Рішення від 28 червня 2026 р. у справі №638/12764/25 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа № 638/12764/25

Провадження № 2/638/1909/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:

головуючої судді - Яковлевої В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Сікорського А.С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Харкові в порядку загального позовного провадження у цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя,

встановив:

Представник ОСОБА_1 – адвокат Діброва Костянтин Юрійович звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява (уточнена) мотивована тим, що 9 листопада 2002 року між сторонами по справі було укладено шлюб, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова 25 липня 2024 року було розірвано, справа № 638/11356/24.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі сторонами було набуто таке майно: квартира АДРЕСА_1 . Квартира однокімнатна, загальною площею 58,0 кв. м, житловою площею 18,9 кв. м. Квартира була зареєстрована на позивача. За домовленістю сторін вартість вказаної квартири складає 1 584 641 грн 48 коп.;

квартира АДРЕСА_2 . Квартира однокімнатна, загальною площею 35,3 кв. м, житловою площею 20,7 кв. м. Квартира була зареєстрована на відповідачку;

74/100 частки домоволодіння, яке складається з будинків літ. «А-1», загальною площею 50,8 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м та літ «З-1», загальною площею 98,5 кв. м, житловою площею 46,4 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 . Частка була зареєстрована на відповідачку;

34/100 частки домоволодіння, яке складається з частки житлових будинків літ. «А-1», загальною площею 66,3 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м та літ. «Б-1», загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 . Частка була зареєстрована на відповідачку.

Автомобіль марки VOLKSWAGEN комерційний опис GOLF PLUS, тип транспортного засобу – загальний легковий хетчбек, 2006 року випуску, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_1 , Реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Автомобіль був зареєстрований за відповідачкою.

Автомобіль марки VOLKSWAGEN моделі GOLF, тип транспортного засобу – загальний легковий універсал, 2002 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 . Автомобіль був зареєстрований за позивачем.

14 червня 2024 року було укладено договір про поділ спільного майна подружжя. Договір був посвідчений Луніною Т.А., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, договір зареєстровано в реєстрі за № 515.

Від імені позивача вказаний договір підписав ОСОБА_4 , батько відповідачки. Він діяв по довіреності, посвідченій Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №875/2024. Від імені відповідачки договір підписала ОСОБА_5 , мати відповідачки, яка діяла по довіреності, посвідченій Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №876/2024.

За даним договором в особисту приватну власність позивача переходить автомобіль марки VOLKSWAGEN моделі GOLF, тип транспортного засобу – загальний легковий універсал, 2002 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 .

Згідно висновку експерта-автотоварознавця від 22.06.2025 року ймовірна ринкова вартість вказаного авто складає 184 250 грн.

Після укладення договору в особисту приватну власність відповідачки переходить таке майно:

квартира АДРЕСА_1 . Квартира однокімнатна, загальною площею 58,0 кв. м, житловою площею 18,9 кв. м. За домовленістю сторін вартість вказаної квартири складає 1 584 641 грн 48 коп.,

квартира АДРЕСА_2 . Квартира однокімнатна, загальною площею 35,3 кв. м, житловою площею 20,7 кв. м. Згідно звіту з оцінки майна оцінювача від 20.06.2025 року ймовірна ринкова вартість квартири складає 590 360 грн.,

74/100 частки домоволодіння, яке складається з будинків літ. «А-1», загальною площею 50,8 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м та літ «З-1», загальною площею 98,5 кв. м, житловою площею 46,4 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 .

34/100 частки домоволодіння, яке складається з частки житлових будинків літ. «А-1», загальною площею 66,3 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м та літ. «Б-1», загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно довідки експерта №36/25 від 20 червня 2025 року визначити вартість вказаного нерухомого майна (74/100 та 34/100) не виявляється можливим, оскільки на час дослідження відсутні об`єкти оцінки, а також технічна документація на них.

Автомобіль марки VOLKSWAGEN GOLF PLUS, тип транспортного засобу – загальний легковий хетчбек, 2006 року випуску, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_1 , Реєстраційний номер НОМЕР_2 . Згідно висновку експерта-автотоварознавця від 22.06.2025 року ймовірна ринкова вартість вказаного авто складає 237 190 грн. Всього вартість майна по оскаржуваному договору про поділ спільного майна подружжя складає: майна, яке перейшло у приватну власність позивача – 184 250 грн, майна, яке перейшло у приватну власність відповідачки – 2 412 191 грн. 48 коп.

Тобто відповідачка отримала у власність майно на суму, яка у 13,09 раз більша за суму майна, отриманого позивачем.

Це без врахування 74/100 частки домоволодіння з надвірними будівлями, що знаходились за адресою: АДРЕСА_3 та 34/100 частки домоволодіння з надвірними будівлями, що знаходились за адресою: АДРЕСА_4 і які не можуть бути оцінені із-за їх відсутності. Вказані домоволодіння з надвірними будівлями були демонтовані в період з лютого 2021 року по травень 2021 року.

Тобто на час посвідчення оскаржуваного договору домоволодінь з надвірними будівлями, які ділились, не існувало і на їх місці вже був зведений один будинок, а саме побудовані стіни зовнішні та внутрішні, змонтовано та вкрито крівлею дах. Інформація про знесення будинків та побудову нового буде надана нижче.

Вважає, що договір має бути визнаним недійсним, виходячи з такого.

