення 1-го піхотного взводу 1-ї піхотної роти військової частини НОМЕР_2 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 23.04.2024 року №115 солдат ОСОБА_2 з 20 квітня 2024 року вибув у оперативне підпорядкування командира військової частини НОМЕР_5 .

З наявного у матеріалах справи витягу із журналу бойових дій НОМЕР_4 окремого стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_5 за 22.04.2024, солдат ОСОБА_2 , під час відновлювальних (штурмових) дій поблизу населеного пункту Бердичі Покровського району Донецької області зник безвісти.

З витягу із протоколу №8 від 19.04.2025 слідує, що комісія військової частини НОМЕР_6 з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій одноголосно вирішила надати ОСОБА_2 статус учасника бойових дій, який відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру ветеранів війни наданий останньому 19.04.2025 безтерміново.

Відповідно до витягу з наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.06.2025 №157 вирішено поновити нарахування та виплачувати грошове забезпечення та додаткову винагороду на період воєнного стану з розрахунку 100000 (сто тисяч) гривень на місяць, а також виплатити грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік, та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, належні солдату ОСОБА_2 , колишньому гранатометнику 3-го піхотного відділення 3-го піхотного взводу 2-ї піхотної роти військової частини НОМЕР_2 , військової частини НОМЕР_1 , який вважається зниклим безвісті з 22.04.2024 року: матері, ОСОБА_1 1/2 частину від 50% належного грошового забезпечення.

28.07.2025 позивач через ІНФОРМАЦІЯ_4 (вих. №1347/3202 від 29.07.2025) звернулась до командира ВЧ НОМЕР_1 із заявою про виплату її сину ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою №153. Відповідно до картки реєстрації вихідного документа 1347/3202 від 29.07.2025 вказаний лист прийнято уповноваженою особою ВЧ НОМЕР_1 – 29.07.2025 за №6633.

Відповідач відповіді на вказану заяву не надав та матеріали справи не містять доказів вирішення заяви позивача від 28.07.2025 по суті порушених у такій заяві питань.

Позивач вважає, що ненарахування та невиплата відповідачем передбаченої п. 4 Постанови №153 одноразової грошової винагороди її сину ОСОБА_2 порушує право позивача на отримання грошового забезпечення як матері зниклого безвісти військовослужбовця, відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 р. №884 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти», з огляду на що позивач звернулась до суду з наведеними позовними вимогами до відповідача.

4. Нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та висновки суду.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначені Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII)

Статтею 1 Закону №2232-XII визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 за №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За приписами частини 2 статті 9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до частини 4 статті 9 Закону №2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Відповідно до частини 6 статті 9 Закону №2011-ХІІ за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім`ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

Грошове забезпечення виплачується таким членам сімей військовослужбовців:- дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей. Виплата грошового забезпечення цим членам сімей здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців або їх звільнення, або визнання їх у встановленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.

Законом України "Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №3995-ІХ від 08.10.2024 щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх" зазначену правову норму викладено в наступній редакції:

"За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.

Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).

Порядок підтвердження справжності підпису військовослужбовця на особистому розпорядженні на випадок полону, оформлення та зберігання такого розпорядження та його скасування здійснюються у порядку, передбаченому пунктом 4 статті 16 цього Закону.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці четвертому цього пункту, грошове забезпечення виплачується повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законним представником яких є військовослужбовець. Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 20 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.

Виплата грошового забезпечення особі (особам), визначеній (визначеним) в особистому розпорядженні на випадок полону, та особам, передбаченим цим пунктом, здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців у нейтральних державах або зникнення безвісти, їх звільнення з полону або визнання судом безвісно відсутніми чи оголошення судом померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця із списків особового складу військової частини.

Грошове забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, підлягає індексації відповідно до закону. Порядок та умови перерахунку розміру грошового забезпечення таких військовослужбовців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзацах четвертому - п`ятому цього пункту, належні та не виплачені військовослужбовцям, захопленим у полон або заручниками, а також інтернованим у нейтральних державах або зниклим безвісти, суми грошового забезпечення після оголошення їх судом померлими включаються до складу спадщини.

Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігаються передбачені законом інші види забезпечення."

Вказані зміни до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №3995-ІХ від 08.10.2024 введені в дію 01 лютого 2025 року.

Відповідно до пункту 2 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок №260), грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.

До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; винагорода за особливості проходження служби (навчання) під час воєнного стану (особливого періоду); премія.

До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту, винагороди за особливості проходження служби (навчання) під час воєнного стану (особливого періоду)), а також додаткова винагорода та одноразова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги.

Згідно з пунктом 8 розділу I Порядку №260 грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців.

Грошове забезпечення виплачується: щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий; одноразові додаткові види - в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату (з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України).

Грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника) (далі - командир).

Грошове забезпечення командиру військової частини виплачується за місцем перебування на грошовому забезпеченні на підставі наказу вищого командира за підпорядкованістю.

Пунктом 3 розділу ХХХ Порядку №260 визначено, що грошове забезпечення військовослужбовцям, зокрема безвісно відсутнім (крім військовослужбовців, які здалися в полон добровільно) виплачується відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 №884, військовою частиною, в якій перебував на грошовому забезпеченні військовослужбовець.

Порядок виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 №884 (далі - Порядок №884).

Цей Порядок визначає механізм виплати грошового забезпечення, в тому числі додаткових та інших видів грошового забезпечення, сім`ям військовослужбовців Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Держспецтрансслужби та Держспецзв`язку, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх (далі - військовослужбовці).

Пунктом 3 Порядку №884 передбачено, що за військовослужбовцями зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення (далі - грошове забезпечення) з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення.

Згідно з пунктом 4 Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється з дня захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, а також інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти, членам сімей військовослужбовців за їх заявою на ім`я командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації).

Відповідно до пункту 6 Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється:

особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону, відповідно до зазначеного розміру частки у відсотках після здійснення встановлених законом відрахувань. У разі відсутності в особистому розпорядженні на випадок полону стовідсоткового розподілу грошового забезпечення нерозподілена частка грошового забезпечення зберігається за військовослужбовцями;

у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону - рівними частками в загальній сумі 50 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань) - дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені);

у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту, - рівними частками, в загальній сумі 20 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань), - повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці.

У разі неподання визначеними особами заяв про виплату належне не виплачене грошове забезпечення визначеним особам та військовослужбовцям: виплачується військовослужбовцям з дня звільнення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, інтернованих у нейтральних державах; включається до складу спадщини з дати складення актового запису про смерть.

Закон №3995-ІХ був прийнятий на виконання Конституції України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і його метою є удосконалення норми та порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон або заручниками, а також інтернованих в нейтральних державах або безвісно відсутніх, членам їх сімей, з урахуванням численних запитів від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, народних депутатів України, командирів військових частин та особисто від членів сімей військовослужбовців.

Проект Закону розроблено на виконання доручення Віце-прем`єр міністра України - Міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 13.10.2023 №8785/8/1-23, оскільки норма щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон або заручниками, а також інтернованих в нейтральних державах або безвісно відсутніх, членам їх сімей була неефективною, зокрема у визначеному колі членів сімей та чинного порядку черговості отримання ними грошового забезпечення. Оскільки, діюча раніше редакції Закону обумовлювала ситуацію, коли батьки та інші особи, основне джерело спільних доходів у яких, - грошове забезпечення військовослужбовця та які потребували його захисту, втрачали право на отримання зазначеного грошового забезпечення, а сам військовослужбовець, повернувшись із полону, залишався без необхідних засобів для відновлення, реабілітації та інколи з боргами (комунальні послуги, орендна плата). Нова редакція повністю узгоджується із Конституцією України та правовим висновком Конституційного Суду, адже завдяки цьому законопроекту після повернення зниклий безвісти військовослужбовець зберігає за собою 50% належного йому грошового забезпечення, яке він набув, виконуючи конституційний обов`язок із захисту Батьківщини, надважкі завдання із відсічі та стримування збройної агресії російської федерації, захисту суверенітету та територіальної цілісності України.

