Рішення від 29 червня 2026 р. у справі №380/11024/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2026 рокусправа № 380/11024/25 м.Львів

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 380/11024/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

Позивач – ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з дня звільнення з військової служби по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 30 квітня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з дня звільнення з військової служби по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 30 квітня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30 квітня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30 квітня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач не провів своєчасно розрахунок у зв`язку із звільненням, а саме, своєчасно не виплатив грошове забезпечення. Вказує, що оскільки відповідачем на день звільнення зі служби не проведено повного розрахунку при звільненні зі служби, позивач набув право на виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що відповідно до статтей 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата усіх сум, що належить йому від підприємства , установи, організації, провадиться у день звільнення, а у разі невиплати з вини власника, або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у зазначений строк підприємство, установа організація повинні, виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Крім того, для застосування наслідків порушення статті 116 зазначеного Кодексу необхідним є наявність між сторонами трудових правовідносин, в яких позивач мав би статус працівника, відповідач статус – роботодавця. Військова служба віднесена законодавцем до публічної служби, проте військовослужбовець який проходить військову службу не перебуває у трудових правовідносинах із військовою частиною. Правовідносини виникають у зв`язку із проходженням такої служби врегульовані Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Військова частина НОМЕР_1 не повинна нести відповідальність за статтею 117 КупП України внаслідок відсутності у нього статус власника (роботодавця) або уповноваженої ним органу.

Таким чином, у задоволені позовних вимог позивача до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільнені слід відмовити. Відповідач військова частина НОМЕР_1 також вважає за необхідне звернути увагу суд, що положеннями ч.4. ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначається, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цими та іншими законами, відповідними положеннями про проходження громадянами України військової служби, що затверджується Президентом України та іншими нормативно - правовими актами. При цьому положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачає такого виду відповідальності адміністративної установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 12.01.2026 у даній справі відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.

Судом встановлені наступні обставини:

ОСОБА_1 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 Міністерства оборони України.

Згідно витягу із наказу Командира військової частини НОМЕР_1 від 14.05.2018 №96 капітана ОСОБА_1 , командира 3 зенітної ракетної батареї зенітного ракетного-артилерійського дивізіону військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 12.04.2018 року №149 на посаду начальника групи підготовки відділу підготовки (підрозділів протиповітряної оборони) військової частини НОМЕР_2 , вважати, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби- АДРЕСА_1 .

З 14 травня 2018 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 у справі №380/21213/23:

Визнано протиправним не нарахування та невиплату Військовою частиною НОМЕР_1 Міністерства оборони України індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року в повному обсязі.

Зобов`язано - Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, з урахуванням раніше виплачених коштів.- визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.10.2017 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року.

30.04.2025 на виконання рішення відповідач нарахував та виплатив позивачу грошові кошти у сумі 79443,97 грн.

Позивач вважає, що оскільки у день звільнення з військової служби відповідачем не виплачено йому всіх належних сум, то відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, у зв`язку із чим звернувся до суду з вказаним позовом.

Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку під час звільнення, а саме невиплати у день звільнення з військової служби індексації грошового забезпечення.

Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правові засади організації та порядку діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження визначає Закон України від 13 березня 2014 року № 876-VII «Про Національну гвардію України», частиною другою статті 21 якого передбачено, що військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-ХІІ).

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пункти 2, 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачають, що до складу грошового забезпечення входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За змістом частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби;

б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-ХІІ визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення), яке згідно зі статтею 3 цього Указу поширюється на військовослужбовців Національної гвардії України.

Згідно з пунктом 233 розділу XII Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.

Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.

У разі звільнення з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) визначає посаду для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Зазначена характеристика додається до особової справи військовослужбовця.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

За змістом частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню тоді, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку під час звільнення військовослужбовців зі служби не врегульоване положеннями спеціального законодавства.

Це питання врегульовано КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, що узгоджується з висновками щодо застосування відповідних норм права, викладеними в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16 та інших.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у разі звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких починає діяти правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Водночас Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом № 2352-IX.

Згідно витягу із наказу Командира військової частини НОМЕР_1 від 14.05.2018 №96 капітана ОСОБА_1 , командира 3 зенітної ракетної батареї зенітного ракетного-артилерійського дивізіону військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 12.04.2018 року №149 на посаду начальника групи підготовки відділу підготовки (підрозділів проти повітряної оборони) військової частини НОМЕР_2 , вважати, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби- АДРЕСА_1 .

З огляду на наведені вище обставини необхідно наголосити, що виключення позивача з 14 травня 2018 зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення саме собою не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої. Натомість воно свідчить про припинення позивачем з 14 травня 2018 року проходження служби (службових правовідносин) у військовій частині НОМЕР_1 у зв`язку з його переміщенням для подальшого проходження ним служби за іншим місцем ( АДРЕСА_1 ), а отже, виплата грошового забезпечення позивачу здійснюється за новим місцем служби з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу за попереднім місцем служби.

У цій справі суд встановив, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, оскільки він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

Отже, установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника.

У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність.

За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на правові ситуації, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Верховний Суд вже викладав подібну правову позицію у постанові від 26 червня 2025 року у справі № 400/8927/23.

Отже, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для виплати відповідачем позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки, як зазначено вище, встановлені у цій справі обставини не утворюють передбачених законом підстав (умов) для застосування наведених норм трудового права. Тому за цих обставин частина перша статті 117 КЗпП України не застосовується до спірних правовідносин.

Водночас суд уважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у такому разі він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, зокрема з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати виплати компенсації втрати частини доходів, передбаченої законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Позиція суду з розглядуваного у цій справі питання повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 лютого 2026 року у справі № 400/5149/24, яку суд ураховує відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України.

Стаття 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно ст. 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ, Кабінетом Міністрів України 21.02.2001 прийнято постанову № 159, якою затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок- № 159).

Відповідно до п. 1 Порядку № 159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

За змістом пунктів 2, 3 Порядку № 159 компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території У країни і не мають разового характеру, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Відповідно до п. 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Згідно п. 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.

Системний аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 24.01.2025 у справі №380/1607/24, від 12.09.2024 у справі №240/18489/23, від 12.09.2024 у справі №400/5837/23, які в силу ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.

Як свідчать матеріали справи, позивачу під час проходження служби не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018. Таку індексацію виплачено відповідачем лише 30.04.2025 на виконання рішення суду від 11.12.2023 у справі №380/21213/23.

За вказаних обставин, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30.04.2025 - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01.01.2016, суд вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації – 30.04.2024 включно за весь час затримки виплати.

Згідно із вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд робить висновок про наявність підстав для задоволення позову частково.

Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 30 квітня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 30 квітня 2025 року включно за весь час затримки виплати.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

СуддяГавдик Зіновій Володимирович