Позивач дійсно мав намір укласти договір про поділ спільного майна подружжя, так як хотів без суду вирішити питання з майном, набутим у шлюбі, так як їх сім`ї з відповідачкою вже не існувало. І підтвердженням цього є те, що шлюб між сторонами було розірвано через термін трохи більше місяця після укладення оскаржуваного договору. При цьому позивач не заперечував проти розірвання шлюбу, про що вказав у своїй заяві до суду і що зазначено у судовому рішенні. Позивач та відповідачка перебували у Польщі, тому були оформлені довіреності у нотаріуса м. Варшави на укладення оскаржуваного договору.

При цьому текст довіреності, яку видав позивач на ім`я ОСОБА_4 , у нього не зберігся. Представник позивача звернувся з відповідним адвокатським запитом до нотаріуса – третьої особи- з проханням надати копію довіреності і у відповіді вказано, що копія довіреності буде надана на запит суду.

Підписуючи довіреність на ім`я ОСОБА_4 , позивач усвідомлював, що при поділі спільного майна подружжя може бути відступлення від принципу рівності часток. Але саме відступлення від рівності часток, що визначає незначну різницю у їх розмірі , а не у співвідношенні 1:13 і навіть значно більше.

При цьому у оскаржуваному договорі не вказано причини такого відступу від принципу рівності часток.

Також у оскаржуваному договорі вказано, що він укладається «з урахуванням особистого внеску кожного із них у придбання майна» (п.4 договору), з чим не погоджується позивач. Підписувати договір з текстом такого змісту позивач ОСОБА_4 не уповноважував.

Такий текст про урахування особистого внеску передбачає те, що у придбання майна значно більшу частку коштів внесла відповідачка, що не відповідає дійсності.

Позивач під час шлюбу отримував значно більші доходи – він працював тривалий час за кордоном, отримував більше коштів, ніж відповідачка, яка теж працювала. Позивач працював з 2018 року у Європі «далекобійником», хоча словник української мови радить вживати для визначення цієї професії: водій великовантажного автомобіля, водій вантажного авто, водій-міжнародник. Відповідачка працювала продавцем, менеджером по продажам, рік приватним підприємцем.

Форма договору та його істотні умови. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (ч. 2 ст. 69 Сімейного кодексу України).

Тобто, відповідно до вищезгаданої норми, якщо договір про поділ майна подружжя стосується поділу нерухомого майна, він має бути в обов`язковому порядку нотаріально посвідчений. Істотною умовою договору про поділ майна подружжя є предмет договору.

При укладанні договору необхідно встановити обсяг спільного нажитого майна, джерела його придбання та його вартість. Вказана вимога дотримана не була. В договорі не вказані джерела його придбання – перерахування у договорі правоустановлюючих документів з інформацією хто зазначений власником майна, не може бути визнано джерелами придбання.

В договорі вказана вартість тільки квартири по АДРЕСА_5 і про те, якою є її вартість за домовленістю сторін. Вартість іншого майна в договорі не вказана. Відсутні будь-які посилання на наявність додатків до договору, в яких могла бути вказана вартість об`єктів нерухомості. Тому сторона позивача просить суд критично віднестись до документів із зазначенням вартості об`єктів нерухомості, які вказані в договорі, або в додатках до нього, які можуть з`явитись в подальшому. В договорі про поділ майна подружжя зазначається перелік майна, яке переходить в особисту приватну власність до кожного з подружжя.

Також те, яким чином буде здійснюватися і як оформлятися (за необхідності) передача майна, строки його передачі та інше. Дані вимоги також не виконані. В договорі нічого не вказано про те, яким чином буде здійснюватись і як оформлятися передача майна, нічого не вказано про строки передачі. Позивач не уповноважував ОСОБА_4 вказувати, що жодна із сторін після укладення оскаржуваного договору «не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище». Із вказаних сум майна очевидно, що позивач за підсумками укладення договору поставлений договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище – п.9 договору. Також не уповноважував довіреністю позивач ОСОБА_4 вказувати у договорі, що «подружжя майнових претензій один до одного не мають, все майно між ними поділено порівну, спорів по розподілу майна, набутого у шлюбі немає» - п.10 договору.

Очевидно, що майно поділено не порівну.

Не уповноважував позивач ОСОБА_4 погоджуватись з положеннями, які викладені у п.11 договору: про вигідні умови договору (очевидно, що для позивача вони не вигідні), про відсутність обману чи приховування фактів, які мають істотне значення (відсутня оцінка майна), відсутність всіх істотних умов договору (зокрема, вартість майна).

Повноваження, які надав довіреністю позивач ОСОБА_4 , не відповідають змісту договору.

Також не враховано те, що він подарував їй належне йому майно: земельні ділянки шляхом укладання договорів дарування – практично одночасно з укладенням договору про поділ майна подружжя. При цьому відповідачка проігнорувала, що позивач подарував їй земельні ділянки, які належали особисто йому, були отримані ним від близьких родичів і є дороговартісними. 14 червня 2024 року були оформлені договори дарування земельних ділянок на території с. Драбинівка Новосанжарського району Полтавської області, якими позивач подарував відповідачці 3 земельні ділянки.

Від його імені за довіреністю виступав батько відповідачки, а від імені відповідачки її мати. Всього позивач подарував відповідачці земельні ділянки: площею 3,1839 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 0,23 га для ведення особистого селянського господарства, площею 3,1949 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивач не оскаржує вказані договори дарування, таким було його волевиявлення на той час.

Враховуючи в сукупності викладене, позивач вважає, що дії відповідачки суперечать вимогам чинного законодавства України і моральним засадам в частині укладення договору про поділ майна подружжя.