Зазначений закон прийнято саме згідно з принципом соціальної справедливості, так як 50% його грошового забезпечення повністю розподіляється між найближчими родичами зниклого безвісти військовослужбовця та 50% залишається на його рахунках з метою забезпечення йому гідного рівня для життя після повернення додому та забезпечення його базових потреб. Так як у разі виплати 100% грошового забезпечення його найближчим родичам, військовослужбовець залишається ні з чим по поверненню додому. Водночас, родичі та сім`я зберігають за собою право на спадщину збережених на рахунках військовослужбовця грошових коштів у разі визнання його загиблим.

Закон України "Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №3995-ІХ від 08.10.2024 не визнано неконституційним у встановленому законом порядку, не скасовано, відтак такий є чинним, а отже обов`язковим до виконання на всій території України.

Таким чином, із аналізу наведено слідує, що у спірному випадку батькам зниклого безвісти ОСОБА_2 може бути виплачено рівними частками в загальній сумі 50 відсотків належного останньому грошового забезпечення.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 11 лютого 2025 року №153 "Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану" та затверджено Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану.

Згідно із підпунктом 1 пункту 3 Постанови №153 учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; Міністерство внутрішніх справ; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.

Відповідно до пункту 4 Постанови №153 установлено, що: громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022р. №64, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 р. №2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;

військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;

виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;

проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу молодший лейтенант;

проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Аналізуючи зазначений пункт, суд зазначає, що для виплати одноразової грошової допомоги мають бути дотримані такі умови: виплата здійснюється особам віком до 25 років, які до набрання чинності цією Постановою були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану та безпосередньо брали участь у бойових діях на території України, у тому числі на тимчасово окупованих територіях, на лінії бойового зіткнення або на території держави-агресора, за умови, що сумарна тривалість такої участі становить не менше шести місяців. У цьому випадку виплачується одноразова грошова винагорода в розмірі 1000000 грн. Якщо строк участі у бойових діях становить менше шести місяців, винагорода надається пропорційно з розрахунку однієї шостої частини від 1000000 грн за кожні 30 днів участі. Водночас, якщо скорочена тривалість участі у бойових діях зумовлена отриманням поранень, травм, контузій, каліцтв, захворювань, пов`язаних із захистом України, або перебуванням та звільненням з полону (крім випадків добровільної здачі), винагорода виплачується у повному обсязі. Разом із тим, передбачено виняток: виплата винагороди не здійснюється військовослужбовцям, які двічі або більше притягувалися до кримінальної відповідальності, неодноразово притягувалися до адміністративної відповідальності за військові правопорушення або перебувають під дією дисциплінарних стягнень, строк яких не закінчився.

Відповідач заперечуючи щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 (сину позивача) одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою №153 зазначає, що за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_3 та НОМЕР_2 ОСОБА_2 двічі притягувався до дисциплінарної відповідальності, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, один раз притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення та стосовно якого відкрито кримінальне провадження за самовільне залишення військової частини, а відповідно і відсутні підстави для нарахування та виплати солдату ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до п. 4 Постанови №153.

Оцінюючи обґрунтованість таких тверджень відповідача суд зазначає, що з наявних у матеріалах справи архівних довідок від 10.12.2025 №4820/20999 та №4820/20998 слідує, що відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_2 (з адміністративно-господарської діяльності) від 27.12.2023 №216 за порушення вимог частини 3 статті 11 і частини 1 статті 241 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та частин 6,7 статті 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України гранатометнику 3 відділення 3 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини НОМЕР_2 солдату ОСОБА_2 оголошено сувору догану, а відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_2 (з адміністративно-господарської діяльності) від 14.02.2024 №70, сувору догану оголошено за порушення ОСОБА_2 розпорядку дня.