Особливе значення має те, що домоволодіння з надвірними будівлями, які знаходились за адресами: АДРЕСА_6 , частки у яких були вказані в оскаржуваному договорі як існуючі, були демонтовані у 2021 році.

Просить суд визнати недійсним договір про поділ спільного майна подружжя, укладений між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 від 14 червня 2024 року, посвідчений Луніною Тетяною Анатоліївною, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, договір зареєстровано в реєстрі за № 515.

Ухвалою Дзержинського (нині Шевченківського) районного суду м. Харкова від 07 липня 2025 року позовна заява залишена без руху та надано строк для усунення недоліків, що містяться в ній.

Ухвалою Дзержинського (нині Шевченківського) районного суду м. Харкова від 05 серпня 2025 року відкрито провадження по цивільній справі, призначено підготовче судове засідання, витребувано докази.

10 серпня 2025 року через систему «Електронний суд» відповідачка ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_2 , з 09 листопада 2002 року перебувала з ОСОБА_1 у шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 25 липня 2024 року було розірвано (справа №638/11356/24 від 21.06.2024).

Від вказаного шлюбу у сторін народились діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (копії свідоцтв про народження додаються до цього Відзиву). В травні 2024 року між ними було досягнуто згоди, щодо розподілу майна, набутого під час перебування в шлюбі, з урахуванням наявності на моєму утриманні двох дітей.

В листуванні позивач неодноразово підкреслював своє рішення (скріншоти листування додано до цього відзиву).

Беручи до уваги те, що подружжя має право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, та маючи на меті уникнути затягування судового процесу та розгляду справи про розподіл спільного майна подружжя в суді, ми вирішили, що спочатку розділимо майно за взаємною згодою, а потім одразу оформимо розірвання шлюбу в судовому порядку.

Представник позивача в тексті позовної заяви зазначає, що позивач «не уповноважував» ОСОБА_4 на якісь дії, стверджує, що «повноваження, які позивач надав довіреністю не відповідають змісту» оспорюваного Договору про поділ спільного майна подружжя, та запевняє, що «зміст договору не відповідає внутрішній волі позивача», проте водночас наголошує на тому, що текст Довіреності, яку видав Позивач на ім`я ОСОБА_4 у нього не зберігся.

Враховуючи те, що ми обоє перебуваємо за межами України, нами було прийнято рішення оформити довіреності на представників в Україні, щоб вони могли оформити розподіл майна на території України, згідно чинного законодавства.

Таким чином, від імені позивача, нотаріусом міста Варшава, Рафалом Кокошевським, 23 травня 2024 року було посвідчено довіреність (реєстраційний №875/2024), відповідно до якої, ОСОБА_1 , попередньо ознайомлений нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке повністю відповідає його внутрішній волі, на підставі укладеного з повіреним усного договору доручення уповноважив ОСОБА_4 бути його представником з питання укладення та підписання від його імені Договору про поділ спільного майна подружжя (копія Довіреності реєстраційний №875/2024, виданої та підписаної позивачем, додано до відзиву).

Від її імені також була посвідчена довіреність з аналогічним текстом (копія Довіреності реєстраційний №876/2024, виданої та підписаної відповідачем, додано до відзиву).

Більше того, в тексті цієї довіреності було чітко зазначено, яке саме майно повинно перейти в приватну власність ОСОБА_1 , а яке майно перейде в приватну власність ОСОБА_2 (мою власність).

Для виконання повноважень, наданих вказаною довіреністю, позивач надав представнику право подавати, отримувати та підписувати необхідні документи, а також виконувати всі інші юридично значимі дії в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень, та які б належало виконувати йому, якби він самостійно займався зазначеними питаннями. Довіреність ним була прочитана, її зміст був йому зрозумілий та відповідав його волі – на підтвердження цього позивач поставив свій підпис, про що свідчить нотаріальне посвідчення, здійснене нотаріусом.

Саме тому твердження представника позивача є неправдивими.

Згідно ч.3 ст. 368 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України), Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У відповідності до статті 69 Сімейного кодексу України (надалі – СК України), Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Вимогу нотаріального посвідчення такого договору також продубльовано частиною 4 ст. 372 ЦК України.

Маючи оформлені згідно законодавства, нотаріально посвідчені довіреності, наші представники звернулись в місті Харків до нотаріальної контори, де 14 червня 2024 року уклали Договір про поділ спільного майна подружжя, який у відповідності до вимог цивільного законодавства було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Луніною Тетяною Анатоліївною, та зареєстровано в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 515 (копія Договору про поділ спільного майна подружжя додається до цього Відзиву).

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (аналогічна норма зафіксована ч.2 ст.372 ЦК України), саме така домовленість між нами була зафіксована в довіреностях, виданих нами для посвідчення Договору про поділ.

Також, згідно ч.3 ст. 70 СК України, частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Звертає увагу Суду, що станом на сьогодні позивач взагалі не сплачує аліментів на утримання наших дітей. Лише за декілька днів до подання цієї Позовної заяви про визнання Договору про поділ спільного майна подружжя недійсним, скинув дітям на дрібні витрати приблизно по 500 злотих. Доводжу до відома Суду, що станом на сьогоднішній день відповідачка разом з дітьми проживають в Польщі.

Внаслідок повномасштабного військового вторгнення російської федерації на територію України, що супроводжувалось ракетними та артилерійськими обстрілами міста Харкова, рятуючи своє життя та здоров`я, а також життя та здоров`я дітей, вони були вимушені покинути своє житло, все належне нам майно і переселитися до більш безпечного регіону, а саме в Польщу. Молодший син відвідує школу в Польщі (копія довідки з навчального закладу додається до цього Відзиву), за яку сплачую вона. На неодноразові прохання, допомогти з оплатою навчання сина, позивач відмовляв, посилаючись на відсутність коштів. Окрім цього, ще до повномасштабного вторгнення, вона деякий час доглядала батька позивача, а також займалась його похованням (копія Довідки додано до відзиву).

Окрім зазначених норм законодавства, також пунктом 4.4 Глави 5 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012), Дружина і чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При укладенні договору про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, сторони можуть відступити від засад рівності часток подружжя.

Отже, при підготовці до укладення договору про поділ майна нами з позивачем було досягнуто згоди відступити від засад рівності часток подружжя, саме враховуючи наведені обставини.

За 10 днів до підписання вищезгаданої Довіреності Позивач вже оформляв у нотаріуса довіреність з аналогічними повноваженнями, щодо укладення Договору про поділ спільного майна подружжя: 13 травня 2024 року, нотаріусом в місті Варшава Джоаною Радушевською було посвідчено Довіреність від імені ОСОБА_1 , зареєстровано за № 614/2024 (копія Довіреності реєстраційний №614/2024, виданої та підписаної позивачем, додано до відзиву).

Пізніше, в зв`язку з тим, що позивач перебуває в Україні в розшуку за порушення правил військового обліку, та враховуючи можливе накладення арештів на належне йому майно, нами було прийнято рішення, щодо включення в текст довіреностей повноважень на дарування належних позивачу земельних ділянок на ім`я відповідачки. Тому 23 травня 2024 року були посвідчені Довіреності більш розширеного змісту.

У відповідності до статті 1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (стаття 1007 ЦК України).

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Згідно статті 1004 ЦК України, повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору.

Представник позивача просить суд визнати недійсним договір про поділ спільного майна подружжя на підставі того, що на думку позивача, «дії Відповідачки суперечать вимогам чинного законодавства України і моральним засадам в частині укладення договору про поділ майна подружжя».

Однак, підставою недійсності правочину, згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, є саме недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Вважає позовні вимоги необгрунтованими та безпідставними, в задоволенні позову просить відмовити.

Ухвалою Дзержинського (нині Шевченківського) районного суду м. Харкова від 17 листопада 2025 року закрито підготовче провадження у цивільній справі.

Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. Викликано учасників справи в судове засідання.

У задоволенні клопотання представника відповідачки про долучення до матеріалів справи письмових доказів (відзиву на позовну заяву, поданого представником ОСОБА_1 у справі № 638/13436/25) відмовлено.

Заяву представника позивача про виклик свідка ОСОБА_8 , адреса: АДРЕСА_7 ) задоволено.

Витребувано у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Луніної Тетяни Анатоліївни (вул. Данилевського, буд. 22, м. Харків, 61058, засіб зв`язку: НОМЕР_5 , електронна пошта ІНФОРМАЦІЯ_3 ):

- завірену копію довіреності від імені позивача ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №875/2024;

- оригінал договору про поділ спільного майна подружжя між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 від 14 червня 2024 року, посвідчений Луніною Тетяною Анатоліївною, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, договір зареєстровано в реєстрі за №515, з додатками.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 07 квітня 2026 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Діброва К.Ю. про поновлення процесуального строку задоволено частково.

Долучено до цивільної справи знімки екрану особистої участі відповідачки у будівництві будинку (залитті траншей бетоном).

Постановлено оглянути судом місце збереження даних в мережі Інтернет з метою встановлення та фіксування їх змісту відеодемонтажу будинків на каналі YouTube ( ОСОБА_9 ) користувача вказаного каналу «Олександр Іващенко».

В іншій частині у задоволенні клопотання – відмовлено.

У задоволенні клопотання представниці відповідачки ОСОБА_2 – адвоката Куляшової Г.С. визнати явку позивача у судове засідання обов`язковою відмовлено.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.

У судовому засіданні відповідачка, представниця відповідачки просили суд відмовити у задоволенні позову.

Зазначила, що позивач просить визнати недійсним договір про поділ спільного майна подружжя між ним та її довірительницею ОСОБА_2 від 14 червня 2024 року посвідченого Луніною Т.А. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу.

Звернувшись до положень Цивільного кодексу України, можна виокремити низку підстав для визнання відповідного правочину недійсним, зокрема: що вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати (ст. 225 ЦК України); що вчинені під впливом помилок або обману (ст. 229 та 230 ЦК України); що вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); фіктивні правочини (ст. 234 ЦК України); удавані правочини (ст. 235 ЦК України) тощо.

Підставою для недійсності правочину є недодержання вимог, передбачених ст. 203 ЦК України (зміст, форма, волевиявлення, дієздатність сторін, спрямованість на реальні правові наслідки тощо).

Велика Палата ВС (справа № 924/971/23, постанова від 16.04.2025) уточнила: Недійсність правочину є правовим наслідком порушення приписів закону при його вчиненні. При цьому суд має встановити саме факт порушення вимог статті 203 ЦК України, а не лише наявність спору.