Суд зауважує, що відповідно до ст. 26-1 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року №551-XIV, військовослужбовець вважається таким, що не має дисциплінарного стягнення, якщо його нагороджено державною нагородою, заохочено шляхом дострокового зняття раніше накладеного дисциплінарного стягнення або закінчився строк дії дисциплінарного стягнення. Строк дії дисциплінарних стягнень у вигляді суворої догани з дня їх оголошення військовослужбовцю становить три місяці.

Враховуючи дату застосування до ОСОБА_2 (сина позивача) дисциплінарного стягнення у вигляді оголошення суворої догани, а саме 27.12.2023 та 14.02.2024, суд констатує, що строк їх дії закінчився 27.03.2023 та 14.05.2024 відповідно, тобто до дня набрання чинності Постановою №153.

За таких обставин, притягнення ОСОБА_2 (сина позивача) до дисциплінарної відповідальності за вказаними вище наказами не можуть слугувати підставою для нездійснення йому виплат згідно п. 4 Постанови №153, адже строк їх дії закінчився, при цьому матеріали справи не містять інших доказів притягнення ОСОБА_2 (сина позивача) до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, а протилежного на час розгляду справи суду не надано та відповідачем не спростовано.

Посилання відповідача щодо наявності відносно ОСОБА_2 кримінального провадження номер в ЄРДР 62024170030000821 від 12.03.2024 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України, суд також оцінює критично, оскільки на момент розгляду цієї справи сторонами не надано відомостей щодо наявності відносно ОСОБА_2 вироку суду, який набрав законної сили, а тому останній не може вважатися таким, що притягався до кримінальної відповідальності.

З матеріалів справи суд встановив, що 28.07.2025 позивач через ІНФОРМАЦІЯ_4 (вих. №1347/3202 від 29.07.2025) звернулась до командира ВЧ НОМЕР_1 із заявою про виплату її сину ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою №153. Відповідно до картки реєстрації вихідного документа 1347/3202 від 29.07.2025 вказаний лист прийнято уповноваженою особою ВЧ НОМЕР_1 – 29.07.2025 за №6633.

Водночас, матеріали справи не містять відповіді відповідача на вказану заяву позивача та, відповідно, задоволення або відмову у задоволенні порушених у такі заяві питань з посиланням на діючі норми законодавства України.

Окрім того, відповідачем не надано ґрунтовних доказів, які б підтвердили об`єктивну неможливість здійснити розгляд питання щодо призначення ОСОБА_2 (сину позивача) одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153 з подальшим розподілом на користь позивача.

Суд під час вирішення цієї справи враховує, що за змістом частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

Адже, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.

Проте право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У контексті спірних правовідносин, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Правова позиція аналогічного змісту неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх рішеннях, зокрема, у постанові від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19, від 31.01.2024 №640/6129/22, від 20.12.2024 у справі №815/5751/16, від 18.02.2025 у справі №260/5061/22, від 07.02.2025 у справі №990/54/24.

Отже, звертаючись до суду з позовом про захист своїх прав, позивачі обтяжені обов`язком довести "небезпідставність" своїх доводів щодо порушеного права за захистом якого вони звернулися до суду, надавши відповідні докази, зі змісту яких можливо встановити наявність спору саме на момент звернення до суду.

В силу правових висновків постанови Верховного Суду від 06.06.2024 у справі №400/1217/23: 1) обов`язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі; 2) позивач не може будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, допоки інша сторона не надасть доказів на її спростування (концепція негативного доказу), оскільки такий підхід нівелює саму сутність принципу змагальності; 3) обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається. При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви. В разі неможливості самостійно представити такі докази, позивач повинен про це повідомити суд та зазначити причини, з яких доказ не може бути подано. Крім того, позивач вправі подати до суду клопотання про витребування доказів, із зазначенням причини неможливості самостійного їх представлення та наведенням вжитих ним для цього заходів; 4) посилання позивача на те, що в силу вимог частини другої статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки визначений цією правовою нормою обов`язок відповідача не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Суд зауважує, що чинними нормами законодавства не встановлено порядку та строків розгляду питання про призначення військовослужбовцям одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153.