Постанова ВП ВС від 14.11.2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) виснувала про те, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У позовній заяві позивач вказує перелік майна, придбаного у шлюбі. Таким чином, спору про обсяг майна немає. Окрім цього договір був підписаний за дорученням на підставі нотаріально завіреної довіреності, але питання про визнання довіреності недійсною- позивач не ставить та сам факт підписання довіреностей не спростовує. Окрім цього довіреності було оформлено двічі, а саме 13 травня 2024 року ОСОБА_1 надав повноваження ОСОБА_4 бути його представником з усіма необхідними повноваженнями в нотаріальною конторі або у приватного нотаріуса з питання укладання та підписання від його імені договору про поділ спільного майна подружжя з його дружиною, а саме в результаті цієї довіреності він уповноважував залишити в його власності транспортний засіб марки та моделі Volkswagen Golf, а в особисту приватну власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , 34/100 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_4 , 74/100 частки домоволодіння у АДРЕСА_3 , а також квартиру номер АДРЕСА_2 та легковий Фольксфаген .

23 травня 2024 року, тобто через 10 днів ОСОБА_1 повторно видає довіреність якою уповноважує ОСОБА_4 бути його представникам з усіма необхідними повноваженнями в нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса і вказує що в його особисту власність та у власність ОСОБА_10 переходить те ж саме майно яке було вказано у попередній довіреності Але у дані довіреності додатково вказане майно яке він бажає передати за договором дарування на ім`я ОСОБА_2 . Таким чином позивач двічі видавав довіреність з однаковим порядком поділу майна. Звертаю увагу, що питання про визнання даних довіреності недійсними позивач не ставить та сам факт підписання довіреності не спростовує окрім того він підтверджував у позовній заяві дійсність договору дарування підписаного на підставі саме цієї довіреності.

Окрім того, у позовній заяві вказує на те, що позивач дійсно мав намір укласти договір про поділ спільного майна. Таким чином його воля була направлена саме на укладання договору про поділ майна подружжя. Як і вказує на те, що позивач усвідомлював що при поділі спільного майна подружжя може бути відступлення від принципу рівностей часток. Позивач у позовній заяви посилається на те, що в договорі не вказані причини відступу від рівності часток але відповідно до законодавства дані обставини і не повинні бути вказані в договорі. У судовому засіданні відповідачка особиста надала пояснення чому мало відступлення від ідеальних часток, тобто мотив укладення саме такого правочину, Ці обставини підтверджуються також поясненнями сторін.

Разом із тим, згідно із правовою позицією, викладеною у постанові КЦС ВС від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, в якій суд чітко вказав на тому, що поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчиняє правочин. Позивач вказує, що істотною умовою договору про поділ майна подружжя є предмет договору. Так при укладанні договору необхідно встановити обсяг майна, та джерела придбання його та його вартість.

Позовні вимоги необгрунтовано, яким самим моральним засадам суперечить Дана угода та у чому заключається ця помилка

А, отже, жодних правових підстав для визнання договору про поділ майна подружжі недійсним немає.

Окремо представниця відповідачки зауважила з приводу об`єктів нерухомості, які, у тому числі, були предметом договору, на необхідності з`ясування юридичної природи яких протягом декількох судових засідань безпідставно посилався представник позивача, натомість, мова йде про 34 частки жилого будинку за адресою по АДРЕСА_4 та АДРЕСА_8 частки – по АДРЕСА_9 .

Водночас, предметом даної цивільної справи є визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя, в той час, як всі питання, які ставились позивачем протягом останніх засідань були направленні на з`ясування природи будівельних робіт: реконструкції чи демонтажу та будівництва.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України предметом доказування у даній справі є недійсність договору по поділ спільного майна подружжя, направленість волі та дієздатність сторін.

Відповідно до ст. 78. ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відеозаписи, оглянуті у судовому засіданні не містять час, адресу, розмір часток співвласників та інше, а отже не можуть бути прийняті судом в якості доказу «нерівного поділу майна».

За якою адресою проводилися оглянуті будівельні роботи, представник позивача двічі надав відповідь про те, що йому про це невідомо, згодом уточнивши, що йому невідомо за якою саме адресою проводилися роботи, звертаючи увагу про те, що є два об`єкта нерухомості.

Також просила Суд врахувати Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.07.2020 року по справі № 645/7659/18 провадження № 61-20038св19, в якій Верховний Суд виснував:

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має

Згідно положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

При укладенні спірного правочину не було порушено принципу рівності часток подружжя, оскільки сторони за взаємною згодою та спільною домовленістю визначили розмір частки кожного у спільному сумісному майні та підписали відповідний правочин, що не суперечить приписам частини першої статті 70 СК України.

З вказаними умовами договору позивач погодився, проти них не заперечував, у пункті 4 договору підтвердивши, що цей договір відповідає добровільності та їх згоді.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, відповідачку, її представницю, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, дійшов таких висновків.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Судом встановлено такі факти та відповідні їм правовідносини

З 09 листопада 2002 року ОСОБА_2 перебувала з ОСОБА_1 у шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 25 липня 2024 року було розірвано (справа №638/11356/24 від 21.06.2024).

Від вказаного шлюбу у сторін народились діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження.

У травні 2024 року між ними було досягнуто згоди, щодо розподілу майна, набутого під час перебування в шлюбі, з урахуванням наявності на моєму утриманні двох дітей.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі сторонами було набуто таке майно: квартира АДРЕСА_1 . Квартира однокімнатна, загальною площею 58,0 кв. м, житловою площею 18,9 кв. м. Квартира була зареєстрована на позивача. За домовленістю сторін вартість вказаної квартири складає 1 584 641 грн 48 коп.;

квартира АДРЕСА_2 . Квартира однокімнатна, загальною площею 35,3 кв. м, житловою площею 20,7 кв. м. Квартира була зареєстрована на відповідачку;

74/100 частки домоволодіння, яке складається з будинків літ. «А-1», загальною площею 50,8 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м та літ «З-1», загальною площею 98,5 кв. м, житловою площею 46,4 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 . Частка була зареєстрована на відповідачку;

34/100 частки домоволодіння, яке складається з частки житлових будинків літ. «А-1», загальною площею 66,3 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м та літ. «Б-1», загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 . Частка була зареєстрована на відповідачку.

Автомобіль марки VOLKSWAGEN комерційний опис GOLF PLUS, тип транспортного засобу – загальний легковий хетчбек, 2006 року випуску, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_1 , Реєстраційний номер НОМЕР_2 . Автомобіль був зареєстрований за відповідачкою.

Автомобіль марки VOLKSWAGEN моделі GOLF, тип транспортного засобу – загальний легковий універсал, 2002 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 . Автомобіль був зареєстрований за позивачем.

14 червня 2024 року було укладено договір про поділ спільного майна подружжя. Договір був посвідчений Луніною Т.А., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, договір зареєстровано в реєстрі за № 515.

Від імені позивача вказаний договір підписав ОСОБА_4 , батько відповідачки. Він діяв по довіреності, посвідченій Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №875/2024. Від імені відповідачки договір підписала ОСОБА_5 , мати відповідачки, яка діяла по довіреності, посвідченій Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №876/2024.

За даним договором в особисту приватну власність позивача переходить автомобіль марки VOLKSWAGEN моделі GOLF, тип транспортного засобу – загальний легковий універсал, 2002 року випуску, номер шасі(кузова, рами) НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 .

Згідно висновку експерта-автотоварознавця від 22.06.2025 року ймовірна ринкова вартість вказаного авто складає 184 250 грн.

Після укладення договору в особисту приватну власність відповідачки переходить таке майно:

квартира АДРЕСА_1 . Квартира однокімнатна, загальною площею 58,0 кв. м, житловою площею 18,9 кв. м. За домовленістю сторін вартість вказаної квартири складає 1 584 641 грн 48 коп.,

квартира АДРЕСА_2 . Квартира однокімнатна, загальною площею 35,3 кв. м, житловою площею 20,7 кв. м. Згідно звіту з оцінки майна оцінювача від 20.06.2025 року ймовірна ринкова вартість квартири складає 590 360 грн.,

74/100 частки домоволодіння, яке складається з будинків літ. «А-1», загальною площею 50,8 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м та літ «З-1», загальною площею 98,5 кв. м, житловою площею 46,4 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 .

34/100 частки домоволодіння, яке складається з частки житлових будинків літ. «А-1», загальною площею 66,3 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м та літ. «Б-1», загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 .

Від імені позивача, нотаріусом міста Варшава, Рафалом Кокошевським, 23 травня 2024 року було посвідчено довіреність (реєстраційний №875/2024), відповідно до якої, ОСОБА_1 , попередньо ознайомлений нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке повністю відповідає його внутрішній волі, на підставі укладеного з повіреним усного договору доручення уповноважив ОСОБА_4 бути його представником з питання укладення та підписання від його імені Договору про поділ спільного майна подружжя (копія Довіреності реєстраційний №875/2024, виданої та підписаної Позивачем, додається до цього Відзиву).

Від імені відповідачки також була посвідчена довіреність з аналогічним текстом.

Маючи оформлені згідно законодавства, нотаріально посвідчені, довіреності, представники сторін звернулись в місті Харків до нотаріальної контори, де 14 червня 2024 року уклали Договір про поділ спільного майна подружжя, який у відповідності до вимог цивільного законодавства було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Луніною Тетяною Анатоліївною, та зареєстровано в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 515.

Так, згідно із ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до ст. 8 СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям,батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Стаття 9 СК України визначає, що подружжя, зокрема, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором) між подружжям,якщо така домовленість не суперечить вимогам цього Кодексу , іншим законам та моральним засадам суспільства.

Таким чином, СК України не містить спеціальних норм щодо недійсності договору про поділ спільного майна подружжя, а тому застосуванню підлягають загальні правила, визначені ЦК України.

Згідно ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Згідно зі ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Згідно зі ст. 223 ЦК України, правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім`ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов`язаний утримувати.

Згідно зі ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Згідно зі ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно зі ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. 3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Статтею 59 СК України визначено, той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов`язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім`ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Згідно приписів ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ст. 64 СК України, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.

Згідно ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до ст. 66 СК України, подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов`язує правонаступника дружини та чоловіка.

Згідно зі ст. 67 СК України, дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.

Згідно зі ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Статтею 70 СК України визначено, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Згідно зі ст. 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.».

Інститут укладення Договору про поділ майна подружжя має недостатнє правове регулювання: в законодавстві відсутнє визначення договору про поділ майна подружжя, нормами законодавства не передбачено переліку істотних умов, переліку документів, необхідних для нотаріального посвідчення. Тому питання поділу майна, в тому числі укладення договорів про поділ, регулюється загальними нормами про право спільної сумісної власності подружжя та положеннями про договір (правочини).

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст.628 ЦК України). Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У відповідності до статті 638 ЦК України,

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Істотною умовою договору про поділ майна подружжя є предмет договору. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя (колишнього подружжя) є майно, яке належить подружжю на праві спільної власності. Посилання Представника позивача на джерело придбання майна, як одну з істотних умов договору не має під собою жодного обґрунтування: така вимога не передбачена жодною нормою чинного законодавства.