В контексті спірних правовідносин, суд зазначає, що принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

Принцип правової визначеності (певності) загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Так, Конституційний Суд України сформулював у Рішенні від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, в якому зазначається, що "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі" (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини) [14]. Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у пункті 102 рішення у справі Зеленчук і Цицюра проти України (заяви №846/16 та №1075/16) при оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції Суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам`ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є практичними та ефективними». Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті слід наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави (рішення у справі Броньовський проти Польщі (Broniowski v. Poland), заява №31443/96, пункт 115).

При цьому, ЄСПЛ у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження №11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Суд зазначає, що позивач не наділений правами та обов`язками військовослужбовця, за якими належить звернутись з рапортом (заявою) щодо виплати грошового забезпечення такого військовослужбовця, а тому позивач обмежений в реалізації свого права на належне отримання грошового забезпечення свого безвісно зниклого сина.

Обмеження цього права додатково спричиняє відсутність встановленого порядку та строків розгляду спірного у цій справі питання. У свою чергу, відповідачем не доведено, а також не надано суду будь-яких підставних доказів, об`єктивної неможливості вирішувати питання щодо нарахування одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153, не надано обґрунтованої правової оцінки щодо наявності або відсутності підстав для призначення одноразової грошової допомоги безвісти зниклому сину позивача.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в невчиненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків.

Оскільки відповідачем не доведено підставність та правомірність неприйняття рішення стосовно призначення безвісно зниклому військовослужбовцю ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153 та виплати позивачу належної їй частини, а тому суд вважає таку бездіяльність протиправною, враховуючи також ігнорування відповідачем заяви позивача про нарахування та виплату її безвісти зниклому сину одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою №153 та надання обґрунтованої відповіді із погодженням або відмовою у погодженні у виплаті такої одноразової винагороди.

Обираючи спосіб захисту порушеного права позивача суд зазначає, що згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.

Частиною 4 статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16.05.2019 по справі №812/1312/18.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З огляду на неналежне здійснення відповідачем повноважень щодо розгляду питання з призначення безвісно зниклому військовослужбовцю ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови №153 та виплати позивачу належної їй частини, враховуючи, що такі повноваження є дискреційними, суд приходить до висновку, що з метою захисту порушеного права позивача слід зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача від 28.07.2025 та прийняти вмотивоване рішення з урахуванням висновків суду у цій справі.

Враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права і висновки Верховного суду про їх застосування, суд дійшов до висновку, що у цій справі наявні фактичні і правові підстави для ухвалення судом рішення про часткове задоволення позову.

5. Розподіл судових витрат.

Приписами пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивача звільнено від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, то ж позивач при зверненні до суду із позовною заявою судовий збір не сплачував, і крім того він не подав до суду доказів понесення ним будь-яких інших судових витрат. А тому у суду відсутні передбачені законом підстави для стягнення на користь позивача судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій, – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка виразилась у нерозгляді заяви ОСОБА_1 від 28.07.2025 щодо нарахування безвісно зниклому військовослужбовцю ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до п. 4 Постанови Кабінету Міністрів України №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану», та виплати ОСОБА_1 її частки в загальній сумі 50 відсотків такої одноразової грошової винагороди.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути заяву ОСОБА_1 від 28.07.2025 та вирішити питання про нарахування безвісно військовослужбовцю військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України "Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану" від 11.02.2025 №153, та виплати ОСОБА_1 її частки в загальній сумі 50 відсотків такої одноразової грошової винагороди, прийнявши вмотивоване рішення, з урахуванням висновків суду наведених у цьому рішенні.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_7 );

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_8 ).

Суддя Олександр МАКСИМЧУК