Водночас, необхідність встановлення обсягу спільно нажитого майна, джерела і часу його придбання, а також його вартості важлива при вирішенні судом спору про поділ майна (Постанова ВС від 21.06.2023 року у справі №654/3751/18).

Позивача просить суд визнати недійсним договір про поділ спільного майна подружжя на підставі того, що, на думку позивача, умови договору суперечать моральним засадам.

Однак, підставою недійсності правочину, згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У свою чергу, в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава – учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких – не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).

ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07.12.2006 № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27.11.1992, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07.08.1996, § 78).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 19.08.2020 у справі № 385/344/16-ц: «У статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Згідно із частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.01.2020 в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Разом з цим, у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення». Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При цьому, за наявності для того підстав позивач не позбавлена права заявити вимогу про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки або скасування запису про державну реєстрацію речового права. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96)).».

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.07.2019 у справі № 48/340: «6.41. Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18)».

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20:

«21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі N 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі N 905/1926/16 (пункт 38), від 30.01.2019 у справі N 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі N 916/3156/17 (пункт 72), від 13.10.2020 у справі N 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26.01.2021 у справі N 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі N 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі N 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справі N 334/3161/17 (пункт 55), від 22.06.2021 у справі N 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі N 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі N 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі N 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі N 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі N 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі N 143/591/20 (пункт 8.31)). 22. Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту. 23. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі N 522/1528/15-ц (пункт 58)).».

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 02.02.2021 у справі № 925/642/19: «40. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. 41. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. 42. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі N 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі N 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). 43. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі N 916/1415/19».

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У відповідності до статті 69 Сімейного кодексу України (надалі – СК України), дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Умова нотаріального посвідчення такого договору також узгоджується з частиною 4 ст. 372 ЦК України.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (аналогічна норма зафіксована ч.2 ст.372 ЦК України), саме така домовленість між нами була зафіксована в довіреностях, виданих нами для посвідчення Договору про поділ. Також, згідно ч.3 ст. 70 СК України, частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Звертаю увагу Суду, що станом на сьогодні Позивач взагалі не сплачує аліментів на утримання наших дітей. Лише за декілька днів до подання цієї Позовної заяви про визнання Договору про поділ спільного майна подружжя недійсним, скинув дітям на дрібні витрати приблизно по 500 злотих.

Вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог та враховуючи виключне право на самостійне визначення меж позовних вимог особи, яка звертається до суду за захистом своїх прав/інтересів суд виходить з того, що будь-яких конкретних правових та беззаперечних доказів, які б свідчили про порушення ст. 203 і 215 ЦК України на час укладення між ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року, а також доказів які б свідчили або давали правові підстави для висновку, що час укладення нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року позивач ОСОБА_1 помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням (ст. 229 ЦК України) сторона позивача суду не надала і судом таких обставин під час судового розгляду не встановлено.

Так, в обгрунтування позову, сторона позивача особисто вказує на те, що ОСОБА_1 дійсно мав намір укласти договір про поділ спільного майна подружжя, так у позасудовому порядку, добровільно, вирішити питання з майном, набутим у шлюбі, так як їх сім`ї з відповідачкою вже не існувало. Шлюб між сторонами було розірвано після укладення оскаржуваного договору.

Позивач та відповідачка перебували у Польщі, тому були оформлені довіреності у нотаріуса м. Варшави на укладення оскаржуваного договору.

13 травня 2024 року нотаріусом у місті Варшава Джоаною Радушевською було посвідчено Довіреність від імені ОСОБА_1 , зареєстровано за № 614/2024, що підтверджується Довіреностю, реєстраційний № 614/2024, виданої та підписаної позивачем, з метою укладення Договору про поділ спільного майна подружжя.

Підписуючи довіреність на ім`я ОСОБА_4 , позивач усвідомлював, що при поділі спільного майна подружжя може бути відступлення від принципу рівності часток. Але саме відступлення від рівності часток, що визначає незначну різницю у їх розмірі, а не у співвідношенні 1:13 і навіть значно більше. При цьому у оскаржуваному договорі не вказано причини такого відступу від принципу рівності часток.

Отже, сторона позивача не оспорює правомірність процедури видачі та оформлення довіреності на укладення договору про поділ спільного майна подружжя, її дійсність та законність, а, відтак, отримання та ознайомлення з її змістом та її підписання.

А в обгрунтування позовних вимог посилається лише на нерівність часток при поділі майна, їх неспівмірність, а, відтак, несправедливість поділу майна, що, на думку сторони позивача, не відповідає моральним засадам.

Доводи сторони позивача про те, що в результаті укладення оскаржуваного договору та невиконання відповідачкою спільних з нею домовленостей, було порушено його право на рівність (пропорційність) права спільної сумісної власності, яке вони з відповідачкою придбали у шлюбі, суд відхиляє також з огляду на наступне.

Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих власні правила поведінки.

Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст.ст. 6, 627 ЦК України принцип свободи договору є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом і сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Як вже зазначалося вище, у договорі про поділ спільного майна подружжя позивач та відповідачка за взаємною згодою здійснили даним договором поділ спільного сумісного майна, яке нажили, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі.

Також, у п. 5 договору сторони підтвердили, що не визнані в установленому законом недієздатними, не обмежені в цивільній дієздатності, не перебувають у хворобливому стані, не страждають на момент укладення цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його суті, усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними, вільно володіють українською мовою та підтверджують, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається ними відповідно до справжньої їх волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, вони однаково розуміють значення, умови договору та його правові наслідки, договором визначені всі істотні умови, про що свідчать їх особисті підписи на договорі. Сторони підтвердили, що ні одна з ним за цих договором не поставлена у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Отже, суд вважає, що при укладенні спірного договору не було порушено принципу рівності часток подружжя, адже відступ від рівності часток (щодо нерухомого і рухомого майна) у праві спільної сумісної власності подружжя визначена нотаріально посвідченою домовленістю між ними при укладенні договору, що повність узгоджується з вимогами законодавства України, яке регулює спірні правовідносини.

Таким чином, при укладенні спірного правочину не було порушено принципу рівності часток подружжя, оскільки сторони за взаємною згодою та спільною домовленістю визначили розмір частки кожного у спільному сумісному майні та підписали відповідний правочин, що не суперечить приписам частини першої статті 70 СК України.

З вказаними умовами договору позивач погодився, проти них не заперечував, у пункті 4 договору підтвердивши, що цей договір відповідає добровільності та їх волі повністю.

З вищенаведеного вбачається, що доводи сторони позивача не грунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи.

Судом також досліджено відео з мережі Інтернет на каналі YouTube (Ютуб), на яких відображено об`єкти нерухомості. При цьому посилання представника позивача на необхідності з`ясування юридичної природи цих об`єктів нерухомості суд вважає безпідставними, окремо слід зауважити, що предметом договору було 34 частки жилого будинку по АДРЕСА_4 та АДРЕСА_8 частки по АДРЕСА_9 .

Водночас, відповідно до ст. 77 ЦПК України, предметом доказування у даній справі є визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя, а тому обставини щодо природи будівельних робіт, зокрема, законності будівництва, реконструкції чи демонтажу, не є тими обставинами, які підлягають встановленню у цій справі, та ці обставини не підлягають доказуванню у даній справі.

З відео також не вбачається адреси, за якою проводилося будівництво (демонтаж), та дати.

Між тим, помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Також суд бере до уваги, що відповідачка разом із дітьми проживають в Польщі. Внаслідок початку повномасштабного військового вторгнення російської федерації на територію України, що супроводжувалось ракетними та артилерійськими обстрілами міста Харкова, рятуючи своє життя та здоров`я, а також життя та здоров`я дітей, вони були вимушені покинути своє житло, все належне нам майно і переселитися до більш безпечного регіону, а саме в Польщу. Молодший син відвідує школу в Польщі, що підтверджено копією довідки з навчального закладу, за яку сплачує ОСОБА_2 . На неодноразові прохання, допомогти з оплатою навчання сина, позивач відмовляв, посилаючись на відсутність коштів.

Договором про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року ОСОБА_1 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач) за взаємною згодою здійснили поділ спільного сумісного майна, яке нажили перебуваючи в зареєстрованому шлюбу, також з урахуванням інтересів дітей.

Окрім зазначених вище норм законодавства, пунктом 4.4 Глави 5 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012) також передбачено, що дружина і чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При укладенні договору про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, сторони можуть відступити від засад рівності часток подружжя.

Отже, при підготовці до укладення договору про поділ майна з позивачем було досягнуто згоди відступити від засад рівності часток подружжя, саме враховуючи наведені обставини, відповідно, сторони дійшли згоди за умовами договору про поділ спільного майна подружжя.

Відступ від рівності часток (щодо нерухомого і рухомого майна) у праві спільної сумісної власності подружжя визначена нотаріально посвідченою домовленістю між ними при укладенні договору про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року, що повністю узгоджується із ст. 70 СК України.

Сама по собі та обставина, що по суті позивач після укладення нотаріально посвідченого договору про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року у подальшому передумав відступати від рівності часток у праві спільної сумісної власності подружжя, та на момент подання позову і на даний час вважає це несправедливим, не є правовою підставою для визнання недійсним самого договору про поділ спільного майна подружжя від 14 червня 2024 року.

Також судом досліджено надані на виконання вимог ухвали суду приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Луніною Тетяною Анатоліївною засвідчену копію довіреності від імені позивача ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої Рафалом Кокошевським, нотаріусом міста Варшави 23 травня 2024 року, реєстр А №875/2024, та оригінал договору про поділ спільного майна подружжя між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 від 14 червня 2024 року, посвідчений Луніною Тетяною Анатоліївною, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, договір зареєстровано в реєстрі за № 515.

Згідно ч. 1, ч. 4 – ч. 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020 у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень».

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021 у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони».

У матеріалах справи відсутні відомості та докази, які б доводили протилежне та беззастережно спростовували даний висновок суду. У даній справі судом надано відповіді на доречні аргументи сторін, здатні вплинути на вирішення спору. Інші доводи не є визначальними та вагомими, які б могли вплинути на правильність рішення у справі (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 910/6322/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2024 року у справі № 990/135/22).

У свою чергу, Верховний Суд неодноразово зауважував, що зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, враховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21)).

На підставі викладеного, повно та всебічно розглянувши справу, надавши всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову за безпідставністю і недоведеністю.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, судовий збір справляється: у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.

Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 263-265 ЦПК України, суд

ухвалив:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору про поділ спільного майна подружжя - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 , адреса проживання: АДРЕСА_10 .

Відповідачка: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_7 , адреса реєстрації: АДРЕСА_11 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_12 .

Повний текст рішення суду складено та проголошено 29 червня 2026 року.

Суддя В.М. Яковлева